Те, що приховує всесвіт

— Я приніс тобі подушку та ковдру, щоб тобі було зручніше спати, красуне, — м'яко, з турботою сказав Лука.

Барб, почувши його голос поряд із собою, трохи здригнулася від несподіванки, потім повільно піднялася та взяла те, що простягав їй Лука. Вона поклала подушку під голову, вкрилася ковдрою та лягла в те саме положення, у якому лежала до цього. Знову повернула обличчя до телевізора та втупилася очима в яскравий екран, а потім сказала відстороненим голосом:

— Дякую.

Після цього слова вона більше нічого не сказала. Лука не хотів іти від неї, тому, перед тим як залишити її саму, ще близько хвилини просто стояв і дивився на неї, а вона навіть не звернула на нього увагу.

На годиннику майже третя ночі. Екран телевізора показував криваві сцени з мультсеріалу «Металопокаліпсіс».

Барб лежала на дивані, перебуваючи в полоні сну. Обличчя було блідим, на лобі проступав холодний піт. Вона дихала швидко, короткими вдихами й видихами. Заплющені очі постійно хаотично рухалися під майже прикритими повіками, так, ніби в неї трапився якийсь нервовий очний тик.

Щелепи були міцно стиснуті, періодично з тремтінням відриваючись одна від одної й утворюючи тихий стукіт зубів. Рот інколи скривлювався в усмішці вниз, трохи розмикаючи губи, крізь які можна було побачити ті самі білі зуби, що, тремтячи, стукотіли.

Її тіло напружено лежало на спині, ноги лежали прямо, так, ніби їх хтось тримав, і тільки ступні були вивернуті в різні боки в незвичному положенні. Пальці на них міцно стискалися, майже до хрускоту. Руки прямо лежали вздовж тіла, долоні вчепилися в тканину її шортів, стискаючи її в кулаках.

Шия періодично закидала голову назад, тому все це виглядало так, ніби її било струмом. Голова дуже боліла, а сон дедалі сильніше поглинав її бажання зупинити жахіття, яке майже забрало всі сили для спротиву.

Оглушливий рій різних жіночих голосів одночасно, розтягуючи літери, казав одне й те саме:

— Баарбееелоо... дииитиино... зусстріііньсяяя... зііммнооооюю...

Уві сні Барб висіла в порожньому просторі, в якому був тільки темний туман кількох кольорів: червоного, зеленого та сірого. Поряд із Барб темні згустки диму різного кольору намагалися збитися докупи, щоб утворити щось схоже на людський силует, тоді як звідусіль продовжували лунати неприємні голоси.

— Зааайдии... до... амбааарууу...

Силует наблизився до Барб занадто близько, майже торкаючись її своїм тілом із диму.

Те що можна було сприймати як обличчя силуету опинилося на рівні обличчя Барб. В обличчі з диму не було людських очей — там були лише дві порожні чорні діри, які поглинали світло, що утворював туман.

Перебуваючи в цьому просторі й так близько до невідомої істоти, Барб відчувала лише біль, втому та злість, тому що тіло було майже знерухомлене. Її не лякав ні простір, у якому вона опинилася, ні істота, яка дивилася прямо їй в очі своїми порожніми отворами, де мали бути очі.

Барб напружилася та спробувала щось сказати, поки голоси постійно повторювали одне слово:

— Аамммбар, аммбааар, аааамбаааар, аммммбаар, аамбааар!

— Я нахрін не глуха, припини казати одне й те саме. Мені хочеться проколоти собі вушні перетинки від цих голосів, — майже безжиттєвим голосом сказала Барб.

Голоси на мить замовкли. Силует начебто трохи здивувався, але за його беземоційним обличчям, яке формувалося з диму, було незрозуміло, чи може воно взагалі показувати якісь емоції. Здогадатися про те, що істота здивувалася, можна було тільки з того, що вона ледь, ледь нахилила голову вбік.

Після недовгої тиші істота знову почала говорити. Тепер вона вже не тягнула літери, а казала чітко й дуже швидко, але досі купою різних голосів:

— Іди в амбар, іди в амбар, іди в амбар, іди в амбар. 2х

Барб зі злістю, зриваючись на крик, перебила істоту:

— Ти, мать твою, знущаєшся з мене?! Я ж ввічливо попросила не робити цього. Не знаю, з якої дупи ти вилізло, але тобі краще залізти у цю дупу назад, бо я починаю не просто злитися, а кипіти від злості, — гарчачи, як звір, намагаючись ворушити тілом, закінчила Барб.

Істота проігнорувала те, що сказала Барб, продовжуючи ще швидше говорити, але тепер лише одне слово:

— Амбар, амбар, амбар, амбар, амбар, амбар, амбар, амбар... 3х.

Барб зібрала останні сили й усе-таки змогла поворухнутися. Вона заричала, повільно піднімаючи ліву руку з тремтінням, так, ніби її рука була занадто важкою, простягаючи долоню з розкиданими пальцями до обличчя істоти. Вона напружилася ще сильніше, і це пришвидшило рух її руки. Пальці долоні, досягнувши димчастого обличчя, відчули пекучий біль, ніби їх обпік дуже гарячий пар, але в момент дотику з пальцями нічого не відбувалося.

— Гаразд, хочеш, щоб я пішла до амбару? Я піду, і краще тобі бути там, бо коли ми зустрінемося, з тобою відбуватимуться такі речі, про які інші б боялися навіть подумати, — вчепившись пальцями в обличчя істоти та повільно намагаючись дряпати його нігтями, Барб кричала від болю і злості не своїм голосом.

Істота схопила руку Барб і з зусиллям відтягнула її від свого обличчя. Потім істота востаннє щось сказала й гучно, як грім, розсміялася багатьма жіночими голосами. Разом зі сміхом почулося ледь чутне істеричне котяче нявчання наче воно лунало десь дуже й дуже далеко.

Барб, почувши це, трохи здивувалася. Спробувавши зосередитися на цьому звуці, вона несподівано помітила, як сон та істота почали танути. Коли істота зникла і Барб нарешті змогла прокинутися, вона відчула своє важке тіло.

Розліпивши очі, перше, що Барб побачила, — це пливучу стелю, яку освітлювало світло з екрана телевізора. Барб із зусиллям піднялася з дивана й, хитаючись, попрямувала до кухні.

— Я начебто нічим не обдовбувалась, щоб мені подібне снилося, — насміхаючись сама з себе, тихо сказала Барб, підійшовши до раковини та відкрутивши кран. Змочивши долоню холодною водою, Барб провела нею по своєму обличчю, вмиваючи його. Коли вона простягнула руку до води, щоб ще раз намочити долоню, то побачила на ній кров’яні сліди. Змивши кров із долоні, вона торкнулася вологими пальцями свого носа, щоб підтвердити свою здогадку.

— Ну заєбись, ще кров із носа пішла, — цокнувши язиком, сказала вона.

Барб відмила своє обличчя від крові, остаточно прийшовши до тями. Вона встала біля кухонного столу, на якому лежали пачка вишнево-м’ятних цигарок і запальничка, які Андре не забрав.

Просто стоячи декілька хвилин біля кухонного столу, напружено обдумуючи свій сон, несподівано поза межами будинку пролунало віддалене котяче нявчання, на яке дівчина з недовірою відреагувала.

— Так, ну перевірити той амбар не завадить, — рішуче сказала Барб, думаючи про те, що він може бути зачиненим.

Барб стала ритися по шухлядках у пошуках того, чим можна буде відкрити замок, якщо він там усе-таки буде.