Те, що приховує всесвіт

– Тож після того, як я стала достатньо дорослою, ми вирішили, що я вже можу брати участь у тому, чим вони займалися. І більше року я була повноправним рядовим, який боровся з чорним ринком.

Усі ці роки сестра постійно сперечалася та сварилася з головним, бо не була повністю згодна з тим, що ми діємо надто обережно, а нашою основною ціллю є знищення самих головних на ринку. Через це гинуло багато дітей.

Коли їй зрештою урвався терпець, бо за всі ці роки нічого не змінювалося, вона остаточно посварилася з головним і вирішила піти звідти. І я разом із нею.

Останній рік ми працювали удвох: вистежували невеликі ферми, зачищали їх, забирали звідти дітей та відвозили в безпечне місце, де про них дбали.

Ці ферми постійно пересуваються заради власної безпеки. На одному місці вони знаходяться не більше ніж п'ять місяців, тому знайти їх не так легко.

Коли ми натрапили на цю ферму, сестра дуже зациклилася на ній, бо вона була досить великою, і там гинуло набагато більше дітей, ніж на інших фермах. Ця ферма зробила її надто нетерплячою, через що вона стала необережною.

Коли вона вирішила, що ми достатньо про неї знаємо, ми влаштували зачистку. Але, як ти вже здогадався, ми трохи проєбалися з цим — і її вбили.

Вона зараз лежить там із простріляною головою разом із покидьками, яких ми вбили. Один із них встиг викликати підмогу, тому в нас є близько 40 хвилин, щоб злиняти звідси.

Після всіх сказаних мною слів він трохи міцніше схопив мене своєю рукою, на якій я сиділа, та прискорив крок.

— Ти так спокійно розповіла про смерть своєї сестри… Ти що, нічого не відчуваєш, навіть трохи не сумуєш? — коли він це питав, у його голосі було чутно легке співчуття та зацікавленість, так, ніби він знайшов когось зі схожим мисленням.

— Її вбили менше години тому, і за цей час мені ніколи було сумувати та впадати у відчай через те, що вона померла. Я ще й дуже втомлена. Тож сам розумієш, я зараз просто не в змозі оплакувати її. Плюс я давно була готова до її смерті. Коли ти до цього готовий, ти не відчуваєш такого болю, як коли до нього не готовий. Можливо, колись її смерть і завдасть мені болю, але зараз мені не до цього, — з великою байдужістю відповіла я.

— Я думаю, тобі не байдуже, бо якби тобі дійсно було байдуже, ти б не розповідала про своє життя із сестрою всю дорогу, — теплим тоном сказав він.

Я розсміялася та весело відповіла:

— Ха-ха... Ти помиляєшся. Я розповіла це тобі тому, що не хотіла мовчати всю дорогу, і тому, що, коли ми звалимо звідси, думаю, ти б поставив купу питань: хто я така і звідки взялася. Тому я вирішила не витрачати час і одразу все розповісти.

Він щиро засміявся з моїх слів та сказав:

— Ха-ха-ха... І то вірно. Ми вже близько від того місця, яке ти вказала.

Пройшовши ще декілька метрів, він опустив мене, щоб я самостійно підійшла до піщаної дірки в горбистій землі, закритої зеленим листям низького кущистого дерева. Я обережно протиснулася туди, а хлопець залишився стояти зовні, щоб не лякати дітей.

Діти видихнули з полегшенням, коли побачили, що це я. Я швидко пояснила, що зустріла того, хто нам допоможе, і ми забираємося звідси негайно. Діти не сперечалися й виконували все, що я їм казала.

Перед тим як вийти з печери, діти повернули всі мої речі, які я їм раніше залишила: годинник, кинджал та все інше. І лише після цього ми всі вийшли назовні до нього.

Діти сором'язливо привіталися з ним. Він шоковано відповів їм тим самим, тому що на нього водночас дивилося стільки маленьких очей, наповнених страхом, надією, втомою та іншими емоціями. На мить він ніби розгубився від цієї картини, але швидко відійшов від легкого шоку й заговорив до мене:

— Тут дуже багато дітей, — зауважив він, а потім продовжив: — Де знаходиться твоя машина? — запитав він, зробивши дуже серйозне обличчя.

— Близько 3 кілометри від цього місця, — відповіла я.

— Моя машина знаходиться десь за кілометр звідси, тож ми підемо до неї, — швидко попередив він.

Я погодилася.

— Але я не зовсім упевнений, як ми всі туди втиснемося, бо машина легкова.

Недовго думаючи, я спитала:

— У тебе є багажне відділення?

Почувши моє питання, він кинув на мене водночас здивований і скептичний погляд.

— Що таке? — я підняла на нього брови. — Добре, я поясню, як це буде: шестеро дітей на заднє сидіння, двоє — на переднє, діти постарше беруть на руки дітей помолодше, я лізу в багажник — і ми їдемо. Все зрозуміло?

Потерши пальцями внутрішні куточки очей та тяжко видихнувши, він погодився зі мною, та ми нарешті вирушили до його машини. Тож без всіляких труднощів ми швидко дісталися до неї.

Перед тим як я мала залізти в багажник, я попросила в нього телефон і розчаровано сказала:

— Якого хріна, друже? У тебе, окрім Тетрісу, немає жодної іншої гри? Ти добіса дивний. Скільки нам їхати до місця, куди ти нас повезеш? — роздратовано спитала я.

— Без зупинок близько двох з половиною — трьох годин, — спокійно відповів він, не звертаючи уваги на мою роздратованість.

Цокнувши язиком та роздратовано залазячи в багажник, я, зробивши незадоволене обличчя, сказала:

— Ну круто, тепер мені доведеться їхати дві-три години в багажнику, маючи лише сраний Тетріс. Ти не міг ще якісь ігри мати в телефоні? Ти мега дивний, чуваче, це ненормально. Ехх... — похитала головою та зиркнула на нього, як на ідіота, а потім, зручніше вмостившись, увімкнувши собі Тетріс та знову поглянувши на нього, але вже незадоволено, я із сарказмом пожартувала:

— Знай, коли ми прибудемо на місце, і якщо ти знайдеш мене мертвою, то це від того, що мені стало добіса нудно тут, бо на твоєму телефоні є лише гівнючий Тетріс. Все! закривай багажник.

Стримуючи посмішку, він захлопнув багажник, але я все одно почула його тихе хіхікання та вголос сказала:

— Ти там що, ще й смієшся з мене, гівнюк?

Коли я це сказала, він уже не стримуючись розсміявся.

— Хооо... Господи чорт! За що мені ці муки? Скоріше сідай за кермо та їдь уже! — гучно крикнула я.

Постукавши по багажнику, він насмішливо сказав:

— Не сумуй там, у тебе є Тетріс.

Ми їхали вже майже годину. За цей час мені вже набрид Тетріс, тому я вирішила пошарити по його телефону.

— Таааа...к, подивимось, може, знайду якісь цікаві програми або в блокноті є якісь замітки, — тихо пробурмотіла я собі під ніс.

Трохи обшаривши його телефон, я не знайшла нічого цікавого. Він був доволі порожній, пам'ять майже чиста, сімкарта була відсутня. Це й зрозуміло, бо наш із сестрою телефон, який залишився в першій машині біля лісу, теж був повністю голий, і в ньому не було сімкарти, бо сімка знаходилася в другій машині, яка стояла біля бекмаркету в іншому місті.

— Хитрий сучий син, — тихо процідила я крізь зуби та вирішила іспитати удачу з його галереєю. Можливо, там було щось цікаве, але, на жаль, цей гівнюк поставив пароль.

Хоча це мене взагалі не зупинило, і я почала перебирати комбінації паролю в надії, що в мене вийде подивитися, що там, бо мені було дуже цікаво, що ж він там таке поставив під пароль. Може, в нього там якісь його голі фотки.

— Хм-хм-хм... Тааа...к, я б подивилась, — із хтивим виразом обличчя, тихенько підхіхікуючи, прошипотіла я собі.

Тим часом у салоні машини одна дівчинка, якій ледь виповнилося 14 років, була на взводі через ситуацію, в якій вона опинилася. Вона була дуже налякана. Всі інші дівчата теж були налякані, але їм краще вдавалося це приховувати. Ледь чутно, з панічним хвилюванням, вона поставила питання своїй сестрі, яка була старша за неї на три роки:

— Що з нами тепер буде, куди нас везуть? — майже зі сльозами, звертаючись до сестри, прошепотіла вона.

Сестра, перебуваючи у власних роздумах і не звертаючи уваги на стан молодшої сестри, не підбираючи слів, відсторонено видихнула:

— Хеее... Не знаю.

Ця відповідь стала останньою краплею для маленької дівчинки, і вона почала, задихаючись, ридати. Одна з інших дівчат, почувши це, теж почала нестримно ридати. Інші дівчата втомлено намагалися їх заспокоїти, але це не допомагало.

Тепер, змішавшись зі звуком машини, лунав дитячий плач. Хлопець, уперше опинившись у такій ситуації, зовсім не знав, що йому робити, щоб заспокоїти дітей, які пережили жахливий досвід. Зробивши свій голос максимально лагідним, він теж почав заспокоювати дітей, як тільки міг, але це не допомагало, і здавалося, що діти стали плакати ще гучніше.

Тоді у відчаї він запропонував:

— Ну, ну, дітки, не плачте. Ви знаєте якісь дитячі пісні? Давайте заспіваємо!

Після його слів одразу почувся стукіт із багажника. Всі на мить замовкли й тоді почули приглушений голос:

— Яка нахрін пісенька? Їм не по п’ять років, краще розкажи їм щось веселе зі свого життя, щоб вони відволіклися, бовдур.

Почувши ці слова, діти почали гучно сміятися, а та, що заплакала першою, витираючи соплі й сльози рукавом, сказала:

— Так, розкажи щось веселе.

Хлопець із полегшенням видихнув і сказав:

— Ну, у моєму житті майже не було нічого веселого до зустрічі з дівчиною, яка зараз у багажнику, тож я навіть не знаю, що вам розповісти, — обережно відповів він.

Тоді дівчинка наполегливо сказала:

— Ну тоді розповідай щось, що ти вважаєш цікавим.