Хранитель Печі

Звісно, ще до купівлі землі я багато разів роздумував про те, який збудувати дім. Тим більше що інтернет буквально рясніє найрізноманітнішими проєктами: купольні конструкції, круглі будинки, споруди з найрізноманітніших екологічних матеріалів на кшталт соломи чи глини.

Спершу я справді метався від одного рішення до іншого. Все здавалося переконливим і привабливим: ми ж наче створюємо екопоселення, а отже, треба звести щось таке, щоб підтвердити статус. Але коли ділянку вже було куплено, я одного разу сів і суворо сказав собі:

«Так, стоп. Давай-но ти не займатимешся експериментами. Найголовніше — спершу отримати надійний, стабільний дах над головою. А вже потім, маючи міцний тил, можна займатися дослідженнями і будувати будь-які експериментальні конструкції».

Запам'ятайте: експерименти добрі тільки тоді, коли вам уже є де зимувати.

Якщо ж виходити з практичних мірок, стає очевидно: абсолютно всі сучасні будівельні матеріали заточені під класичну геометрію — прямі кути в 90 градусів, стандартні прямокутники і паралелепіпеди. Це стосується і покрівельних систем, і стінових блоків, і оздоблення.

Тому я вирішив не мудрувати лукаво. Для початку — збудувати класичну «батьківську хату» — Отчий дім, простий і добротний, без вигадування якихось вишуканостей у конструкції.

Треба сказати, що жодних величезних грошей на будівництво в мене на той момент і не було. І мій прагматичний підхід себе повністю виправдав: на зведення всього дому площею 64 кв. м я витратив у перерахунку на долари сумарно близько 5000. У цю суму увійшло все — і покрівля, і цегла для печі, і дошки на кроквяну систему, і брус для даху, коробки вікон і дверей. Правда, ціною цьому було укладання 1000 мішків по 30—50 кг. Отже, ми руками уклали в стіни близько 40 тонн землі. А тонн 10 глини пішло потім на обмазку.

Вирішальну крапку у виборі способу будівництва поставив Надер Халілі з його технологією SuperAdobe, з якою я познайомився на просторах інтернету.

Взагалі, історія виникнення цієї технології доволі цікава. Халілі був вихідцем з Ірану. Після закінчення війни в Перській затоці він приїхав на батьківщину і побачив довкола страшну руїну, сотні біженців і людей, що лишилися зовсім без даху над головою. До того він працював у НАСА над місячною програмою — зокрема, розробляв проєкти побудови майбутньої бази на Місяці. І от він трансформував свою ідею з Місяця на Землю, запропонувавши доступний спосіб, як швидко, доступно й надійно зводити житло тут і зараз — прямо з того, що лежить під ногами, а саме — землі.

Для будівництва використовувався найзвичайнісінький ґрунт, що є довкола, — проста земля. Спершу застосовувалися поліпропіленові мішки, а пізніше — безперервні рукави. Ці рукави набивалися землею і укладалися концентричними колами, які поступово звужувалися догори, утворюючи купольні або конічні форми.

Для перев'язки і жорсткості Халілі запропонував використовувати звичайний колючий дріт, якого після війни завжди залишається вдосталь. Його прокладали між шарами мішків, щоб вони не ковзали один відносно одного і зчіплювалися намертво.

Далі, оскільки поліпропілен на сонці з часом розкладається, таку споруду необхідно було вкрити захисним шаром — глиною, спеціальною штукатуркою чи цементним розчином, залежно від місцевих умов.

Як з'ясувалося, після такого оздоблення конструкції здатні стояти надзвичайно довго. За рахунок товщини мішків і рукавів стіни виходять масивними і щільними: у них практично не лишається містків холоду, а влітку, під час сильної спеки, всередині зберігається приємна прохолода.

Я, звісно, вхопився за цю ідею. Мені все бачилося дуже чітко: я збудую стіни з таких мішків. Розумів, що з безперервними рукавами працювати наодинці може бути клопітно, а от звичайні поліпропіленові мішки — зовсім інша справа. Їх можна було спокійно купити в будівельному магазині і завантажувати самому.

Я брав штук по 100 за раз, вантажив у сумку на колесах і віз до себе на ділянку. Раз на тиждень привозив таку партію і поступово виробляв її на стінах. Мені здавалося, що такий підхід буде мені цілком до снаги.

Штучного інтелекту в той час іще не було, щоб хтось міг допомогти мені перекласти закордонні матеріали і підказати тонкощі. Сам я англійську знав не дуже добре, тому опановувати метод доводилося, що називається, прямо в польових умовах — або, як раніше казали, методом наукового тику.

І перша моя помилка полягала в тому, що план майбутнього дому я креслив на папері простими лініями. Я закладав внутрішні розміри, зовсім не враховуючи товщину стін — а вони, на секундочку, врешті вийшли по 60 сантиметрів! Коли я почав укладати мішки, з'ясувалося, що стіни з'їли в мене майже цілий метр корисного простору. Обов'язково враховуйте цей момент при плануванні.

Далі я обрав місце. Це взагалі окрема історія — як цікаво склалося розташування нашого дому в просторі. Мені пощастило, що на ділянці був невеликий схил. Я подумав, що добре б підсипати і вирівняти майданчик. Це рішення було правильним, але, як з'ясувалося пізніше, недостатнім (чому саме — поясню трохи далі).

Отже, я вирівняв ділянку під будівництво. Щоб убити двох зайців, вирішив спершу викопати погріб: і підвал з'явиться, і земля з котловану одразу піде в мішки.

Процес виявився доволі виснажливим. Спершу ти копаєш і викидаєш ґрунт нагору, потім прямо там набиваєш його в мішки. Набитий мішок я зав'язував заздалегідь нарізаними шматочками в'язального дроту, завантажував у тачку, підвозив до місця і укладав у майбутню стіну.

Звісно, мішки треба було ще й якісно утрамбовувати. Спершу я робив це ногами: вибирався зверху і просто притоптував, але швидко зрозумів, що для нормальної роботи потрібен спеціальний інструмент.

Я змайстрував його сам і назвав «молотом Тора». Це був масивний обрізок бруса 100 на 100, у який я вставив зручну ручку. Вийшов величезний дерев'яний молоток, завширшки якраз з укладений мішок. Ним я гамселив по мішках зверху і з боків, поступово надаючи рихлому ґрунту форми щільної прямокутної «цеглини».

Так, крок за кроком, і рухалася наша будова. Один ряд — близько 15 см.

Ряди мішків я прокладав колючим дротом — усе точно за технологією. Купив його на найближчому пункті збору металобрухту. Шукав саме класичний, двожильний дріт із шипами, а не плоску «єгозу»-плутанку.

До речі, укладати його у два ряди я не став: для моїх завдань цілком вистачало й одного. Стіна зводилася строго вертикально, і головною метою було просто виключити зміщення мішків один відносно одного.

Кінці дроту я одразу використав для фіксації дерев'яних віконних і дверних коробок. Робив так: у раму вбивав цвях, прикручував до нього край дроту, протягував його по всьому ряду до протилежного отвору, там знову вбивав цвях, загинав, відкушував зайве і міцно затягував. Таким чином колючка не лише скріплювала мішки, а й намертво притягувала до стіни дверні та віконні рами.

З часом на будові з'явилися помічники. Дослідним шляхом вдалося обчислити ідеальний склад і ритм роботи: одна людина перебуває прямо на стіні (насипає ґрунт і працює «молотом Тора»), а двоє підвозять землю на тачках. Поки двоє набирають тачки, один розвантажується; поки вони міняються, ти зав'язуєш і укладаєш мішок, утрамбовуєш його — і от уже підоспіла наступна тачка.

За такої злагодженості ми спокійно піднімали по одному ряду в день. Дім ріс на 15 сантиметрів за зміну! Я порахував, що злагоджена бригада з трьох людей здатна повністю звести коробку такого дому всього за 3 тижні — максимум за місяць. Швидкість просто фантастична!

Але оскільки я працював то наодинці, то за допомогою друзів і рідних, які приїжджали, процес затягнувся. До того ж у перший рік ми стартували занадто пізно — в самому кінці літа. Повністю вигнати стіни до холодів ми не встигли, тому на зиму довелося споруджувати тимчасове укриття.

У мене був величезний віниловий банер. Я поклав на недобудовані стіни майбутні балки перекриття, а зверху, від краю до краю, накинув це полотно. Особливо навіть не закріплював — банер просто звисав по боках, закриваючи дім.

Може, воно й на краще, що в перший рік ми не стали одразу навантажувати стіни дахом. На мою думку, за зиму дім під своєю природною вагою встиг тиснути і давати м'яку усадку. Стіни щільно осіли ще до основного навантаження. І коли пізніше ми обштукатурили дім глиносолом'яною сумішшю, жодних нових тріщин за всі наступні роки так і не з'явилося.

Але тут треба сказати ще про одну мою помилку. Я укладав перший ряд мішків прямо на землю — одразу після того, як ми вирівняли і добряче утрамбували майданчик. Я не зробив узагалі жодної гідроізоляції! А варто було покласти хоча б щільний поліетилен (він під землею лежав би вічно і не розкладався) або, по-хорошому, постелити якісний руберойд. Але тоді через недосвідченість я про це просто не подумав, а підказати було нікому.

Врешті мій дім стоїть немов на природній основі, а стіни в нього — буквально земляні. Коли наступного сезону ми нарешті завершили зведення стін, я одразу взявся за кроквяну систему і поставив дах.

З огляду на те, що більшість робіт я виконував наодинці, як покрівельний матеріал я обрав профнастил. Легкий, практичний і простий у монтажі.

На заводі листи продавалися стандартними шестиметровими смугами завширшки метр десять. Тут мені дуже пригодився попередній досвід роботи з інженерними програмами: я повністю спроєктував кроквяну систему і розкрій даху в AutoCAD. Заздалегідь розрахував усі точні розміри і замовив уже готову порізку — мені привезли листи, ідеально підігнані під проєкт. Це позбавило від потреби тягати неймовірно важкий шифер чи морочитися зі складним пирогом під м'яку черепицю і руберойд.

До того ж метал абсолютно негорючий. Пізніше, коли поблизу сталася сильна пожежа, я не раз похвалив себе за це рішення: стіни із землі й глини, дах із металу — дім захищений від вогню по максимуму.

Звісно, в металевої покрівлі є свої нюанси. По-перше, під час сильного дощу чи граду стоїть відчутний шум, якого, наприклад, завжди до жаху боїться Герда. По-друге, при нагріванні на сонці і охолодженні ввечері листи помітно клацають і тріщать від температурного розширення. Але до цього тріску швидко звикаєш, а шум дощу — лише невелика плата за надійність і простоту. До того ж, якщо в майбутньому ще сильніше утеплити горищне перекриття, ці звуки стануть практично нечутними.

Був і ще один важливий момент. Мабуть, я почерпнув цю ідею зі східної культури — здається, підгледів щось про традиційні будинки Японії чи Кореї. Суть у тому, що дім ділять на дві зони: опалювану частину і неопалювану.

Коли стіни першої половини вже почали рости, я наочно побачив, наскільки внутрішній простір виходить компактним. А головне — вхідні двері вели прямо на вулицю, звідки в нас постійно дули холодні вітри. Я завмер і подумав: «Що ж я роблю? Мені ж точно не вистачить місця, та й холодне повітря продуватиме все житло. Навіщо потім займатися складними перебудовами і прибудовами?»

І от чим був такий хороший обраний метод: на другий рік я просто «доліпив» до наявного об'єму ще точно такий самий простір. Вийшла простора неопалювана веранда. Я заклав її як літню зону — місце для зберігання речей і для зустрічей із великими компаніями.

Так воно врешті і вийшло! Коли до нас приїжджали гості, всі з комфортом розміщувалися на цій веранді. Ми разом обідали, спілкувалися, я проводив там зустрічі і семінари за великим столом — місця вистачало абсолютно всім.

На веранді я поставив великі панорамні вікна, які зазвичай роблять у таких приміщеннях, щоб усередині відчувався об'єм і відкривався гарний вид на навколишню природу. Врешті склалося ідеальне зонування: у домі є затишна опалювана «зимова» половина і світла неопалювана частина, яка чудово слугує в теплу пору року.

Спершу я планував збудувати окремий лазне-помивочний і санітарний блок десь на ділянці. Але життя швидко внесло свої корективи: узимку, особливо для двох, це створювало б купу клопотів. Приміщення довелося б постійно опалювати, інакше вода в системі просто замерзла б і розірвала труби.

Тому з часом від нашої веранди довелося «відкусити» невеликий куток під повноцінний санвузол. У ньому я встановив ванну і поставив дров'яний бойлер на 90 літрів (відомий у народі як титан). На той момент електрику до дому ще не підвели, тож водогрійка на дровах із душем стала справжнім порятунком.

Проблему зі створенням тиску в системі я вирішив просто і сердито: майже під самісіньку стелю підвісив стандартний чорний пластиковий бак, який зазвичай використовують для літнього душу. Залита туди вода за рахунок висоти давала потрібний напір. Через близькість бака до стелі митися на весь зріст, звісно, не виходило, зате можна було з повним комфортом приймати душ, сидячи на табуреточці, — чим ми з успіхом якийсь час і користувалися.

У такому домі неймовірно просто вирішується і питання комунікацій.

Коли мені знадобилося зробити злив із ванної, я обійшовся без зайвих мук. Жодного монолітного бетонного фундаменту, який довелося б довбати перфоратором, не було й близько. Я просто прокопав невелику траншею прямо під стіною і спокійно вивів труби назовні, в зливну яму.

Так само вирішувалася проблема з електрикою. Щоб прокласти провід, не потрібні були штроборіз чи болгарка: я брав звичайний топірець і акуратно прорубував канавку прямо в глино-солом'яній штукатурці. А щоб замурувати штробу, я збирав обсипаний сухий матеріал, додавав трохи води, розминав і замащував провід цією самою сумішшю.

І повірте мені, після висихання було неможливо відрізнити, де саме пролягав штроб, — стінка знову ставала ідеально цілісною.

У той перший рік, коли я вигнав дві третини стін і ми зимували в тимчасівці, я випадково натрапив в інтернеті на історію Пріоратського палацу в Гатчині. І мене просто вразило, наскільки мої думки перегукувалися з рішеннями двовікової давнини!

Цей унікальний палац на межі XVIII–XIX століть збудували за проєктом видатного архітектора та інженера Миколи Олександровича Львова. Він так само щиро шукав спосіб зробити надійне житло доступним для простих людей, у яких не було грошей на дорогу цеглу чи ліс. І дійшов тієї самої ідеї: будувати з того, що лежить прямо під ногами, — із землі й глини.

Ідею землебиту Львов підгледів під час своїх подорожей Європою, де подібні споруди були відомі ще з часів Стародавнього Риму, а особливо прижилися у Франції.

Уже активно експериментуючи з ґрунтом на батьківщині, він познайомився з працями французького архітектора Франсуа Куентеро. Той не просто будував, а створив справжню «Школу сільської архітектури» і випустив докладний практичний посібник. Цю працю переклали і перевидали в Росії буквально за кілька років. Книжка вийшла під чудовою назвою: «Школа сільської архітектури, або Докладна настанова, як будувати міцні багатоповерхові будинки лише із землі або з інших звичайних і дешевих матеріалів».

Для мене це було наймогутнішим підтвердженням: шлях обрано правильно, технологія землебиту перевірена віками і витримує випробування будь-якими масштабами — аж до королівських палаців!

Головна відмінність технології Львова полягала у використанні переставної (ковзної) опалубки. На сьогодні існує чимало патентів, що просунули цю технологію далеко вперед, але в його класичному методі був один найважливіший елемент, якого я тоді ніде не зустрічав. Львов проливав кожен утрамбований шар землі вапняним молоком. Вапно, проникаючи в ґрунт, з часом вступало в реакцію і надавало блокам міцності, порівнянної з хорошим бетоном.

У будівництві за допомогою мішків працює інший фізичний механізм. Я ж не використовував вапно, але тут відіграє роль стримування горизонтальних навантажень поліпропіленом. Можна провести простий експеримент: якщо будувати стіну зі звичайного сухого піску без в'яжучого, але прокладати ряди простими аркушами паперу, розподіл горизонтального тиску кардинально змінюється. Така конструкція з самого лише піску здатна витримати вагу людини, яка стане на неї згори! У технології SuperAdobe самі поліпропіленові мішки виконують ту саму роль: вони утримують ґрунт від розпливання і забезпечують колосальну горизонтальну міцність.

І, звісно, я дуже шкодую, що не прочитав працю Франсуа Куентеро до початку будови. Він приділяв фундаментам для земляних будинків першочергове значення. Куентеро рекомендував зводити ґрунтовну глиняну подушку товщиною до 60–70 сантиметрів. По суті, це аналог сучасної монолітної бетонної плити, тільки з природного матеріалу.

Пізніше я на власні очі побачив підтвердження цієї мудрості в старих селах. У хатах, що стояли біля самої води, під основою завжди закладали товстий щільний шар глини. Він не лише вирівнював майданчик під будівництво, а й слугував ідеальним природним замком — гідроізоляцією, що не допускала до стін дому ґрунтові й талі води.

Загалом, ця технологія дозволяла зводити практично монолітні будівлі, причому навіть багатоповерхові. І головне — без містків холоду, які неминуче виникають, наприклад, при класичному мурованні цегли на цементний розчин. Земляне будівництво — все ще неймовірно недооцінений метод, і я дуже сподіваюся, що мені ще пощастить збудувати будівлі, керуючись цією технологією.

Ще одна найважливіша деталь, про яку я не знав під час будови, але пізніше присвятив час її вивченню, стосується захисту фасаду. У своїх працях Львов згадував, що зовні стіни покривали так званою «скипидарною водою». Точний її рецепт в інтернеті знайти складно, але виходячи з моїх дослідів, це була суміш скипидару (можливо, з додаванням натуральної оліфи, олії чи воску). Такий склад створював на поверхні найтонший водовідштовхувальний шар, який захищав ґрунт від вологи, але водночас дозволяв стінам «дихати», не перетворюючи дім на замкнутий термос.

Оскільки одразу я стіни таким складом не обробив, наш фасад з часом відчув на собі вплив негоди. Осінні дощі з вітром і зимові хуртовини поступово вимивають верхній шар штукатурки — йде природна вітрова і водна ерозія. Цього розуміння мені тоді теж дуже бракувало.

Зате в чому я точно не прогадав — так це у виносі даху. Під час будівництва я інтуїтивно відчув: воду треба відводити якомога далі від земляних стін. Я одразу заклав звиси покрівлі приблизно по півметра. Це рішення повністю себе виправдало!

Усім, хто думає про подібне будівництво, я наполегливо раджу робити виніс даху мінімум на 50 сантиметрів, а за можливості — використовувати широкі навіси і піддашки, прямо як робили в старовинних хатах, де звисаюча покрівля надійно прикривала глиняні стіни від будь-якого косого дощу.