Хранитель Печі

На Славу Всесвіту, з Любов'ю до Життя, починаємо!

Ну що ж, прийшов — заходь. Гість у дім — Бог у дім. Зараз підкину в піч дров, он уже й чай дійшов. Наллю нам, та й поговоримо. Сідай зручніше.

Я народився в середині сімдесятих. За офіційною класифікацією — десь між поколінням X і міленіалами. А в нас, де все вимірюється не соціологічними таблицями, а смаком першої пляшки імпортної газованки, нас називають простіше й точніше: покоління Пепсі. Кумедно, але цей термін придумали не ми: трохи пізніше так само назве нас Віктор Пелевін — Generation «П». Причому під цією літерою в нього ховалося одразу кілька смислів: і «покоління», і, як кажуть критики, сам «Пелевін» — але було там і третє, найгіркіше: те саме коротке й грубе російське слово на ту саму літеру, яким називають цілковитий глухий кут і безнадію.

Так, саме те покоління «П». Те, яке ще пам'ятає, як пахне мокра земля після дощу, але вже знає, що «нове життя» починається з бляшанки Pepsi й платівки Modern Talking. Ми були останніми, хто грав у квадрати, у «пекаря» та козаків-розбійників до темна, кому «матері латали одяг про запас», хто будував курені з гілок і старих ящиків, ловив рибу марлею. У нас були книжки з запахом друкарської фарби, будинки піонерів із випалюванням по дереву й гуртками «Юний технік». Японський касетник і пісні Цоя під гітару. Ми дружили по-справжньому — не через емодзі й сторіс, а через спільні синці, спільні таємниці й клятви «щоб я здох». Ми носилися вулицями — спершу на дошках із підшипниками (аналог скейта), на велосипедах, потім на мопедах, а згодом і на мотоциклах. Удома ми слухали вереск касетника під час завантаження першого ZX Spectrum, спаяного батьком друга, і грали в першого Dizzy.

А потім — бац! — залізна завіса прочинилася, і в наше життя увірвався Захід. Спершу жуйка «Wrigley's Spearmint», потім «Снікерс», «Марс», «Баунті» і, звісно, Pepsi. Ми пили її, наче то був еліксир свободи. Ми мріяли про джинси й леопардові легінси. Ми думали: ось воно, справжнє. Незалежність, крутизна, «усе можна спробувати».

Іронія в тому, що ми й справді все спробували. На мою долю чого тільки не випало!

Китайці в давнину вважали прокляттям народитися в епоху змін — мовляв, живи собі спокійно, не дай Боже бур. А тепер усі ці езотерики, йоги, коучі та інші гуру торочать протилежне: велика честь, кармічна вдача, шанс еволюціонувати душею. Ну-ну.

Мені дісталося стільки змін, що їх, мабуть, раніше вистачило б одразу на кілька життів.

Кінець СРСР — коли світ, у якому ти народився й виріс, раптом тріснув і почав обсипатися, мов стара штукатурка. Потім дикі дев'яності — з порожніми полицями, стріляниною під вікнами, доларами й купонами та відчуттям, що завтра може й не настати. Коротка відлига нульових — наче все налагоджувалося, люди усміхалися, брали кредити на машини й квартири. А потім — бац — світова криза 2008-го, і знову все накрилося.

Революції в Україні — одна за одною, з Майданами, надіями, розчаруваннями й новими розколами. Пандемія — коли світ замкнули по домівках, а ти сидиш і думаєш: це вже точно не сон? І нарешті війна — та, що триває вже надто довго, із сиренами, втратами, холодними домівками, порожніми очима і втомою, якої не поясниш словами.

І ось питання, яке не дає спокою: що ж усе це мені дало? Не «чого навчило», не «який урок», а саме — дало.

Бо коли стільки разів земля йде з-під ніг, починаєш розуміти: зовнішні опори — це міраж. Люди йдуть, системи руйнуються, гроші знецінюються, надії ламаються. Лишається тільки те, що всередині тебе самого. Те, чого не відберуть ні криза, ні війна, ні час. Не з теорії. Не з модних книжок із саморозвитку. А з простого розуміння: коли світ навколо змінюється надто швидко і руйнується, опора лишається тільки всередині. У твоєму власному вогні в грудях, що спирається на твою віру: усе буде добре.

Ми — покоління, яке пам'ятає смак справжньої газованки зі скляної пляшки із синім залізним корком, яку відкривали з тремтінням у руках. Покоління, яке обрало Pepsi… але часом тихо думає: а може, дарма я так мало пив того старого квасу з двоколісної бочки? «Байкалу» і «Ситра» зі скляної пляшки?

З цього дитинства — з двору, з книжок, з першого ковтка «західного» — і виросло потім наше майбутнє. Сьогоднішнє наше теперішнє. Ми власним ходом, без жодної машини часу, дісталися до часів роботів і штучного інтелекту. І варто усвідомити: усе, у чому ми зараз живемо, — це прямий наслідок нашого вибору і наших подальших дій.

А Pepsi? Pepsi так і лишилася просто солодкою водою з дитинства.