Те, що приховує всесвіт

Тепер, залишившись майже без сил, я не знаю, як я буду його кінчати. Попереду видніються знову якісь кущі, але вони менші, ніж ті, через котрі я лізла раніше, за ними трохи далі є дерева, а це значить, що там повинна бути галявина. Поруч з кущами було товсте, сухе повалене дерево, тож я вирішила скористатися ним як трампліном, щоб перестрибнути кущі. Пришвидчившись, я наскочила на дерево та відштовхнулася від нього.

Моє тіло у мить опинилося високо над землею і почало перелітати перешкоду. І коли моє тіло летіло, я побачила те, що ніяк не очікувала побачити: біля ряду дерев був чоловік у кофті з капюшоном та чорною маскою на підборідді. Він стояв у ямі з набраною лопатою землі, а десь пів метра поодаль лежало тіло, замотане у чорний целофан, і це точно було тим, про що була моя перша думка. В голові залунав мій панічний голос: — «Він що, закопує бісове тіло?!»

Завмерши з лопатою у долонях, на яких були темні рукавички, і піднявши на мене голову, він спостерігав, як моє тіло, розкинувши руки і ноги майже у формі зірки, нагадуючи Патріка з мультсеріалу «Губка Боб», не встигши правильно згрупуватись, наближалося до землі. Але в останні секунди перед тим, як моє тіло відчує землю, вийшовши з легкого ступору, я все ж згрупувалась як змогла, та моє тіло, боляче вдаряючись об землю, вибило повітря з легень разом з невеликим викриком від несподіванки такого приземлення.

Опинившись на землі та трохи перекотившись, воно зупинилось прямо біля високого чоловіка з лопатою. Піднявши на нього голову, знову опинившись у невеликому ступорі, у моїй голові виникла купа питань: «Це що, жарт? І що мені тепер робити? Вони ж не закопують у цьому лісі тіла».

Прийшовши до тями і побачивши, що чоловік стоїть здивований від того, що зараз перед ним відбувається, не зволікаючи, я швидко, навіть не повністю піднявшись і не відірвавши руки від землі, з низького старту на четвереньках зірвалась на біг. Метри два у зігнутому положенні, як пес, я пробігала, похитуючись, звикаючи до свого тіла, яке скоро перестане реагувати на сигнали мого мозку від паніки та виснаги. З великим зусиллям мені все ж таки вдалося трохи випрямитись та почати бігти знову на своїх двох, не озираючись.

І коли я це зробила, у моїх думках, не терплячи зволікань, почалися роздуми про те, що я зараз побачила: «Оце срань, як таке могло трапитись? Ми ж перевіряли кількість людей, які сьогодні будуть працювати на фермі. Цих двох і третій, якого я майже прикінчила недавно, їх не повинно було бути тут. І якого чорта він закопує тіло поряд з фермою? Вони ж так не роблять. Хоча... Я вже ні в чому не впевнена».

«Бляха! Як мені тепер виплутуватись з цього лайна з одним високим і жирним, а другим, який теж високий та ще явно у формі, який, я здогадуюсь, зараз, коли він та жирний зустрінуться, будуть ловити мене тепер удвох».

Після цих роздумів відчай проник у мене, від цього тіло почало боліти ще сильніше, ватні ноги стали повільнішими. Тепер все, що я намагалася зробити, було марним, бо мені точно прийде пиздець, і єдине рішення, яке мені вдалося прийняти, поки я не впала, було те, що я відбіжу якомога далі від дітей, точніше наскільки мене вистачить, щоб у них було більше шансів поїхати звідси.

А вистачило мене десь менше, ніж на п’ять хвилин. Коли мої ноги більше не хотіли згинатися і я чула, як до мене наближаються, ноги посадили мене на землю. Останні декілька метрів, перш ніж до мене остаточно доберуться, я проповзла на колінах до дерева, сіла та оперлася спиною об це дерево, взявши складний кинджал у праву руку, щоб прикінчити саму себе у шию і не віддати таке задоволення іншим. Ще у мене була дурна надія на те, що вони не стануть одразу нападати, та в мене буде шанс потягнути час своїми балачками. З цією маленькою надією я стиснула ручку кинджала та стала чекати. Чекаючи смерті, з кожною секундою наростав біль у лівій частині живота під ребрами, і тоді я вголос згадала:

— Ха-х, з цим усім лайном я навіть і забула, що у мені зробили зайву дірку.

Перевівши очі на те місце, де боліло, сказала:

— Дійсно, бачу, з мене ж сочиться кров.

Встигши тільки видихнути вголос:

— Хаа...

Через мить між деревами показався хлопець років тридцяти. Тепер він був зі спущеним капюшоном і знятою з обличчя маскою, поклавши лопату на плече і тримаючи її однією рукою. Він неспішно, прогулянковим кроком, ніби на вечірній променад з дамою, наближався до мене.

Я побачила кров на його лопаті, і в цю мить у моїй голові промайнула думка:

«А де, мать його, жирний дівся?»

Зустрівшись із його чорними, як вугілля, очима, я трохи занепокоїлася: у цих очах не було зовсім нічого — ніякої напруги. Я зосередилася на обличчі в цілому і знову нічого не побачила: воно було спокійним, ніби те, що коїться в цьому лісі, — щось звичайне і повсякденне. Поки він не підійшов ще ближче, я заговорила своїм надірваним голосом, який зараз здавався таким, ніби вчора я волала всю ніч на якомусь рейв-концерті.

Посміхнувшись і показавши верхній ряд зубів, почала:

— Слухай, красеню.

Кинувши погляд на лопату і вказавши на неї очима та бровами:

— Я бачу, лопату ти взяв із собою, а свого жирного хлопця — ні. Невже ти вирішив прикінчити його і тим самим обрав лопату замість, мабуть, тепер уже колишнього?

Після цих слів шия нахилила моє підборіддя вниз, ніби я втратила свідомість, а м’язи обличчя підняли лівий кут моїх вуст угору, одну брову потягнули вниз, а другу брову вигнули вгору, і після всіх цих м’язових махінацій моє обличчя відкрило насмішливий погляд на нього з-під лоба.

Побачивши, що мої слова не викликали жодної реакції і він навіть не змінив повільного темпу, з яким підбирався до мене все ближче, я міцніше стиснула в руці кинджал, який трохи раніше, до того, як побачила цього хлопця, прикрила шматком свого плаття.

Я вирішила ще раз, уже без насмішок, змусити його заговорити зі мною.

— Я бачу, ти не дуже полюбляєш балачки, але перед тим, як це все закінчиться, може, ти мені скажеш, де твій друг? Ви ж із ним спільники? Чи я мала рацію, коли сказала, що ти його загамселив своєю лопатою? Ти що, типу якийсь убивця, на якого ми з жирним раптово натрапили, коли він ганяв мене по лісу, як вола по полю?

Коли я казала йому ці слова, я спостерігала, як він знову залишає мене без жодного слова, повільно і зі спокійним обличчям підступаючи до мене ще ближче, скорочуючи відстань між нами. І коли залишалося всього кілька метрів, моє тіло напружилося, і я сказала останні слова перед тим, як усе вирішиться:

— Ти скажеш мені хоча б щось?

Коли я це сказала, він зупинився за кроків три від мене і недбало опустив зі звуком округлий кінець лопати в землю. Перевівши лякливий погляд на лопату і подумавши, що зараз ця лопата довго і болісно вбиватиме мене, я сказала собі в голові:

«Хера тобі лисого».

Після цих думок, панічно схопивши ручку кинджалу позручніше, різким рухом правої руки лезо швидко почало наближатись до моєї шиї у місце, де знаходилась яремна вена, щоб встромитись та розірвати її для досить швидкої смерті. І коли залишалося десь сантиметрів шість між лезом і моєю шиєю, я побачила, що хлопець уже наблизився до мене, — лезо зупинилося. Побачивши, що саме його зупинило, мене ще сильніше охопили паніка й відчай: велика долоня в чорній рукавичці повністю сховала лезо, міцно стиснувши його. Я перевела злий і відчайдушний погляд на його обличчя, яке, високо схилившись зверху наді мною, суворо дивилось на мене.