Розділ шостий

Дорога додому здавалася як ніколи довгою. Чомусь навіть після дев’ятої людей у метро було не менше, аніж у годину пік. Маргариті довелося їхати стоячи, затиснутій у кутку вагона, та ще й дихати головним трендом літнього сезону: запахом чужого поту. Ноги гули. Усе ж за сьогодні вона, мабуть, набігала не менше двадцяти тисяч кроків: спочатку екскурсією, потім по лісу, а потім у пошуках білої фарби для каменю. Точніше не фарби, а крейди: Марко заборонив їй фарбувати химеру чимось окрім крейди й навіть власноруч відмив із її крила вуличну творчість. І звідки в ньому стільки завзяття?..

Якщо так подумати, цей день був настільки наповнений подіями, що здавався як мінімум тижнем, якщо не місяцем. Проминаючи станцію за станцією Маргарита з подивом зрозуміла, що якби їй цього ранку розповіли що на неї чекає, вона б ні за що не повірила. Яка магія? Яка нечисть та напівбоги? Їй потрібна була проста робота, бажано без стресів та завалів, але з достатньо великою зарплатнею аби продовжувати орендувати маленьку студію за десять хвилин від метро.

І все ж, от вона тут. Взагалі-то без власної згоди втягнута у якусь пригоду, що більше нагадує сон, аніж реальність. Маргарита підозрювала, що повний масштаб цього нового світу, який на неї чекає, вона поки й уявити собі не може. Так, мавки, лісовик, навіть химера ― це було неймовірно, магічно, цікаво, однак хоч трохи знайомо. З казок, пісень, історій. Але була ж і Марена, велична і значно більш таємнича, аніж хотілося б Маргариті. Поглянути на неї було наче заглянути в шпаринку й бути засліпленою світлом. Однак саме знання про світло вже багато означало. Через нього Маргарита не чкурнула від Марка сьогодні. І, як би сумно це не звучало, через гроші теж. Бо магія магією, а щось треба їсти, тим паче коли повертаєшся з роботи після дев’ятої вечора і вже не маєш сил готувати.

З матір’ю Маргарита перекинулась лише кількома словами, описавши нове місце роботи загальними фразами. Подрузі написала коротке повідомлення: «Все гаразд, поки не вигнали. При зустрічі розкажу детальніше». Колись вона їм розкаже й пояснить. Коли сама розбереться.

Потрапивши до квартири, дівчина просто впала обличчям у подушку, так що оправа окулярів неприємно вперлась в обличчя, однак навіть на те, щоб її зняти сил не було. Можливо вона б так і заснула, якби не якесь ворушіння по кімнаті. Маргарита помітила його з-під майже заплющених очей і спершу подумала на кішку. Однак уже за секунду до неї дійшло, що ніяких тварин із нею не живе.

― Що за… ― лайливе слово саме собою вилетіло з рота й Маргарита майже не шкодувала про нього, бо старий бородатий дідуган, добре як сантиметрів двадцять зростом, зовсім не входив у її плани на залишок вечора. Схоже, що домовик. Але ж Марко щось там казав про центр міста і старі кордони…

― Такі слова не личать дівчаткам! ― огризнувся домовик так, що сон, у який уже почала провалюватися Маргарита, як рукою зняло. ― І якщо ти мене бачиш, то ввімкни мізки та здогадайся хто я сама! Чи зовсім дурна?

Взагалі-то Маргарита думала, що дід Соломій трохи перегинав палицю, коли говорив про зіпсованих домовиків. Однак зараз вона була схильна йому повірити, бо оце волохате непорозуміння в неї на килимі явно було з їх числа.

― Не тобі вирішувати якими словами мені говорити, ― огризнулась вона, відриваючи обличчя від подушки й відчуваючи, як втома повільно, але певно конвертується в роздратування. ― Хто тебе взагалі у квартиру пустив?

― Саму тебе хто пустив! Вмикай же голову, бо як прикраса вона в тебе не дуже, ― відказав домовик усе тим же неприємним тоном, продовжуючи підозріло бігати від кута до кута кімнати

Нахаба був дійсно малого зросту, значно менший за Соломія, однак віддалено знайомий. Його сіра сорочка, нечесана борода, заокруглений ніс… Маргарита точно їх десь бачила, саме такі, однак пригадати де саме, ніяк не могла. А от діяльність домовика не викликала ніяких сумнівів: він носився по кімнаті й розкидував по кутках пил. Так, той самий, який Маргарита раз на тиждень витягала пилососом із тих самих кутків, та не могла зрозуміти звідки його стільки береться. Тепер вона мала відповідь і вона їй не подобалась.

― З тебе домовик, як із кота пес, ― мовила вона, уже прикидаючи, чи викинути малого капосника у вікно, чи за двері. ― Хіба ти не маєш допомагати, а не шкодити.

― А якого біса мені допомагати людям?! ― вишкірився старий, на хвилину зупинившись посеред килима. ― Ви мені за це платите? Ні. Хоч дякуєте? Теж ні. Поважаєте мою присутність у домі? Знову ні! То знайди мені хоч одну причину допомагати таким гадам, як ти!

― Ти типу для цього існуєш!

Домовик фиркнув настільки зневажливо й гучно, що залишок пилу, який він тримав у руках, розлетівся по килиму й у Маргарити аж око смикнулося від такого безладу. Це ж скільки часу на прибирання піде? Вона не була повернута на чистоті, однак цілі купки пилу прямо під ногами її категорично не влаштовували.

― І це мені каже та, хто здатна тільки народжувати та дітей глядіти? Поговори мені тут, дівко! ― домовик спересердя тупнув ногою. ― Сама за хазяйством встежити не намагаєшся навіть, а допомоги моєї хочеш?! Дзуськи тобі, дурепо нетямуща!

У Маргарити смикнулося друге око і вона нарешті сіла на дивані, відчуваючи, що ще хоч одне слово й цей вилупок піде не у вікно й не за двері, а прямо в унітаз. Однак домовик і не думав стихати.

― У холодильнику миша повісилася, по кутках бруд, туалет смердить, а брудний одяг купою лежить у комірчині! І вона хоче допомоги! А щось самій зробити замість того аби вештатись незрозуміло де цілими днями? Хоч би хазяїна шукала, так ні! Навіть коси не розчісує перед виходом із дому! Халепа одна, а не дівка!

Маргарита не збиралась терпіти це й далі. Домовика вона схопила за комір сорочки та легко підняла над підлогою.

― А тепер слухай сюди, недоростку нахабний, ― промовила вона так розлючено і водночас холодно, що домовик одразу заткнувся, ― поки я плачу за цю квартиру, поки ти замість роботи розкидаєш тут сміття, ти маєш заткнути пельку й не з’являтись мені на очі. Не подобається ― іди геть і не псуй мені життя, второпав? Показати вихід, чи сам знайдеш?

― Щурів на тебе нашлю! ― пискнув домовик уже не так впевнено, як кричав до цього. Висячи в повітрі та дриґаючи ногами в лаптях, він виглядав уже не таким суворим, як до цього. На його обличчі майже непомітно, але промайнув страх.

― Тоді я тебе знайду і втоплю в брудному унітазі. Ти якраз влізеш у сток, ― прошипіла Маргарита не без внутрішнього задоволення. Не те щоб вона була садисткою, але це мале непорозуміння з’явилося дуже вже невчасно. Вона поставила домовика назад на килим і відпустила сорочку. Навіть не кинула його й не штовхнула, хоча бажання було. ― А тепер тікай і щоб я тебе більше не бачила.

― Відьма! ― пискнув домовик і майже одразу щез. Розчинився на фоні строкатого килима, як і не було. Маргарита втомлено зняла і відклала окуляри. Цей малий прогнав від неї сон, а тепер ще і прибирати за ним…

І нічого в неї не гармидер у квартирі: речей достатньо аби не прати щодня, тож одне велике прання Маргарита ставила раз на тиждень. Звісно до того часу якісь речі лежали в кошику та чекали. Може в холодильнику і правда було порожньо: пакет молока та залишки масла за нормальні продукти не вважаються, однак цього більш ніж достатньо аби нашвидкуруч приготувати собі щось на вечерю. До того ж ну кому захочеться в такі спекотні дні щось готувати?

Пил Маргарита все ж прибрала, і навіть знайшла в собі сили розстелити диван, а не спати прямо так, без подушки та простирадла. І вже лежачи та закриваючи очі, вона подумала про те, що взагалі то було доволі жорстоко виганяти домовика з квартири. Це ж і його будинок теж. Може саме господарі перевезли його з попереднього місця. Треба буде завтра запитати в Марка як задобрюють домовиків із якими посварилися. Або ж навпаки, як вижити їх із кінцями, бо такого сексиста по сусідству Маргарита не витримає. А що як він за нею ще й у душі підглядає?.. Ні. Годі з неї співмешканців.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.