Те, що приховує всесвіт

Барб, бачачи, що Барбело насправді просто істота, яку загнали в кут, вирішила спробувати щось із цим зробити. У словах Барбело з’явилося дещо, що могло допомогти змінити ситуацію.

— Вони, може, й не збиралися тебе відпускати, але я не з ними, ти ж це розумієш? — солодко заговорила Барб, надавши своєму обличчю усміхненого виразу, ніби змій-спокусник пропонував скуштувати найсмачніше яблучко на райському дереві.

— О нііі… Ні-ні-ні… Дитинко, ця інтонація і цей вираз обличчя… Я знаю, що ти намагаєшся зробити! Ха-ха-ха! Ні, ці трюки зі мною не пройдуть. Тобі зовсім нічого мені запропонувати, можеш навіть не намагатися. Але, зізнаюся чесно, мені сподобався твій вираз обличчя і цей звабливий голосок. До того ж у тебе є харизма. Будь я якоюсь жадібною, тупою людиною, то навіть могла б віддати тобі душу. — грайливо промовила Барбело з ноткою задоволення.

Увесь цей час, поки Барбело розмовляла з Барб, вона навіть не підозрювала, що Барб робить дещо просто в неї перед носом.

Майже від самого початку, щойно її тілом заволоділи, Барб непомітно намагалася повернути собі хоча б частковий контроль над власним тілом. Саме для цього вона й намагалася викликати в істоти бодай трохи симпатії. Барб досить непогано вміла маніпулювати людьми, тож залюбки використала свої вміння й на цій істоті. Зрештою, що ще їй залишалося робити в тому становищі, у якому вона опинилася?

Барб відчувала, як сила, що скувала її тіло й дозволяла істоті повністю ним володіти, поступово слабшає. Тим часом істота одночасно спілкувалася з Барб в ілюзії та з хлопцями в амбарі.

Щоразу, коли Барб вдавалося відволікти істоту своїми грайливими балачками, які подобалися істоті й розважали її, Барб непомітно відчувала, як до неї повертаються крихти контролю над власним тілом.

Ризикуючи бути викритою, Барб спробувала поворушити мізинцем. І щойно вона це зробила, то відчула, як її палець ледь помітно затремтів.

Продовжуючи тягнути час, розважаючи істоту й уважно прислухаючись до розмови між істотою та чоловіками в амбарі, Барб дедалі чіткіше розуміла, що істота взагалі не помічає її незначних рухів.

І саме в ту мить, коли Барб знову вдалося ще дужче розсмішити істоту, вона зосередила всі сили на частині своєї руки. Пам’ятаючи про ніж, який узяла із собою, Барб різким і швидким рухом схопила його та встромила собі в ногу, у ділянку, де проходить артерія.

Барбело не відразу зрозуміла, що відбувається. Ілюзорне тіло Барб залишалося нерухомим, а тіло в амбарі, яким вона керувала, майже не рухалося й практично нічого не відчувало. Увесь цей час істота лише розмовляла з чоловіками, тому й не помітила, як втратила контроль над рукою, що тепер тримала ніж, встромлений у ногу.

Барб, трохи опустивши голову, зловтішно усміхнулася істоті, яка завмерла на кілька секунд.

Чоловіки в амбарі, які кілька секунд тому сперечалися між собою та сварилися з Барбело, тепер стояли в повному шоці від того, що щойно відбулося.

— Охеріти! Це як так? Ми навіть не встигли зреагувати, — пошепки пробубнів містер Альберт, не вірячи своїм очам.

Вони стояли завмерши, витріщаючись на руку Барб, яка міцно тримала встромлений у ногу ніж. Лезо з силою почало повільно ковзати та прокручуватися в плоті, ріжучи її. Навіть пролунав ледь чутний звук гострого металу, що шкрябає кістку. Кров із бридким булькотінням миттєво, з напором, почала виливатися та як водоспад стікати по нозі, а потім і на підлогу, з характерним звуком безперервного падіння рідини.

Барбело, побачивши реакцію чоловіків, кинула погляд туди, куди було спрямовано їхні погляди. Зі злим гарчанням, перекошеним обличчям та витріщеними очима вона без зволікань вчепилася в руку з ножем, але, на її здивування, навіть не змогла її хоч трохи відсунути.

Лука заволав звірячим криком та кинувся ближче до кола зі спіритичними візерунками, яке було приховане під великим килимом, на якому стояло стікаюче кров’ю тіло Барб. Вчепившись до болю в пасма свого волосся, його спітніле від напруги тіло почало скручуватися, вигинатися та волати так, ніби йому самому було боляче в усьому тілі.

— Блядь! Блядь! Блядь! Блядь…! Ні-ні-ні! Не так! Цього не буде! —

З болючим відчаєм та мокрими від сліз очима він, хитаючись та трохи зігнувшись, надривним, хрипким, грубим голосом гарчав, нишпорячи очима по приміщенню в пошуках того, що могло б допомогти.

— В неї пошкоджена стегнова артерія. Судячи з того, з якою швидкістю ллється кров, у неї є близько 20 хвилин, не більше, а то й менше, — швидко, занепокоєним голосом пробубнів містер Альберт, не зводячи очей із калюжі крові, яка утворювалася навколо стоячого тіла Барб, яке з гарчанням намагалося щось зробити з некерованою рукою, що тримала встромлений у ногу ніж.

— Щооожж… — із задоволенням, розтягуючи слово, зробила співчутливе обличчя та продовжила говорити Барб.

— Ти почула наших хлопчиків. У нас є близько 20 хвилин, перш ніж я здохну, і, повір, я буду до останнього намагатися щось зробити, щоб ти нічого не отримала від мене без моєї згоди.

Губи Барб розплилися в отруйній посмішці, а очі звузилися, як у хитрого лиса.

— З цього моменту ти будеш серйозніше ставитися до мене, і тобі доведеться якось зі мною домовлятися та довіряти мені, якщо хочеш вибратися звідси. Тож, перш ніж ми разом придумаємо якийсь план, пропоную тобі швидко відповісти на кілька моїх запитань, щоб я змогла вирішити, як нам діяти далі, і запропонувати вихід із цієї ситуації. Після цього буде твоя черга висунути свої вимоги, але попереджаю: тобі заздалегідь доведеться відмовитися від будь-яких пропозицій, які якимось чином ставитимуть мене у невигідне становище.

— Спокійно та з нахабною холоднокровністю закінчила говорити Барб, так, ніби все було під контролем і це все було сплановано задовго до їхньої зустрічі.

Барбело, перебуваючи в легкій недовірі від того, що все це відбулося насправді, схилила голову набік та підняла брови вгору, виражаючи здивування. Але не минуло й миті, як її димчате обличчя змінилося на веселе та рішуче. Вона наблизилася до Барб, міцно схопила її за підборіддя та почала серйозно вдивлятися своїми порожніми дірами замість очей у зіниці Барб.

— Навіть уявити собі не могла, що таке станеться. Віддаю тобі належне, ти мене вразила. Що ж, робити нічого, давай так і зробимо, дитино моя, можеш задавати свої питання. — тихими, низькими голосами сказала Барбело, відпускаючи підборіддя Барб.

Барб, не втрачаючи й секунди, відразу поставила перше запитання, поки Барбело поверталася до неї спиною, явно перебуваючи у своїх роздумах.