Хранитель Печі

Я все життя кудись поспішав, біг і через це, мабуть, нічого не встигав. І от 2016 року зі мною сталася вкрай неприємна пригода. Я поліз по драбині в одному будинку на висоту десь п'ять метрів. І прямо піді мною драбина поїхала… Я впав із цієї висоти на бетонну стяжку. Стався важкий відкритий перелом п'яткової кістки зі зміщенням.

Мені прийшли на допомогу і доставили до лікарні. Але операцію робити одразу не стали — хотіли зачекати, щоб спершу загоїлася рана. А вона ніяк не хотіла затягуватися, вочевидь, через інфекцію, що туди потрапила. Робили пересадки шкіри, лікували переважно зеленкою, нескінченні перев'язки… А коли рана нарешті загоїлася, виявилося, що й кістка вже зрослася.

Лікар запитав, чи готовий я до операції: адже для цього треба було знову все різати, ламати кістку і вставляти спиці. Нічого хорошого. Я поцікавився, як воно жити без операції, і він відповів:

— Ну, танцювати не будеш.

«Та й гаразд, — подумав я. — Що я, великий танцюрист, чи що? Обійдуся».

От тільки він не попередив мене, наскільки далекосяжними будуть наслідки. Ця травма ще раз наочно показала мені, наскільки людина — цілісна істота, як цілісний і сам Мір. Адже через це пошкодження одна нога врешті стала коротшою за іншу. Нога почала по-іншому ступати, суглоб так і не прийшов у нормальне положення, і через це я більше не можу бігати. Пішло підвищене навантаження на тазостегновий суглоб протилежної ноги — і так далі, ланцюжком. Ми живемо в єдиному організмі, де все взаємопов'язане — як у макрокосмі, так і в мікрокосмі.

Тоді я вперше по-справжньому зустрівся з тим, про що колись читав у Кастанеди. Дон Хуан казав, що на шляху людини знання стоять чотири вороги.

Перший — Страх. Він нападає на самому початку, коли світ раптом виявляється набагато більшим і небезпечнішим, ніж ти думав. Хто перемагає страх — отримує ясність.

Другий ворог — Ясність. Вона п'янить. Людині здається, що вона вже все зрозуміла, і вона перестає рухатися. Хто проходить крізь ясність — здобуває силу.

Третій ворог — Сила. Вона небезпечніша за перших двох. Людина починає відчувати, що може все, і легко перетворюється на тирана — для інших або для самої себе.

І нарешті четвертий, найтихіший і найнещадніший ворог — Старість. Вона приходить не за паспортом. Вона приходить, коли тіло починає здавати, а справ і відповідальності менше не стає. Коли втома шепоче: «Ти вже достатньо зробив. Можна й відпочити». Після сорока п'яти, а особливо після п'ятдесяти, життя на землі перестає бути пригодою. Воно стає важкою, часом уже непосильною працею. І от тут четвертий ворог і перевіряє: чи лишився в тобі ще живий вогонь, чи ти вже почав потроху остигати.

Я свій вогонь розпалив знову. І, попри все, все ще чекаю — і сподіваюся — що зустріну жінку, яка подарує мені ще двох богатирів.

Але найголовніше — це змінило моє ставлення до часу. Я тепер нікуди не поспішаю і вважаю: скільки мені знадобиться часу на ту чи іншу справу, рівно стільки й знадобиться.

Тут мені знову згадалася четверта домовленість — та сама, про яку я вже писав: робити не ідеал учорашнього дня, а те, на що справді вистачає сил сьогодні. Раніше я до пуття й не розумів, про що вона, — просто гарні слова. А після травми зрозумів на власній нозі, буквально: мій «максимум» став іншим, ніж був до перелому. Не гіршим, не кращим — просто іншим. І раніше я неодмінно судив би себе за це, гнав би себе крізь біль, доводячи собі щось. А тут просто прийняв: сьогодні я можу ось стільки, і цього достатньо. Суддя, про якого теж ішлося раніше, вперше за довгий час промовчав — не тому, що я його перехитрив, а тому, що йому справді не було чого мені пред'явити.

А головне — я зрозумів, що навантаження і праця обов'язково повинні чергуватися з відпочинком і розслабленням, точно так само, як літо чергується із зимою. Все у світі циклічне: сонце сходить і заходить, за днем неминуче приходить ніч.

От так і моя нога навчила мене цим ритмам: походив, нога розболілася — сядь, посидь. І в цьому чергуванні, мабуть, теж криється велика мудрість.

Французький астроном Жан-Жак д'Орту де Меран 1729 року помістив мімозу соромливу в абсолютно темне місце — фактично в шафу, щоб сонячне світло на неї не потрапляло. І він виявив дивовижну річ: рослина продовжувала розкривати листя вранці і складати його ввечері, зовсім не бачачи світла. Де Меран сформулював цей результат майже містично: на його думку, рослина якимось чином «відчувала Сонце, ніколи його не бачачи».

Насправді ж секрет полягає в так званих циркадних ритмах — внутрішньому біологічному годиннику всього живого. І наше тіло реагує на них точно так само. Саме тому настільки важливий режим дня: разом із цими ритмами в нас запускається вироблення найрізноманітніших гормонів і активізуються системи організму. У цьому криється найвища мудрість навколишнього нас світу.

І як же помилково думати через свою гординю й егоїзм, ніби ми стоїмо вище за ці закони. Сучасна людина, на жаль, часто забуває про це і возвеличує себе понад усе.