Те, що приховує всесвіт

Адреналін вривається у тіло, як пожежник у палаючий будинок, але не для того, щоб загасити пожежу, — навпаки, щоб зробити цю пожежу ще сильнішою. Короткі та швидкі вдихи, які з великим зусиллям роблять легені людини, намагаючись чіплятися за повітря, ніби атмосфера нашої планети вмить почала зникати, а кисень — разом із нею.

Звук хриплячої горлянки у супроводі хорового писку, коли робиться зворотний видих повітря, уже переробленого легенями на вуглекислий газ, що навіть схоже на дихання людини, яка помирає.

Свист у вухах, що з'єднується із шумом усе ще зеленого листя дерев, яке вже починає жовтіти, у суміші з шумом листя кущів, спричиненим втручанням людини.

Звук гілок, що ламаються, та хрускіт сухого листя під ногами — ці ноги спричиняють ледь чутний глухий тупіт. Цей звук швидко розсіюється, не встигаючи відбитися від поверхні, щоб затриматися у просторі та стати теж досить гучним, як і всі інші звуки у лісі, через те, що хтось швидко біжить босоніж.

Болісно торкаючись землі під час кожного приземлення, коли треба щось перестрибувати або робити великі махи ногами, вона вкотре приземляється та відштовхується ногами від землі, щоб не втрачати швидкого темпу.

У володарки цих ніг сухість у роті та горлі, тож коли за звичкою вона намагається ковтнути, цей процес стає неприємно-болісним, що викликає позив до сліз.

Чим довше тіло біжить, тим більше шум починає змінюватися. Адреналін випаровується з крові. Звуки стають такими, ніби голова опинилася під водою: усі звуки, які створює ліс та тіло, взаємодіючи між собою, стають розмитими, не даючи почути щось чітко. Тому все інше стає ледь чутним фоном для іншого звуку.

Поступово починає з'являтися звук, який негармонійно стає головним у суміші звуків, що були до нього. Цей звук схожий на писк старого телевізора, коли його вимикаєш.

Тіло постійно вдаряється, колеться, дряпається — це так ліс намагається залишити на тілі свої мітки, бо хоче запам'ятатися якнайдовше.

Якби інші люди побачили, як виглядало це тіло, то вони точно зійшлися б у згоді, що воно схоже на мікс дівчини, яка вилізла з колодязя у фільмі «Дзвінок», зомбі, який майже повністю перетворився, та розлюченої собаки чихуахуа, бо має невеликий зріст, худорляве, тонке тіло та все одно готове забрати із собою у пекло всіх, хто намагатиметься наблизитися.

Ще є невелика схожість із безхатьком, який вжив сумнівні препарати та запив їх не водою, як нормальні люди, а якимось мийним засобом зі спиртовим вмістом.

А увесь цей приголомшливий зловісний образ завершує її заплутане волосся, збите в ковтун, з якого вибилося декілька прядок рудого, ледь не червоного, кучерявого волосся, яке лізе в обличчя та прилипає до лоба й шиї через те, що на шкірі накопичилися різні рідини.

Закривавлене тіло вдягнене у просторе плаття з легкої шорсткої тканини, спідниця якого могла б торкатися виступаючих кісточок біля стоп, але, на жаль, спідниця плаття пошматована, і передня частина тепер звисає клаптями довжиною трохи нижче колін.

Взагалі плаття нагадує мішок, який міг би бути білим, але зараз він схожий на мішок, над яким знущалися не один рік і на якому, бог знає чия, кров. Ця кров своєю липкістю позбирала на її тіло гниле, майже сухе листя, якийсь незрозумілий бруд, дрібні гілочки та різні колючки, що зачепилися за одяг. Усе це хаотично покриває деякі ділянки її тіла.

З новою хвилею адреналіну чіткі звуки повертаються до неї.

— БЛЯХА!

— ДІДЬКО!

— НЕХАЙ ЧОРТИ ЙОГО ДЕРУТЬ!

Лунає у голові дівчини, що біжить, бо вона починає чути, як її наздоганяють.

Великий, майже лисий мужик, намагаючись наздогнати дівчину та задихаючись від погоні, гарчить і кричить якомога голосніше:

— Клята дівка, зупинись негайно, бо якщо будеш і далі тікати, коли наздожену, я влаштую тобі справжнє пекло! Обіцяю, я відріжу тобі язик, повириваю всі зуби та нігті, твої кістки до останньої хрумтітимуть, ламаючись, коли я буду всією вагою наступати на них. Чуєш мене, дрібна комаха? Я тебе розчавлю!

Сіпнувшись, вона випускає ледь чутний звук із рота від його погроз. Побачивши густі, широкі та довгі кущі, вона швидко пірнає у невеликий проміжок знизу, між переплетеними стовбурами, намагаючись швидко проповзти до якогось безпечного простору, щоб можна було знову почати бігти.

На досить великій відстані, побачивши цю картину, мужик у ступорі починає біснуватися. Його перекошена, бридка, сальна, покрита кратерами мордяка стає червоною від того, що він не може прийняти миттєвого рішення: прориватися через кущі за нею чи намагатися якось обійти їх.

Все ж через невеликий проміжок часу він нарешті припиняє тупо стояти та збирати піну в роті від злоби, бо він вдосталь тупий, щоб нарешті її впіймати.

Він усе ж приймає тяжке для нього і водночас досить дебільне рішення, явно не на свою користь, — іти за нею через кущі, які мають вдосталь гнучке, довге та товсте гілля, яке матінка-природа попіклувалася заплести між собою, як довгі коси молодої дівчини, для того, щоб такі виродки, як він, не бігали по лісах за жінками, яким ця вся хуйня вочевидь не потрібна, бо в житті й без цього лайна вдосталь.

З великим зусиллям почавши йти за нею, він пробирається крізь кущі, а гілля чіпляється за його штани та ляскає по його туші від натягу, коли нарешті відчіпляється.

Він кряхтить та намагається бубоніти якісь образливо-погрозливі слова, типу:

— Лярво, стій!

— Я вб'ю всю твою сім'ю!

І коли вона це чує, їй стає смішно, бо її сім'я повністю мертва: останню з її сім'ї вбив його спільник зовсім недавно.