Хранитель Печі

Знаєте, коли наші стосунки з дружиною почали тріщати по швах, я раптом відчув якусь дзвінку непотрібність. Адже, власне кажучи, все це з самого початку будувалося для них — для неї і нашої доньки, яка тут народилася. А тепер із незрозумілих на той момент для мене причин усе руйнувалося, немов замок із піску.

Одного разу я зайшов у село і зустрів знайомого. Він запросив зайти в гості — було якесь церковне свято, до яких селяни ставляться не стільки з глибокої віри, скільки просто за давньою традицією. Він покликав мене за стіл і, як водиться, запропонував чарочку.

Треба сказати, що до цього я довгий час узагалі не вживав алкоголю. Але тут збіглося все: і місце, і час, і мій стан. Я сів за стіл і випив із ним першу за багато років чарку.

І знаєте, вона стала для мене в якомусь сенсі фатальною. Я відчув миттєве полегшення, якийсь чад веселощів і на якийсь час повністю забувся, відійшовши від темних думок і всепоглинаючої спустошеності. У цю пустоту, що утворилася всередині, хлинула вогненна рідина.

І в міру того, як всередині ставало все пустельніше, а самотність наступала широкими кроками, скажу чесно: в якийсь момент я до цього пристрастився. Пізніше, коли почалася війна, це допомагало трохи заглушити страх. Тим більше що на землі цього добра вистачає з надлишком — люди й самі женуть, та й промисловість випускає вдосталь, були б, як то кажуть, гроші.

Я певною мірою втратив мету і сенс у всьому, що відбувалося. Але зайшов уже надто далеко, щоб узяти й просто все покинути. Тому я плив за течією, часом втрачаючи людську подобу і чинячи вчинки, про які тепер щиро шкодую — не тому, що вони були злими, а тому, що були негідними мене колишнього. Що б я не робив напередодні, скільки б не випив, я прокидався вранці наступного дня, і перше, що відчував, — не похмілля, не голод, не холод, а порожнечу всередині. Знову. І впадав у зневіру — врата всіх гріхів. Але це був мій шлях.

Як казав персонаж Боярського в «Людині з бульвару Капуцинів»: «Коли я поклав свою першу дюжину, моя матінка сказала мені: Джеку, якщо ти й винен, то тільки в тому, що не зустрів на своєму шляху хорошої людини». Мені тоді ніхто не подав руки допомоги. Я мав упоратися з хворобою сам.

Одного ранку, мучившись від важкого головного болю, я поїхав до сусіднього містечка, де була церква, і, проходячи повз, вирішив зайти всередину. Я потрапив прямо на проповідь. І рівно в ту мить, коли мене розривали думки про власне падіння, священник заговорив саме про це. Він переказував докори прихожан: «Як ви пускаєте сюди жебраків і негідних? Ми ж тут хороші, праведні — навіщо пускати сюди бідних, смердючих і обірваних?»

«Блаженні бідні духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:3)

Батюшка відповів їм, що якраз їх тут і чекають у першу чергу. Саме для спасіння заблудлих і призначений Божий храм, і тут десниця Всевишнього вказує їм шлях спокути.

І прямо під час цієї проповіді я чітко зрозумів, куди має бути спрямований мій новий Шлях.