Хранитель Печі

Ну тут я наперед готуюся до потоку осуду, гніву і всього, що на мене обрушиться після прочитання цього розділу. Втім, я вже звик — це не вперше. Але я зобов'язаний про це сказати, щоб не лишати недомовленості. І, по-друге, я маю право на свою думку, яка може не збігатися з вашою.

Річ у тім, що при виборі місця одним із простих шляхів було приєднатися до вже наявного екопоселення. Суть у тому, що більшість із них будувалися за ідеями з книжок Мегре. І от тут у мене щоразу виникає колізія з прихильниками його творчості. Слід сказати, що на той момент і моя дружина була прихильницею Анастасії, але, як бачите, ми знаходили спільну мову. Я ніколи не засуджував її за це. Вона знала мою думку, але ми ніколи не вступали в конфлікт. Що ж, цього я і бажаю нам усім на цей момент.

А тепер розповім чому. Усім прихильникам Анастасії я завжди кажу: не плутайте художню літературу з реальністю. Багато хто настільки увірував у його твори, що почав підміняти ними реальність — цілком щиро. Я їх чудово розумію й не засуджую за це. Це «душі прекрасні пориви». Як співається в дитячій пісеньці: «Де водяться чарівники? — Та там, де в них вірять!». Але вірити часом замало, і я вважаю, що для того, щоб вирушити на Землю, треба мати певні риси характеру і цілий набір різноманітних знань у багатьох галузях. А не лише ентузіазм, який, коли перегорає, мов сніп соломи, приносить розчарування.

Не минула опосередковано і мене ця чаша. Одного разу, через дев'ять років, коли в нас уже народилася донька, дружина спалила в печі всі книжки про Анастасію, а потім спалила всі мости і стала колишньою.

Інший варіант, що траплявся мені на шляху, можна назвати «авторитарним». Сценарій тут зазвичай класичний: з'являється якась яскрава особистість або харизматична пара, довкола якої — спершу у віртуальному просторі, а потім і в реальності — починає кристалізуватися коло однодумців.

Такі лідери створюють своє унікальне, часом доволі специфічне бачення світу. Вони формують жорсткий звід правил для поселення і надалі приймають до своїх лав тільки тих, хто готовий беззаперечно з цими правилами погоджуватися.

На перший погляд, це здається зручним: є готова структура, зрозумілі цінності й вождь, який «знає, як треба». Але в цьому й криється пастка. Подібні спільноти часто тримаються виключно на авторитеті засновника, і щойно виникають перші людські тертя або незгода з «генеральною лінією», вся ідилія починає тріщати по швах. Замість вільного союзу творців виходить закритий клуб із жорсткою ієрархією, де ваша особиста думка може опинитися поза законом, якщо вона не збігається з баченням «центру».

Власне, саме в таке місце ми з часом і потрапили, спершу самі того не підозрюючи. Але життя саме все розставило по своїх місцях. З часом усе вляглося і минуло, «мов дим із яблунь білих». І життя на землі саме з часом показало, хто є хто.

Ну і варто сказати кілька слів про життя в сільській громаді загалом. Про те, як вас сприймуть місцеві, якщо ви купите в межах села ділянку з будинком або стару хату під знесення, щоб збудувати свій дім.

Не тіште себе ілюзіями: навіть через десять-двадцять років ви все одно залишитеся для них чужинцями. Уже так повелося. Там побутує стійка думка, що в місцевих прав на цю землю ніби більше. Вас завжди вважатимуть «прийшлими», якщо в цій землі не лежать кістки ваших предків. Це реальність, до якої треба бути готовим заздалегідь.

На завершення хочу сказати: якщо ви все ж наважитеся на цей шлях, дуже раджу заздалегідь прочитати книжку Даяни Крістіан «Творимо спільне життя». Вона якраз про те, як будувати поселення з нуля і з якими труднощами в комунікації та організації доведеться зіткнутися. Це допоможе заощадити чимало сил, часу і нервів. Рекомендую.