Le Roi Soleil

Я рушила брудними вулицями Парижа, намагаючись триматися якомога далі від стічних канав, що пролягали просто посеред бруківки. Мої стоптані черевики промокли від першої ж глибокої калюжі, а сірий балахон здавався важким і холодним, просоченим сирим осіннім повітрям.

Перші дві години моїх пошуків роботи нагадували найгірший симулятор пошуку вакансій без жодного досвіду. Я підходила до невеликих крамничок, майстерень і ринкових лотків, намагаючись розпитати про будь-яку роботу. Але моя спроба заговорити з місцевими торговцями розбивалася об дві стіни: по-перше, мій французький акцент, судячи з переляканих або підозрілих поглядів, звучав для них як дика іноземна тарабарщина; по-друге, дівчина в обідранках без рекомендаційних листів чи хоча б знайомих цеховиків нікого не цікавила.

— Прачка? Посудомийка? — роздратовано бурмотіла я собі під ніс, вкотре отримавши кивок у бік вулиці від похмурого пекаря, який просто перед моїм носом зачинив важкі дерев'яні двері. — Серйозно, у вас тут середньовіччя чи де? Навіть резюме не просите подивитися!

Живіт крутило все сильніше, а відсоток голоду невблаганно повз угору, обіцяючи скоро перетворити моє віртуальне життя на виживання в реальному часі.

Коли сонце почало ховатися за дахи кривих будинків, а вулиці занурювалися в липку, тривожну темряву без жодних ліхтарів, я опинилася біля більш-менш освітленого двору. Над дверима занепалої двоповерхової будівлі погойдувалася вивіска із зображенням кривого глека та жирного гусака. Зсередини долинав густий запах кислуватого вина, смаженої цибулі, паленого жиру та людського поту — класичний міський трактир на околиці.

З останньої надії я штовхнула важкі двері й опинилася всередині. Тут панував галас: за столами горланили якісь солдати й візники, а за барною стійкою стояла кремезна жінка з червоним від праці обличчям і засученими рукавами, яка голосно лаялася на кухонного хлопця.

Я підійшла ближче, намагаючись виглядати максимально жалісливо й водночас не настільки виснажено, щоб мене виставили за двері за одну секунду.

— Пані, — голосно сказала я, намагаючись перекричати гуркіт кухлів. — Мені потрібна робота. Я мию посуд швидко, ношу таці без єдиної краплі на підлозі і не вимагаю багато. А ще мені потрібен хоч якийсь куток, щоб не ночувати під парканом із бродячими собаками.

Хазяйка трактиру зупинилася, окинула мене важким, скептичним поглядом від маківки до п'ят — затримавшись на моєму брудному подолі та сірому балахоні, — і важко зітхнула, витираючи руки об фартух.

— Мені якраз потрібна та, що вигрібне помиї і перемиє гору брудного посуду після цього гуляння, — буркнула вона з сильним провінційним акцентом. — Плата — залишки вчорашньої юшки і мідяк на тиждень, якщо не вкрадеш срібні ложки.

Вона критично примружила очі, дивлячись на мій стомлений вигляд, і кивнула на темні двері в глибині зали:

— А щодо кутка... У проході під сходами є стара комора для мішків з борошном. Якщо викинеш звідти старих щурів і постелиш солому — можеш спати там. Але щоб о сьомій ранку ти вже мела підлогу в залі! Зрозуміла, голодранко?

Я глянула на темну, запилену дірку під сходами, де пахло старою соломою й мишами, а потім на своєму внутрішньому екрані побачила ледь помітне оновлення:

Голод стабілізовано.

Рівень: 1.

Нове завдання: пережити першу ніч у Парижі.

— Зрозуміліше не буває, — видихнула я, ледь стримуючи гірку усмішку. — Де тут мітла?

***

Перша ніч у моїй «особистій резиденції» під сходами видалася на славу. Боротьба зі щурами за право володіння солом'яним мішком тривала до третьої ранку і закінчилася моєю тактичною перемогою за допомогою важкого дерев'яного черпака. Спати довелося у верхньому одязі, згорнувшись калачиком і прислухаючись до того, як над головою п'яні відвідувачі б'ють посуд і топають чобітьми.

А потім почалися будні, які швидко перетворилися на сюрреалістичне пекло.

Робота в трактирі виявилася не просто важкою — це була перманентна каторжна м'ясорубка. З шостої ранку і до пізньої ночі я крутилася як заведена білка в колесі старої середньовічної прачки. Мої руки від гарячої води, їдкого лугу та миття гори жирного посуду вкрилися червоними плямами і потріскалися до крові. Я тягала важкі бочки з кислуватим вином, вигрібала з-під столів недоїдки, у яких кишіли мухи, і носила з другого поверху заповнені нечистотами нічні горщики з кімнат, де зупинялися заїжджі торговці.

Але найбільшим випробуванням стали клієнти.

Увічливість тут сприймалася виключно як заклик до масних домагань. Варто було мені з важкою тацею пройти повз довгі столи, як п'яні візники, солдати та дрібні містяни норовили то вщипнути за бік, то схопити за сідницю, то відпустити сальну «жартівливу» репліку про те, що служниця в коморі — це приємний бонус до замовлення качиного рагу.

— Ей, красуню, чого така сумна? Залиш своє ганчір'я, випий з нами вина, тут тепліше, ніж під твоїми сходами! — гучно реготав черговий сальний товстун у камзолі, намагаючись перехопити мене за зап'ястя.

Я різко висмикнула руку, ледь не вронивши три кухлі пінного пива, і притислася спиною до стіни.

— Приберіть руки, шановний, а то я вашим пивом зараз умиюся. Безкоштовно.

У відповідь лунав лише дружній регіт, а хазяйка трактиру з-за стійки кричала на мене жорстким басом:

— Анно, не чіпай клієнтів! Мені потрібні гроші, а не скандали в залі! Крутися швидше!

Кожен новий день приносив тільки нові «бонуси». Погода за вікном остаточно зіпсувалася, перетворивши вулиці Парижа на непролазне болото; у моїй коморі завівся новий натовп щурів, які абсолютно ігнорували мої нічні погрози; а на внутрішньому екрані статистика незмінно показувала виснаження.

Я забилася в темний куток своєї комори під сходами, обхопила голову руками і важко видихнула, дивлячись у темряву:

— Так, це офіційно найгірший патч в історії відеоігор. Якщо завтра хтось знову спробує мене за щиколотку вщипнути — я влаштую тут такий апокаліпсис, що Людовик зі своїм Версалем особисто прийде сюди дивитися на шоу.

Раптом у темряві моєї комори повітря знову затріщало, і перед обличчям спалахнув яскраво-синій екран системи, який боляче врізався в втомлені від недосипу очі:

УВАГА!

Новий системний квест: «Вижити недостатньо»

Завдання: Здобути прихильність та мінімальну довіру одного з головних любовних інтересів (Рівень довіри: 1/100).

Час на виконання: 24 години (у реальному часі гри).

Штраф за провал: Повне обнулення прогресу, втрата статусу та примусовий скид у нульову локацію (або перманентний геймовер).

Я витріщилася на світловий рядок, повільно усвідомлюючи масштаб катастрофи.

— Тобто як це... за двадцять чотири години? — прошепотіла я в порожнечу комори, притискаючи до грудей холодні від сирості руки. — Я тут мию підлогу за черстві кірки й захищаюся від щурів черпаком, а ви хочете, щоб я за добу закохала в себе якогось місцевого герцога, короля чи маніяка з Версалю? У мене на обличчі засмаглий слід від відра, а від мого «одягу» пахне кислим пивом і тхорами! Яка довіра?! Який любовний інтерес?! Ви що, з дубу рухнули, розробники хрєнови?!

Система бездушно блимнула індикатором зворотного відліку:

Час пішов: 23:59:42.

Я заплющила очі й важко опустилася головою на жорсткий солом’яний мішок, відчуваючи, як нервовий сміх підступає до горла. Ну чудово. Просто ідеальний бонус до мого незабутнього тижня в середньовічному Парижі.

Наступного ранку важкий удар черевиком у двері моєї комори звів мене на ноги швидше за будь-який будильник.

— Ей, ледацюго! — прогримів над вухом голос хазяйки трактиру. — Годі спати! Сьогодні великий день, до міста прибуває якийсь вельможний пан із почтом, у нашому кварталі буде повно варти й дворянства! Винеси мішок брудної білизни і біжи на ринок за свіжою рибою, живо! Якщо хоч на хвилину запізнишся — обіцяю, ночуватимеш на вулиці з бездомними псами!

Я виповзла з темного кутка, терпляче відчуваючи, як у шлунку знову смокче від голоду, а таймер у кутку зору невидимого екрану безжально відраховував секунди.

— Добрий ранок, Париж, — буркнула я собі під ніс, натягаючи на плечі брудну вовняну накидку й беручи в руки важке пусте відро. — Ну що ж, погнали завойовувати серця місцевих психопатів. Мені якраз нічого втрачати, окрім власної шкури.