Те, що приховує всесвіт

Тож коли Еосфорос нарешті наважився на це, він зробив так, як і запланував, але коли Творець видав свою насмішкувату реакцію, це повністю вбило дитячу наївність, яка завжди була в Еосфороса. І в той момент він остаточно змінився: він спалахнув, як сірник, та почав розбризкувати полум’я своїми словами, які потім теж розпалили бунтівне полум’я в багатьох інших.

Закінчилося все це тим, що тих, хто вирішив підтримати Еосфороса, Творець із позором скинув у пекло, а самого Еосфороса він принизив перед усіма, але вирішив дати йому шанс. Але це вже не мало значення, бо Еос більше не піддався впливу батька.

При всіх він загорівся синім полум’ям, яке почало плавити його бронзову шкіру, перетворюючи її на чорну скоринку. Його золотисті довгі дрібні кучері теж зникли у полум’ї. Він із низьким ричанням, як звір, почав видирати свої сяючі крила та золотисті очі.

Спостерігаючи за цим, Творець, розлютившись, із погрозою запитав своїм гучним, як грім, голосом:

— Як ти смієш? Що ти робиш?!

Він уже хотів почати сварити його, але його перебило скажене гоготання та звук росту нових кісток, шкіри, крил та очей Еоса. Будучи шокованим, бо таке відбувалося вперше за все існування його створінь, Творець просто стояв і дивився з деякою зацікавленістю.

Перед нашими очима Еос перетворювався з милого золотого хлопчика на інше створіння.

Тепер він був під два з половиною метри зростом, із купою м’язів, як у воїнів, та блідою білою шкірою.

Зі спини в нього стирчали великі, трохи обгорілі знизу крила, які були обтягнуті червоною, майже чорною шкірою, з гострими кістками, що стирчали в деяких місцях. Щоб ти краще могла уявити, вони були схожі на крила кажана.

Замість старого волосся з’явилося нове, довге, густе та шовковисте. Воно з блиском, чорними хвилями, як сама пітьма, розсипалося по спині та грудях аж до кінчиків його довгих пальців.

Очниці були повністю заповнені червоним та оранжевим кольорами, які горіли, наче полум’я; в них не було ні білків, ні зіниць, лише це яскраве світіння, яке постійно переливалося. Ті, хто дивився в ці очі, не могли одразу відвести від них погляд: вони гіпнотизували, заворожували.

Хоч вони й горіли яскраво, але їхнє сяйво випромінювало зовсім не світло, а внутрішню пітьму тих, хто дивився в ці очі, тому багатьом так важко відвести від них погляд. Пітьма притягує, намагається заволодіти, залишити без контролю, без принципів, дати тобі відчуття, що ти нарешті став вільним від усього, але насправді це всього лише пил в очі.

З насмішкою сказала останні декілька слів Барбело, перш ніж Барб перебила її:

— Хиииааа... Історія, звичайно, цікава, але може ти прискоришся, га? — втомлено сказала Барб.

— Будь терплячою, дівчинко, — строго, зі сварливим виразом обличчя, сказала Барбело та продовжила свою розповідь.

Барб на це лише цокнула язиком, шумно видихнула та закотила очі.

Еос відповів на запитання Творця, коли закінчив трансформацію свого нового тіла:

— Мені більше не потрібен цей образ. Я відмовляюся від тебе, від шкіри, яку ти мені дав, та від імені, яким ти мене назвав. Я сам собі дав нову шкіру та дам нове ім’я. Відтепер я нарікаю себе ім’ям Dies Irae.

Несподівано розкривши свої крила та повільно піднявшись у повітря, дивлячись на всіх із викликом, він завмер над нашими головами та заявив, що він більше не у володінні Творця і не боїться його, тому йде до аду, щоб віднині жити там та бути володарем. Тих, хто достатньо сміливий відмовитися від жорстокої руки Творця, він запросив із собою, сказавши, що їх усе одно можуть покарати й скинути туди, коли вони набриднуть Творцю, тому він пропонує піти з ним за власним бажанням.

Всі були вражені цими словами та почали тихо перемовлятися між собою, аж до того моменту, коли Творець голосно розсміявся та сказав:

— Невже ти думаєш, що в тебе це вийде, маля?

З упевненістю, без зволікань, відповів тепер уже з новим ім’ям Dies Irae:

— Так!

Творець розсміявся ще дужче та сказав:

— Зовсім ні, Еосфорос, ти можеш піти кудись тільки тому, що я дозволяю тобі це робити. Тому, якщо хтось захоче піти з ним «по своїй волі», тих я перетворю на безпомічних, слабких потвор. Ну! Хто перший осмілиться? — принизливо насміхаючись із свого створіння, заявив Творець.

Dies Irae це не зачепило. Він міг би, як завжди, відчути злість, сум, несправедливість та інші почуття, як раніше, але цього разу цього не трапилося, тому що він узяв контроль над своїми почуттями до батька. І тому він вибрав не відчувати до нього зовсім нічого, так, ніби той просто бездушний камінь, який лежить перед ним.

З пустим виразом обличчя він промовив:

— Брати та сестри мої, він може це зробити і зробить це, якщо ви наважитеся піти зі мною. Це може злякати й посіяти у вас відчай, але самі подумайте: що ви відчували і відчуваєте саме зараз? Правильно, страх і відчай, безсилля та сум через те, що нічого не можете з цим зробити.

Навіть якщо ви зберетеся усі разом, ви все одно нічого не зможете тут зробити

Хоч ви й живете всі разом, але насправді ви самотні. Він зробив так, щоб ви не могли бути один одному опорою. Ви хоч знаєте, як це — жити й не боятися, навіть якщо з тобою трапиться щось погане? Думаю, ніхто з вас цього не знає. І ви думаєте, таке жалюгідне існування чогось варте? Чи є в ньому сенс, коли все, що ви робите, — це зі страхом рухаєте своїми кінцівками, коли якийсь божевільний вам це дозволяє? Таке існування…