Le Roi Soleil

Система блимнула червонуватим відтінком, і мій задерев’янілий язик самостійно обрав перший рядок, одночасно звільняючи тіло від паралічу.

— Нічого... повна порожнеча, — мій голос пролунав тихо, але в тиші вітальні кожне слово було чути надто добре. — Я пам’ятаю лише той день на вулиці Сен-Дені, коли прийшла до тями в бруді. До цього — наче чистий аркуш. Ні облич, ні дому, ні власного дитинства.

Я опустила погляд на келих із вином, відчуваючи, як по спині котиться холодна крапля поту.

Доктор де Монфор не відповів одразу. Він повільно відкинувся на спинку стільця, склавши довгі пальці долоня до долоні, й пильно вдивлявся в моє обличчя. У тиші чулося лише, як дощові краплі б’ються в шибки.

І раптом повітря знову заіскрилося. Перед очима, перекриваючи елегантне обличчя лікаря, виринуло нове вікно системи — холодне, металеве, із зеленуватим підсвічуванням:

НОВИЙ КВЕСТ: «ОБМАН»

Завдання: максимально правдиво відповідати на запитання лікаря, не видавши свого справжнього походження з майбутнього та не піднявши «Рівень підозри» до критичної позначки.

Рівень підозри: 12/100

Критична позначка: 100/100

Штраф за провал: визнання душевнохворою. Примусова ізоляція. Маршрут буде заблоковано.

Я ледь стримала стогін.

Чудово. Тепер замість того, щоб просто тримати язик за зубами, мені доведеться грати в найскладнішу вікторину у своєму житті з людиною, яка, здається, читає брехню краще, ніж відкриту книгу.

Люсьєн нарешті заговорив — повільно й виважено:

— Дивно, — промовив він. — Ви не пам’ятаєте свого дому, родини чи навіть власного минулого, але не забули мови. Ви знаєте назви речей, розумієте звернену до вас мову, вмієте користуватися столовими приборами, читати й, наскільки розповідав Шарль, рахувати. Отже, ваша пам’ять не зникла цілком. Вона втратила лише... певну свою частину.

Я мимоволі сильніше стиснула ніжку келиха.

Для людини, яка не мала ані томографа, ані підручника з неврології, він неприємно добре міркував.

— Скажіть мені, — продовжив Люсьєн, — чи болить у вас голова, коли ви намагаєтеся щось пригадати? Чи трапляється бачити дивні образи? Світло? Знаки? Речі, яких ви не розумієте?

Його світло-сірі очі впритул стежили за моєю реакцією. Тонкі пальці лікаря на столі ледь помітно напружилися.

Я розуміла: одне необережне слово про інтернет, автомобілі, електрику чи хоча б якийсь сучасний термін — і шкала підозри поповзе вгору. Мені потрібно було говорити правду так, щоб вона звучала як симптом, а не як зізнання божевільної мандрівниці в часі.

Я змусила себе зітхнути — не надто награно, але достатньо важко, щоб показати всю глибину свого «виснаження», — і подивилася Люсьєну прямо в очі.

— Головного болю як такого немає, докторе де Монфор... Але ви праві щодо образів. Часом буває так, ніби я бачу те, чого тут, у Парижі, ніколи не існувало.

Люсьєн подався трохи вперед. У його погляді майнула професійна цікавість.

— Наприклад? Опишіть їх, мадмуазель. Що саме ви бачите?

— Я бачу... світло, — витримавши невелику паузу, відповіла я, обережно маскуючи прояви системи під симптоми своєї вигаданої амнезії. — Але це не сонячне світло і не полум’я свічок. Воно яскраве, майже неприродне. Синювате, біле, іноді зелене. Холодне. Воно з’являється нізвідки просто перед очима у вигляді дивних ліній або мерехтливих знаків. А потім зникає так само раптово, як з’явилося.

Я замовкла, затамувавши дихання.

І що найсмішніше — майже не збрехала.

Інтерфейс справді періодично спалахував перед моїми очима. Я лише дуже творчо промовчала про те, що чудово вмію читати всі ці «незрозумілі знаки», а деякі з них ще й змушують мене говорити й рухатися проти власної волі.

Доктор де Монфор завмер. Його довгі пальці зчепилися в замок на столі. Кілька секунд він мовчки вивчав мене.

— Холодне світло... знаки... — повторив він замислено. — Я зустрічав людей, які після сильного удару по голові бачили спалахи, плями або те, чого насправді перед ними не було. Дехто чув голоси. Інші втрачали здатність говорити або не впізнавали власних родичів, хоча пам’ятали, як тримати ложку чи застібати одяг.

Оце вже було цікавіше.

Люсьєн підняв келих, але пити не став.

— Лікарі люблять пояснювати подібне розладом соків, надлишком чорної жовчі або Божою карою, коли не мають кращої відповіді, — на його губах промайнула ледь помітна іронічна усмішка. — Я волію визнавати, що людський розум складніший за наші пояснення. Ваші видіння можуть бути наслідком удару або сильного потрясіння. Принаймні це видається мені значно ймовірнішим за одержимість демонами.

Я мало не пирхнула.

От спасибі.

Приємно знати, що сьогодні мене хоча б не збираються виганяти бісів.

— Отже, я не божеволію? — обережно запитала я.

Люсьєн подивився на мене поверх келиха.

— Цього я не казав.

Я завмерла.

Кутик його рота ледь сіпнувся.

— Але поки не бачу причин вважати вас божевільною.

От зараза.

У цей момент повітря ледь чутно здригнулося, і перед очима на мить виринуло зеленувате вікно системи:

Відповідь прийнято.

Рівень підозри: 12 → 8/100

Я вже збиралася дозволити собі трохи розслабитися, коли двері вітальні відчинилися й повернувся Шарль. Він кинув короткий погляд спочатку на мене, потім на Люсьєна.

— Ну? — запитав він. — Вона житиме?

— Якщо ви перестанете ставити запитання так, ніби я привів до вас священника для останньої сповіді, — сухо відповів Люсьєн.

Шарль пирхнув і потягнувся до графина.

— Отже, житиме.

— Шарлю, — Люсьєн навіть не повернув голови. — Залиш нас ненадовго.

Рука капітана завмерла над графином.

— Навіщо?

— Тому що я хочу поговорити з нею без вашої присутності.

Шарль повільно перевів погляд на мене. Я бачила, що ідея залишити свою новоспечену утриманку сам на сам із другом йому не надто подобалася.

— Я нікуди не втечу, — сказала я.

— У цьому будинку — точно ні, — буркнув він.

Люсьєн зітхнув.

— Мені потрібні її відповіді, а не ваші погляди, Шарлю.

Капітан ще кілька секунд дивився на нього, потім поставив графин на місце.

— П’ятнадцять хвилин.

— Двадцять.

— П’ятнадцять.

— Як скажете.

Шарль нахилився, коротко торкнувся губами моєї скроні й вийшов. Двері за ним зачинилися.

І чомусь одразу після цього кімната здалася мені значно холоднішою.

Люсьєн де Монфор поставив келих на стіл, витер губи тонкою лляною серветкою й знову перевів на мене свій аналітичний, пронизливий погляд.

— Що ж, — промовив він, — із вашими видіннями ми поки розібралися. Але мене турбує дещо інше.

Ну звісно.

Я мовчала.

— Пам’ять стерта майже повністю, минулого немає, проте ваші манери, мова, реакції на навколишній світ... — він зробив коротку паузу. — Ви зовсім не схожі на просту селянку чи міську служницю з околиць Сен-Дені, яку Шарль знайшов після покарання на площі. Ви читаєте. Рахуєте. Правильно користуєтеся приборами. Розумієте натяки. Не опускаєте очей перед дворянином. А ваш вибір слів часом видає освіту, якої ви просто не могли здобути, миючи кухлі в трактирі.

Його світло-сірі очі не відривалися від мого обличчя, а на тонких губах з’явилася тінь скептичної усмішки.

У мене всередині все похололо.

— Тож скажіть мені, мадмуазель... — тихо продовжив він. — Хто ви насправді? Звідки у вас ці звички та знання, якщо ви навіть не пам’ятаєте власних батьків? Хто навчив вас так дивитися на світ — без належного страху перед людьми вищого стану й із таким холодним розрахунком в очах?

Перед очима з напруженим гудінням спалахнуло зеленувате вікно.

УВАГА!

Виявлено невідповідність у легенді.

Рівень підозри: 8 → 15/100

НОВЕ ЗАВДАННЯ: пояснити походження освіти, манер та незвичної поведінки.

ЗАБОРОНЕНО: розкривати справжнє походження.

Час на відповідь: 00:30

Під написом спалахнули червоні цифри.

00:29

00:28

00:27

Я дивилася на Люсьєна де Монфора й раптом дуже чітко зрозуміла одну річ.

Шарль був небезпечний зі шпагою в руці.

Цьому чоловікові вона взагалі не була потрібна.