Бути собою

Ніч здавалося минула дуже швидко. Ще мить тому Орест спілкувався з Артуром, а тут він прийшов до тями від штурханів Артура.

- Друже прокидайтесь за вами прийшли. Ех треба вже завершувати цю історію, бо починає набридати.

Орест побачив в проході двох уже знайомих неандертальців, які відкрили клітку і чемно очікували коли Орест вийде до них. Він не барився зібрався духом і вийшов у коридор. Його конвоїри уже були куди поблажливіші ніж перший раз. За мить вони знову опинилися у знайомому залі де на них очікував Армоній. Побачивши Ореста він почав передавати телепатично думки.

- Ти мене заінтригував. Я не міг заснути і всю ніч думав про нашу вчорашню розмову. Я прийняв рішення, відпускаємо всіх, при умові що я забираю тебе.

- Армоній, я теж думав пів ночі над твоєю ситуацією. Бо ти розумієш, що нам нічого втрачати, а втрачати є тобі, оскільки маєш завдання і маєш його виконати. Проте спілкуюся звами вперше і не знаю чи можна нам один одному довіряти, тому пропоную компромісне рішення. Ти відпускаєш мене з усім людом. Я переконуюсь що усі на місцях і за три дні я повертаюся сюди щоб стати вашим бранцем. В противному випадку буде складно і ще невідомо хто до кого попаде в руки. Я не про погрози, я про те що ми нічого не знаємо про вас, а ви нічого не знаєте про нас. Тобто як запорука, я даю своє слово ну і скажу що в мені бажання дізнатися переборює страх. Тим паче взиваю до твого розуму Армонію, бо з подивом констатую що неандертальці ще й розумні істоти.

В той момент запала довга тиша. Було видно що Армоній перебирає в голові різні варіанти розвитку подій. Минали довгі хвилини очікування. Орест вкотре нагадував собі як він не любить отой стан невизначеності. Та раптом усю цю тишу роздумів порушив потужний звук тертя каміння об каміння. Орест почув в своїй голові голос Армонія «Ховайся під стіл». Ореста два рази не довелося просити і він стрімголов сповз під кам’яний стіл. Так, там було незручно, проте крізь шпарини можна було комфортно спостерігати що відбувається в залі. Орест побачив як одна зі стін залу почала з диким скрипом відсуватися в сторону і за нею в приміщення почало пробиватися потужне світло. Усі туретти, які були присутні в залі повскакували на ноги і в шанобливій позі повернулися до проходу.

Коли отвір став достатьо широкий у ньому з’явилася постать. І що Ореста вразило це була жіноча постать, вона вишуканою ходою вступила у зал, зробила декілька елегантних кроків і Орест втратив дар мови: вона була прекрасна. Ця жінка незважаючи на риси неандертальців випромінювала красу у жестах, в ході і навіть поглядом. Вона була одягнена в світлу сукню яка дуже гармонійно підкреслювала фігуру. Незнайомка провела поглядом по залу і побачивши Армонія звернулася до нього.

- Командире передового розвідувального загону Армонію чи ви виконали місію?

- О, шановна Адела, ми виконали усі інструкції, проте безрезультатно. Але натрапили на іншу цікаву історію, про що доповім в фінальному звіті. Єдине маю позачергове прохання подовжити нашу місію на 3 дні. Саме на три дні і далі запропоную цікаве рішення.

- Ви мене дивуєте Армонію. Ви знаєте правила та закон – ніжно відповіла Адела.

В той момент Орест уже розумів що мова йде саме про нього і що просто так з цієї історії йому ну ніяк не виплутатись

- Я знаю та поважаю закони, але ми не на території Турретії і повноваження законів тут не діють. Ну і тим паче моє прохання про порушення закону робиться на користь Турретії.

- Ви знаєте що просите і в яку ситуацію ставите мене – далі ніжним голосом продовжувала Адела. Якщо не буде результату – мені доведеться відповідати перед вищою радою.

- Так знаю і беру відповідальність на себе – впевнено продовжував Армоній – Лише три дні.

- Добре, через три дні прохід знову відкриється. Проте пам’ятаєте, якщо не встигнете до терміну доведеться усе життя провести в шкурах тут серед гірських племен. Три дні.

Адела елегантно розвернулася і вирушила в простір за стіною, який з гуркотом зачинився. Орест був вражений.

- Вилазь незнайомцю – почув Орест голос Армонія у своїй голові.

- Ну не «незнайомцю» а «Орест» - поправив неандертальця наш герой – Скажи мені хто вона?

- Ти теж в неї закохався – почув вперше голос Армонія з жартівливими нотками – Навіть не думай. Адела донька високоповажного члена вищої ради і курує нашу експедицію

- Вона твій шеф?

- Хто хто?

- Ну, ти її підлеглий?

- Виходить що так. Тому ти розумієш що на кону не лише твоє слово, але й моя репутація і репутація Адели. Якщо вона тобі хоча б трохи сподобалася – дотримай свого слова, а я дотримаю свого і вже даю вказівку відпустити усіх.

- Армоній, але давай без спецефектів. Ми усіх попередимо і виведемо на світ божий. Без насильства і без конфліктів.

- Домовилися і пам’ятай, у тебе 3 дні.

Уже за мить клітка з нашими героями була відчинена, Орест розподілив усіх по клітках, щоб попередили як себе вести і що далі буде відбуватися. Через певний проміжок часу з печери почали виходити групами люди і розходитися хто куди. Час від часу до Ореста і друзів підходили місцеві з подякою за звільнення.

- Але ви пам’ятаєте що не можете розповідати про цю пригоду нікому і про те що знаєте нас – кожен раз нагадував їм Артур.

- І ви переконані що вони дотримуються цієї інструкції? – жартівливо перепитав Юхан

- Дотримуються не дотримуються, але їм і так ніхто не повірить. Проте може увійдемо в міські легенди.

- Мене печера дістала – втрутився в розмову Орест – зараз би до ліжка, трохи місячного пива і гарячий душ. Але нам до бази діставатися не одну добу, тому я напевно пас. Вас проведу і залишатимусь тут.

- В сенсі – здивувався Артур – Усе завершено, пора до дому.

- У вас так а у мене ні. Десь поброджу три дні і далі в путь.

- Ну по-перше, десь тут недалеко є підземна зупинка – впевнено додав Артур, по-друге ми маємо подати про щось звіт, і по третє по дорозі нам розкажете що і як.

Артур увімкнув свого комунікатора. Перед ним з’явилася голографічна схема підземних ліній.

- О тут в 4 км є зупинка. Подаю заявку щоб нашу команду забрали. Тому прощаємося з місцевими і в дорогу.

Після прощання з новими друзями і 4 км пробивання через зарослі пралісу, наші герої опинилися перед скелею, де на одному з виступів виднівся слід вм’ятини від людської руки. До неї підійшов сер Лі, вклав туди свою руку і вже за мить перед ними відкрився невеликий доступ до печери. Ще декілька хвилин і наші друзі стояли на підземному пероні.

- Ну то Оресте, поясніть мені як ви з ними спілкувалися? – не втримався Юхан.

- Не знаю точно як це назвати. Мабуть телепатично. Я їх чув в голові і відповідав думками.

- Не вірю я в такі штучки

- Юхан, а у все це ти віриш – не втримався Артур – Повір друже, тобі доведеться ще в багато чого повірити. Але наразі нас відпустили – маєш результат що якась комунікація таки відбулася.

Їх розмову перебив гудок поїзда, який за мить уже мчав до дому на базу несучи у чорних тунелях планети Novel наших героїв. Лише в вагоні Орест відчув як втомися за ці дні. Він приліг на сидіння, проте почув голос Артура.

- Друже розумію, але не час розслаблятися, треба буде пройти ще карантин, аж тоді можна буде напитися і виспатися. Звіт уже на наступний день.

За декілька годин потяг нарешті прибув на вокзал переходу. По дорозі вони ще робили декілька зупинок підбираючи учасників інших експедицій. Тож на кінцевій з поїзда вийшло добрячих два десятки експедиторів. На пероні їх очікували стюарди які допомагали прийняти інвентар і скерували наших друзів у бічне приміщення, яке радше нагадувало сауну.

- Тут все просто – інспектував Артур – заходите в душову кабінку і перед тим як приймати душ тиснете кнопку «Клінінг». Це дезінфекція. Тільки очі закрийте. То не боляче і нічого страшного просто розпиляють дезінфектор на вас. Очі тільки рекомендую закрити, а далі вже душ і зустрічаємось у барі на пиво.

Пиво там було смачно, проте гамір і багато людей так і не дав друзям поговорити про перебіг історії.

- Ну тут не вийде обговорити, кожен з спостерігачів має море своїх історій, проте тут в барі в основному за традицією діляться спогадами. Тому п’ємо за спогади, щоб вони були у нас гарні – підняв тост Артур.

Але й справді говорити не хотілося, бо втома доймала. Проте навіть вимушені балачки суттєво скоротили час перебування в карантинному приміщенні. І ось уже після звичайного поїзда Юхан і Орест опинилися у здавалося б уже рідному домі. Місцеві племена, і неандертальці залишилися як дивний сон, що стався не з ними. Цього разу уже ритуальних вечірніх посиденьок не було, бо сон невпинно брав верх.