Те, що приховує всесвіт

Він на хвилину задумався, а потім почав розповідати про те, як правильно фарбувати машину. Хвилин за п’ять дітей почало хилити до сну, а ще за п’ять хвилин вони вже всі спали. Не одразу помітивши, що діти заснули під його балачки, він ще деякий час із захопленням розповідав про фарбування машин.

Тим часом, уже хвилин двадцять намагаючись підібрати пароль до галереї, якимось магічним чином мені це вдається.

Відкривши галерею, я побачила добіса дивні фото.

— Що це за херня? — прошепотіла я.

— І це все? Декілька фото з якимись дивними символами — і все?

— Та-а-а... Краще б у «Тетріс» грала. Цей хлопець мега-дивак, — роздратовано сказала я.

Та знову увімкнула «Тетріс» і весь залишок шляху грала в нього.

Коли ми приїхали, він і діти вийшли з машини та разом підійшли до багажника. Відкривши багажник, вони побачили, що я дуже зосереджена на грі.

— Ми приїхали.

Але я не відповіла й продовжила напружено грати, бо якраз був швидкісний рівень, і мені хотілося побити рекорд хлопця. А він тим часом насмішкувато підганяв мене вилізти з багажника.

— Вилазь, потім пограєш. Ми всі дуже втомилися. У тебе ще куля в животі, якщо ти не забула.

— Бляха, ну ось, треба було тобі збити мене, Руїна, — сердито сказала я, простягаючи йому телефон.

Він взяв телефон і вже хотів допомогти мені вилізти з багажника, коли його раптово відволікла дівчинка, запитуючи, у що я грала. Він повернувся до неї та швидко відповів. Коли він знову повернувся до мене, щоб запропонувати допомогу, то побачив, що я вже самостійно вилізаю.

І коли я це робила, раптово зачепившись за підйом, полетіла вниз та впала зі звуком, так, ніби на землю кинули мішок із цементом, встигнувши згрупуватися боком, майже на живіт, де не було поранення, прямо обличчям у суху пилюку.

Після недовгої паузи почувся мій скигливий стогін:

— Уууу... ммммм...

Дівчата вмить захіхікали, а хлопець із веселим і водночас скривленим обличчям, так, ніби сам щойно впав, показав зуби й крізь них втягнув повітря, утворюючи тягучу букву «С».

Я різко піднялася, гордовито випрямилася, як середньовічна знатна дама, відштовхуючи протягнуті руки й не даючи нікому змоги допомогти. Усі стурбовано почали запитувати, чи все зі мною гаразд.

Байдуже, так, ніби нічого не трапилося, дивлячись на них як на людей, у яких несповна розуму, бо навіщо вони взагалі це запитують, сказала:

— Все окей, це не найгірше, що зі мною сьогодні траплялося. А тепер, чуваче, негайно неси телефон, з якого можна подзвонити. Мені треба домовитися, щоб за нами підтерли сліди, поки ще не пізно.

Після моїх слів він вказав на будинок і сказав, що всередині є телефон. Досі роблячи вигляд, ніби сцени, яка декілька десятків секунд тому відбувалася, взагалі не було в цій реальності.

Не чекаючи нікого, я максимально гордо, з королівською гідністю пошкандибала у напрямку будинку, а вони, зрозумівши мій настрій і теж зробивши вигляд, що не бачили, як я жалюгідно валялася та скиглила в пилюці, просто мовчки послідували за мною.

Будинок був досить великий і старий. У ньому було два поверхи, на вікнах — чорні решітки, а сам будинок був у темно-сірих тонах. Фарба була несвіжою, місцями вже потріскалася та облущилася, але це зовсім не робило будинок негарним. Навпаки — це додавало йому якогось містичного вайбу, який мені добіса подобався.

Поки ми йшли до вхідних дверей, я помітила, що навколо не було інших будинків, зате було багато різних дерев. Дворова зона була густо засаджена фруктовими та ягідними деревами, а за ними вже починався справжній ліс із масивними деревами. Мабуть, будинок знаходився десь у лісі, і навряд чи тут поблизу були якісь інші житлові будинки — це й добре, нас важче буде знайти.

Деякі дерева росли дуже близько до будинку, тому своїми ще зеленими гілками вони закривали деякі вікна. Особливо гарно виглядали гілки вишень — це створювало приємне відчуття затишку.

Коли ми підійшли ще ближче до будинку, з правого боку, недалеко від нього, почав виднітися старий дерев’яний амбар із червоними стінами та сірою кришею, який раніше ховався за деревами. З лівого боку амбару проглядався невеликий город з овочами та гарним зеленим газоном навколо.

Чомусь мені відразу захотілося кинути все та піти до амбару, щоб подивитися, що там, але ситуація, у якій ми зараз знаходилися, не давала мені цього зробити, тому залишалося лише розгрібати лайно, у якому я опинилася.

Коли хлопець відчинив двері, ми всі зайшли всередину. Він увімкнув світло, і я одразу звернула увагу на те, що дім був дуже затишний усередині: широка, об’єднана з кухнею вітальня з високими стелями та великими вікнами, дерев’яні поли, покриті м’якими килимами, гарні шафи з різними дрібничками, великий диван із м’якими подушками, обтягнутий імітованим кремово-сірим оксамитом. До нього комплектом ішли крісла та стільці, які стояли в різних місцях вітальні. Біля дивана стояв довгий низький темно-коричневий стіл, на якому також лежали різні предмети.

— Гарненький у тебе будиночок. По тобі й не скажеш, що ти полюбляєш такий стиль, — вражено звернулася я до хлопця.

— Це не мій конкретно будинок, він належить моїй сім’ї. Ті, хто тут живуть, приїдуть десь о десятій вечора. Вони…

Не дослухавши його балачок, я вирушила до дивана, сіла посередині, широко розставивши ноги, закинула одну руку на спинку дивана, а другою схопила пульт, увімкнула великий плазмовий телевізор, який стояв на тумбочці біля стіни, і сказала:

— Так, це все добре й цікаво, але мені потрібен телефон, і ти обіцяв мені лікаря.

Він підійшов до невеликої шухлядки біля сходів на другий поверх і дістав звідти телефон. Посміхаючись, він підійшов до мене та віддав його.

— Тримай, зараз я подзвоню лікарю. Думаю, він приїде хвилин через 15–20, — показуючи свої гарні білі зуби в посмішці, сказав він.

«Напевно, його забавляє моя поведінка», — подумала я, бо він постійно щось там собі хіхікає під носа. «Ну і хер з ним», — теж подумала я.

Та знову заговорила:

— Ще дещо: де тут у тебе ванна? І мені потрібні зручні шмотки, щоб перевдягнутися, бо, як ти бачиш, я вся в крові та бруді. Буде не прикольно, якщо я увесь час буду так ходити. А! І дай чим заліпити дірку, щоб я тут не ходила й не крапала кров’ю по твоєму гарненькому будинку, — не дивлячись на нього, байдуже набираючи номер на телефоні, сказала я.

Вкотре посміхаючись мені, він сказав, де ванна, а поки я розмовляла, залишив біля мене одяг та аптечку.

Набравши номер, я почала чекати на відповідь, слухаючи гудки. Поки я займалася своїми справами, діти розсипалися по вітальні та кухні, постійно щось запитуючи у хлопця.

— А-ало? — невпевнений голос хлопця почувся у слухавці.

— Господи, Кріс, ну нарешті ти взяв слухавку.

— Хто це?

— Це віслюк, дзвоню тобі з мультику про Вінні-Пуха, — роздратовано сказала я.

Після цього почувся смішок:

— І чому це віслюк дзвонить мені з невідомого номера?

— Чорт! Кріс, у мене немає часу на жарти, мені потрібна твоя допомога, і швидко!

Не давши мені договорити, Кріс засмучено перебив мене:

— АЛЕ ТИ ПЕРША ПОЧАЛА!

— Та яка різниця, хто почав? Слухай. Кетрін померла.

Знову перебивши мене, Кріс розлючено почав волати в трубку:

— Якого біса ти так жартуєш?! Ти що, зовсім з глузду з’їхала?

— Та дай же ти мені нарешті закінчити, кретин ти недорозвинений, — промовила я у відповідь.

І вже зі злістю продовжила:

— Кетрін дійсно померла, і мені потрібно, щоб ти підтер сліди за мною негайно!

І трохи спокійніше додала:

— Я тобі зараз відправлю номер машини і геомітку, звідки ми їхали та де ми зараз.

У слухавці почулося жалібне хникання:

— Господи Ісусе, Кетрін мертва... Як це сталося? Чому ти так спокійно про це кажеш?!

— От тільки не ний, як мале дівчисько. Якщо ти зараз не підеш виконувати те, що я сказала, чорний ринок, який у мене на хвості, скоро знайде мене і вб’є, а разом зі мною ще купу маленьких дівчаток і хлопця, який мені допоміг. Тож заткнись і йди виконувати те, що я тобі сказала. А я зараз піду займатися своїми справами, бо мене підстрелив якийсь тупий гівнюк, і мені треба зайнятися своєю раною, щоб я не померла раніше, ніж мене знайде якась сволота. Ти мене зрозумів?! — суворо сказала я низьким тоном.

Трохи заспокоївшись, але ще досі хникаючи, Кріс погодився:

— Так, я зрозумів. Піду робити те, що ти сказала.

— Ось і добре, гроші за роботу я скину тобі пізніше.

Не дочекавшись відповіді, я поклала слухавку. Вимкнула звук телевізора та набрала ще один номер.

Це був головний того місця, де ми з Кетрін працювали до того, як стали самостійними. На жаль, він ще й був колишнім Кетрін.

Поки я чекала, коли він підніме слухавку, біля мене сів хлопець. Мабуть, він чув нашу розмову з Крісом, і йому стало цікаво послухати, про що я буду розмовляти з кимось іншим.

Мені було все одно, чи буде він підслуховувати, тому я не заперечувала його присутності й просто спокійно продовжила чекати на відповідь.