Розділ другий

Ще до того, як Марко з Маргаритою зайшли в будівлю офісу, їх перестріла Ольга. Вона нервово міряла кроками вулицю перед входом і схоже була неймовірно зла. Ця одна проста емоція читалась у міцно стиснутих губах, примружених очах та напруженому виразі обличчя.

― Як би директор був на місці, ти б уже тут не працював, ― тихо прошипіла вона Маркові, коли він підійшов ближче. Маргарита крокувала слідом за ним, перебуваючи в прострації та все ще переварюючи побачене. Її мозок постійно намагався якось логічно пояснити те що сталося: наркотик у повітрі чи їжі, удар головою, бурхлива уява… Однак інші логічні спостереження розносили такі пояснення ще до того, як вони встигали стати чимось вартісним. ― Куди ви ходили? Скажи, що тобі стало клепки не показувати нічого такого!

Не було схоже, що злість Ольги вражала хлопця: навпаки, йому наче стало ще веселіше, ніж було до цього. З найневиннішим виглядом на який взагалі здатний чоловік його віку, Марко сказав:

― Звісно нічого такого я не показував, я ж не збоченець! Ми лише сходили привітатися з Мареною.

Вираз обличчя Ольги в цей момент передати словами було важко. У якийсь момент Маргарита відсторонено подумала, що дівчина точно вдарить Марка. От прямо зараз підніме руку й дасть йому ляпаса, можливо навіть подряпавши щоку манікюром. Не те щоб Маргариті було зрозуміло що саме зараз відбувається, але було ясно, що Марко от просто наривається на удар. Однак Ольга вистояла, не дала волю емоціям на людях і лише жестом веліла їм обом йти слідом.

На третій поверх вони підіймались у тиші. Ольга явно чекала, коли вони доберуться до кабінету, Марко теж чекав, але його ентузіазм помітно зменшився: схоже було, що тепер він хоч трохи сумнівався в правильності того, що зробив; Маргариті ж просто нічого було сказати, бо вона не розуміла абсолютно нічого й очікувала лише пояснень. Вони пройшли далі від кабінету, з якого Марко забрав Маргариту десь пів години тому й зайшли в той, що був майже в самому кінці коридору. Тут було значно охайніше, однак і меблів було менше: лише великий стіл і близько десятку стільців навколо нього.

― Сідайте, ― аж надто спокійно сказала Ольга Маргариті, але коли Марко теж рушив до стільця, її тон моментально змінився на такий холодний, що по шкірі пішли дрижаки. ― Це я не тобі. З тобою є одна дуже серйозна розмова, Сторчак. Хто дозволив тобі мати справу з новенькими?

Маргариті знадобилася майже хвилина, щоб зрозуміти, що «Сторчак» ― це не якась дивна лайка, а всього лише прізвище Марка. Десь стільки ж часу знадобилося Марку, щоб знизати плечима, відступити від стільця і сказати.

― А хіба не мені б потім усе одно довелося цим займатися? Ти ж нам у відділ новеньку знайшла, чи не так?

― Ні, ідіоте! ― гримнула Ольга так, що Маргарита здригнулась від несподіванки і здивовано поглянула на дівчину. Хто б міг подумати, що в неї настільки сильний голос. ― Маргарита мала бути нашим офіс-менеджером, бо Васько Олена звільняється і нікому розбирати той гармидер, що ваш відділ перетягає зі свого кабінету до нашого! Вона взагалі не мала знайомитися з іншим світом! Але ж ти в нас розумним себе вважаєш, чи не так? То скажи мені, розумнику, що ти тепер плануєш робити?!

На місці Марка, Маргарита б, мабуть, була розгубленою. Вона й на своєму то місці була розгубленою, бо на неї вже давненько ніхто не кричав, як і у її присутності. Навіть якщо хтось і підвищував голос, то певно не так сильно, як це щойно зробила Ольга. Марко ж явно був зроблений не просто з іншого тіста, а з якоїсь взагалі інакшої речовини, бо не тільки не розгубився, але й абсолютно спокійно зміг відповісти:

― Схоже, я планую забрати твій новий кадр і свій відділ, ― він розвів руками й розслаблено всміхнувся. ― Офіс-менеджера ти ще знайдеш, а нам працівника вже пів року не вистачає, ми не справляємося, а ти нам так нікого й не знайшла.

Ольга застогнала.

― Ти дійсно такий дурень, чи тільки прикидаєшся? У нас не можуть працювати прості люди, а Маргарита ― звичайна. У неї немає здібностей до нашої справи, що ставить її в доволі небезпечне становище, для початку, її ефективність на цій посаді також під великим питанням, а під кінець, задачі працівника вашого відділу й офіс-менеджера кардинально різні! Просто брати та кидати людину отак, як мінімум некоректно!

«Дуже некоректно», ― подумала Маргарита, усе ще приголомшена такими емоційними криками. Ольга до цього здавалась їй взірцем стриманості. ― «Однак моєї думки ви все одно так і не запитали».

Це варто було б сказати вголос, однак вставити хоч п’ять копійок у суперечку Марка з Ольгою не здавалося можливим.

― Ой, та буде тобі! ― Марко театрально закотив очі. ― Хто взагалі прагне працювати с твоїми папірцями? Обов’язки в нас певно цікавіші, ніж у твоєї Васько, ефективність у новеньких завжди низька, це виправляється із часом, а всьому необхідному я можу Маргариту навчити.

― Не всьому можна навчити! Не кажи це так, наче будь-хто може просто взяти та працювати з Іншими! Дехто з глузду з’їжджає просто одного разу побачивши їх, а ти граєшся з ними, як малюк!

Слово «Інші» звучало в контексті доволі дивно. Мова ж не про людей, це навіть Маргариті було ясно. Може саме так у цій установі називали Марену, Ледею і… Цікаво, скількох би іще створінь подібної природи побачила б Маргарита, якби схотіла прогулятися в тих окулярах по центру міста?

― З’їжджають не підготовлені, ― просто відповів Марко. ― У нас буде час на підготовку.

― У тебе немає дозволу від керівника! Ти не можеш просто взяти людину з вулиці до нас!

― Я і не беру просто з вулиці, ― Марко весело всміхнувся і в очах у нього заграли бісики. ― Ти обрала Маргариту серед інших кандидатів. Та й щодо її здібностей… Хочеш сказати, що Маргарита взагалі не помітила Мишка під час співбесіди?

Ольга хотіла щось на це відповісти, але не знайшла слів. Схоже, Марко або казав настільки повну дурню, що навіть їй не вистачало сил якось йому відповідати, чи то все ж таки мав рацію.

― Мишка? ― запитала Маргарита, розуміючи, що це ймовірно її єдина можливість у принципі подати голос у цій суперечці. ― Хто такий ваш Мишко?

На неї не звернули жодної уваги.

― Недостатньо, щоб це можна було вважати справжнім зором, ― похмуро сказала Ольга.

― Ну то й що? ― Марко вишкірився. ― Наче в тебе зір кращий.

― Мені й не потрібен кращий, я не оперативник!

― Ми теж, ― розвів руками Марко. ― Я тобі хочу сказати, що ні в мене, ні в Стаса він ненабагато кращий, та й у Діани був на тому ж рівні, коли вона тільки до нас прийшла. Ми все одно постійно користуємося окулярами, у чому проблема?

― В тому, що є протоколи, чорт забирай! ― знову гаркнула Ольга й на цей раз у її голосі почулося щось майже істеричне. ― В тому, що проблеми будуть не в одного тебе, а й у мене, і навіть у Маргарити, коли прийде керівник. І якщо твій зад завжди прикриє професор, то нас прикривати нікому, Сторчак! Хоч раз міг би подумати про це…

― Тоді як щодо такого? ― Марко разом весь зібрався і став таким діловим, що одразу наче постаршав на кілька років і став із дурненького студента поважною людиною. ― Начальник заходить щопонеділка, вірно? До того часу, рішення виносити нікому. Тому дай Маргариті й мені до кінця тижня випробувальний термін. Я певен що за цей час або знайду в ній здібності достатні для роботи з нами, або ж доведу, що й без здібностей можна в нас працювати.

― А якщо тобі не вдасться? ― похмуро поцікавилась Ольга. ― Що як начальник прийде і вирішить, що ми всі накосячили? Я втрачу роботу, Сторчак.

― Але що ти можеш зробити зараз? Ти не вмієш стирати пам’ять, тож тобі доведеться або відпустити Маргариту додому під чесне слово, або шукати де її на цей тиждень закрити і якось розбиратися з наслідками зникнення людини.

― Ще запропонуй їй мене текою по лобі ляснути та в лісі поховати, ― пробурмотіла Маргарита собі під ніс, очікуючи, що її знову проігнорують. Та, як не дивно, на цю її фразу зреагували. Ольга наче згадала, що вона тут із Марком не одна й нервово поправила окуляри.

― Перепрошую, ― стримано сказала вона. ― Ми звісно не хотіли б до цього доводити, але ситуація доволі делікатна.

Маргарита глибоко вдихнула і видихнула збираючи думки до купи. Отже, вбивати її все ж не будуть, це добре. Вона вляпалася в щось серйозне й це погано. Вляпалась через Марка, який чи то хоче її витягнути, чи затягнути ще глибше ― не зрозуміло. Але зрозуміло, що якщо вона піде шляхом Ольги, то за кілька днів імовірно знову доведеться шукати роботу, а вона вже якось налаштувалась по співбесідам більше не ходити, та й заощаджень на ще один тиждень пошуків може просто не вистачити. З іншого боку, усі слова й навіть вигляд Марка обіцяли проблеми серйозніші за поновлення пошуку роботи та харчування одним лише рисом із запасів… Хай там як, а якщо вона не зробить щось от прямо зараз, то має шанс опинитися на вулиці, без грошей та ще і з гулею від удару якою-небудь пательнею. Хоча звідки б в офісі пательня?

― Я вже зрозуміла, але може я все ж спробую якось самостійно впоратися з побаченим і спробувати працювати з документами? Певно мені тепер треба менше пояснювати, аніж до цього, ― обережно припустила Маргарита. Не те щоб вона була дуже певна, що це гарний вихід із ситуації, але це той компроміс, який її влаштував би.

― Взагалі, ми не маємо давати тобі поратись із цим самостійно, ― заявив Марко, явно намагаючись заговорити раніше за Ольгу. ― Це не зовсім правильно з погляду психології людини. До того ж ти можеш зробити неправильні висновки й тоді ми матимемо певні проблеми з тобою.

Ольга, яка встигла лише відкрити рота, тихо цикнула.

― Марко правий. Такий компроміс справді допустимий, але провести повний інструктаж тепер ми просто зобов’язані. Контакт із потужною Іншою сутністю порушує приховані таланти, тож якщо навколо тебе почне відбуватися щось дивне, ти маєш знати як відреагувати. Заради власної ж безпеки.

― І без цього ніяк? ― з надією в голосі запитала Маргарита.

― Ніяк, ― розвів руками Марко, однак вірити йому чомусь було складно. ― А оскільки Ольга не має повноважень проводити повний інструктаж, то доведеться мені зайнятися їм.

― Або комусь з оперативників, ― виправила його Ольга. Її похмурий вираз обличчя лише підтверджував підозри Маргарити, що це не надто гарна ідея.

― Ти підеш їм говорити, що відволікаєш їх від термінової справи новенькою? ― запитав Марко таким тоном, що навіть Маргарита, яка знала його менше ніж годину, відчувала іронію в цих словах. ― Може тоді одразу й начальника викличеш у його неробочий день? Це значно спростить справу.

Ольга схоже хотіла відповісти Марку щось різке, можливо знову гримнути, нагадати, що вони в цій ситуації взагалі то через нього, але вчасно згадала про присутність Маргарити в приміщенні й тільки втомлено зітхнула.

― Що ж. Так, доведеться тобі. Але лише якщо Маргарита погодиться.

― Наче є інший вибір, ― всміхнувся Марко, а потім нарешті звернувся до Маргарити. ― Повір, тобі ще сподобається. Може навіть подумаєш про те, аби залишитися в нашому відділі, бо людей дійсно не вистачає.

― Окей, я зрозуміла, ― Маргарита поривчасто облизнула губи, думаючи, що ж їй із цим робити. Питання роботи в її пріоритеті стояли все ж вище за всілякі там «інші сутності» і водянистих дамочок із закинутих будинків. ― Тоді маю питання: чи оплачується час мого стажування?

Марко з Ольгою перезирнулись: схоже вони були готові до будь-чого, але не до такого.

― Це точно те, що ти хочеш запитати в першу чергу? ― подав голос Марко. Здається, він був справді шокований. Ольга ж проявила більше стриманості.

― Так, оплачується. Й оскільки це не оговорене нами на співбесіді місце, то й оплата буде вищою.

― Наскільки? ― одразу ж запитала Маргарита. Мабуть, брати б обізвали її надто меркантильною, однак у неї були вагомі причини перейматися цим моментом.

― Шість тисяч за залишок тижня, ― похмуро мовила Ольга. ― А далі за результатами.

Маргарита швиденько провела підрахунки в голові. Цього і близько не вистачить на наступний платіж за квартиру, однак покриє її борг за комунальні. І навіть залишиться на їжу. Можна буде замовити піцу чи навіть суші на вихідних. Навряд вона знайде інше місце за такий короткий час, а якщо її дійсно потім допустять до простої роботи з документами, цього буде достатньо. Для неї цього певно буде достатньо.

― Мене влаштовує. Тобто до п’ятниці ви вводите мене в курс справи, а потім?..

Ольга з Марком перезирнулися. Складалося відчуття, що вони й самі не хочуть думати про те, що буде потім.

― А потім у понеділок приходить директор, ― тихо мовила Ольга. ― Думаю вам варто буде познайомитися. Надалі вирішуватиме він.

Марко кивнув, начебто погоджуючись, однак при цьому зітхнув так важко, наче йому таке положення справ категорично не подобалося. Втім, він так нічого й не сказав, хоча буквально кілька хвилин тому здавалося, що його пелька не закривається.

― Якщо це всі питання, думаю вам час зайнятися справою, ― мовила Ольга, не дочекавшись від Маргарити нових питань. Насправді дівчина просто не встигла придумати із чого почати, але тепер якось було б і не до ладу. ― Сторчак, давай тепер без вибриків. А ви, ― вона серйозно поглянула на Маргариту, ― постарайтеся не вбити його. І зайдіть до мене завтра зранку. Кабінет триста тринадцятий. Сподіваюся більше не заблукаєте.

На цих словах вона залишила Маргариту з Марком одних у кабінеті й поцокала підборами кудись по коридору. У Маргарити склалося неприємне відчуття, що з неї знову познущалися.

― Мені доведеться дуже багато чого тобі розказати, ― промовив Марко. Варто було Ользі переступити поріг і він засяяв, як нова гривня. ― Я дуже непогано розказую, тож постарайся мене не вбивати перш ніж я закінчу хоча б вступну частину, добре?

― І багатьох новеньких ти вводив у курс справ? ― поцікавилась Маргарита. У голосі прослизнув сарказм. Мабуть, з Ольгою вона б собі такого не дозволила, але Марко явно був тим, з ким можна й навіть варто було б трохи нахабнішати.

― Взагалі то, лише Діану, ― зізнався Марко. ― І звісно, що починали ми не з Марени. За це одразу перепрошую.

― Краще б просто так не робив, ― пробурмотіла Маргарита. Вона й досі не могла повірити в побачене, однак точно знала кого їй варто винуватити в цій проблемі.

― Більше не буду, ― весело відказав Марко, а потім задумливо почухав підборіддя. ― Отож-бо, із чого б почати тобі екскурсію в нашу професію? Може з кави в Тобіаса? Чи краще щось простіше?..

― Почни з Мишка, якого я начебто вже бачила, ― запропонувала Маргарита. ― Це було б логічно, чи не так?

― Ти маєш рацію, це цілком логічно, ― погодився Марко й бадьоро наказав: ― Вдягай окуляри.

Маргарита кинула на нього підозрілим поглядом. Ті самі бісові окуляри вона досі стискала в руці й чесно кажучи, воліла б викинути їх якомога далі. Однак, схоже, усе було не так просто.

― Вдягай-вдягай, ― мовив Марко. ― Без них ти побачиш приблизно нічого, на твоє щастя. Однак без них роботи не буде. Як я познайомлю тебе з магічним світом, якщо ти його не бачиш? Не бійся, вдягай, Мишко ― не ходячий труп, як Ледея і значно простіша істота, аніж Марена. Біди з нього не буде. Взагалі ми зазвичай ним тестуємо на співбесіді: якщо людина хоча б трошки його помічає ― наш профіль.

Маргарита все одно не поспішала чіпляти оправу на носа. Марко важко зітхнув.

― Може пам’ятаєш на співбесіді було таке, що ти щось наче бачиш кутиком ока, але коли переводиш туди погляд ― нічого нема? ― Маргарита на це повільно кивнула. ― Так от, це був Мишко. Він ― Хуха. Одне з найпростіших інших створінь, яке не здатне повноцінно замаскуватися під людину, чи тварину, однак здатне повністю приховати свою присутність від звичайних людей. Так наче його й немає. Однак люди з гарним зором помічають його одразу. Повір мені, він милий. Тож вдягай окуляри, він усе одно вже в цій кімнаті й досі тобі не зашкодив, тож варто ризикнути, як думаєш?

Аргумент Марка звучав тверезо. Дивну зорову ілюзію на співбесіді Маргарита пам’ятала добре. Та й ризикнути, мабуть, дійсно було варто, якщо вона вже в це вплуталася. Повільно, дівчина розігнула дужки оправи й начепила окуляри на носа.

У кімнаті нічого не змінилося: не повстала з нікуди інша людина, чи звір, Марко не перетворився на якогось монстра й навіть стільці залишалися стільцями. Але то лише на перший погляд. Трохи придивившись, Маргарита зрозуміла, що на маківці в Марка сидить щось підозріло схоже на хом’яка, тільки кольором один в один Маркове волосся.

― Тримай, це Мишко, ― всміхнувся Марко, обережно беручи хом’яка в долоню і вкладаючи його до рук Маргарити. При цьому колір хутра цього хом’яка змінився буквально за мить і в долонях Маргарити воно вже було кольору шкіри. Якби «передача» не відбувалася в Маргарити на очах, вона б вирішила, що Марко просто підсунув їй іншу тваринку.

У Мишка виявились лапки як у мишки: маленькі, з пальчиками й зовсім крихітними кігтиками, якими той чіплявся за шкіру Маргарити. А от його хутро виявилося таким м’яким, наче він був не гризуном, а дуже породистим котом. Коли він повернув мордочку до Маргарити, вона зовсім розтанула в його великих чорних, звіриних очах.

«Милота», ― майнуло в її голові.

― Людей, що йому не подобаються, він кусає, при чому сильніше, ніж можна подумати по його розмірах, ― мовив Марко й тим самим змусив Маргариту знову напружитися. ― Але ти схоже йому до вподоби, а це гарний знак.

― Ясно, ― пробурмотіла Маргарита. ― Через нього мене взяли?

― Не тільки через нього, але він був вирішальним фактором. Ті хто навіть його помітити не можуть, погано бачать і в окулярах, а в тебе із цим проблем явно немає. Хухи зазвичай живуть купками в лісі, однак Мишко в нас особливий, майже співробітник.

Мишко тим часом обнюхав одну долоню Маргарити, іншу і схоже зібрався зістрибнути з них, аби піти на полювання абощо, але Марко його випередив: вхопив маленьке тільце й сунув у сумку, яку невідомо коли встиг десь вхопити.

― Ну то що, перше знайомство з магічним світом ти маєш. Тепер на каву? ― Марко весело всміхнувся і підморгнув Маргариті.

Кава здавалася непоганою можливістю трохи перевести подих, може, почати розуміти хоч щось. Відмовлятися було б дурно.

«Цей день певно буде цікавішим, аніж я розраховувала зранку», ― подумала Маргарита, піднімаючись зі стільця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.