Розділ шістнадцятий

Домовик дивився на них так, наче Маргарита зі своєю знахідкою повернулась мало не з пекла. Хоча, якщо він бачив вогняну звірючку саме як вогняну звірючку, а не кота, то Маргарита для нього зараз мала б виглядати дійсно як пекельна пані.

― Сподіваюсь, що мої шпалери тобі сподобаються не менше за підвал, ― зітхнула Маргарита до живого вогника, відкриваючи двері до квартири. Якщо звірючка не підпалила підвал та її волосся, то і з меблями мала б поладнати, у теорії. Але за мить у Маргарити трохи не зупинилося серце, бо звірючка раптово зістрибнула з її плечей і стрімголов майнула до легкої фіранки, яка певно могла легко зайнятися.

― Зачекай! ― тільки і встигла гукнути Маргарита, але ящірка вже вмостилась на підвіконні, так близько до фіранки, що та вже мала б зайнятись, однак продовжувала лише ліниво ворушитись на протязі.

― Так, годі нервів на сьогодні, ― зітхнула Маргарита, уже збираючись зняти окуляри, адже дивитися як квартирою ходить рудий кіт значно спокійніше, аніж дивитися як тут розгулює справжнє полум’я. Однак позбутись окулярів вона не встигла, бо її гукнув Нестор.

― А що ти із цим робитимеш далі? Ну, не вдома ж у себе залишиш.

Вона перевела погляд на стариганя і зітхнула. Він м’явся біля порогу, наче останні кілька днів не приходив коли йому заманеться. Схоже, що совість у нього, попри жахливий характер, усе ще була на місці.

― Якщо продовжиш приходити лише щоб шкоду робити, то залишу, ― напівжартівливо відказала Маргарита. ― Он яка страшна ящірка, буде тепер захищати мене.

― Тьху на тебе! Я ж серйозно, ― обурено мовив домовик, насупивши брови. ― Пожежу ще влаштує, чи чого гірше. Що як це ― саламандра-переросток, тобі ж навіть поселити її нема де.

― В духовці поселю, усе одно не працює, ― відмахнулась Маргарита. ― А якщо без жартів, то припиняй пакостити хоча б у моїй квартирі. Мені тут подобається і не хотілось би забивати туалет твоєю бородою. Про Персика не переживай, розберуся. Або колеги розберуться.

― Як ти це назвала? ― Нестор примружив очі та з явною недовірою подивився на Маргариту. ― Мені не почулося? Персик? Як тобі таке в голову прийшло?

Маргарита невизначено повела плечима.

― Без окулярів ця штука виглядає як кіт. Такого ж кольору, як був у мати вдома, того звали Персик, тож чому б цьому не бути також Персиком?

― Це ж не кіт! Що за дурне ім’я!

― Господи, який ти примхливий, ― закотила очі Маргарита. ― Я твою проблему вирішила? Вирішила. Персик більше не наводить переполох у твоїй оселі, тож звільни мене від своєї присутності та коментарів!

Як не дивно, домовик сперечатися не став і майже одразу зник. Маргарита аж очам своїм не повірила: роззирнулась навколо, про всяк випадок, однак Нестора дійсно більше не було поруч. Можна було видихнути.

Перш за все, Маргарита вирішила, що варто подзвонити Марку й запитати що він знає про палаючих звірючок, чий вогонь не обпікає, однак хлопець не взяв трубку. Маргарита дзвонила тричі, а потім покинула спроби й із сумом поглянула на Персика. Без окулярів той виглядав для Маргарити як звичайний рудий кіт із білими плямами, дуже красивий, до речі.

― Прийдеться тобі трошки покататися, ― пробурмотіла вона. ― Сподіваюся ти любиш метро й не роздряпаєш мені руки по дорозі. У чому б тебе повезти, аби нас пропустили…

Для цієї мети на диво вдало підійшла стара сумка, якою картоплю носити було ще рано, а от на роботу з нею прийти було б уже не зовсім гарно. Здається, з нею Маргарита ходила ще у восьмий клас. Хай там як, а коту Персику сиділось у ній майже як у справжній переносці й до того ж він, за бажання, вміщався там із головою, тож у метро вони зайшли без проблем.

Взагалі кіт (бо Маргарита для власного спокою вирішила обійтися без окулярів), виявився доволі спокійним. На диво спокійним, як на думку Маргарити. Це те саме створіння яке перевернуло догори дном оселю Нестора, чи сталася помилка й там сидів буйний двійник? От недобре вийшло б.

Хай там як, а до офісу Маргарита дісталась без пригод, Персик поводився добре й лише із цікавістю розглядав людей та околиці, а потім ― охоронця, що з легким здивуванням поглянув на Маргариту. Дійсно, чого б це їй у здоровому глузді приходити на роботу в суботу. Однак її не зупинили й вона без проблем досягла свого третього поверху. Кабінет Марка був закритий, Ольги ― теж, а от у тому, куди Олег приводив Маргариту подивитись запис, двері були відчинені, але всередині нікого не було.

Останнім Маргарита вирішила перевірити той кабінет, що слугував залом для зборів і де Марко з Ольгою в її перший день роботи, посварилися. Відчинивши двері, Маргарита потрапила просто на загальне засідання всього відділу: тут були й Настя з Олегом і Сірим, і Марко з Діаною та Стасом, Ольга, незнайомий дідок дуже охайної зовнішності та жахливо поважний, на перший погляд, чоловік років сорока, у строгому костюмі, що сидів у голові столу. Вони щось активно обговорювали, перш ніж ввійшла Маргарита, а тоді всі обернулись на звук дверей, та так і заклякли, дивлячись дівчину. Точніше на її сумку. Зважаючи на те, що Маргарита не очікувала отак опинитися в центрі уваги, то вона не одразу і зрозуміла, що їй варто сказати. Однак пауза затягувалась і нарешті вона не витримала.

― Всім привіт. Я принесла на упізнання вогняну звірючку. Можливо ви її шукали?

Першим подав голос старий дідок. Він зітхнув і неочікувано приємно всміхнувся.

― І все ж це був Жароок, ― мовив він трохи скрипучим голосом. ― Я ж казав вам. Жароок.

― Але ж про них жодних згадок стільки років! ― пожвавішав Марко, кинув швидкий погляд на діда, а потім знову на сумку Маргарити, у якій задоволено мурчав Персик. Схоже йому подобалась увага. ― Ви певні, що не саламандра? Чи підвид дракона якогось.

― Хіба він зараз схожий на дракона? ― старий хитро всміхнувся. ― Ми маємо дуже мало згадок про подобу Жароока, тільки що він палав вогнем, тож так він для нас і виглядає ― не визначено.

― Якийсь він дрібний, ― похмуро відмітив Олег. ― На записі був більший. Можливо, що їх більше одного?

― Може на той момент на нього дивися хтось, згодний сприймати його, як велику вогняну кулю, ― зітхнув Марко. ― Цілком можливо. Але ж він наче божество, не мав себе так безглуздо поводити.

― Часто богами називали просто добрих і корисних створінь, ― звів плечима старий. ― Тут та сама ситуація. Не маємо казок де б Жароок говорив із людьми, тож не маємо й підтверджень тому, що він розумний.

― Він дуже розумний, але не говорить, ― мовила Маргарита й автоматично погладила кота по голові. Ольга при цьому тихо зойкнула, а всі інші стрималися. Мабуть, у їх очах Маргарита торкалась чистого полум’я.

― Достатньо розумний, щоб слідувати протипожежній безпеці? ― поцікавився Олег. Було це жартом, чи серйозним питанням по його спокійному обличчю визначати було неможливо, тож Маргарита вирішила ставитися серйозно до будь-яких питань від нього взагалі.

― Я ще не палаю, ― відказала вона ― Як і підвал, де ховалось це чудо, і моя квартира, по якій воно бігало пів години тому. Тож, думаю, він зараз більш приязний, аніж був кілька днів тому. Але чому ― невідомо. Може поїв?

― Не думаю, що йому потрібна їжа, ― задумливо мовив Марко. ― Ну, у прямому сенсі. Є теорія, що такі створіння лишаються в місцях, де приділяють достатньо уваги тому, що для них важливо. Але ти ж не на попелищі живеш…

― Жароок відрізняється від звичних тобі покровителів вогню, ― мовив незнайомий старий і дружньо всміхнувся до Маргарити. ― Дозвольте представитися, мене звуть Григір Олександрович, я тут на правах консультанта з питання видової приналежності Інших створінь.

― Маргарита, ― коротко кивнула дівчина у відповідь.

― Тож, Жароок ― не покровитель вогню, як пожежі. Його шанували як хранителя полум’я в печі вдома та в ковальських печах. Тож можливо пані Маргарита ― гарна господиня, що і привело Жароока до неї в будинок.

Мабуть, на цих словах Маргарита аж надто глузливо хмикнула, бо Григір Олександрович швидко додав:

― Або ж ми дійсно замало знаємо про Жароока чи Жарооків.

― Хай там як, а цього варто повернути хазяїну, ― нагадав Олег, окидаючи присутніх поглядом. ― Сподіваюсь ви не забули, що в цього створіння є власник.

Сказати, що Маргарита оторопіла ― нічого не сказати. Отже, у Персика, який, а це схоже вже було визнано без додаткових доказів, став причиною кількох підпалів, був хазяїн!

― Якщо в нього є власник, то чому він не допомагав вам у пошуках? ― запитала вона перше, що спало на думку.

― Тому, що він під арештом, ― нарешті подав голос останній незнайомий чоловік у приміщенні ― той, що сидів у голові столу. ― І я думаю, що якщо ми знайшли причину переполоху, моя присутність уже не є обов’язковою. Сподіваюсь, що ніхто не заперечує?

Запитання явно було риторичне, бо заперечувати ніхто не наважувався. Ким би не був цей чоловік ― він був тут головний.

Як тільки він оминув Маргариту та закрив за собою двері, усі наче пожвавішали: відділ Марка видихнув із полегшенням, Олег опустив схрещені до цього на грудях руки й лише Григір Олександрович, здається, ніяк не змінився.

― То це ваш шеф? ― мовила Маргарита через дві секунди тиші. ― От і познайомилися. Поясните про власника й що тут взагалі відбувається?

― Ну вже ні, ти перша розповідай, як він опинився в тебе й чому зменшився! ― весело вигукнув Марко, киваючи на Персика. ― А потім буде наша черга.

― Я думаю, що логічніше було б оповісти всю історію послідовно, ― заперечив Григір Олександрович. ― Якщо пан Олег, звісно, не заперечує.

Олег можливо й заперечував, але схоже що сперечатися зі старим не був налаштований. Це на краще, бо Маргариті вже вистачило сварок на сьогодні.

― Я пропоную пройтися до нашого в’язня, аби попередньо бути впевненими, що справу дійсно закрито, ― мовив він поволі, ― а дорогою я розкажу початок Маргариті.

― І нам теж! ― обурився Марко, хоча не було схоже, що Діана зі Стасом розділяли його ентузіазм. ― Для цього ж ми й зібрались сьогодні: обговорити все що знаємо, та скоординувати подальші дії з пошуків. Ти вже втягнув нас у це, так що не думай, що можна просто закрити справу не поділившись досвідом.

Настя при цьому дуже демонстративно закотила очі, наче Марко її вже неймовірно дістав. У принципі, це було цілком реально, зважаючи на те, що характерами вони б точно не зійшлися.

― Гаразд. У цьому є сенс, ― зітхнув Олег. ― Тоді пропоную так: я розповідаю про затриманого, потім відведу до нього Жароока для упізнання, а поки ходитиму, ви приготуєте кави та замовите щось на обід, бо сидіти тут усім разом без обіду було б нерозумно.

Усі погодилися, висловивши це кивками. Олег запросив Маргариту до столу, кивнувши на вільний стілець і вона зайняла його, поставивши сумку з Персиком на коліна. Той одразу вибрався з-під застібки та із цікавістю обнюхав Марка, що сидів поруч.

― Отже, ― Олег прокашлявся, ― все почалось із того, що шановний Якоб Паль із Данії, який займається розведенням дрібних драконів, знайшов у гнізді одного з них чотирьох дитинчат, хоча яєць було лише три. Ну й до того ж один із дракончиків палав полум’ям, яке не обпікало ані інших дитинчат, ані матір. Він не став його чіпати, але спостерігав і із часом зрозумів, що то не дракон: він не ріс з усіма, поводився інакше, не мав прив’язаності до «матері» й зовсім не боявся людей. Якоб досвідчений завідник драконів, тому почекав поки незвичний не-дракон до нього звикне й тільки потім забрав його з гнізда. Після цього йому почали регулярно снитися місця, які певно не були Данією: селища, ліси, дерев’яні споруди. Якобу знадобилося близько року, аби пов’язати сни із Жарооком та знайти місця які йому снилися. Точніше, конкретно він їх так і не знайшов, тому просто почав подорожувати країнами які могли б бути схожі на те, що він бачив. Зазвичай проблем не було, Жароока він провозив як собаку, з документами на собаку. Однак коли він долетів до Києва, Жароок втік ще до того, як його віддали з літака власнику. Це сталося у вівторок. Відтоді Якоб шукав Жароока аж до учорашнього вечора, коли нарешті прийшов до нас здаватися. Але виникла проблема: Якоб не говорить ні українською, ні навіть англійською. Трошки німецькою, однак ніхто з нас німецької на достатньому рівні не володіє…

― Тут мав допомогти теж я, ― всміхнувся Григір Олександрович. ― Данською, звісно, я не говорю, але думаю, що на німецькій ми б порозумілися.

― Саме так, ― кивнув Олег. ― Власне, першим за планом був допит, бо далі все так чи інакше вже відомо: Жароок почав гасати містом і випадково підпалювати машини, дрібні споруди та інше, тому ми його помітили й почали шукати. Для пошуків ми питали найбільш впливових Інших, яких могли знайти: Вія, Щезника, Марену, Хазяїна Провалля, представника від перевертнів та деяких лісових духів. Настя також зв’язалась із колегами з області… До речі, треба буде їм зателефонувати, щоб не заморочувалися, якщо справу закрито й це той самий Жароок якого ми шукали.

― Але цього ми поки не знаємо, ― нагадала Настя. ― Тож давай уже перевіряти, а не ляси точити.

― Так, ― кивнув Олег. ― З урахуванням того, що ізолятор у нас невеличкий, усі ми туди завалитися не можемо. Я вважаю за потрібне зустрітися з Якобом у компанії лише Жароока і Григіра Олександровича.

Із цими словами, він простягнув руки до Жароока, що зручно вмостився на столі перед Маргаритою і, здавалося, шикарно почувався. Простягнув, майже торкнувся його шерсті, а потім різко відсмикнув долоню. Маргарита кліпнула очима, не розуміючи, що трапилося. Персик ніяк не зреагував на ці рухи, навіть не поворухнувся, однак Олег, схоже… обпікся?

― Мабуть, пані Маргариті варто сходити з нами, ― мовив Григір Олександрович із загадковою усмішкою. ― Власне, це вона знайшла Жароока, думаю, вона має право послухати повну історію однією з перших.

Маргарита кивнула й без проблем підхопила Персика на руки.

Коли Олег пропускав її першу вийти з кабінету, Маргарита зловила на собі його похмурий, важкий погляд.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.