Розділ вісімнадцятий

Викрадення проходило швидко і професійно: Марко і Стас вхопили та мало не на руках затягнули Маргариту до свого кабінету, де вже зручно розсілися і чекали Діана, Настя і Сірий. Діана сиділа на своєму звичному місці, а Сірий із Настею окупували стіл Стаса. У кабінеті стояв стійкий запах закладу швидкого харчування, а за спиною Сірого виднівся пакет зі знайомим лого. Що ж, якщо й Маргариті перепаде смаколиків, вона не заперечувала проти такого положення справ.

― Розповідай! ― нетерпляче вигукнув Марко. ― Олег хрін нам що розкаже, але ти вже все знаєш, тому розповідай! І почни з того, як знайшла цього красеня.

― Ми, власне, усі тільки на це й чекаємо, ― хмикнула Настя. ― Так би вже по домах розійшлися.

― Олег не та людина, що буде ділитися нюансами вже закритої справи, ― пояснила Діана. ― Панна Мірошник, ― вона виразно глянула на Настю, ― хоч іноді дізнається чим закінчилась та, чи інша цікава історія, яка потрапила їм у відділ, а ми згораємо із цікавості потім.

― Бо хрін нам хтось щось скаже, ― пробурмотів тихо Стас.

― Тому не тягни кота за те саме й давай кажи вже! ― гукнув Марко мало не на вухо Маргариті, уже пританцьовуючи від нетерпіння навколо неї. І звідки тільки в нього стільки енергії?..

Маргарита важко зітхнула й опустила Персика, якого до цього міцно притискала до себе, на свій робочий стіл, уже знову завалений папірцями. Її колеги різко вдихнули. Точно, вони ж бачили Персика як палаючу звірюку… Мабуть, і Маргариті треба було звикати до такого його вигляду.

― Я розкажу. Тільки якщо для мене в тому пакеті є морозиво.

Поки їй передавали пластикову склянку, бургер і картонний пакетик із картоплею, Маргарита начепила окуляри й почала своє оповідання: від того, як побачила Нестора в перший робочий день, до підвалу, а потім про те, як не додзвонилася до Марка і про те, що розказав Якоб Паль у своїй камері та про Жароока загалом. На диво, її ніхто не перебивав: ні Настя з коментарями, ні Марко з недоречними питаннями, ні будь-хто інший. Усі тихо жували бургери, іноді рипіли кришками склянок із колою та слухали, уловлюючи кожне слово. Персик тим часом зістрибнув на стілець, скрутився там у клубочок і, здається, заснув. Його полум’я при цьому трохи стихло, даючи краще роздивитися обриси тіла: дійсно палаюча звірюка, але не кіт, не собака, не тхір, взагалі не ясно який вид.

― І тому Жароок житиме в мене, якщо нічого не підпалить і не надумає переїхати, ― з посмішкою закінчила свій монолог Маргарита, лагідно провівши долонею по спині свого нового сусіда. ― А ще жахатиме Нестора, аби той не наводив у мене безлад.

― Думаю сусідство такого сильного домашнього духа позитивно на нього вплине, ― подав голос Стас. ― Дідо казав, що одну заразу до іншої тягне і дружніше живеться.

― Ти певний, що він казав саме про це? ― іронічно запитала Настя. ― А хоча не важливо. Усе виявилось не так цікаво, як я думала. Ніяких чаклунів поза законом, стародавніх проклять і навіть драконів. Лише дух, що вийшов з-під контролю. Нудьга.

― Ну то й що ти тоді тут ще робиш? Іди додому, тебе ніхто не тримає, ― різко буркнула Діана. ― Навряд чи нам заплатять понаднормові за цей день, справа ж закрита.

― А дійсно, нічого вже тут сидіти, ― хмикнула Настя і, прихопивши склянку з колою, впевненим кроком вийшла з кабінету. Ще кілька секунд у коридорі чулися її кроки, а потім і вони стихли. Сірий важко зітхнув.

― Дайте хоч окуляри на вашого Жароока глянуть, ― мовив він тихо. ― Мої в кабінеті, під замком.

― А ти не бачиш без них?.. ― здивовано запитала Маргарита. У неї вже стійко склалося враження, що відділ Олега не тільки сильніший магічно, але й не потребує допоміжних засобів у магії: вона за ці дні жодного разу не бачила когось із них у тих же окулярах. Але тепер Діана зовсім спокійно простягала Сірому запасну пару зі свого столу.

― Я не маг, ― буркнув той тихо, чіпляючи оправу на носа. Вигляд Жароока його після цього якщо і вразив, то не надто. ― Я просто гарний ай-тішник.

― Що фактично дорівнює чаклуну найвищого рівня, ― абсолютно серйозно мовив Марко й Маргариті не було що на це заперечити.

― Чесно кажучи, не думав, що наша химера виявиться в це втягнутою, але дуже радий, що закрилось навіть це питання, ― продовжував тим часом Марко. ― Хоч одна нормально закрита справа без дір за місяць, уже не погано. Не доведеться нічого вигадувати в додатковому звіті, просто буду посилатися на розслідування Олега й хай сам розгрібає.

― Ти ж розумієш, що він не сам пише всі звіти, ― похмуро поцікавився Сірий. ― Мені доведеться такі дрібниці розбирати.

― Якщо ти детально напишеш звіт про Жароока, то додатково подавати нічого не доведеться, ― відмахнувся Марко. ― Ольга ж не дурненька, підкладе одне до іншого і все тут.

― Або буде ще тиждень виносити нам мізки з усіма уточненнями, ― флегматично вставила Діана. ― З неї буде. Просто аби тобі насолити за попередній звіт по химері, де ти не уточнив буквально нічого.

― Може цього разу мені пощастить? ― з дурнуватою посмішкою припустив Марко. Судячи з виразу обличчя його колег, вони в таку ймовірність не вірили зовсім.

Маргарита в цей момент спіймала себе на думці, що вона не хотіла б прощатися з ними всіма в понеділок. І тим паче забувати цих хлопців та дівчат. Звісно, щось серйозне пов’язати їх не встигло, з тою ж Діаною Маргарита встигла перекинутися лише парою слів, а Сірий так і зовсім не говорив прямо до неї жодного разу. Але вони були цікаві. Усі вони: Стас, Сірий, Діана, Марко, Настя, Олег і навіть Григір Олександрович. З ними було весело й робочі дні пролітали не як сіре повсякдення, а наче щось справжнє. І впускати те, справжнє, Маргарита не хотіла.

― Я, мабуть, теж піду. Відісплюся, ― пробурмотів Стас тихо. І дійсно, з його обличчя ще не зійшли сліди вчорашньої втоми. Та й Діана виглядала так, наче залюбки поспала б ще півдня і навіть Марко, хоч його внутрішній двигунчик, здається, не завмирав ні на хвилину, мав мішки під очима. Тільки Сірий, здавалося, не перепрацював і хвилини.

― Поїли, можемо й розходитися? ― з усмішкою мовила Діана. ― Хоча я не маю нічого проти. Документи заповнити можна й у понеділок, думаю ні Ольга, ні директор не заперечуватимуть.

― От і добре, бо нам справді нема чого сидіти тут, ― кивнув Марко. ― Хоча б я особисто ще побалакав із тим данським чаклуном, та хто ж мені дасть…

― Ніхто, ― похмуро кивнув Стас. ― Тому припиняй пити каву і йди додому. Нам усім варто відпочити до понеділка, а тобі особливо.

Він виразно поглянув на Марка, а потім кинув швидкий погляд на Маргариту. Мабуть, натякав, що прилетить Марку саме за неї.

― На все добре, ― буркнув він тихо, перш ніж полишити кабінет. Марко на це тільки головою похитав.

― Ну й за що мені має влетіти? Мені здається, що я привів у штат просто неймовірну відьму! Навіть якщо Маргариті просто пощастило, таке щастя нам зовсім не завадить у роботі.

― Поясниш це Ярославу Тарасовичу, ― майже проспівала Діана, піднімаючись зі свого місця і забираючи сумочку. ― Гарних вихідних усім!

― Гарно відпочити, ― промимрив Сірий, стягнув із носа окуляри, поклав на стіл. ― Я теж піду. Відіспіться.

Коли й за ним закрилися двері, Марко здивовано подивився на Маргариту. Вони залишилися удвох, якщо, звісно, не рахувати Персика. Маргарита поспішно дожовувала останній бургер: йти та їсти на ходу, ще й із сумкою із Жарооком було б не надто зручно.

― Ти хочеш поговорити? ― спитав Марко. Зненацька запитав. Власне, Маргарита хотіла б поставити йому кілька питань, звісно, але в понеділок. ― Мабуть, про Марену, чи не так?

Щось сьогодні Марка явно несло: дівчина ще і прожувати не встигла, щоб відповісти, а він уже все за неї вирішив. Що ж, Маргариті нічого не залишалося, окрім як покивати. Про Марену їй завжди було цікаво послухати.

― Пам’ятаю, що обіцяв усе пояснити, коли тебе точно візьмуть до нас, однак гадаю, це питання вже вирішене й тому можна вже сказати.

Марко запустив пальці у волосся, ставлячи його дибки і явно трохи нервуючи.

― Річ у тому, що я не знаю що на мене тоді напало. Розумію, що це було страшенно дурно, чудово розумію, що не мав так робити й навряд чи зробив так із кимось іншим, але якби повернувся в часі, то знову б потягнув тебе до Марени. Сам не знаю чому. Морок вона на мене навела, чи що? ― Марко винувато поглянув на Маргариту. ― В своє виправдання, хочу сказати, що це було найкращим рішенням за результатами. Як з’ясувалося, ти мало того що маєш рідкісний дар розуміння Інших, так ще й користуєшся в них прихильністю, як я встиг помітити.

Маргарита здивовано скинула брови. Вона б дуже хотіла щось на це зауважити, нагадати Марку про Хазяїна Провалля, чи перше знайомство з Нестором, але рот був зайнятий картоплею і перш ніж Маргарита прожувала, Марко вже вів далі.

― Тому я справді радий, що все так склалося, дуже радий, але мені страшенно соромно за те, що я це зробив і налякав тебе у твій перший робочий день. Я не мав так вчиняти, взагалі не мав тебе нікуди тягнути, та й після мав би не з Бабаєм із тобою розбиратися, а вчити тебе дрібничок різних. Коротше вибач, пробач і забудьмо, удамо, що так було і треба й більше ніколи не згадуватимемо, бо… ― Марко зам’явся, поглянув Маргариті у вічі, зітхнув, ― бо ти взагалі не збиралася про це зараз питати, чи не так?

Маргарита повільно похитала головою і зробила ковток коли.

― Я ідіот, ― знову зітхнув Марко.

― Є трохи, ― погодилась Маргарита. ― Однак, так уже склалось, що твої ідіотські вчинки привели нас сюди, у точку де все вирішилося і все склалося як треба. І якщо ти вже готовий відповідати на питання, у мене є інше, на яке ти можливо знаєш відповідь.

Марко здивовано скинув брови. Маргарита важко зітхнула.

― Марена сказала, що я ― її відьма. Що це означає?

Марко кліпнув, знову настовбурчив собі волосся. За мить його очі почали розширюватися. Ще за секунду він почав міряти кабінет кроками.

― Це… Не може бути. Хоча… Та ні, то казки. Або ж ні…

Він різко зупинився і поглянув на Маргариту. Неочікувано серйозно поглянув.

― Знаєш, я маю теорію, але це не значить, що вона абсолютно вірна, тож не сприймай її як правду, окей? Це моє припущення і чесно кажучи, я б із кимось ще порадився із цього питання. При чому, не кажучи, що Марена тобі таке казала.

― Це чому? ― Маргарита схилила голову набік. ― Це має бути таємницею?

― Можливо, поки не знаю, ― Марко зітхнув. ― Звучить так, наче у вас із нею угода, а вкладання угод з Іншими ― дуже неоднозначна штука.

― Тільки не кажи, що я продала душу й була не в курсі про це, ― Маргарита насупилась. ― Не треба мені таких новин.

― Ні, ні, навряд, Марена ж не із чортів… ― Марко потер лоба зробив ще коло по кабінету. ― Я чув про відьом, які мали покровителів. Достатньо могутні могли звертатися до потужних Інших, та отримувати в дарунок певні сили. Саме в дарунок, а не в обмін, однак я ніколи не чув, щоб у Марени були власні відьми. З іншого боку це все пояснює…

На цих словах він замовк і втупився очима в стіну. Маргарита підозрювала, що стіну Марко при цьому не бачив, скоріше поринув у свої дуже заплутані думки.

― Що це пояснює? ― спитала вона, коли пауза затягнулась. ― Земля викликає Марка, прийом.

― Так, ― Марко поволі кивнув і перевів погляд на Маргариту. Від того як спокійно і стримано він це зробив, ставало моторошно. ― Це пояснює чого я тебе потягнув до Марени, чого до тебе прихильні Інші й чому ти можеш їх розуміти. Але тобі пояснення не сподобається.

― Це не привід від мене його приховувати, ― похмуро буркнула Маргарита. ― Кажи вже.

― Пам’ятай, що це лише моє припущення, ― Марко нервово облизнув губи. ― Можливо, слова Марени означають, що на тобі є доторк смерті. Умовно, для інших ти пахнеш більш знайомо, аніж звичайні люди. Ти ж пам’ятаєш, що більшість Інших ― це душі давно померлих, так? Вони відчувають тебе як ріднішу собі, аніж мене, наприклад. І схоже, що цей доторк дає тобі знання їх мови. І якщо це так, то ти й Марена пов’язані, тож я виявився просто інструментом долі, що звів вас разом. ― Він підняв погляд на Маргариту і в ньому знов загорілось захоплення своєю справою. ― У тебе має бути просто неймовірна магія, якщо це дійсно так.

― Це лише теорія, ― відказала Маргарита суплячи брови. ― Вона ніяк не знімає з тебе відповідальності за те, що в перший робочий день, замість того, аби розібратися що й до чого, ти потягнув мене до богині смерті, а в другий ― до чорта в підвал.

― Так, ти права, ― Марко миттю знову опустив погляд. ― Винен, каюсь. Але теорію я все ж досліджу, з твого дозволу.

― Дозволяю, ― кивнула Маргарита. ― Тільки тримай мене в курсі. Можливо твої дослідження підкажуть мені як запалювати вогонь із пальців.

― Само собою триматиму в курсі. І повір мені, якщо вже Марена стала твоєю покровителькою, ти зможеш значно крутіші речі, аніж вогонь із пальців, ― Марко підбадьорливо всміхнувся, але посмішка злетіла з його обличчя вже за секунду. ― Хоча для початку нам обом треба пережити понеділок і вердикт Ярослава Тарасовича. Думаю, цього разу він мене все ж вб’є, бо я порушив аж надто багато інструкцій.

Маргарита важко зітхнула. Засмучений Марко виглядав аж надто жалюгідно. Не те щоб їй справді захотілося його втішити, усе ж він дійсно наробив дурниць і має за них відповідати. Однак щось сказати все ж було варто.

― Я не знаю вашого шефа, тож не можу придумати нічого заспокійливого для тебе, ― мовила Маргарита, ― тому… Просто не засмучуйся передчасно, напевне? Ще нічого не вирішено.

Марко кивнув, розвів руками й натягнуто всміхнувся.

― Так, не вирішено.

Не було схоже, що слова Маргарити йому якось допомогли. Але інших не було. Зате було ще одне питання: значно простіше, але важливіше для Маргарити насправді за всі ці магічні сюрпризи.

― Слухай, а ти ніколи не шкодував про те, що працюєш тут? Не хотів звільнитись там, знайти себе в чомусь іншому?

Марко підняв на неї здивований погляд. Судячи з виразу його обличчя, для нього це питання звучало вкрай дивно й несподівано, хоча для Маргарити воно було дуже важливим: вона досі не вирішила до кінця, чи хоче працювати тут, з усіма цими дивинами, конфліктами та небезпеками.

― Це жарт такий? ― невпевнено перепитав Марко. ― Звісно ж я не шкодував. Ніколи. Хто на біса здатен шкодувати про те, що відкрив для себе магічний таємничий світ? Це ж буквально мрія всього дитинства!

Маргарита зітхнула й похитала головою. Звісно, якої ж ще відповіді вона очікувала від Марка. Але щось у його словах, якимось чином отримало відлуння у її свідомості. Прокотилося по всіх думках із гуркотом, привертаючи до себе увагу, резонуючи із чимось глибинним і дістаючи його з темряви підсвідомого.

«Що саме тебе там зачепило всього за три неповні дні?»

А оце й зачепило. Казка з дитинства, що стала реальністю, таємна дитяча мрія, про яку забуваєш і не згадуєш у дорослому житті. Майже не згадуєш.

«Можливо відповідь Марка не така вже й дурна», ― думає Маргарита допиваючи колу, кидаючи склянку в паперовий пакет, обережно перекладаючи Персика в сумку і прощаючись із колегою. ― «Можливо він має рацію», ― розмірковує вона, виходячи з офісу, викидаючи пакет до смітника, поправляючи ремінь важкої сумки й оглядаючи осяяний літнім сонцем Володимирівський проїзд. ― «Хто взагалі при здоровому глузді відмовиться від магічної роботи? Особливо, за нормальні гроші."

Хто завгодно насправді. Будь-яка людина з нормально розвиненим інстинктом самозбереження. Але не Маргарита.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.