Бути собою

Той незвичний день розпочався з уже відомої прогулянки до залізничної станції, де як на диво в вагоні було чимало людей у подібних прикидах. Потяг шугонув у тунель і почав спускатися на дно гори на вокзал переходу. «Дивно – подумав Орест – Здавалося б найвизначніший день, а наразі як поїздка на метро на маскарад.»

Та за мить поїзд зупинився на станції «Вокзал переходу». Орест разом з командою вийшли на перон. Як не дивно, але люди в дивних костюмах теж поспішили за ними. На пероні вони обігнали їх і почали підійматися ескалатором до коридору який вів кудись вліво. Тут Орест мав можливість детальніше оглянути цю дивну споруду. «Вокзал переходу» радше нагадував станцію метро з двома коліями. Проте за скляною стіною виднілася ще одна станція але з дуже дивними вагонами. Вони були до болю знайомі. «Та це ж старі вагони київського метро серії Є. Як вони сюди потрапили?». Здивуванню Ореста просто не було меж, незважаючи на те що бачить тут їх вже втретє. Один з таких поїздів перекривав вид до станції, тож її доведеться глянути як то кажуть з середини.

- Так друзі за мною – виконавським тоном закомандував Артур. Було видно що роль гіда і першовідкривача додавала йому крил – Піднімаємось ескалатором і на ліво.

Справді за мить усіх четверо героїв чимчикували коридором, який раптом по середині різко змінив дизайн. Якщо станція і початок коридору це був цілком модернового дизайну, то далі йшов тунель видовбаний в скалі і вимощений бруківкою. На цій межі стояла будка з охороною і пропускний турнікет.

- Ну що шановні ми звами на межі нашого світу і світу цієї планети – розповідав Артур – це межа не тільки територій, але й світів і філософії.

- Пане Артур давайте по суті, ми ж не на лекції – обізвався Юхан, який від ранку мовчав як риба. Очевидно сильно хвилювався в очікуванні невідомого.

- Друже ну ж має вас хтось налаштувати на мандрівку з оптимізмом. А це місце насправді є саме переходом між нами і ними. Звісно там теж наша територія, але вона уже заточена під дух цього краю і цієї планети.

Тим часом команда спостерігачів наблизилась до пропускного пункту і їх зупинив голос офіцера.

- Ваші пропуски, і прошу зачекінитись комунікаторами.

Артур кожному допоміг пройти процедуру реєстрації та активації комунікаторів, а також поклав стопку паперів перед офіцером додаючи.

- Прошу пана швидше, це експедиція червоного рівня.

Справді за мить хлопці уже спускалися на той перон, що був за склом. Тут було усе значно простіше: лишень дві колії, а з протилежного кінця перону були великі двері які вели у якесь приміщення з написом «Карантинна зона». Звідтіля щойно вийшла компашка уже підвипиших трудяг, які направились на перехід на основний вокзал.

- О мені так подобається – зіронізував Юхан – Йдем туди!!!

- Ех, я б теж туди – Юхан відчув на собі важку руку професора Лі – Але нам туди не можна. Туди потрапимо лише після нашої експедиції.

- Юхан друже, ти ще видно не знаєш правил експедицій – втрутився в розмову Артур – Бачиш що не все так просто і будь-хто на плането не може потрапити. Ну це так придумано в дотримання кодексу Хабла. Проте при поверненні ми також одразу не можемо потрапити на базу. Ми маємо відбути карантин. Планета нова і що тут водиться і які тут біологічні форми ще досі достеменно невідомо, тому безпека понад усе. Так, а тепер нам головне дізнатися яким потягом ми від’їжджаємо, зараз дізнаюся – ждіть тут.

За мить Артур повідомив що їхати доведеться саме цим поїздом, тому усі дружно зайшли в найближчий вагон. В середині Орест очікував побачити щось не звичайне, але це був просто звичайний вагон.

- А навіщо його було переробляти. Він максимально зроблений для наших потреб – відповів Артур побачивши розчарування на обличчі Ореста – Нє, ну звісно його трохи підшаманили, поставили потужніші двигуни. Він тепер літає до 200 км в годину.

Після 20 хвилин очікування засвітився сигнал попередження про закривання дверей і потяг нирнув у горловину чорного тунелю. Мчав він шалено і довго. Оресту здалося що вони проїхали годину, поки нарешті не з’явилася перша зупинка, на якій вийшло декілька людей.

- Перша зупинка це станція спостереження – нічого цікавого. Можна вважати навіть ще не планета, а продовження бази. Там хлопці підіймаються на скелю і стежать за обладнанням – продовжував розповідати Артур. Він розлігся на одному з диванів і продовжував насолоджуватися статусом першовідкривача – До речі забув розказати, що кожна станція це рятівна капсула. Головне дістатися до неї. На кожній зі станцій є зв'язок, є питна вода та харчі і медикаменти на всяк пожежний і навіть зброя.

- А нам ще їхати далеко? – спитав Орест.

- Виходимо на сьомій зупинці 12 лінії. Ще трохи їхати.

Дорога була довгою, і десь за три години машиніст нарешті сповістив про потрібну зупинку. Ось тут адреналін заграв. Юхан скочив з дивану і почав оглядатися чи бува чого не забув.

- Друже та схаменися, усе що потрібно в сумці у професора Лі – покепкував Артур.

В той момент поїзд плавно зупинився і хлопці вийшли на вогку і холодну підлогу. Станція на відміну від вокзалу виглядала значно аскетичніше – заглиблення вирубане у суцільній скелі де в стінку були вмонтовані якісь прилади та пульти. Освітлювали станцію лише два прожектора, яких було явно недостатньо. Але за мить Орест зрозумів шо тут ніхто зупинятися на довго не збирається. Тим часом Артур підійшов до якогось приладу і раптом стіна від’їхала відкриваючи прохід зі сходами, який вів кудись вверх.

- Ну пора вперед до пригод – закомандував археолог і усі рушили за ним у прохід.

Підіймалися довгувато з зупинками, потім були ще одні двері, за якими уже відкрився коридор, який освітлювався не електричними лампочками а факелами.

- Скільки треба народу щоб усе це обслуговувати – подумав вголос Юхан.

- Друже ані скільки – обізвався Артур – Усе автоматично. Ми вийшли на зупинці увімкнулося світло і уся периферія. Зараз ми залишимо станцію і все знову перейде у режим спокою.

Нарешті команда зупинилася перед останніми воротами. Артур відкрив невеликі дверцята у стіні і дістав звідтіля планшет.

- Вибачте не все одразу, маємо дотримуватися протоколу безпеки і маю переглянути чи немає сторонніх в окрузі. – професорським тоном продовжував Артур – так ніби чисто. Ну що готові до першого кроку людства. Тоді вперед.

Артур підніс руку до заглиблення у формі долоні в стіні і усі почули скрип. Стіна з гуркотом від’їхала і перед мандрівниками відкрився отвір неправильної форми з якого війнуло свіжим повітрям.

- Ну до відкриттів – скомандував Артур і підштовхнув наших героїв до виходу.

Орест нахилив голову щоб вийти назовні і ось нарешті сталося. Він випрямився і свіжий вітерець війнув йому в обличчя. Уже темнілося і Орест лише встиг розгледіти, що вони на схилі гори, як поросла чагарниками і де не де виступали скелі. Якраз з такої вони вийшли, а далі відкривався чудовий вид на світило планети яке уже частково було за горизонтом.

За мить Орест почув скрегіт за спиною. Він озирнувся і побачив як скеля зсувається закриваючи отвір звідкіля вони вийшли. Ще мить і не залишилося й сліду від тої печери, лишень невелике заглиблення у скелі у формі долоні.

- Насолоджуйтесь. Сьогодні далі не підемо і зробимо привал тут неподалік. – обізвався професор Лі – Не можна по протоколу безпеки. Усі справи уже завтра.