Розділ одинадцятий

На вулиці вже стемніло. Назад до виходу з підземель блукати не довелося: за два кроки від кімнати Хазяїна була драбина, що вела нагору, до підсобного приміщення одного з ресторанів на Арсенальні. Олег, Настя і Маргарита один за одним вибралися на поверхню і дружно видихнули з полегшенням. Маргарита з подивом помітила, що в неї тремтять руки.

― Я мав це передбачити, ― тихо проказав Олег. Він дивився кудись у сторону від стола, за яким вони тепер очікували на своє замовлення, і схоже був дуже засмучений. Як тільки вони опинились на поверхні і зрозуміли, що вже вечір, Олег повів їх усіх вечеряти, як і обіцяв раніше. ― Пробач, що все так обернулося.

Маргарита нічого йому не відповіла, лише задумливо продовжувала дивитися на свої тремтячі пальці.

― Ми й подумати не могли, що таке станеться, ― подала голос Настя. Схоже й у неї прокинулась совість від погляду на бліду Маргариту. ― Господар зазвичай не так себе поводить…

Мабуть, треба було щось сказати у відповідь, дати зрозуміти, що з нею все в порядку, але всі слова наче забрали в Маргарити. Відкривати рота не хотілось зовсім.

― Так, йому звичай плювати взагалі на все, ― зітхнув Олег. ― У більшості випадків він і оплату не просить, або ж приймає кров’ю. Мабуть, голодний був, чи щось таке.

― А він хіба теж упир? ― запитала Настя здивовано. ― Мені здавалося він птиця вищого польоту. Нащо ж йому тоді кров?

― Та хто його знає, ― відмахнувся Олег так, наче хотів закрити цю тему. ― Я до того, що він у принципі дивно відреагував.

Маргарита відчула на собі його погляд. Підозрілий погляд. Саме так він дивився на неї з того моменту, як вони покинули кімнату Хазяїна, свердлив цим поглядом. Наче підозрював Маргариту в чомусь.

― Хочеш сказати я щось зробила не так? ― нарешті мовила Маргарита. Спокійно мовила, без нервувань. Навіть якщо вона помилилась, їй зараз було на те наплювати. Олег миттю відвів погляд.

― Я такого не казав. Просто… Може відбулось щось, чого ми не помітили?.. ― він тепер дуже обережно підбирав слова для своїх питань. І правильно робив, бо ще одне зауваження і Маргарита або вдарить його, або розреветься. Вона саме знаходилась на межі цих станів і все більше це усвідомлювала.

― Він запідозрив, що я його чую, заловив мене на цьому й тоді все почалося.

Вони ненадовго замовкли, коли офіціант приніс їм вечерю: бургер для Насті, стейк для Олега та пасту із чаєм для Маргарити. Їй їсти не хотілось, однак розумом дівчина розуміла, що шлунок їй за один лиш сніданок не подякує. І дійсно, варто було почати й апетит підтягнувся.

― Я це підозрював, ― зітхнув Олег, задумливо відрізаючи шматок від свого стейка. ― Все ж твій дар дійсно рідкісний… Для нас він просто корисний, а от що представляє для Інших ми можемо лише уявляти.

― Але ж добре, що ти Маргариту швидко з того марева витяг, ― подала голос Настя, натягаючи рукавички аби нарешті почати їсти свій бургер. ― І дуже круто відкинув придурка. Не знала, що ти так вмієш.

Маргарита підняла погляд на Олега і встигла помітити на мить, що він теж на неї дивився. Згадуючи той момент, коли все припинилося, коли вона перестала розсипатися на пісок, заволавши на всю силу те «годі», Маргарита чітко починала розуміти: не Олег її тоді витяг. То була не його магія, щось зовсім інше, щось інакше. Звідки воно взагалі там взялося, чим було ― Маргарита навіть не підозрювала.

― Ага, ― просто кивнув Олег, повертаючись до свого стейка. ― Круто.

Вони не стали сидіти довго. Настя і Олег ще перекинулись парою фраз за їжею, однак завести нормальну розмову в них так і не вийшло: чи то не хотіли обговорювати справи при Маргариті, чи все ж почувалися так само незручно, як і вона. Маргарита вже тоді вирішила, що поїсть, вип’є чай і одразу додому. Бо до біса пригоди на сьогодні, особливо із цими двома, які ніколи не можуть розрахувати то свою силу, то чужу. Олег пропонував її підкинути машиною, однак Маргарита категорично відмовилась. Та й на метро вечірнім містом дістатись дому було певно швидше, навіть якщо прийдеться пережити годину пік. Про візит до Марени ні Олег, ні Настя так і не згадали, а Маргарита й не планувала їм нагадувати.

Товкучка в метро, як не дивно, впливала на неї майже заспокійливо. Можливо, тому що жахливий запах поту нагадував про життя і все таке, а може тому, що Маргарита краще тримала себе в руках у чиїйсь присутності. Варто було подзвонити подрузі. Зірвала б її з побачення, але хоча б виговорилась, заспокоїлась… Тільки от дістати телефон і написати повідомлення було неймовірно важко. Маргарита так і не змогла змусити себе це зробити.

Опинившись вдома, вона впала на диван знесилена, так само як і вчора, тільки якщо вчора це була фізична втома, то сьогодні ― моральна. Пережитий страх, стрес, взагалі всі емоції, вони наче пройшлись по ній, проїхалися важким валом. Сьогодні вона могла померти. Чи то насправді померла. Від думки про це ставало недобре, трусило від напруги та страху, а на очі наверталися сльози. Як її в це затягнуло й навіщо? Де Маргарита звернула не туди, обрала неправильний варіант з існуючих, щоб її і так не надто легке життя ще раз підняло рівень складності?

Вона б так пролежала годину, якби знову не помітила краєм ока якийсь рух у квартирі. Це не міг бути домовик, бо зараз же вона без окулярів. Зняла ще в ресторані, перед їжею, подумала, що вони їй сьогодні вже не знадобляться.

Важко повернувши голову вбік, Маргарита підтвердила свої побоювання: то був не домовик, а значно гірше. Рудий тарган підбіг просто до дивану і водив зі сторони в сторону своїми довгими вусами, усього лише за якийсь метр від Маргарити. А вона ж думала, що позбулася цієї бридоти назавжди, переїхавши з гуртожитку!

Варто було потягнутися за капцем, як тарган прудко побіг до стіни й перш ніж Маргарита встигла щось зробити, заховався під плінтус. Однак, коли дівчина піднялась на ноги, помітила ще якесь ворушіння в раковині. Хай би йому грець, звідки вони тільки встигли наповзти?!

Уже прибираючи залишки чергового таргана, Маргарита почула тихий сміх. Такий, наче сміявся старий-старий дідок.

Вона підняла голову, спробувала знайти джерело звуку. Її погляд зупинився на ляльці, що сиділа на поличці під самою стелею. Господарі квартири мали дивне уявлення про декор і затишок, однак ця іграшка ніяк Маргариті раніше не заважала, тому і припадала собі пилом. Але зараз, придивившись, Маргарита нарешті зрозуміла чому вигляд домовика здався їй знайомим. Вона похапцем начепила окуляри й у той же момент лялька ожила.

― Ти, ― мовила Маргарита так, що домовик зойкнув і ледве не впав із полички.

― Я! ― мовив він, але вже не так сміливо, як до цього хихотів. ― Щури до такої нечепури йти не хотіли, а от тарганам сподобалося. Кажуть, що тепер тут назавжди поселяться!

― Який ти на біса домашній дух, якщо від тебе самі проблеми! ― зі злістю викрикнула Маргарита і з усією люттю, на яку була спроможна, кинула в домовика мокрою ганчіркою. Від того домовик усе ж впав із шафи, при чому з таким гуркотом, наче складався із цеглин та арматури.

― Вбивають! ― зойкнув він, гепнувшись об підлогу.

― Я ж казала тобі забиратися звідси! Дай мені спокійно жити у своїй квартирі і просто… Просто іди геть! ― під кінець речення Маргарита відчула, що голос починає тремтіти й вилаялась. Не зараз, зараз ще зарано.

― Це не твоя квартира! У квартирі має бути хазяїн! ― вигукнув домовик у відповідь. Коли тільки сміливості встиг набратися? Учора ж тремтів від страху.

― Мабуть, такий як ти, який всюди лише смітить та запрошує усіляких тарганів, які псують усе до чого торкаються! ― Маргарита відчувала, що не витримує. Цей день певно вирішив її добити. ― Годі з мене таких хазяїв! Годі з мене таких людей взагалі! Чого ти до мене причепився?! Іди до біса, будеш щасливий, там точно пилу немає!

Обличчя домовика скривилося, наче в муках, а потім він стягнув із голови свою дурну шапку-ковпак і гепнув нею об підлогу.

― А от і піду!

― Но то вали вже, а не драму влаштовуй, ― прошипіла Маргарита. ― І друзів своїх не забудь.

Обличчя домовика скривилось чи то в ображену гримасу, чи то в щось інше, але Маргарита не хотіла розбиратись. Усе що вона хотіла, це дати малому дідку копняка під зад, але той уже й сам кудись зник.

І як тільки дівчина залишилась сама, дійсно сама, вона зняла окуляри, обхопила руками коліна та заховала в них обличчя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.