Розділ третій

Холодна кава трохи привела Маргариту до тями, однак припинити витріщатися на баристу в неї ніяк не виходило. Хлопець ховався в затінку прилавка й похмуро дивився в телефон. О цій годині відвідувачів у нього було небагато, більшість уже розбіглась по роботах. Однак не те що він робив привертало увагу Маргарити, а повністю чорні очі, та загострені ікла, які вона випадково помітила, коли бариста позіхнув. Помітила, звісно, крізь окуляри.

― Така гарна кава, що кров холоне, еге ж? ― запитав Марко з веселою посмішкою. Своє американо він давно допив і останні кілька хвилин намагався ввести Маргариту в курс справ. Здається він щось казав про те, що через урбанізацію суспільства та ще якісь там чинники, створіння з міфів та казок навчилися співіснувати з людьми. Точніше, вони завжди вміли співіснувати, просто зараз вони вийшли на новий рівень: навчилися маскуватися і жити в містах. У Києві, як у будь-якому великому місті, мешкало багато місцевих Інших, але були й мігранти, переважно із заходу, як от Тобіас, який не дуже любить зайву увагу, тож годі на нього так уважно дивитися.

― Угу, ― пробурмотіла Маргарита не відводячи погляду від баристи. Суть каламбуру дійшла до неї пізніше і змусила скоріш закотити очі, а не розсміятися. ― Тож сьогодні ти мені розказуєш про те що живе окрім людей у нашому місті і які проблеми із цим виникають, а також як їх вирішувати, я правильно зрозуміла?

― Загалом, так, ― кивнув Марко. ― Ну й ще кілька цікавих штук.

― Я можна конкретніше? ― з підозрою поцікавилася Маргарита, відставляючи склянку, у якій залишився лише лід.

― Ми дійдемо до цього десь після обіду, ― похитав головою Марко. ― Буду тепер поступово все розповідати, без різких сюрпризів.

― А, отже нікого такого, як Марена не буде? І такого ж раптового, до речі.

― Не буде, ― підтвердив Марко. ― Але окуляри все ж не знімай. Я буду попереджати про цікаве, але буде краще, якщо ти звикатимеш їх носити й бачити світ таким, яким він є. Можливо із часом окуляри стануть тобі непотрібні, у нас були такі прецеденти.

― Не зніматиму, ― Маргарита зітхнула й піднялась із-за столу. ― Йдемо? На ходу краще думається.

― Ніколи не думав про це, але схоже на правду!

Маргарита зрозуміла чому Марко просив не знімати окулярів, коли вони пішли гуляти центром міста. Побачити на власні очі завжди простіше, аніж прочитати в книзі, або навіть отримати пояснення від досвідченої людини. Маргарита звикла ставитись скептично до всього що їй говорять. Це була навичка яку вона розвинула ще вдома, під впливом братів, що любили з неї пожартувати й ця навичка врятувала її від декількох пригод одразу після переїзду в місто. Однак зараз вона була б дуже недоречна.

Першим її відкриттям стали мавки. Точніше одна конкретна мавка в подобі дівчини із зеленим волоссям, що пройшла повз неї на вулиці. Дівчина, як дівчина, у центрі ще і яскравіших особистостей можна було зустріти, однак дещо привернуло увагу Маргарити: дивне татуювання на плечах та спині, наче то була порожнина й щось на кшталт кори дерева…

― Не витріщайся і йди сюди, ― весело покликав Марко. ― Я розумію, що мавки справляють незабутнє враження, але зазвичай усе ж на хлопців, а не на дівчат.

У його очах знову танцювали бісики, поки він чекав її в затінку на три кроки попереду.

― То це була мавка? ― обережно запитала Маргарита, підходячи ближче. ― Справжня мавка? Я думала вони лісні створіння.

― А що на цьому місці було до того, як тут стала вулиця, по-твоєму? Лісу все менше, Інші урбанізуються так само як і люди. До речі, ти помітила її спину?

― Ага, її татуювання…

― Це не тату, ― весело заявив Марко, виглядаючи при цьому таким задоволеним, наче подібну природу мавок придумав він сам. ― У них немає спини, бо вони живуть у деревах. Шикарно ж!

Маргарита уявила це й у неї мороз пішов шкірою. А як же м’язи, судини, кістки? Чи видно зі спини як шлунок та кишківник перетравлюють їжу? Чи може в них там взагалі нічого немає і це нічого можна навіть помацати?

― Як вони із цим живуть у побуті? ― запитала Маргарита, не впевнена, що уточнювати деталі було б коректно щодо мавки. ― Якщо вони живуть серед людей, то в неї ж може бути людський хлопець і він мав би помітити що з нею щось не так, хіба ні?

― Магічні істоти навколо тебе все твоє життя, але ж ти про це навіть не підозрювала, чому ж її гіпотетичний хлопець має щось підозрювати? ― Марко всміхнувся і махнув головою, підзиваючи її до себе. ― Йдемо далі, це ж тільки початок.

Він мав рацію. Хрещатик, що й так був багатий на цікавих особистостей, відкривався для Маргарити із зовсім іншого боку. Безхатько, що випрошував у туристів пожертви, цокав по плитці ратицями й мав ледве помітні ріжки в брудному волоссі. Такими самими торохкотів і огрядний бізнесмен, що вийшов із ЦУМу на перекур.

Абсолютно звичайного виду дідок, що виходив із метро й ледве не збив Маргариту з ніг, виявися вдягнений не в коричневого плаща, а в кору з мохом, яка майже повністю і складала його чи то шкіру, чи то тіло: не як у старих фільмах, де видно чітку межу, а навпаки. Наче то була не людина, а старе-старе дерево у формі людини. На нього вона б дивилась і дивилась, якби Марко не потягнув її далі.

― Розумію, що тобі цікаво, однак прям так явно витріщатися не варто, ― пробурмотів він тихо, коли вони відійшли на кілька кроків від дивного пана. ― Це лісовик. Думаю, він тут у справах, бо зазвичай вони все ж по своїх лісах сидять. Це доволі сильні лісові духи, з ними краще не конфліктувати. Взагалі по можливості краще ні з ким не конфліктувати, бо на відміну від нас, простих смертних, панове духи за замовчуванням мають певні магічні таланти. Не завжди приємні для людей.

― Наприклад? ― Маргарита, попри слова Марка, знову озирнулась на лісовика. Як раз вчасно, щоби помітити, як той дивиться на неї з усмішкою.

― В лісі з дороги зіб’є, або ж навіть щось цінне вкраде. Не знаю на що він здатен у місті, пощастилося не перевіряти. Однак якщо захочеш його задобрити ― пригости хлібом. Працює на сто відсотків.

― Це буде виглядати дуже дивно, ― зауважила Маргарита одразу ж уявивши, як простягає тому стариганю пакет із хлібом із найближчого супермаркету.

― Так, але від незручностей позбавить, ― відказав Марко. Він іще щось говорив, розповідав про різні історії та уявлення предків про лісовиків у різних регіонах, однак зосередитися на його словах Маргариті вже було важко: надто багато інформації за один день.

Коли вони дійшли до кінця вулиці і взялися підійматися сходами до парку, Маргарита почула шурхотіння в кущах, а придивившись, помітила створінь дуже схожих на Мишка.

― Пам’ятаєш як вони називаються? ― весело спитав Марко, також помітивши звіряток. Від його уваги вони тихо зашепотіли й побігли кудись далі, серед трави, наче налякалися.

― Хухи, ― пробурмотіла Маргарита. ― Я про таких у дитинстві читала. Згадала от зараз.

― Вірно. Була така гарна казка, хоч і не так там багато інформації про хух, але як перше ознайомлення ― цілком нічого.

У парку вони зустріли іще мавок. Ті сиділи на траві колом і про щось захоплено балакали. Виглядали вони майже я звичайна купка дівчат-підлітків якби не однакові, порожні спини. Ну то й що, як шкіра надто бліда для кінця літа? У них навіть одяг був різноманітний, як то буває в дітей: хтось у звичайних шортах та легкій блузці, хтось у платтячку, а хтось у всьому чорному, закритому одязі. Була у їх колі і звичайна дівчинка. Маргариті тоді стало цікаво, чи здогадується та дитина, що не вписується в це коло, а чи навпаки ― відчуває себе поміж них як вдома.

Прозорого хлопчика Маргарита помітила лише коли пройшла крізь нього і її неприродно оповив холод. Хлопчик був майже невидимий у сонячному світлі. Він ніяк не зреагував на те, що його зачепили, продовжував стояти біля дитячого майданчика, дивлячись на нього й дітей, що там грали з таким сумом, що в Маргарити, яка ніколи не ловила себе на симпатії до дітей, закраїлося серце. Марко ж, побачивши його, раптово перервав свої слова про відмінності між мавками й нявками, і попросив Маргариту сходити в супермаркет по воду, пообіцявши повернути гроші. Коли ж дівчина повернулась, дитини вже не було.

― Ти його прогнав як демона, чи що? ― насторожено запитала Маргарита, протягуючи Маркові півтора літра купленої мінералки та чек. ― Він же дитина.

― Він ― потерча, ― похитав головою Марко. ― Чула про таких?

Маргарита насупила брови. Слово було знайоме, але пам’ять не надавала про нього додаткової інформації.

― То душа нехрещеної дитини, ― пояснив Марко. ― За легендами, вони сім років блукають як духи. За якимись версіями заманюють людей до болота, за іншими страждають від іншої нечистої сили. Але якщо за ці сім років дитині не дадуть ім’я, вона стане нечистою силою: русалкою, мавкою, або навіть птахом. Якщо ж дати ім’я, то душа іде. Навіть є повір’я що стає ангелом. Для нього то певно краще, аніж залишитися тут.

― А що з ними відбувається насправді? ― Маргарита стурбовано поглянула на те місце, де стояв малюк. На скільки він виглядав? Роки чотири, мабуть.

― Що насправді, невідомо, ― хлопець розвів руками. ― Те, що коїться після смерті невідомо для живих. Єдине що я знаю напевно, залишати таких дітей блукати не можна.

Він нарешті відкрив пляшку з водою і жадібно зробив перші ковтки. Маргарита, чекаючи на продовження пояснень, помітила на тому місці де стояв хлопчик, розгорнуту паперову хустинку. Звичайна, одноразова хустинка із супермаркету, можна було б подумати, що її хтось загубив, якби вона не лежала так охайно. Так, наче її хтось спеціально поклав на плитку.

― Чому ти не показав мені як давати їм імена, якщо це так важливо? ― запитала дівчина в Марка, продовжуючи дивитися на дивну хустку.

― Іншим разом покажу. Потерчата зараз зустрічаються не так часто, можливо тобі таке вміння і не знадобиться. Я просто не хотів із цього хлопця робити демонстраційний експонат, він схоже помер зовсім недавно, тож мені здалося це неправильним, ― Марко закрутив кришку на пляшці, де залишилося добре якщо половина. ― До того ж хочу познайомити тебе з деким цікавішим і, скажімо так, прикладним.

― Хіба істоти можуть бути прикладними? ― запитала Маргарита, переводячи погляд на хлопця. Той був знову веселий і такий задоволений, наче от-от мав показати їй як мінімум Бабу Ягу.

― Ти зрозуміла до чого я, ― відмахнувся той. ― Ідем. Познайомлю тебе з дідом Соломієм.

Дід Соломій знайшовся в найближчому дворі. Він міг би бути схожим на звичайного пенсіонера, якби не надзвичайна кількість волосся та на вдивовижу малий зріст. Маргарита навіть спочатку прийняла його за іграшку: дуже схожа сиділа в неї на одній із полиць, залишена чи то хазяїнами квартири, чи то попередніми мешканцями. Хіба що все ж менша. Дід Соломій сягнув би Маргариті коліна в кращому випадку. Його борода при цьому майже підмітала землю, та й волосся на голові не відставало. Якби дідок не збирав його мотузком, то певно б нагадував кузена Іда із сімейки Адамсів. Сидів він на цеглині попід ґанком маленького й дуже старого двоповерхового будинку, та курив люльку, яка ледве вміщалась у його долоні.

― Подружку превів си знайомити? ― доброзичливо поцікавився він у Марка.

― Колегу, ― виправив його Марко. ― Маргарито, це дід Соломій, домовик цього старого будинку. Діду, це Маргарита, наша стажерка.

― Овва, приємно си познайомите з файною пані, ― всміхнувся дід. ― Сподіваюси буду вам корисним.

Маргарита ввічливо кивнула, не знаючи як варто розмовляти з кимось таким поважним і водночас таким дрібним. Дідок здавався дуже приємним, тож образити його зовсім не хотілось. Навіть дим із його люльки, як не дивно, пах зовсім не тютюном, як від цигарок, а чимось терпким та трошки кислим, як вишня чи калина.

― Дід Соломій приглядає за цим будинком відтоді як сюди заїхали перші мешканці, ― пояснив Марко, стаючи так, аби дим до нього не долітав. ― Він один із небагатьох домовиків, про яких скоріш за все здогадуються мешканці будинку.

― Вони перевезли й мене, як положено, ― кивнув дід задоволено, ― у тлюючому вугіллі з печі. Ст`ра Маланка тоді ще вовсім мала була, а зрозуміла як то важливо: дмухала на каганець усю дорогу, не спала мала, а таки довезла, молодець. Нема то її вже, але старання пам’ятаю. Пощастило мені, не те що сусідам моїм. Бачили здаровенний ґім над річкою? Новий таки, великий. Так ото там мій колега сам один працює, на всі поверхи і кватири. Хіба йоти місцеві трохи йому допомагають, а та сам один. Та й перевезле його не з пічі, а у вінику, випадково. Вснув Омелько ст’рий вдома, а си прокинув уже на новому місці! Шкода його.

― А вам самому не складно? ― з посмішкою запитав Марко. ― Ваш будинок може й не багатоповерховий, але певно що не менший за мазанку.

― Не скаржус, ― відповів дід і пхикнув димом із люльки. ― Як бачиш, є годинка на відпочинок, на радість від сонечка. Тут нема стайні, сараю, нема богацько тварин та навіть двір манький, що його тут прибирати? Кота б тіки хазяїва завели, але в малого Володьки соплі з носа варто лише коту у двір зазирнути. Батьки то називают чи то літургія, чи то анемія…

― Алергія, мабуть, ― припустила Маргарита обережно.

― Точно! ― кивнув дід, ще й так радісно, наче Маргарита була його малою онукою, що вивчила нове складне слово, ― але я не скаржуся, чого мені си скаржити, моє життя хороше, характер наче робота не попсувала, не те що в колег! Як колись зустринитеся з домовиком із багатоповерхівки, та ще й не дай бо як він сам-один працює, то хай вій вас береже! То стришні створіння, на язик гострі та й чутливе що жах. Можуть нарибити такого, шо хоч із квартири тікай, бо жете стане неможливо. Уже ніяк їх не задобриш, бо не треба їм нічо, озлобились вони. Я знаю про що кажу, друг мій Мастефан був домовиком у такому ж будинку, як мой, ми часто стрічалися вкурити люльку разом та випити по чарці. А потім дурне люде його будинок зруйнували. Бідолаха кілька років вештався без діла, я думав зовсім здичавіє. Але побудували там новий будинок, з такою купою квартир, що страх бере, але Мастефан був радий! Це ж стільки робити в нього нарешті було! Але не так усе солодко. З роками все більш і більш ст’рий журивсь на мешканців, потім пакості робив їм, а тим хоч би шо! Ну й дійшло до того, що замість як доглядати будинок, він лише дурощі робив: то пил порозкидає, то глечика перегорне, а то навіть прокльон який нашле, тому що його старого віника без дозволу викинули й купили натомість страшну машину, що весь пил просто раз ― і всмоктала. І Мастефан же не один такой. Є ще один мій знайомий, Василь, усе просив називати його Васею, як вдома кликали, але самі розумійте в моєму віці вже си не перевчиш особливо. Його хазяїва в старій хаті взагалі покинули, чи то забули як перевозити, чи то взагалі ніколи не знали, хто тепер уже згада. Ну так уявіть, його взагалі поцупили. Спав собі в годиннику, а потім раз і вже в іншому домі, де квартир багатько-багатько. Василь обуривсь звісно, де ж це бачено, щоб домовика і вкрали! Його порозуміти можна. Правда надовго він на тому місці не затримавсь, і навіть не тому що сам був ладен піти, та кіт хазяйський його вижив: наче й розумна тварина, але хазяїв більше любила, аніж того приблуду. Нам, домовикам, з котами си кращи не сварити, вони ж нас бачать, якщо відчувають ворога, то виженуть, як щура. Проте си як подружиш із котом, то матимеш гарного помічника…

Маргарита не помітила як тік час, поки Соломій говорив. То було дивне відчуття, як слухати казки від рідного дідуся, сидячи в нього на колінах. Домовик мовив і балакав, його голос наче зачаровував і заколисував. Отямилась від цього стану Маргарита лише тоді, коли зрозуміла, що от-от почне позіхати. Вона кинула швидким поглядом на Марка, але той уже й сам збирався перервати монолог Соломія, що так захоплено продовжував вести свою оповідку. Схоже перекинути словом він завжди був радий.

― Вибач діду, але нам час ідти. Ще сьогодні є справи….

― Ну то ідіть, ідіть, я розумію, молодь, ― одразу кивнув домовик, схоже цілком задоволений тою кількістю уваги, яку йому приділили. ― Але іше заходь, не з’бувайти про мене старого.

― Забудеш про вас, як же, ― пхикнув Марко, уже задкуючи до виходу з двору й помахавши на прощання рукою, вискочив назад на вулицю. Маргарита не відставала від нього.

― Дід Соломій ― це той Інший, який у випадку чого допоможе в теоретичній частині, ― пояснив Марко. ― Як ти вже зрозуміла, наші знання про Інших обмежені. А пан Соломій живе давно, знає багато, іноді з його оповідок можна вичіпити щось важливе для справи… Але то якщо маєш час.

― Ясно. Запам’ятаю, ― пробурмотіла Маргарита все ще під враженням від кількості магічних істот на квадратний метр. Хто б міг подумати…. ― Який відсоток від населення міста складають Інші? ― запитала вона, нарешті знайшовши в собі слова та сили ставити питання. Досі вона не могла вирішити з якого ж усе ж варто почати. ― Здається що дуже багато. Не здивуюсь, якщо хтось із моїх друзів виявиться не людиною.

― Це навряд чи, ― похитав головою Марко. Він хіба що не стрибав на місці, переповнений енергією. Здавалось він зі щирого серця насолоджується реакцією Маргарити на кожну дивину міста, однак його різкі рухи та гучний голос уже починали дратувати. ― По-перше, відчуття що Інших багато є лише в центрі. Як я вже казав, ця територія міста дуже стара й буквально побудована на кістках, а Інші полюбляють такі місця, тож тут їх більше ніж десь на Позняках, наприклад. По-друге, відповідаючи на твоє питання, за нашим реєстром Інших у місті близько двох тисяч. Може три, якщо враховувати тих, хто з нами не балакає, як Мишко, наприклад. Насправді не так уже й багато з них вибирають переїзд сюди, а не рідний ліс. Коли чергову ділянку вирубають, її мешканці скоріше переберуться на сусідню, ще вцілілу, аніж сюди. Ті хто живе тут, або від початку був близьким до людей, як домовики, або ж уже давно живе на цій території і надто впертий аби перебиратися. Правда, є ще ті, які перебратися фізично не можуть, чиє життя залежить від енергії, що дає земля. Химери, наприклад, не можуть покинути стару частину міста, бо поза нею припиняє діяти заклинання, що дає їм життя вночі.

― Три тисячі на майже три мільйони… ― задумливо пробурмотіла Маргарита. ― Не мало.

― Але й не багато, ― відказав Марко. ― Як щодо бургерів на обід? А потім підемо розбирати першу нашу справу.

― І якими ж справами займається ваш відділ? ― запитала Маргарита, закриваючи пляшку із залишками води, з якої саме зробила два ковтки, аби трохи освіжитися. Думка про бургери її поки не надихала, як і взагалі про будь-яку їжу: день був занадто спекотний для такого. Однак просто посидіти й дати ногам відпочити було варто. ― Таємничими вбивствами? Крадіжкою золота старим вампіром? Ви ― типу магічних детективів?

― Сьогодні ― втечею химери, ― спокійно відповів Марко, а потім розплився в задоволеній посмішці. ― Я не просто так про них згадав. Ну й познайомлю тебе з деякою магією, звісно. І якщо описувати нашу діяльність… Точніше мою. То скоріш за все я ― магічний поліцай. Ближче всього до цього.

― То ви ще й маги, ― зітхнула Маргарита. Досвід цього дня підказував їй не жартувати на цю тему, адже сказане цілком могло бути правдою, однак втриматися було неможливо. Схоже, на фоні загального шоку, у неї почали відмовляти гальма. ― Хіба для цього не треба зберігати цноту до тридцяти?

― Дуже смішно, ― Марко скривився, однак більше про людське око, ніж від дійсної образи. Хоча може він насправді ображався, але просто не показував цього? По ньому було важко зрозуміти. ― Але ні. Не треба, можеш бути спокійна.

― Яке полегшення, ― пробурмотіла Маргарита. ― Хіба я підходжу, якщо для цієї роботи потрібна магія? Я ж не вмію чаклувати. Зі мною взагалі нічого подібного в житті не відбувалося, як сьогодні. Чому ти такий впевнений, що з мене буде користь?

― Марена сказала, що ти мене ще здивуєш, ― всміхнувся Марко. ― Вона розбирається в таких речах, тож покладаюся на її висновок.

― Але до неї ти мене повів без такої впевненості, ― пригадала Маргарита й уважно подивилась хлопцю в очі. Це питання варто було поставити ще в офісі. ― Чому ти взагалі мене туди потяг? Щось я не певна в тому, що у вас прийнято будь-яких нових співробітників із нею знайомити. Не в образу діду Соломію, однак Марена і виглядає, і відчувається зовсім іншим створінням, аніж він, мавки чи Мишко.

Марко навіть не намагався витримати її погляд: майже одразу відвернувся дуже зацікавлений тим, що відбувалося через дорогу.

― Розкажу, коли пройдеш стажування. І до речі, Марену ти дуже правильно оцінила, ставлю тобі за це дванадцять балів!

― Ти завжди такий? Не дивно, що Ольга так на тебе кричала.

― Повертаючись до магії, не будь така певна, що не вмієш чаклувати! Твоє ім’я так і промовляє «відьма», ― весело відказав Марко, повністю ігноруючи докір про свій стиль роботи. ― Я теж навчився не так давно. Не можу сказати, що вмію багато, але зважаючи що і вчителя в мене не було, то можна пишатися!

― І що ж за чари в тебе є? ― з недовірою запитала Маргарита. Поговорити про те, що було зранку, можна й пізніше, усе ж вона ніколи не вміла справді давити на людей. ― Ложки гнеш? Предмети силою думки рухаєш? У майбутнє заглядаєш?

― Скажеш ще, я тобі не екстрасенс-шарлатан, ― Марко обурено насупив брови, а потім гордо впер руки в боки і став посеред алеї, широко розставивши ноги. ― Я ― нащадок запорізьких характерників! Тому вмію насилати туман, відкривати замки без ключів і підпалювати люльку без вогню!

Маргарита ледве втримала смішок, що так і рвався з неї, бо зараз між Марком і стандартним уявленням про козаків, спільного було мало. Якщо не сказати взагалі нічого. Його мішкуваті джинси на шаровари не тягнули зовсім, а спітнілому чолу тільки міхової шапки не вистачало. Однак дівчина не поспішала це коментувати, усе чекала коли ж Марко додасть щось або ж хоча б продемонструє свої неймовірні навички. Але той мовчав, задравши носа, наче все найважливіше вже сказав.

― Це все, що ти можеш? ― перепитала вона про всяк випадок. ― Знаєш, один із моїх братів років у п’ять теж був впевнений, що може викликати вітер.

― Не віриш, чи не так? ― Марко похитав головою і з важким зітханням присів на інший край лави. ― Якщо до вечора знайдемо химеру, то я можу показати. Усе ж не треба, аби хтось бачив, що вона не на місці і як літає над містом.

― Ти ж казав, що без окулярів люди не бачать. Та й навряд щось із каменю дійсно може літати.

― Звісно ж, людина теж навряд чи дійсно стає водою, ― у словах Марка було стільки іронії, що Маргариті різко захотілося його задушити. ― Люди не бачать тих, хто мімікрував і ховається, не бачить того, чого насправді для них не існує. Але кам’яна потвора існує насправді, ти проходиш повз неї вулицею і бачиш її, коли на неї світить сонце, то чому ж ти не можеш побачити її в темряві? Наприклад, якщо вона вирішить прогулятися містом. Саме тому знайти нам її треба якнайшвидше й бажано повернути на місце.

Звучало більш менш логічно, але все ще залишилися питання.

― Але ж хтось би помітив, якби вони літали містом постійно, чи не так? А я щось не пам’ятаю подібних новин.Як тоді це виходить?

― Штука в тому, що оскільки Київ такий, яким ми його зараз бачимо, з каменю і заліза, будувався значно пізніше, ніж багато інших європейських міст, то під час будівельних робіт було застосовано всі знання для уникнення деяких казусів. Наприклад, коли в Європі вперше пішла мода на химер, ніхто не знав, що вони здатні оживати без додаткових магічних ритуалів, ― на цих словах Марко всміхнувся так задоволено, наче таємниця життя химер була найцікавішою штукою у світі. ― Тому коли будували Київ, на місце куди мали поставити химеру завчасно накладали чари, через які вона не могла полетіти чи навіть зістрибнути зі свого будинку. Тому Київські химери вночі оживають, але оскільки голос їм дає магія, то люди їх зазвичай не чують, а якось шкодити будинку на якому сидять задля привернення уваги, їм і в голову не прийде. Тож зазвичай ми проблем із ними не маємо. Хіба що характер у них паскудний, але це можна пережити.

― Не надто надихає, ― пробурмотіла Маргарита. ― Навряд у тебе є схема дій на подібний випадок, якщо у вас таких проблем зазвичай немає.

― Ти права. Однак така вже в нас робота! Вона неповторна! ― до Марка повернувся ентузіазм і він мало не підстрибував на лаві.

― Але якщо химери оживають без магії, то чому взагалі оживають? ― Маргарита не поспішала переймати енергію нового колеги. У неї було забагато питань і від них от-от мала розболітися голова. ― Виходить магія існує і без чаклунів? Тоді що вона взагалі таке? І чому недоступна для всіх, якщо існує сама по собі.

― Я не можу дати тобі відповідь на це питання по підручнику, ― відповів Марко, одразу ставши серйозним, ― хоча б тому, що підручника з магії не існує. Однак я можу відповісти тобі словами професора, який займається вивченням цього питання. Він каже, що магія ― то як зорі. Вона просто є, незалежно знаємо ми про неї як про факт, чи лише читали в дитячих книжках, або ж взагалі ніколи не чули й не цікавились. Ми знаємо, що є якісь джерела магії, однак прослідкувати появу хоча б одного поки не вдалося. Наприклад, ми знаємо що з магією можна народитися, як от я, чи ти. Не дивись так, я впевнений на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих, що в тобі щось є. Так от, народитися ― це один спосіб стати джерелом і він закладений глибоко генетично, за теорією. Однак іноді буває сплеск магії в людях, які раніше ніколи не чаклували й навіть не вірили в магію. Цей сплеск і є джерелом життя для химер. І що найдивніше, жодне моє заклинання не живе так довго як те, випадкове, що дало життя каменю. І запобігаючи твоєму питанню, ― Марко підняв руку, варто було Маргариті лише відкрити рота, ― напевно ми не знаємо від чого такі сплески стаються. Не знаємо чому оживають лише деякі химери й деякі статуї в місті, наприклад. Воно на краще звісно, ще не вистачало гігантського Шевченка, що прогулюється Хрещатиком. Може проблема в розмірах, бо дійсно, у Києві немає жодної великої, хоча б із людину зростом статуї, яка б оживала вночі. А може в чомусь іншому, або не тільки в цьому. Можливо скульптори та архітектори роблять щось особливе, щось, що викликає той самий сплеск, а може це просто лотерея в якій виграти дано не всім, ― Марко важко видихнув. ― Сподіваюсь я не надто тебе заплутав.

― Еге ж… Не «надто», ― пробурмотіла Маргарита намагаючись переварити всі ті слова якими Марко доносив просту в сутності думку: ні він, ні хтось інший із контори, не знає нічого конкретного про цю їх магію. Що ж, може такі знання людям і не потрібні… Однак це не скасовувало того, що якось із цим усім доведеться працювати.

― От і чудово, тоді йдемо! ― Марко чи то не відчув сарказму у відповіді Маргарити, чи то просто проігнорував його. Підводячись на ноги він уже явно був готовий зірватися з місця. ― Маємо точно знати як втекла химера, аби знати як її заманити назад.

― Твій ентузіазм лякає, ― похмуро пробурмотіла Маргарита, важко піднімаючись із лави. Ноги трохи відпочили, тож можна було рушати далі. ― Серйозно, звідки в тебе стільки енергії?

― Кава замість крові, ― серйозно відповів Марко й рушив алеєю парку, кудись у напрямку будинків.

Маргарита могла лише похитати головою. Вона здається вперше зустріла того, хто був аж настільки закоханий у свою справу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.