Хранитель Печі

Одна справа — взяти аркуш паперу, сісти вдома з ручкою над планом ділянки і фантазувати, де в тебе що стоятиме. Інша справа — як це є насправді.

У нас на ділянках одного разу працював один цікавий дідусь. Де його знайшли — не знаю, але він робив унікальну геодезію. Обходив усю ділянку з рамками в руках, робив якісь позначки, а потім через якийсь час видавав людям повну карту: що діється на яких глибинах, де які проходять зони, де краще копати, де краще не чіпати. Звісно, цей спосіб можна оспорювати, але багато хто з тих, хто до нього звертався, лишалися задоволені результатом.

Особисто я тоді поставився до цього насторожено і вирішив, що покладатимусь знову ж на себе. Тому, щоб зрозуміти, де що має бути, я дійшов простого висновку: треба частіше бувати на землі. Земля сама підкаже, де в неї що краще.

І справді — з часом приходили усвідомлення. Просто приходили. Наприклад, місце, де я спершу хотів ставити дім, виявилося насправді ідеальним для криниці.

А дім врешті став так, що вписався в ландшафт неймовірно органічно. Я дуже задоволений його розташуванням. І головне — він чудово поєднується з розою вітрів. Вітри найчастіше б'ють у ріг будинку, а не прямо в стіну, — таким чином парусність значно зменшується.

Ось так і виходить: сидиш із планом — одне, а земля скаже — зовсім інше. І майже завжди — точніше.

Були й ще випадки.

Наприклад, люди купили ділянку десь у листопаді — вже холодно, листя опало, все голе, нічого не видно. А навесні з'ясувалося, що їхня земля — справжнє царство мурах. Буквально зупиняєшся — і по тобі одразу лізуть десятки комах. Земля просто всипана ними. Вочевидь, величезна підземна колонія, яка виходить на поверхню, щойно тепло. Люди від цього дуже страждали. І це сильно збило запал переїзду на землю.

Спершу, звісно, всі хотіли по-доброму: природу не можна труїти, все живе, екологія і таке інше. Але де там… Минув час — і почалися підкладки різної отрути, пастки, приманки, все, що тільки можна було вигадати, щоб із цим впоратися.

Далі треба було визначитися, що будувати й робити в першу чергу.

Я обрав воду. Звісно, в першу чергу — воду.

Найближча на той момент доступна криниця була за кілометр, і сходити по воду було ціла справа. Я брав сумку на колесах, вставляв у неї бутель на 18 л і прихоплював ще 6-літрову каністру. Йшов, набирав і привозив нам цей скарб. На двох це було 24 літри на добу, і забирало близько години. Ви колись витрачали годину життя, щоб напитися?

А сонце на ділянці цілий день, практично без перерви. Води йшло дуже багато — особливо спершу, коли ми були ще суто міські. Звикли: похлюпатися побільше, помити, сполоснути раз, сполоснути два. Посуд миєш — ллєш і ллєш. А вода далеко.

Тому вирішили — спочатку вода.

І тут знову питання: що робити — свердловину чи криницю? Я був і залишаюся прихильником криниць. Чому? На той момент до ділянок узагалі не було підведено електрику. Навіть стовпів не стояло. Ніхто ще нічого не збудував. Навіть доріг не було. Відповідно, увімкнути насос, щоб він запрацював, — жодної можливості. Особливо коли приїжджаєш із міста на пару днів і потім їдеш. У цьому випадку криниця виручає завжди. У криницю потім можна поставити насос, коли з'явиться електрика. Але на початковому етапі, коли покладаєшся тільки на себе і на свої руки, — криниця ідеальна. Повірте мені: за глибини 25 метрів до дзеркала води підняти відро займало хвилину на спуск і хвилину на підйом. Всього дві хвилини. За дві хвилини — відро чудової, холодної, дуже смачної і живлющої води. Взимку і влітку. Не так уже й багато. Тим більше, вартість копання чи буріння тоді були приблизно однаковою.

Далі, звісно, йде туалет.

Був такий жарт: справжній туалет роблять із двох палиць — одна вбита в землю, щоб триматися за неї в вітряну погоду, друга — щоб відбиватися від ведмедів, кабанів і вовків. Насправді, звісно, все не так, хоча види туалетів бувають найрізноманітніші.

Ми пішли шляхом тимчасового — хоча, повірте, немає нічого постійнішого за тимчасове. Я тоді вперше спробував землебит: закопав стовпи і забив між ними глинозем із гілками, отримавши стіни. Глибокі ями копати не хотів: улітку вони перетворюються на розсадник мух і всього іншого. Мені набагато більше подобається варіант із виносною ємністю: наповнилася — виніс на компостну купу або у заздалегідь викопану яму під посадку дерева, туди ж, до речі, йшли і кухонні помиї. Можна піти ще далі і зробити туалет із двома кабінами — окремо для рідкого, окремо для твердого, тоді і в господарстві це використовується зовсім по-різному. Людські відходи, якщо знати, як із ними поводитися, — одне з найкращих добрив.

Якщо все ж наважитеся на глибоку яму — пам'ятайте про рівень ґрунтових вод: відходи не повинні потрапити ні у вашу питну воду, ні у воду сусіда. І від джерела води до туалету має бути не менше двадцяти метрів.

Третім, мабуть, слід назвати місце для особистої гігієни.

У літній час — це душ, у холодний — просто місце, де можна роздягнутися і помитися гарячою водою. Звісно, в ідеалі люди ставлять лазню. Але я пішов іншим шляхом.

Спершу зробив каркас літнього душу з колод, обшив його суцільним віниловим банером. Поставив на нього бочку, яку просто пофарбував у чорний колір — щоб краще грілася на сонці. Нормально помитися — це десять-двадцять літрів води на людину. Зранку я носив і наливав відрами воду. А ввечері, після цілого дня роботи на будові, коли весь брудний, втомлений, піти і прийняти душ — це просто благословення.

Ми так милися доволі довго — до глибокої осені. У холодний час грели й заливали туди гарячу воду.

Потім, уже в нашій першій тимчасівці (про яку я розповім пізніше), ми просто грели воду на печі й милися в тазу.

А ще пізніше з'явився ножний насос «топтун». Ставиш міні-ванну з цинку — балію, стоїш у ній, переступаючи з ноги на ногу — і накачуєш собі гарячу воду з відра прямо в розсікач. Виходить душ. Просто, надійно і без електрики.

Саме тут я зрозумів справжню ціну води.

Коли ти носиш її відрами для всіх своїх потреб — від пиття до поливу, від миття посуду до душу, — ставлення змінюється кардинально. Починаєш рахувати кожен літр.

Вимикаєш душ, поки намилюєшся. Вчишся митися швидко й економно. З'являються інші маленькі хитрощі: збираєш воду після миття овочів, щоб потім полити квіти; використовуєш одну й ту саму воду кілька разів, де можна; не ллєш просто так, збираєш дощову воду. Із часом я викопав невеличкий плес — озерце три на три метри — для збору дощової води, і воно по-справжньому виручає в господарстві. Пізніше я посадив там рогіз, навіть запустив карасів: вийшла ціла маленька екосистема, куди злітаються птахи, бджоли та інші комахи — попити й скупатися. І просто радує погляд.

Повірте мені: вода — це дуже цінний ресурс. У місті ми її зовсім не цінуємо. Кран відкритий — і ллється. А тут, коли кожна крапля — на твоїх плечах, на твоїх руках, ти раптом розумієш, скільки в ній життя. І скільки сил стоїть за тим, щоб вона просто завжди була під рукою.

Коли ж 2022 року криниця висохла, я жив уже сам, і довелося пару років обходитися без криничної води, поки не вдалося зробити свердловину. Я пив дощову воду, а мив усе і поливав водою з озерця. Взимку топив сніг на печі.

Є така сучасна притча. Якось у літньої пари, що святкувала півстоліття спільного життя, запитали молоді:

— А як ви прожили стільки років разом?

На що вони відповіли:

— Ми просто застали той час, коли речі лагодили, а не викидали!

Життя на землі доволі швидко вчить простої речі: сміття стає набагато менше, якщо перестати вважати сміттям усе, що перестало бути потрібним тобі прямо зараз.

Харчові відходи — в компост. Лушпиння, трава, листя, дрібні гілки поступово повертаються землі. Те, що можна використати ще раз, вирушає туди, де воно знову знадобиться.

Скло — окремо. Метал — окремо. Пластик — окремо. Папір і картон — теж. Щось можна здати, щось переробити, а щось використати самому. Стару дошку іноді набагато корисніше не спалювати, а відпиляти від неї потрібний шматок. Банка може стати ємністю. Уламок металу — деталлю. Шматок труби — чимось цілком іншим.

Поступово починаєш дивитися на речі інакше.

У місті сміття зникає з квартири тієї миті, коли пакет опиняється за дверима. На землі цей фокус чомусь перестає працювати. Ти бачиш, скільки всього викидаєш, і починаєш задаватися неприємним питанням: а куди воно потім?

І тоді з'являється інша звичка — спершу подумати, а вже потім викинути.

Одного разу я дізнався, що в Крістіанії ще 1991 року було написано свій Green Plan — план екологічного устрою комуни. Мене зацікавила в ньому зовсім не екзотика самої Крістіанії. Зацікавив принцип.

Вони намагалися розглядати відходи як частину спільного господарства. Відходи сортували безпосередньо в будинках і скеровували далі: метал — окремо, органіку — на компостування, скло та інші матеріали — на подальше використання чи переробку. У планах було суттєво збільшити частку відходів, що переробляються.

І найцікавіше: відходи там узагалі не були окремою темою.

Поруч із ними стояли вода, каналізація, опалення, будівництво, садівництво, енергія, транспорт. Тобто йшлося про господарство як про єдиний організм.

Це мені було зрозуміло.

Коли живеш сам на своїй землі, дуже швидко виявляєш, що вода пов'язана з електрикою, електрика — з дровами, дрова — з лісом, ліс — із землею, земля — з їжею, їжа — з компостом, а компост — із водою і знову повертається в землю.

Коло замикається.

І раптом з'ясовується, що поняття «відходи» взагалі доволі умовне. Відхід — це часто просто річ, для якої ми поки що не знайшли наступного застосування. У Green Plan мені особливо запам'яталася коротка формула: «Мало машин — багато рук».

Мабуть, у ній є набагато більше сенсу, ніж здається спершу.

Руки вміють сортувати, лагодити, розбирати, збирати, переносити, вирощувати, будувати. Руки вміють побачити в старій речі матеріал для нової. А головне — руки повертають людині безпосередній зв'язок із тим, що вона робить.

Чим більше робиш своїми руками, тим важче викинути річ просто тому, що вона перестала бути красивою чи зручною. Ти знаєш, скільки праці в ній було. І тоді турбота про землю починається вже не з великих гасел. Вона починається з одного відра. В одне вирушає те, що повернеться землі. В інше — те, що отримає нове життя. А в третє потрапляє те, для чого поки ще не придумано застосування.

І останнє відро з часом стає найменшим.