Те, що приховує всесвіт

Побачивши світло, що пробивалося з маленького віконця амбару, його очі розширилися. Серце шалено забилося в грудях. Він різко зірвався з місця у бік будівлі, на ходу він дістав телефон із кишені піжамних штанів та набрав номер. Слухавку взяли майже миттєво.

— Що таке? — стурбовано запитав Адам.

— Бігом до амбару, у нас проблеми! — істерично вигукнув Лука.

Поклавши слухавку, Лука вже майже добіг до амбару. Зробивши останні широкі махи ногами, він опинився біля вхідних дверей. Швидко простягаючи руку до дверної ручки, він на мить помітив замок і декілька розігнутих скріпок, що лежали на землі.

— Бляха! — відчайдушно вилаявся Лука, ривком відчиняючи двері амбару й бачачи, як Барб з іншого кінця амбару починає підіймати кішку на руки. Він встиг крикнути лише кілька слів, перш ніж усе почалося.

— Барб, не чіпай її! — почувши голос Луки, Барб встигла лише повернути голову в його бік, продовжуючи підіймати кішку на руки.

Тіло Барб вмить випрямилося, зіниці закотилися за повіки, голова різко відкинулася назад, рот відкривався, намагаючись вдихнути повітря і щось сказати, але з нього виходили лише звуки здавленого горла, яке не може випустити або впустити повітря. Тіло повільно підіймалося навшпиньки, і ось воно вже відірвалося від підлоги та зависло за кілька десятків сантиметрів над землею.

Барб відчайдушно намагалася поворухнутися. На мить їй це вдалося: її рука інстинктивно піднялася в бік горла, але одразу ж завмерла, не досягнувши своєї цілі.

— О...! Ти ще досі можеш ворушитися, дитино, — грайливі невідомі жіночі голоси пролунали в голові Барб. — Зараз ми це повністю виправимо.

Після цих слів невідомих жіночих голосів тіло кішки почало розсипатися, як сірий пісок, і перетворюватися на сірий дим.

— Не смій цього робити! — відчайдушно прокричав Лука, підбігаючи ближче до завмерлого в повітрі тіла Барб.

— Якщо ти це зробиш, я від тебе нічого не залишу, чуєш мене, Барбело! — холодно виплюнув Лука, наче яд, піднявши голову на тіло Барб, що висіло в повітрі, з невідомою люттю в голосі та на обличчі.

Але його погрози нікого навіть не здивували, тому сірий дим, який раніше був кішкою, почав стрімко всмоктуватися у відкритий рот Барб, яка досі намагалася вдихнути повітря.

— Я вб'ю тебе, чортове стерво! — крикнув Лука в ту мить, коли до амбару забігли троє чоловіків.

Андре похитнувся, майже падаючи від побаченого, але Адам підхопив його, приобійнявши за плече.

Тіло Барб здригалося від того, що в її рот ввалювався сірий дим замість повітря. Білки очей почали наливатися червоним, а замість звичайних прозорих сліз по обличчю почали стікати майже чорні струмки крові. З її носом відбувалося те ж саме.

— Твою ж матір! — вилаявся містер Альберт, першим рушивши до Луки, який стояв у відчаї.

Після того як сірий дим повністю увійшов у нутро Барб, її тіло повільно опустилося на ноги, а кров із носа й очей більше не текла. Одне око тепер було блідого сіро-зеленого кольору й трохи світилося. Її рот розтягнувся в злій широкій посмішці.

— Я вже й не знала, що мені робити, аж раптом у цьому місті з’явилося те, чого я взагалі не очікувала побачити, — з ноткою підступності, насміхаючись, сказала Барбело.

— Хто ж знав, що те, від чого я колись давно відмовилася, мені все ж таки колись знадобиться. Ви мене здивували тим, що залишили без нагляду те, що мені допоможе, хлопчики.

— Заткнись, я змушу тебе відпустити її живою! — зі злістю, шиплячи крізь зуби, вигукнув Лука.

— Ха-ха-ха-ха! Мені дуже цікаво, як ти збираєшся це зробити, маленький хлопчику, — щиро розсміявшись, сказала Барбело.

— Я знайду спосіб! — одразу з люттю відповів Лука.

— Лука, знаю, вона тобі подобається, але нам краще вбити її! Чим раніше, тим краще, бо хто знає, коли її зламає Барбело і змусить вийти з кола, — підійшовши до Луки й поклавши долоню йому на плече, зі співчуттям сказав Адам.

— Ні, цього не буде! — твердо сказав Лука, роздратовано скидаючи плечем руку брата.

— Але я згоден з Адамом. Якщо ми її вчасно не вб'ємо, це дуже погано закінчиться! — тремтячим голосом, із наляканими очима, дивлячись на Луку, сказав Андре.

— Це рішення складне, але я теж згоден з хлопцями, — із винуватим обличчям сказав містер Альберт.

— Ніхто її й пальцем не чіпатиме! — із погрозою, грубим низьким голосом, сказав Лука.

Хоч Барб більше не могла контролювати своє тіло, але вона все чула. Звичайна людина могла б і образитися, почувши, що її хочуть убити, навіть не спробувавши щось зробити, але через уже таке звичне її відчуття байдужості Барб, як завжди, було майже все одно, помре вона тут чи ні.

Вона знову опинилася в тому просторі, який їй снився, з тією ж істотою, яка закликала Барб прийти до амбару. Її голова нестерпно боліла. Вона знову нічого не могла — ні сказати, ні поворухнутися в цьому просторі. Раніше це відчувалося не так погано, як зараз.

Димчаста істота крутилася біля Барб і радісно хихотіла різними голосами, як психічно хворий злодій.

—ХАХАХААААХАХА...

Закінчивши сміятися, істота підсунулася ближче до Барб і сказала:

— Ти навіть уявити собі не могла, що таке можливо, чи не так, дитино? — зацікавлено спитала істота, послабивши контроль, щоб Барб змогла відповісти.

Барб нічого їй не відповіла, а лише повільно почала розтягувати губи в ледь злій, але насмішкуватій усмішці.

Барбело трохи розізлила така реакція на її запитання, тому вона різко гаркнула різними жіночими голосами, водночас випльовуючи Барб в обличчя лише одне слово:

— Відповідай!

Барб не злякалася того, що зробила Барбело, намагаючись викликати в неї хоч якийсь страх.

— Дамочко, ти хочеш від мене якоїсь особливої реакції, типу щоб я обісралася від страху й відчаю, щось типу цього? — насмішливо, але ледь чутно промовила Барб, бо втратила багато сил, коли Барбело захопила її тіло.

— Ха! А ти в нас із гумором, мені подобається! Не нудно буде тебе ламати, хоча якби ми зустрілися з тобою за інших обставин, може, ми б із тобою поладнали. Але я зараз не про це. Я мала на увазі: ти взагалі розумієш, що зараз із тобою відбувається? — трохи зацікавлено запитала істота.

— Ага, я вмію складати два плюс два. Ти, звичайно, за класикою жанру хочеш мною скористатися, а потім убити. Ще ти якесь магічне чудо в котячій шерсті, яке тримали тут ті Мени Ghostbusters, очевидно, заради якоїсь магічної вуду-хріні чи щось типу цього. А ще тебе звуть так само, як і мене, і ми з тобою якось пов'язані. Мабуть, батьки, коли були в культі, дозволили щось зі мною зробити, тому тобі вдалося мене сюди заманити своєю котячою дупцею. Хоча, признатися чесно, до сьогодні я не вірила в усю цю гарріпоттерщину, — чахло, майже з байдужістю, сказала Барб.

  Барбело розсміялася, але не задоволення ще залишилося

— Хууу... Яка суха відповідь, ні краплі того, чого я від тебе очікувала. Ще й жартуєш у такій ситуації. Мені, звичайно, це подобається, але мені не подобається потім, після того, як мені хтось сподобався, когось убивати ...

 — Як це сумно, у мене такого ніколи не траплялося, — перебила Барб.

  — Я дуже розлючена на них, розумієш? Ці малі шкідники спіймали частину мене й хочуть використати в ритуалі, який може й не спрацювати. Я ж не можу їм просто дати це зробити, це несправедливо по відношенню до мене, — з образою сказала Барбело.

— Ха-ха-ха... Говориш так, ніби ти дуже справедливе створіння, — посміявшись сказала Барб.

  — Хоч я і демон, і про демонів ходить купа різних чутків, ніби ми як бовдури всіх убиваємо заради розваги й влади, але це не так. Звичайно, є купа індивідуумів, які насправді так і роблять, тільки це не стосується мене. Більшість часу я справедлива! — гордовито відповіла Барбело.

— А у випадку зі мною це інша частина часу, де ти поводишся несправедливо. Я зрозуміла, — насміхаючись, сказала Барб.

— Іноді доводиться вчиняти не так, як хочеться. У випадку з тобою в мене немає вибору, окрім як убити тебе, бо якщо я тебе просто відпущу, вони у відповідь не зроблять для мене того ж, — із сумом сказала Барбело.