Те, що приховує всесвіт

— Щож, думаю, нам пора йти до моєї автівки, поки ти дійсно не померла.

— Ні! Спочатку нам треба забрати дітей.

Різко повернувши до мене голову, він широко розплющив очі та трохи відкрив рот. Перші секунди він лише здивовано протягнув:

— Аааа… Діти? Які в біса діти? — схвильовано запитав він.

— А! Ну, я ще не встигла тобі розповісти. Ходімо за мною, по дорозі розповім. Але перед тим, як ми підемо, я хочу магазин з твого пістолета, бо ми з тобою познайомилися не в дуже гарній ситуації, тому я ще не можу повністю тобі довіряти, — з байдужістю відповіла я.

Він дивився на мене, зробивши свій погляд ще більш здивованим.

— Ну, я помітила його, коли роздивлялася твій горіх, — сказала я, закотивши очі.

З шокованим обличчям, без слів, він дістав пістолет та вийняв магазин, а потім поклав його у простягнуту мною долоню.

— Гарний хлопчик, — задоволено з усмішкою сказала я.

Коли ми врешті-решт пішли й зробили всього декілька кроків, я знову звернулася до нього з проханням:

— І лопату! — сказала я, простягаючи вільну руку.

Сумніваючись, він поглянув на мою долоню.

— Ой, та ладно, я не зможу сама себе вбити лопатою і тебе теж. Це для того, щоб я була спокійна, що ти зненацька не вирішиш скористатися нею.

Видихнувши, він усе ж віддав лопату.

Він ішов попереду, постійно озираючись на мене. Я, позаду, спираючись на лопату та пересуваючись на тремтячих ногах, ледь встигала за цим шафоподібним чоловіком з довгими ногами, хоч він і йшов так повільно, як міг, бо я пересувалася, як стара черепаха.

— Тож ти хотіла розповісти про дітей і про те, що ти тут взагалі робила? — озирнувшись на мене з серйозним обличчям, сказав він.

— Йой, лишенько, я вже й забула від втоми, що хотіла розповісти. Дякую, що нагадав, — вдячно відповіла я. — Так, ну цей… тут неподалік працював чорний ринок. Вони купляли дітей у притулках та вирізали з них органи, а потім продавали тим, кому ці органи потрібні.

Моя сестра Кетрін десять років тому почала працювати в одному з цих притулків, але вона ще не знала про те, що чорний ринок купує дітей у деяких притулках. Працюючи звичайною медсестрою, вона спокійно жила, поки не почала помічати щось дивне з усиновленням дітей. Інші працівники, які там працювали й не були замішані у продажі дітей, взагалі нічого не знали й не помічали, бо керівники таких дитячих будинків добре все приховували, адже чорний ринок добре їм платив за те, щоб вони все виконували бездоганно.

Але моя сестра завжди виділялася тим, що багато чого помічала, коли іншим це не вдалося б. Тож коли вона відчула, що щось було не так, вона почала копати під них і докопалася до того, що дізналася про те, що деякі будинки продають дітей на чорний ринок, і про те, що вони купують поліцію, деяких політиків та ще багато кого, щоб не відсвічуватися перед звичайними людьми, бо ті можуть усе зруйнувати, якщо дізнаються про їхні злочини над дітьми. Дізнавшись про такі злочинні схеми, сестра вже не могла просто залишатися простою медсестрою та жити своє спокійне життя.

Через те, що вона була звичайною молодою дівчиною та не мала грошей, вона не могла одразу піти та щось зробити, бо була сама. Плюс, вона доглядала за мною, бо наші батьки були наркоманами, а мені тоді було 10 років. Тож вона мала діяти обережно. Декілька місяців вона планувала своє звільнення, щоб не викликати підозр та не привертати увагу після звільнення. Добре, що, коли вона дізналася про чорний ринок, вона почала шукати тих, хто з ним бореться. Тож, коли вона знайшла таких, вони допомогли їй безпечно звільнитися та сказали їй, що вона повинна обірвати зі мною зв’язок, влаштувавши свою смерть, щоб чорний ринок не зміг відстежити нового борця. Тож вона так і зробила.

Після її зникнення все стало зовсім погано: батьки майже не виходили з наркотичного стану, всілякі соціальні служби заходили до нас лише для того, щоб перевірити, чи померли ми, чи ні. Ми жили у поганому районі, таких, як наша сім’я, там було багато, тож було нормою не звертати уваги на хворий район. У ті часи я постійно прогулювала школу та пропадала на вулицях із такими, як я, щоб дістати хоча б якісь легкі гроші.

Ми ходили до багатих районів та вистежували тих, хто часто сідав за кермо напідпитку і часто не вмикав сигналізацію. Коли ми достатньо дізнавалися про жертву, ми чекали дня, коли жертва приїде додому п’яна вночі та, як завжди, не ввімкне сигналізацію. Ну а потім ми крали машину та везли її на околицю Шадевіна, де можна було її продати. Так продовжувалося до моїх 13 років.

З кожним днем дорослішання та проживання такого життя, не маючи сил і не бачачи себе у нормальному житті, мені хотілося піти та просто просто вбити себе, але я боялася робити це самостійно. Тому єдине, що я могла зробити для себе, — це спробувати свої перші легкі наркотики. Коли я почала щодня курити травку, я почала й багато пити. Загалом це полегшувало мій стан, і мені не кожен день хотілося вбитися тоді.

Це не найгірше, що коїлося зі мною у ті часи. Коли мені виповнилося 14 років, через місяць померли мої батьки від передозування. Коли я про це дізналася, мені не захотілося мати справи зі службами, які б мене забрали та запхали у якийсь притулок. Тому я почала жити на вулицях, а потім перейшла на сильніші наркотики — різні пігулки, моллі, кокаїн та різні розсипчасті речовини, які можна було викурити або винюхати, залежно від настрою, бо відходити від паршивих наркотиків було ой як нелегко.

Проживши так майже 8 місяців, в останню ніч перед тим, як я припинила так жити, я сильно обдовбалася, і єдине, про що мій мозок міг думати тоді, — це те, що мені потрібно потрапити на дах однієї гарної, високої, яскравої, п’ятдесятиповерхової будівлі в центрі міста. Я завжди звертала на неї увагу, коли опинялася в центрі Шадевіна.

Коли він повертав голову до мене щоразу, коли чув щось неприємне, його обличчя ставало похмурим. Але мене це не бентежило, і я продовжувала розповідати:

— Коли я обдовбана опинилася о другій ночі біля своєї улюбленої будівлі й, не побачивши через скляні двері охорону, спробувала увійти через парадний вхід, але виявила, що двері зачинені.

Я дуже розлютилася, мені тоді було море по коліно, і я не хотіла здаватися. Тому, побачивши невелику залізну урну, я вчепилася в неї та щосили вдарила по склу. Скло гучно розсипалося, я увійшла всередину, і тоді охоронець, якого я раніше не бачила, піднявся зі столу, який був закритий великою стійкою.

Мене і це не зупинило, тому я вирішила, що поб’ю охоронця та підіймуся на дах, чого б мені це не коштувало. Але битися з перекаченим охоронцем — це тобі не бійки з підлітками з поганих районів, тому він швидко мене знешкодив та викликав поліцію хе-хе.

Копи швидко приїхали, забрали мене у відділок та почали задавати купу питань, на які я не відповідала, тож вони вирішили зробити моє фото та пробити мене по базі неповнолітніх. Зробивши це, вони знайшли дрібні правопорушення, за які мене затримували. Номери батьків вони не знайшли, тому що все розрулювала школа, яка зверталася до дитячих служб, щоб вони допомагали дітям із хрінових родин.

Тому вони подзвонили до школи та з’ясували, що мої батьки померли. Я давно не з’являлася у школі, і мене розшукували дитячі служби. Після того як вони все дізналися, вони віддали мене службам, а ті, у свою чергу, запроторили мене до дитячого будинку.

Тааа...к, мої 14 років були веселими. Потім, коли мені ледь виповнилося 15 років, мені почали шукати родину. Це вони мені так сказали. Я тоді ще навіть не підозрювала, що мене продали. Взагалі, мені тоді було все одно, що відбувається. У них зі мною проблем не було, тож вони швидко мене продали та перевезли на одну з ферм.

Дітей там довго не тримають, максимум тиждень — і дитина вже мертва. Коли я там опинилася, я, звичайно, здивувалася, але мені й так хотілося померти, тому я нічого не робила та просто спокійно чекала своєї черги. Але своєї черги я так і не дочекалася, бо з’явилася моя померла сестра з тими, з ким вона була всі ці роки. Вони зруйнували ферму та забрали мене й ще одного підлітка, якого не встигли порізати.

Перші дні після того, як сестра забрала мене з собою, я була максимально апатична і мало на що реагувала, як звичайна людина. Але через деякий час я все ж прийшла до тями і була не дуже привітна до сестри, тому що вона мене тоді просто кинула, навіть не попрощавшись. Але її пояснення про те, що, коли вона зникла та опинилася з тими, до кого хотіла потрапити, і як там усе було влаштовано, мене заспокоїли.

Вона дуже вибачалася за те, що не змогла раніше мене забрати, бо головний не хотів ризикувати всім. Тому, щоб витягнути мене, вона посварилася з ним та зібрала команду без його дозволу. Час ішов, сестра займалася своїми справами по боротьбі з чорним ринком, а мене почали тренувати. Так тривало до моїх майже 18 років.

За всіма моїми балачками ми не помітили, як дійшли до місця нашої першої зустрічі. Побачивши мертвого жирного покидька, що валявся на землі, я не втрималася, підійшла до нього, схопила лопату обома руками та з розмаху почала гамселити його труп. Хлопець, не знаючи, що робити в такій ситуації та вагаючись, чи забирати у мене лопату, просто стояв близько хвилини, поки з мене не почала капати кров.

Він підійшов до мене з блідим, похмурим обличчям, забрав лопату та почав мене заспокоювати.

— Досить його бити, він уже мертвий. Ти тільки собі шкоду робиш, твоя рана почала сильніше кровоточити. Якщо ти ще не забула, нам треба поспішати звідси.

— Чорт, вибач, не змогла втриматися, ти повністю правий. Нам треба звалювати звідси як можна швидше, бо скоро сюди прибуде купа покидьків із чорного ринку. Ще я сказала дітям, які зараз знаходяться неподалік у невеликій схованці, щоб, якщо я не повернуся через 30 хвилин, вони самі вирушали до машини, яка знаходиться за декілька кілометрів від місця, де я залишила їх. А ті 30 хвилин уже майже закінчилися.

Прикривши очі та глибоко вдихнувши, приймаючи те, що я зараз сказала, він швидко скинув трупи у недокопану яму, зібрав трохи сухих гілок, які валялися поряд, та теж кинув їх у яму. Потім він дістав із чорної подорожньої сумки, яка весь цей час лежала поряд із трупами, якусь пластикову пляшку з рідиною та сірники. Вилив рідину на трупи та кинув пляшку у яму. Підпаливши сірники, він також кинув їх у яму — вогонь миттєво спалахнув.

Схопивши свою сумку та лопату в одну руку, він підійшов до мене та суворо сказав:

— Краще я понесу тебе, так буде швидше, а ти будеш вказувати, куди йти.

Підхопивши та посадивши мене на свою руку, як дитину, ми вирушили за дітьми. Я швидко пояснила, куди йти, та, поки ми йшли, вирішила дорозповісти, як я опинилася в цьому лісі.