Те, що приховує всесвіт

Через короткий час слухавку підняли й грубим, роздратованим голосом сказали:

— Я слухаю.

— Це я. Впізнаєш?

— Так. Чому мені дзвониш ти, а не Кетрін?

— Про Кетрін поговоримо трохи пізніше. Зараз мені треба, щоб ти дав супровід для восьми осіб до безпечного місця. Я вже домовилася з Крісом, щоб він підчистив за мною.

— Добре, а тепер скажи мені, де Кетрін! — наполегливо сказав він, зробивши голос ще грубішим.

Я з роздратуванням видихнула й байдуже сказала:

— Кетрін мертва, Джон. Її застрелили в голову. Тіло залишилося на фермі.

— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ?! У ТЕБЕ ТАМ ЩО, ЗОВСІМ ДАХ ПОЇХАВ?! — прогарчав він мені у слухавку.

Я віддалила слухавку подалі, щоб його крики були не такими гучними, й подумала: «Ооо...! Ще один зі своїми "дах поїхав", "з глузду з'їхала". Я начебто не виглядаю божевільною. Чому вони всі кажуть, що в мене щось не так із макітрою?»

— ЗІ МНОЮ КРАЩЕ НЕ ЖАРТУВАТИ СВОЇМИ ЗБОЧЕНИМИ ЖАРТАМИ! Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАЮ, ІНАКШЕ БУДЕ ПОГАНО!

Але на його воплі я лише спокійно сказала:

— А тобі краще так зі мною не розмовляти, а то хто знає, у мене може дійсно дах поїхати. І хто знає, що я можу накоїти, якщо вирішу образитися на тебе за те, як ти неввічливо зі мною розмовляєш, і я зовсім не жартую, Джон. Вона дійсно мертва. З тим, чим ми з нею займалися, це рано чи пізно могло трапитися.

— Якого біса ти так бездушно це мені повідомляєш?! Що з тобою не так?! Хоча можеш не відповідати. Ти завжди була хворою та безсердечною маленькою потворою! — розлючено й розчаровано крикнув він мені у слухавку.

Ще з більшою байдужістю я сказала:

— Джон, мені все одно, що ти про мене думаєш. Мені лише потрібно, щоб ти дав супровід для дітей. Я відіслала тобі координати, а свої дитячі воплі залиш комусь іншому. Я не в настрої підтирати тобі соплі та втішати, як малу дитину.

Я розумію, що ти дохріна років підкатував до неї свої шари, але вона вибрала піти від тебе, і ти сам у цьому винен. Ти постійно стримував її, ти був для неї кліткою стільки років, а вона постійно лише віддавала тобі свій час та те, що вона могла насправді зробити. А що робив ти? Правильно! Постійно ігнорував її точку зору.

Хоч вона й померла через те, що залишилася без такої підтримки, яку ти міг би їй дати, але вона повністю була права в тому, що твоя організація функціонує неправильно.

За стільки років ти нічого не добився. Єдине, що ти отримав від своєї праці, — це купу мертвих дітей, бо ти жалюгідний боягуз. І найгірше те, що ти навіть цього не зрозумів за стільки років!

Хааа... Мене втомила ця розмова. Справляйся зі смертю своєї подружки як хочеш. Просто відправ супровід, на цьому все! У мене є ще купа лайна, окрім тебе, яке потребує моєї уваги.

Млявим, надламаним голосом він відповів мені:

— Ти навіть не людина. Як твоя сестра взагалі могла любити тебе?! — Після цих слів промайнула невелика пауза, і склалося враження, ніби Джон чекав від мене якоїсь відповіді, але він почув від мене лише сухий смішок:

— Хм.

— Добре, я дам супровід для дітей, і це буде єдина й остання допомога, яку я тобі надам. Після цього я не буду мати з тобою жодної справи.

Не дочекавшись моєї відповіді, він обірвав дзвінок.

Награно у голос я прокоментувала цю витівку:

— О ні! Дитина образилась і більше не хоче грати зі мною у пісочниці.

Збоку від мене почувся хохіт. Я навіть і забула, що увесь цей час він сидів і слухав нашу з Джоном розмову.

Я повернулася до нього — він розслаблено сидів, тепер уже без своєї худі, у чорній обтягуючій футболці, відкинувшись на спинку дивана. Його голова була повернута до мене, а лікті лежали зверху на спинці дивана, і ця поза відкривала та показувала всі його звабливі частини. Закинувши одну ногу на другу, він із цікавістю дивився на мене.

Я, побачивши це, весело сказала:

— Бачу, красеню, тобі сподобалося шоу? — та підморгнула йому одним оком.

Він знову розсміявся, але вже дзвінко, своїм приємним низьким голосом, та насмішливо сказав:

— Жорстоко ти з ним. Я так розумію, тепер ти залишилася без того, хто міг би допомагати тобі й далі.

Не давши йому продовжити говорити, я перебила його:

— А я так розумію, лізти у чужі справи — це твоє хобі? — грайливо сказала я.

— Ооо... Так! Час від часу я полюбляю цим займатися, — м’яко відповів він, провівши долонею по своєму волоссю та згрібаючи його назад.

Я посміхнулася на його відповідь та втомлено сказала:

— Я не залишилася без допомоги. У мене є до кого звернутися, просто я не відчуваю ентузіазму випрошувати у когось крихти допомоги. З ним давно треба було покінчити. І я звернулася до нього, щоб повідомити про смерть Кетрін. Тобто, якщо йому потрібне її тіло, щоб поплакати за нею, він його дістане. І чим швидше він це зробить, тим краще для нашої ситуації. Тому мені треба було викликати у нього якомога більше жалості до Кетрін, щоб він точно захотів дістати тіло сьогодні. Розумієш, про що я, красеню? — з хитрим поглядом подарувала йому посмішку

— А ти хитра лисиця, — задоволено сказав він.

Вставши з дивана та взявши речі, які він для мене приготував, я, дивлячись на нього зверху вниз, сказала:

— Я йду до ванни. Дітей залишаю на тебе, щоб, коли я повернуся, усі вісім штук були на місці.

Посміхаючись та відкидаючи голову назад, він сказав:

— Йди.

Опинившись у ванній, під теплим душем я відмилася від крові та бруду. На раковині я знайшла гребінець, тож мені вдалося розчесати своє заплутане волосся. Після цього я обробила рану та перев’язала її, як змогла.

Потім я взяла речі, які дав мені хлопець, та почала їх роздивлятися. Це були нові хлопчачі речі підлітка: чорні шорти, такі, що носять баскетболісти. Вони були мені завеликі, тому я затягнула резинку, щоб не злітали. Чорна футболка з білим принтом верхньої задньої частини скелета без голови та ніг на спині, білі шкарпетки до колін із чорною смужкою навколо та чорні крокси.

Ці речі були мені завеликі, але виглядали стильно.

Коли я закінчила, то вийшла до вітальні. Діти на кухні робили собі їжу, хлопець сидів на дивані, дивився якесь шоу та курив цигарку. Я підійшла до дивана, плюхнулася поряд і, не питаючи, взяла пачку та запальничку, які лежали на столі. Витягнула одну сигарету та підкурила її. Після цього, навіть не усвідомлюючи, що це комусь належить, поклала пачку сигарет собі в кишеню шортів, схопила пульт та почала перемикати канали. Зупинилася на каналі, де показували мультсеріал «Містер Піклз».

Хлопець зацікавлено спостерігав за всім, що я робила, так, ніби побачив якесь міфічне створіння на кшталт рожевого єдинорога.

Мене його весела зацікавленість ніяк не бентежила, тому я почувалася поряд із ним доволі комфортно.

Коли я докурила до половини цигарки, він, як завжди, насмішливо, з хіхіканням, сказав:

— Тобі личить одяг мого дванадцятирічного племінника. Я помітив ще в лісі, що в тебе є татуювання на лівій стороні твого тіла, але коли ти відмилася, я зміг краще роздивитися дещо. Виглядає специфічно. Ці татуювання щось означають?

Він підсунувся ближче до мене та без дозволу провів пальцем від зовнішньої сторони долоні до широкого рукава футболки, який був трохи нижче мого ліктя.

Докурюючи цигарку, я кинула на нього поблажливий погляд та сказала:

— Може, щось і означають.

Потім загасила цигарку в попільничці, відкинулася на дивані, одну ногу закинула на диван, підклавши її під іншу свою ногу, закинула руку за голову та відвернула обличчя до телевізора.

Він зрозумів, що я не в настрої розмовляти, тому теж зручніше влаштувався на дивані та почав дивитися те, що я увімкнула.