Бути собою

Зранку команда з наших героїв у супроводі правителя, Лахара, Таяни і охоронців висунулися у напрямку села, де було знайдено дивний артефакт. Нарешті Орест зумів детальніше оглянути село. Усі садиби були дерев’яні, зроблені акуратно і добротно та покриті якоюсь рослиною, що дуже нагадувала очерет. Правда стан будівель був жалюгідний – десь вибиті вікна, десь без дверей. Кругом було розкидано предмети ужитку. Очевидно хтось минулого вечора пробував чинити опір, але не вийшло.

Управитель час від часу підходив до окремих осель, оглядав зажурено і повертався до групи:

- Головне щоб вони живі були, а то я собі не пробачу.

- Батьку не хвилюйся – заспокоювала Таяна – З нами ж Лахар і магістри, вони допоможуть віднайти їх. Я буду просити.

- Ех, хотілося б вірити, але це не їх справа і не їх історія.

Тим часом група минуло село і вийшла на биту курну дорогу. Сонце піднялося уже височенько щоб можна було розгледіти що діється довкола. Насправді новельські ліси дуже нагадували середньоєвропейську флору. Лишень час від часу з’являлися дерева з листями дивної форми, або ж взагалі папоротеподібні.

Через дві години ходу на горизонті дорога впиралася у ворота сусіднього села, яке як і попереднє було обнесене частоколом.

- Я зайду – озвався управитель – Попрошу щоб відіслали гінця в городище про те що сталося, а далі ми з хлопцями вирішили йти звами. Усе таки нам в селі наразі робити нічого, а за те що допомогли врятувати мою доньку, маю й я якось віддячити. Усе таки двадцять п’ять то не п’ять, і зможемо постояти за себе.

- Ех управителю, село не постояло, не факт що ми зможемо – відповів Лахар. Тут маємо справу з невідомою силою, про яку навіть магістри спостерігачі нічого не знають.

Раптом не доходячи до села серед крон дерев почувся шум. Управитель дав команду усім зупинитися і замовкнути. Він з мечем в руках навшпиньки підійшов до місця де почувся дивний шум. Раптом на голову управителя з дерева щось упало громіздке. Управитель скочив на ного і направив у кущі меч:

- Ану виходь! Стежив за нами? Ану зв’язати його. Він має щось знати. Не повірю, що усі зникли а він шляється коло сусіднього села.

Тут усі побачили я к з кущів з піднятими руками з’явився Рамуель. Аж тепер Орест задався запитанням що він і не помітив як Рамуель зник у нічній заворушці.

- Дайте мені пояснити – обізвався Рамуель.- Я повертався з городища і заснув на дереві. Аж раптом чую знайомі голоси.

- А ти що робив в городищі?

- Мама за мукою послала, ось бачите мішок розірвався.

Справді через плече у Рамуеля був мішок з мукою з якого сипалась крупа. І тут Орест себе зловив на думці що десь він той мішок точно бачив. Ага, в Лахара в садибі. Він ще сидів на ньому. І тільки но йому прийшла ідея вставити своїх п’ять копійок, як ззаду знову відчув легенький копняк і тихий шепіт Лахара.

- Магістре Орест, я пересвідчився що ви спостережливі, але не підставляйте молодять, прошу вас.

Аж тоді Орест збагнув що операція з мукою це вже була добре відпрацьований сценарій, який не раз видно виручав молодят у важкі хвилини. Своєрідне алібі.

- То ти кажеш, повертаєшся додому – продовжував допит управитель – Значить так, нікуди ти не повертаєшся а йдеш з нами. Ще одна пара рук нам не буде зайвою. Дайте йому щось нести.

Після цих слів видно було як Таяни відлягло від серця, яка тишком нишком переглядалася з Рамуелем.

Біля сусіднього села група наших героїв довго не затрималась і вирушили далі. Тепер вони вийшли з лісу і йшли берегами гарної лісової річки.

- Ох скоро вже нічка і можна буде покімарити – почав у голос мріяти Юхан.

- Скоро та не скоро – іронічно підмітив Лазар

- Таж казали що до сутінків підійдемо до останнього села

- Так то воно так, але мусимо там очікувати сутінки і обійти це село стороною. Воно прокляте. Там творяться чорні справи. Ми колись з ним навіть мали баталії на полі бою. Тобто нас там дуже не люблять.

- Що, управитель хотів заволодіти тим селом.

- Та ні, навпаки рятував людей, яких вони викрили. Так ні до чого ми й не добилися. Людей викупили за зерно, але відтоді ми обходимо їхнє село, а вони наше.

- О маємо ще одне ускладнення – долучився до розмови Орест – Артуре, а чи ти знав про це?

- Ні, як археолого я сюди вперше доходжу. Ну і обійдемо це село та Бог з ним. Нам головне дістатися до місця призначення і виконати нашу місію.

- О, а про яку місію йдеться – почувся з-заді голос управителя – Гадаю мені треба знати під що я підставляюся.

- Нууу… – почав Артур – Взагалі то важко пояснити, але ми маємо у лісі оглянути одну скелю. Вона десь за тим селом.

- Хм. У нас тут скель поряд немає, єдине чи не про скелю Роллі ви говорите. Ой, я б знав, вас відговорив від цієї мандрівки. Дивіться це теж прокляте і містичне місце. Кажуть, що туди ходять наші опоненти приносити людську жертву. Ще з діда прадіда передавалося що у ці краї краще не заходити.

- Пане управителю – іронічно зазначив Юхан – У вас куди не глянь скрізь то ліс заборонений, то село прокляте, то місцина містична. Не було у вас бажання зрештою дослідити ці місця щоб не боятися усієї цієї чортівні.

- Хотів би я побачити, як би ви реагували на те, що довелося мені бачити за своє життя. Якщо хочете жити будете грати по правилах лісу. А тут ще нам туретти додалися. З дитинства був переконаний що то страшилки і не більше.

- А як вони виглядають ті туретти – перепитав Орест.

- Вони страшні волохаті, одіті в шкури і трохи вищі за нас і дуже сильні. Вони кулаком кам’яні стіни пробивають. Вони скачуть на висоту дерева.

Раптом воїн що йшов попереду воїн подав знак, що треба зупинитися.

- Що там - шепотом спитав Юхан

- Прибули ось гляньте там вдалині на березі річки саме те село – відповів Лахар. Тобто ми його можемо обійти лише з одного боку і це треба робити тихо і в потемках. Зараз в гущаві робимо зупинку і можна навіть подрімати. До повної темноти ще десь 2 години.

Справді наші друзі вдалині побачили симпатичненьке село, розміщене на такому собі півострові, яке входило в річку. Тут теж були дерев’яні акуратні садиби. Будо декілька побільших садиб. Але вражало інше. Оборонний мур довкола був знизу кам’яним, а зверху дерев’яним. Ворота теж були кам’яні з металевими створнями.

Поки наші друзі розміщувалися на привал, Орест вирішив розпитати Лахара та Артура про село. Воно якраз відійшли вбік і про щось розмовляли.

- Лахар, а вас не дивує конструкція їх мурів?

- Мене ? Абсолютно ні. За стародавніми переказами тут колись було велике місто якоїсь стародавньої цивілізації. Можливо і ваш пагорб теж з тих прадавніх часів.

- Справді дивно – підтримав розмову Артур – Ви Оресте сподіваюсь помітили що там полігональна кладка каменю. А ну мені з уроків історії нагадайте де таку використовували у нас на планеті?

- Ну я історію не дуже стародавню вивчав – закремпувався Орест – Але можу припустити це Єгипет і-і-і-і-і можливо острів Пасхи?

- А кажете історію не вчили – похвалив друга Артур – От і в мене є ще одна площадка для досліджень. Просто де зустрічалися такі артефакти там і прамова десь поряд випливала. Думаю ми близько і має бути цікаво.

Незабаром стемніло і команда крадучись почала просуватися до села. Усі дотримувалися цілковитої тиші. Незабаром вони уже йшли вздовж стін села і навіть бачили як вартові зі смолоскипами на стіні між собою перемовляються:

- Я сьогодні вечір мав провести з Міїтрою, а маю тут стирчати

- Дівчата почекають. Ти чув що твориться в окрузі.

- Ну і що? Ми хіба щось зробимо проти тих дикунів

- А я маю відчуття що якщо цю ніч переживемо то все буде добре

«Так, значить і тут вже заворуха – подумав Орест – От тобі легка відпочинкова прогулянка на декілька днів. Дай Боже щоб ми за тиждень повернулися».

Та раптом тишу порушив тріск гілки під ногою у Рамуеля

- Там хтось є піднімай тривогу – викрикнув охоронець на стіні. Він швиденько запалив бочку з якоюсь горючою сумішшю і вогнище освітило округу. – Боже бий тривогу. На нас напали.

Далі було все як у сні. Бій дзвону, на стінах почали з’являтися нові люди зі смолоскипами і полетіли перші стріли. Раптом чиясь сильна рука потягла Ореста подалі від місця подій. Сер Лі без зайвих слів віднайшов Юхана і потягнув їх у темряву. Тут з далини почувся голос управителя:

- Лахар, Лахар!!! Ну де ти?!!! Забирай дітей і гостей і чимдуж до скелі, а я тут затримаємо їх.

Незабаром Лахар уже вів групу у ніч. Вони спочатку пройшли по дорозі далі звернули на стежку у ліс і тут Лахар зупинився.

- Все далі не підемо. Ночуємо тут.

- Не можна – огризнувся сер Лі – нас можуть наздогнати.

- Не хвилюйся мій великий друже – заспокоював Лахар – Це місце настільки прокляте, що сюди вночі ніхто не посунеться з села. Тут і вдень лише жреці ходять. Та заспокійся вже, я тут не раз ночував коли доводилося ходити до південного городища.

Лише після тих слів усім стало трохи легше. Лише Таяна продовжувала хвилюватися за батька. Лахар підійшов до неї і заспокійливо промови:

- Таяна, хоча ми з твоїм батьком рідко знаходили спільну мову, але разом доводилося бувати ще не в таких халепах, що сьогоднішня історія це дрібниці. Ану Рамуель обійми дівчину бо їй холодно. – і він легенько штовхнув Рамуеля до коханої.