Бути собою

- Друже вставай.

Орест відкрив очі і побачив перед собою усміхнене обличчя Юхана.

- Де це я, і котра година? – спросоння запитав Орест. Він ніяк не міг збагнути що це за кімната і що він тут робить. Потрохи пам'ять почала повертатися до нього.

- Прокидайся Криголам прокидайся – підганяв Юхан.

- Криголам? Стоп, а це звідки? – здивовано перепитав Орест

- Оресте ти проспав добу. Вчора у вечір приходив Олександр щоб краще познайомити нас і самому з нами. От він і розповів багато цікавого про тебе. – Юхан підійшов до вікна і розсунув фіранки. Кімнату залило яскраве сонячне світло – Гарна погода сьогодні. Кажуть в тих широтах це часте явище.

- Котра година - настирливіше перепитав Орест. Йому не хотілося аж ніяк вставати, адже сни були дуже гарні. - Бачу, що сонячно, але ще би годинку поспати.

- Сонячно? Ну не знаю чи тут так можна називати цю погоду. Це як не як не сонце. А щодо часу теж треба буде звірити координати, бо і справді за яким часом будемо жити тут за Тель-Авівом чи по Києву – Юхан засміявся – Скажу лише друже, що приблизно це ранок і сьогодні їдемо в школу спостерігачів. Нас там очікують.

Орест таки себе заставив встати з ліжка і почав шукати одяг. Він відкрив шафу і був приємно здивований, адже там були його речі з круїзу, а також ще якийсь одяг. Усе попрасовано і акуратно поскладано. Він почав міряти обновки і о диво вони були його розміру. Нове кімната об’єктивно починала йому подобатись.

- До речі – звернувся Орест до Юхана одягаючи сорочку на короткий рукав – все хотів запитати, як то ви так швиденько погодилися йти в спостерігачі. Ну не погодилися би, стерли вам би пам'ять і повернулися собі додому?

- Друже, ви гадаєте, що дипломатична робота це рай? А ще у такій країні як Ізраїль. Це насправді складні стосунки з багатьма країнами і відлежуватися десь на Канарах просто не доводилось. Море складних завдань, які інколи просто не мають розв’язку, а вихід шукати треба.

- Ну, така ж динамічна робота і ви від неї відмовляєтесь? – іронічно підмітив Орест.

- Чому відмовляюся? Я завжди буду відданий своїй країні, але в житті наступають моменти коли ти вигораєш і потрібна пауза щоб щось змінити і спробувати щось нове. Чесно? Одразу запримітив що тут буде цікава історія і дуже не типова для дипломатичної роботи. От і розглядаю її як відпустку.

- Не боїтесь що затягне?

- Час покаже, але я готуюся до нових пригод. Вчора Олександр запевнив що їх буде предостатньо.

Орест завершив одягатися, швиденько почистив зуби і з Юханом вийшли в вітальню де на столі уже парував чай і стояла велика тарілка з круасанами. Усе була надзвичайно смачне. «Цілком пристойно – подумав Орест – Як так далі піде чи є сенс додому вертатися?». Справді Орест любив поїсти, і круасани були вагомим аргументом щоб більш прихильніше ставитися до ситуації у якій він опинився.

За пів години з надвору почувся гудок і хлопці побачили знайомий мікроавтобус з якого вийшов невідомий їм чолов’яга і направився до їхнього дому.

- Здоровенькі були – привітався він – дозвольте запросити Вас на оглядини в школу спостерігачів. Вас уже ждуть, тому прошу до колісниці.

- Так офіційно – іронічно підмітив Юхан – а ким буде наш кучер?

- Ви про мене – зніяковіло – перепитав гість – А, забув відрекомендуватися: Михайло Сливка – допуск 4 рівня, департаменту внутрішньої обслуги. В миру вчитель іноземних мов з села Верхнє Синьовидне, Стрийського району Львівської області.

- Оресте де це – здивовано запитав Юхан, побачивши як на Орестовому обличчі зашарілася посмішка.

- Земляк. Недалеко від мене живе. Тож що ж друже бойко ти робиш у цих віддалених місцях за тридев’ять земель?

- Дивна історія, аж тут дізнався деталі – розпочав розповідь Михайло – Якщо коротко, мені не поталанило – став свідком невдалого експерименту телепортації з орбіти на землю. Прикидаєте, пасу корову після уроків. Тут яскравий стовп світла і моя корова щезла. Я просто хвилин 15 не міг нічого говорити. Подав заяву в поліцію про крадіжку, усе там розказую, а мене питають скільки я випив. Ну через два дні до мене завітали двоє і пояснили ситуацію. Що побачив те що не можна було бачити. Маю признатися – чесно запропонували варіанти або витирають пам'ять або є вакансія в Департамент внутрішньої обслуги. Пообіцяли круїз. Та я далі Сколього ніде не виїжджав – звичайно згодився. Потім тут мені розказали як корова була телепортована на експериментальну станцію. То якраз випробовували методику телепортації. Мали з землі підняти на борт камінь а там ціла корова. Ну жива моя зіронька, але вже в лабораторії працює на благо науки. Ой щось я заговорився, тому раз ви готові і швиденько в машину.

За мить їх дивна компанія уже мчала вуличками бази Н-1. Його територія виявилась достатньо просторою. Спочатку вони їхали вуличками котеджного містечка, далі декілька разів переїжджали колію і опинилися поряд з космопортом куди напередодні приземлилися, а звідтіля проїхали ще одне цікаве роздоріжжя де одна з доріг звертала в тунель і паралельно туди ж вела залізнична колія.

- То куди? – спитав Юхан

- То на Вокзал Переходу і далі на Н-2 – відповів Михайло.

- Хочеш сказати що на ту гору можна машиною заїхати?

- Звичайно, але то довго, бо спочатку в середині гори спускаєшся серпантином до Вокзалу Переходу, далі тунелем по долині до гори Н-2 а там теж серпантином на базу. В середньому до години часу. Тому якщо будете туди їхати краще потягом – швидше в два рази.

- Ух як у вас тут все облаштовано.

Тим часом Орест уважно вдивлявся що відбувалося за вікном. Справді вони уже їхали дорогою повз багато бетонних промислових споруд і вже за мить мікроавтобус загальмував коло невисокого 4-поверхового будинку.

- Ну я свою роботу виконав – відзвітував Михайло – Далі вже самі. Тим паче вас там уже напевно очікують.

Михайло зачинив за ними двері і акуратно від’їхав від будівлі. Юхан та Орест залишились самі. Довкола панувала тиша, яку раз у раз порив гірського вітру.

- Ну йдемо – підбадьорив Юхан.

Хлопці наблизились до будівлі. Двері автоматично відчинилися і вони опинилися у великому холі, фойє радше нагадувало хол готелю. Тут були зручні дивани, крісла зі столиками і навіть стійка рецепції за якою хлопці побачили знайоме обличчя. Роберт Сміт перемовлявся з невідомим чоловіком і здавалося, що останній отримує наганяй від свого керівника.

- О нарешті це ви. Довго спите – звернув увагу Роберт на новоприбулих. – Група уже зібралася тому ласкаво просимо до колективу.

Робер вийшов з-за стійки і вказав жестом щоб Орест та Юхан йшли за ним. Вони піднялися на другий поверх і вирушили довгим коридором, який був прибраний в середньовічному стилі. Скрізь дерев’яні панелі і коло дверей у вітринах зберігалися старі лицарські обладунки. Нарешті Роберт відчинив двері і усі разом зайшли до зали, яка радше нагадувала великий лекторій. Тут каскадно півкругом розміщувалися зручні великі сидіння де за приблизним підрахунком Ореста перебувало приблизно 2 десятка осіб. Роберт вказав хлопцям на два порожні стільця у другому ряді, а сам зайняв своє місце за лекторською трибуною.

- Шановні майбутні спостерігачі – розпочав вітальне слово Роберт – Вітаю вас в департаменті спостерігачів. Але я його називаю орденом. Ну я взагалі любитель середньовічних культів та обрядів, тому все таки ми звами орден на якого покладено важку і відповідальну місію. Мене ви вже знаєте. Я є керівником департаменту і головним координатором експедицій. Ну про це згодом. Зараз взагалі би хотів ввести вас у курс справи що таке департамент спостерігачів і ким вам бути далі. Отож ми вуха, і очі корпорації на цій планеті, ми археологи і архіваріуси для науки та науковців які колись згодом офіційно мають прийти після нас. Так справді такий варіант розглядається.

- А можна конкретніше – почулося з залу - і що конкретно ми маємо робити?

- Ви маєте саджати на цій планеті картоплю і дбати щоб вона вродила - Роберт засміявся – ну це така алегорія. Ви маєте стати повноцінними учасниками місцевих суспільств. Ви маєте інтегруватися в життя аборигенів стати їхніми друзями та товаришами таким чином забезпечуючи збір потрібної нам та науці інформації про цю цікаву планету.

- А чому саме ми, а не ті хто з нами сюди летіли?

- Бачите, сюди випадкових людей не беруть. За вами ще на землі було розпочато спостереження, адже Спостерігач це має бути людина з неабиякими інтелектуальними даними та здібностями, з хорошою пам’яттю і театральними нахилами. Ви особливі і тут володієте неабияким широким рівнем доступу.

По залу пішов задоволений шумок, але Роберт одразу присік цей піднесений настрій.

- Але вибачте статус Спостерігача це й велика відповідальність. У вас щодо стосунків з місцевими мабуть якнайбільше обмежень, порушення яких карається дискваліфікацією в окремих випадках повним знищенням пам’яті. Не запалюйтесь вам тут Богами не бути. Ось у мене в руках здоровенний том Кодексу Хабла де половина статей та правил стосується саме вашої майбутньої роботи. Отож перед тим як стати спостерігачами і відчути усе задоволення від роботи та статусу на вас очікує навчання на якому половина з вас не витримає і відмовиться від привілеїв та перейде на нижчий статус. Отож більше вас затримувати не буду. Сьогодні усі вільні. Завтра в такий же час зустрічаємося тут. За програмою екскурсія по департаменту і перші лекції. О. і ще забув доставка сюди для мешканців Н-2 потягом до станції Департамент-квартал. Тим кому поталанило жити на Н-1 будуть забирати мікроавтобусом.

Роберт гучно закрив Кодекс Хабла і виправкою військового залишив лекторій.