Те, що приховує всесвіт

Тим часом Барб і Барбело досі грали в мовчанку, а час усе йшов собі далі. Почалася вже третя хвилина.

Барбело, погравши бровами на своєму лобі й дивлячись на Барб зверху вниз, підлетіла ближче до неї та нахилила тулуб уперед, завівши руки за спину.

Барб від цієї нахабної дії лише повільно розтягнула губи в божевільній посмішці Джокера та очима дала зрозуміти, що благати не буде.

Барбело щиро засміялася з того, якою непокірною була ця дівчина, та повернулася спиною й трохи відійшла від неї. Не повертаючись до неї, вона врешті-решт першою здалася в грі, яку сама ж і влаштувала.

— Ти чула, що хлопці там влаштували? Вони можуть повбивати один одного раніше, ніж ми вб’ємо одна одну, — насмішливо сказала Барбело й знову продовжила говорити.

— Колись дуже давно я служила Творцю, виконувала всі його накази, вбивала грішних, не замислюючись, чому саме я їх убиваю, бо так наказав він. Довгий час я думала, що роблю все правильно, і бути прислужницею самого Творця — це вища ціль і благородство, єдиний сенс мого існування.

Він був дуже ідеалістичним перфекціоністом, імпульсивним, дуже гнівався, коли в нього щось ішло не так, як він задумував, а потім шукав винуватця серед створінь, яких він сам же і створив, постійно звинувачуючи нас у тому, що ми можемо відхилитися від заданого ним напрямку. Він робив абсолютно все, що йому хотілося.

І так одного разу, коли він був у гнівному настрої, його жага до ідеальності створила Еосфороса. Ті, хто був тоді присутній, коли Творець його створював, усім розповідали, що ніколи такого сильного сяйва ще не бачили, і заздалегідь напророкували йому титул улюбленця Творця.

Взагалі так і сталося. Не минуло багато часу, як цей малий став найулюбленішим серед нас. Творець давав йому набагато більше, ніж усім іншим. Ніхто й не намагався сперечатися з цим, бо Творець був дуже зосереджений на своєму улюбленці й уже майже нікого не чіпав за щось, що йому могло не сподобатися.

Час ішов, Творець був відносно у спокійному стані — це були, так би мовити, золоті віки, аж доки він не почав постійно наповнювати простір сферами, які були схожі на адську сферу, яку він створив для грішних, щоб ізолювати їх від нас та спостерігати за ними.

Наповнював він ці сфери майже так само, як і адську сферу, всілякими галактиками з безліччю зірок, планет та інших космічних явищ, заселяючи ці сфери різними створіннями. Деякі були схожі на нас, а деякі — зовсім ні.

Вони були значно слабші за нас, але кількістю вони нас перевищували. Тим паче, Творець дозволяв їм неконтрольовано розмножуватися.

Еосфорос зрозумів, що його татусь став дедалі більше приділяти уваги не йому, а цим слабким створінням.

Еосфорос почав змінюватися: він став хитрим, ревнивим, часто дратувався та був жорстоким, але перед Творцем старався не показувати свої нові почуття. Він довго майстерно приховував своє нове нутро, навіть брав участь у створенні нових улюбленців Творця, хоч йому це зовсім не подобалося.

Оскільки Творець зробив його занадто могутнім, Еосфорос міг приховувати свої почуття від Творця, на відміну від усіх інших. Тому Творець не знав, про що насправді думає Еосфорос, допоки в одній зі сфер він не створив планету, а на цій планеті — сад із деревом, на якому росли плоди неймовірної краси.

Першим, хто з’явився у цьому саду, стало створіння з фізичним тілом, яке було ідентично схожим на Творця: його поведінка, характер, голос — усе це теж було схожим, окрім єдиної речі — у нього зовсім не було жодної сили.

Він був настільки слабким, що його можна було б розчавити одним натиском пальця. Творець дав йому ім’я Адам і наказав не чіпати плоди з дерева, застерігши його, що буде суворе покарання, якщо він ослухається наказу.

Після появи Адама Творець усе частіше став навідуватися до нього і перестав брати Еосфороса із собою.

У моменти, коли вони проводили час разом, Адам постійно казав, що йому самотньо, поки Творця немає, і йому хотілося б, щоб хтось складав йому компанію. Він розповів Творцю про створінь, яких уявляв, і про те, як йому хотілося б, щоб вони були в цьому саду. Творець був у захваті від свого нового захоплення і виконав прохання Адама.

Час ішов. Творець часто навідувався до свого нового улюбленця. Під час одного з таких навідувань він прийшов не один: він узяв із собою одну зі своїх служок, щоб розважити Адама.

Наслухавшись про інших створінь та їхнє життя, Адаму закортіло теж мати партнера, тому він попросив Творця створити когось схожого на служницю, щоб вона залишилася разом із ним у саду. Звісно, Творець заохотив його бажання і створив жінку Ліліт із зовнішністю, яку уявив Адам.

Творець наказав їй бути рівною партнеркою Адама й пообіцяв повернутися, якщо вони його покличуть. Після цього він залишив їх наодинці, щоб вони могли побути разом.

Еосфорос, дізнавшись від служниці, що відбувалося в саду, майже дав волю своєму нутру, але все ж таки зміг опанувати себе.

І з того моменту його ніби перемкнуло: він став холодним та розважливим, почав збирати навколо себе тих, хто теж був незадоволений нововведеннями.

Зі зростанням кількості незадоволених дозрівав і його банальний план: він хотів з’явитися перед своїм жорстоким батьком разом з усіма тими, кого зміг зібрати, та поскаржитися на те, який він поганець.

— Хахаха... — з ностальгією посміялася Барбело та продовжила говорити.