Розділ п'ятий

Вдома Маргарита встигла лише перевдягнутися та змінити охайні босоніжки на хоч і старі, але надійні кросівки. А ще випити чашку кави, бо відчувала, що без неї засне у вагоні та проспить свою станцію. Коли Маргарита поверталась додому сонце вже поступово спускалось до горизонту, коли ж вона знову вийшла на вулицю, то підозрювала що може й не встигнути на визначене місце до заходу, однак їй пощастило.

Дорогою вона намагалася не думати, як пояснить мамі відсутність вечірнього дзвінка, нову роботу і взагалі чим вона займалась цього дня. Надто складно для і так втомленого за сьогодні мозку. Власне, Маргарита не була певна, що навіть зараз діє адекватно: нормальні люди після всього, що відбулося, певно, викинули б окуляри в смітника й більше ніколи не виходили на зв’язок із таємничим офісом. Однак Маргарита навіть не розглядала можливість не приїхати у визначений час та місце.

Площа над станцією метро Арсенальна була залита теплими променями світла й наповнена людьми, коли Маргарита з’явилась на ній. Складалося відчуття, що дівчина приїхала зовсім не туди, бо це місце виглядало як продовження центру, а не…

― Ти саме вчасно, ― почувся голос Марка. Він виник чомусь у неї за спиною, а не з натовпу. ― Ідем, варто спуститися поки не темно.

І майже бігом хлопець чкурнув кудись між кав’ярень у місце, що мало б бути двором будинку, однак виявилося вузьким провулком, який майже одразу дійсно виводив до швидкісної дороги, що відгороджувала старий парк. Перетнувши дорогу, Маргарита опинилась під розлогими дубами. Те що парк не доглядали одразу було помітно: дорогу ніхто не ремонтував, мабуть, років п’ятдесят, дерева були аж надто високі для місця відпочинку, деякі з них можливо навіть були аварійні, ліхтарі для освітлення алей і не думали вмикатися, а самі алеї поросли бур’яном і мохом. Здавалося неймовірним що таке місце існує за два кроки від жвавої вулиці.

― Нам краще спуститися до настання темряви, бо тут і ноги переламати можна, ― попередив Марко, продовжуючи бігти кудись далі, по ледь видній стежині між кущів та повністю ігноруючи залишки доріжки з плитки. Знову він лізе в якесь підозріле місце… Маргарита думала, що вони й далі будуть іти лісом, однак стежина вивела їх до іншої дороги, криво викладеної бетонними блоками.

― А як ми вибиратися тоді будемо? ― похмуро запитала Маргарита. Ландшафт тут дійсно був не найкращий для втікачів, хоча б тому, що їм би довелося дертися нагору.

― З ліхтариками. Або вниз пройдемося, там набережна до метро можна пішки дійти. Залежить від результату бесіди з химерою, ― легковажно відповів Марко, ― а, і я ще дещо тобі забув сказати, ― він раптово зупинився і неочікувано серйозно подивився на Маргариту. ― Цей ліс і руїни в ньому ― під юрисдикцією декого зробленого з того ж тіста, що й Марена, тільки менш привітного. Я його ніколи не бачив, але все ж варто дотримуватися правил ввічливості: ти вітаєшся і прощаєшся з господарем, бо заходиш на його землю.

― «Менш привітного» звучить наче ти не хочеш мене лякати, ― відказала Маргарита, однак ліс дійсно не виглядав привітним. Якось подумалося, що якщо щось страшне вискочить від найближчого дерева, Маргарита від переляку може і вдарити. І загорлати. Але спочатку все ж вдарити. ― Але я зрозуміла. Вітаємося, прощаємося, тікаємо від усього незнайомого ― нічого складного.

― Я тебе просто попереджаю, вітатися краще не тільки вночі, ― зітхнув Марко і продовжив шлях.

Вони проминули якусь закриту територію, здалеку схожу на арену, але зблизька ― на нічний клуб на відкритому повітрі. Тільки чомусь закритий у розпал сезону. За ним, дорога різко повертала униз і саме там Марко пригальмував для «вітання». Дякувати богу, він не горлав його на всі околиці й навіть говорив так, що Маргарита ледве розчула слова.

― Вітаю, господарю Зеленого театру та всього Провалля. Сподіваюся, ви раді гостям.

― Мені те саме повторити? ― запитала Маргарита. Її дихання збилося від такого забігу й тепер вона ледве могла його поновити.

― Можеш подумки, якщо соромишся, ― знизав плечима Марко. ― І не обов’язково такими словами, я просто люблю перестраховуватися.

Маргарита закотила очі. Взагалі то, те що сказав Марко дуже було схоже на те, як казали сусіди, що заходили у двір до її матері, коли Маргарита була мала. Якщо думати про це привітання як про данину ввічливості, то й почуваєшся не так по-дурному.

― Вітаю, господарю, ― тихо сказала Маргарита й поспішила за Марком, що вже встиг побігти далі.

Ще кілька хвилин їм знадобилося аби спуститися вниз в останніх променях сонця, які лише дивом проникали сюди крізь дерева. Химеру Маргарита побачила здалека: та сиділа на чомусь схожому на напівкруглий бордюр з огорожею посеред лісу. Лише коли вони підійшли ближче, Маргарита зрозуміла що то був не бордюр, а верхівка здоровенної стіни-укріплення, що підпирала схил. Вона виросла в напівтемряві так раптово, що Маргарита не втрималась від тихого «ого», спираючись на залізну огорожу та роздивляючись віконця-бійниці.

― Я здивований, що вона забралася аж сюди, ― сказав Марко, оглядаючи химеру. Він навіть не запихався, а от Маргариті точно треба було перепочити. ― Це, мабуть, остання дійсно стара споруда перед річкою. Їй більше сотні років.

― На історичну пам’ятку не схоже, ― повідомила Маргарита, перехиляючись через огорожу, щоб краще роздивитися укріплення в сутінках. Стіна була щедро прикрашена графіті й у ній не знайшлося б жодної цілої цеглини. Чи то ерозія, чи то вандали зробили свою справу. Ближче до землі було видно вікна-бійниці укріплення, однак входу Маргарита чи то не побачила, чи то його добряче засипало землею, що мала б тут сходити кожної зливи.

― Просто до її реконструкції ще не дійшли, ― зітхнув Марко. ― Це, до речі, комплекс був. Ця стіна, театр, який ми пройшли, та ті будівлі, що біля метро. Їх поєднували наскрізні тунелі, але будівництво нових висоток у районі, зруйнували ті переходи. Залишається сподіватись, що колись їх поновлять, але знаючи скільки це коштуватиме, не варто сподіватися.

Ці слова прозвучали від Марка якось незвично сумно. Здавалося, що він дуже особисто переживає втрату такого цікавого місця, тому Маргарита вирішила не питати коли вони встигли пройти театр і щоб змінити тему, перевела погляд на поки що скам’янілу химеру. Та видалася трошки меншою, ніж Маргарита уявляла її за фото, але не менш страшною: зубища, крила, пазурі, страшна посмішка ― все було на місці. Правда на крилі тепер було ще дещо.

― Схоже в химери були сьогодні гості, ― Маргарита не стримала усмішки. Намальований балончиком фалічний символ було гарно видно навіть у підступаючій темряві.

― Якісь школярі розважалися, ― тяжко зітхнув Марко, теж обходячи химеру, аби роздивитися. Від виду художнього витвору, він скривився так, наче з’їв лимон. ― Це ж історична пам’ятка… Не думаю, що вона буде в захваті, ― він коротко кивнув на широко усміхнене обличчя химери.

― Моя викладачка з філософії говорила, що культура зображення подібного закладена в нас заради виживання, ― Маргарита завжди згадувала ту лекцію в таких випадках, одну з небагатьох дійсно цікавих лекцій в університеті. ― Бо печерні люди не розуміли нюансів біології, тож аби їх нащадки не забули що потрібно для розмноження, малювали оце от всюди.

― А вона точно викладала філософію? ― почувся скрипучий, писклявий голос зовсім поруч від Маргарити. Вона відсахнулась, але скоріш від несподіванки, ніж від страху, бо голос химери найбільше нагадував голос дешевих китайських іграшок.

Химера заворушилась (господи, вона справді поворухнулась!): спочатку повільно, наче розминаючи тіло, повернула свою непропорційно велику голову до Маргарити, потім піднялась на передні лапи, шкрябаючи кігтями цеглу укріплення, кліпнула очима і стряхнула крила, припинила всміхатись. Спостерігаючи за цим, Маргарита все чекала що це створіння втратить рівновагу і шкереберть полетить зі стіни, як кішка з підвіконня. Однак якимось дивом химера трималась на своїх двох лапах та хвості, чи то пташиному, чи то риб’ячому. Рухалась вона при цьому з тихим шумом, який найбільше нагадував звук із яким сиплеться пісок. Схоже сонце вже було за горизонтом.

― Бо звучить напрочуд не по-філософськи. Скоріше по-професорськи. І логічно. І смішно. Філософи зазвичай не смішні, ― продовжила тим часом химера. Марко, що стояв з іншого боку від неї і відповідно за її спиною, тихо відступив на кілька кроків і дав рукою Маргариті знак, аби вона продовжувала розмову. Легко йому було оце показувати…

― Ну взагалі так, вона була професоркою чогось гендерного… ― повільно промовила Маргарита, не зовсім впевнена в тому, що саме так варто було починати розмову з міфічним створінням. Марко чогось не поспішав привертати до себе увагу, хоча й обіцяв, що вони будуть працювати разом. Гарний «наставник», нічого не скажеш. ― Якщо вас засмучує малюнок, я думаю його буде не надто складно відмити.

― Я ще не вирішила засмучує він мене чи ні, ― прокректала химера й повільно повернула голову до свого розмальованого крила. Її довга шия вигиналась як у змії. ― Звісно, не дуже приємно коли на тобі малюють без твого дозволу. З іншого боку, тепер я думаю, що білий мені пасує. Як гадаєте, якщо пофарбувати в білий обидва крила, я буду схожа на янгола?

Маргариті забракло слів аби щось відповісти на це і вона безпорадно поглянула на Марка, який у цей час дуже намагався не засміятися.

― Ну… можливо певна спорідненість із канонічними описами буде, ― пробурмотів він тихо, явно давлячи в собі сміх. ― Хоча як частково історик, я вважаю що це було б ще більшим актом вандалізму ніж уже є.

― Добре, що ти історик тільки частково, ― химера різко розвернулась до Марка і вишкірилися на нього. ― Бо в красі ваша братія нічого не мислить.

Марко вже набрав у легені повітря, аби щось обурено відповісти, однак Маргарита вирішила, що продовження цієї теми ― не найкраща ідея.

― До речі, пані… чи пане… як мені до вас звертатися? ― сказала вона перш ніж Марко встиг промовити хоч звук. ― Чи не були б ви такі ласкаві повернутися на…

Договорювати Маргарита не стала, бо химера так різко повернула на неї голову й так вирячила очі, що дівчина запідозрила, що таки десь проколась.

― Звертатися? До мене?.. ― голос химери задрижав. ― Ніхто мене ніколи не питав про це, однак… Однак знаєш? Я завжди мріяла аби мене називали Янголятком!

Тепер уже Маргариті важко було втриматись від пхикання. Химера на янголятко тягнула ще менше ніж на «канонічного» як виразився Марко, янгола. Але вираз її обличчя в той момент та Марко, що показував за спиною химери великі пальці, натякали що сміятися було б непристойно й дуже невчасно.

― Що ж… Янголятко. Приємно з вами познайомитися.

Химера засяяла. Не буквально, звісно, але всміхнулася ще ширше, ніж всміхалась вдень, виставивши напоказ усі свої ікла, яких певно було більше, аніж тридцять два.

― Як же гарно звучить… ― промуркотіла вона задоволено. Марко тим часом активно крутив долонею в повітрі, мовляв, продовжуй. Маргарита зітхнула.

― Тож, пані Янголятку, чи не були б ви такі ласкаві повернутись на своє місце на будинку по Великій Житомирській. Вашу відсутність уже почали помічати…

― То не моя проблема, що мене там немає, любонько, ― химера на диво прудко зістрибнула зі стіни укріплення на землю (яка здригнулась від її ваги) і за секунду вже терлася о ноги Маргарити, дійсно як кішка. ― Я не маю жодного бажання повертатися туди, куди була приклеєна більш як століття.

Маргарита може б і злякалась химери, що виявилася значно швидшою, ніж мала б бути потвора лише з двома лапами та хвостом, однак поведінка Янголятка, так чи інакше, змушувала Маргариту їй трошки симпатизувати. Крапельку. Трохи менше, аніж своєнравній кішці, що ще не встигла покусати.

― Я вас розумію, ― стримано кивнула Маргарита. ― Вас можна гладити чи ви проти?

― Зовсім не проти, ― химера знову потерлась о джинси Маргарити, трохи не зваливши її при цьому з ніг. Дівчина поклала долоню на кам’яне кучеряве волосся і обережно провела рукою від лоба до потилиці потвори, відмічаючи, що окрім волосся та має ще й невеличкого рога. Камінь був теплий і приємний на дотик, а сама химера натурально замуркотіла, як кіт, але дуже великий і трошки зламаний…

― Звісно для вас не є проблемою відсутність на тому будинку, ― почала Маргарита обережно, намагаючись на ходу придумати аргументи. Дуже вчасно вона знову побачила малюнок на крилі химери. ― Але пані Янголятку, для вас може стати проблемою присутність в іншому місці. Ось, хоча б через вандалів. Малюнки ― то не найгірше, що вони можуть зробити. А навіть якщо брати й малюнки, хтозна, може наступного разу вони розфарбують вас зовсім не такою красивою фарбою.

― Будь-яка фарба красивіша за той нудний темний колір, ― невдоволено пробурмотіла Янголятко, однак відсуватися від Маргарити вона не збиралась.

― Взагалі є в Києві люди, які розмальовують стіни не тільки фарбою, ― подав голос Марко. ― І то вже точно буде вам неприємно.

― Не кажи дурні, ― химера невдоволено вишкірилася на нього. ― Не важливо який матеріал, усе одно буде красивіше!

― Навіть якщо то буде, як би то краще сказати, ― Марко хитро всміхнувся, ― природні рідини людського організму?

Химера відчутно здригнулась. Схоже уява в неї була. Вона невдоволено подивилася на Маргариту.

― Твій друг бреше, чи не так?

― Як би ж то, ― Маргарита театрально важко зітхнула. ― Може він і сказав за найменш цивілізовану частину населення, однак не варто ігнорувати її наявність. До того ж у Києві багато приїжджих із менш цивілізованих країн та міст, а за них ми напевно сказати взагалі не можемо. Можливо, обмальовані крила стануть вашою найменшою проблемою.

Химера зіщулилась на місці, її обличчя скривилося від уявної картини. Маргарита не могла точно сказати про що та думала, однак сподівалась, що Янголятку стане уяви, щоби побачити себе розкидану цим самим лісом по маленьких камінцях, бо ще пів години ніжностей із нею дівчина б точно не витримала: по-перше, у лісі ставало холодно, по-друге, Маргарита серйозно переживала за цілісність своїх джинсів від тертя рогом Янголятка.

― Але я не хочу назад! ― нарешті сказала химера і її голос, і без того не надто приємний, став зовсім писклявим і наче плаксивим, як у дитини. ― Ти лише уяви, сто років сидіти на одному місці! І навіть поговорити нема з ким! Усі химери, як химери, мають пари, а я мало того що сама одна на своєму будинку, так ще й одна на всю вулицю! Ні з ким і словом перекинутися! Ні з ким думками поділитися! Навіть коли мене помітив той красунчик, що зняв заклинання, він не хотів зі мною говорити, йому тільки мої крила були потрібні!

Із цими словами химера опустила голову на лапи й почала тихо схлипувати. Маргарита присіла поруч і ще кілька разів провела долонею по її волоссю.

― До речі, щодо того мага ми маємо кілька питань, ― подав голос Марко й Маргариті одразу захотілося кинути в нього чимось важким. Невже він не міг обрати більш відповідний момент для цього питання?

― Ні! ― гаркнула химера так, наче не вбивалась секунду тому. Від її голосу аж луна покотилась, хоча не зовсім було зрозуміло як це можливо серед лісу. ― Ще чого! Ви його відразу заарештуєте! А він мені свободу подарував! Ну й нехай, що не побалакали, на те були причини!

― Знаєш, я думаю ми можемо домовитися, ― м’яко промовила Маргарита й користуючись тим, що химера не неї не дивиться, пригрозила Марку кулаком. ― І щодо вашого повернення, і щодо вашого благодійника… Наприклад, ви можете повертатися на своє місце тільки вдень, а вночі, наприклад, літати до колег

Химера стрепенулась, підняла голову й подивилась на Маргариту так, наче вона їй очі відкрила.

― Я правда зможу? ― прошепотіла вона ледь чутно. Виглядало це трошки театрально, але щось підказувало Маргариті, що у своїх словах Янголятко завжди була відверта.

― Можете. За умови, що повертатиметеся вдень на місце. Це ж заради вашої безпеки! Бо хто знає, що буде з вами, якщо ви заночуєте не на місці… ― на цих словах Маргарита багатозначно не стала додавати деталей, але виразно поглянула в очі химері.

― Я зрозуміла! ― та хвацько закивала головою. ― Буду на місці до світанку. Але про чарівника нічого не скажу, так і знайте. Це діло принципу.

Тепер уже Марко виразно дивився на Маргариту. Добре, що хоч мовчав, бо його коментарі зараз би лише все зіпсували.

― Тоді, мабуть, білу фарбу для крил вам немає сенсу навіть пропонувати, ― сказала Маргарита, піднімаючись на ноги. ― Дуже шкода, вам дійсно пасує цей колір.

Химера явно засумнівалася. Переминаючись із лапи на лапу, вона дивилась у землю, наче не наважуючись на рішення. Зараз вона була схожа на молодшого брата Маргарити. Коли той був зовсім малий, підштовхнути його до «правильного» рішення було простіше простого. Янголятко наразі не сильно відрізнялась від малої дитини.

― Вас провести до будинку пана Городецького? ― запропонувала Маргарита, рушаючи до тої дороги, якою вони з Марком сюди спустилися. ― Там буде багато співрозмовників для вас.

― Так, ― кивнула Янголятко. ― Мабуть, зайвим не буде. Але… Що ви хочете знати про чаклуна?

Маргарита ледве втримала переможно посмішку. Хоч скільки років пройшло, а трюк досі працював.

― Мій колега має кілька питань.

Хоч би як захоплено Марко не дивився в той момент на Маргариту, насправді дізнатися їм вдалося не так уже й багато: ні імені, ні адреси чаклуна химера дати, звісно, не могла, більш за те, описувала зовнішність вона зовсім кепсько. Тому під кінець допиту Маргарита з Марком дізнались лише, що їх чаклун був засмаглим чоловіком із темним волоссям, який щось шукає в Києві, а от що саме ― химера забула.

― Якогось пітона. Чи тритона. Я так і не впатякала що йому було треба, але воно певно поза центром міста, бо за попередню ніч я навіть слідів не знайшла того, про що він казав.

Марко важко зітхнув, явно засмучений результатом.

― Схоже, що хтось із приїжджих загубив домашню тваринку й намагався її знайти… Йому б за це максимум штраф вписали, але дзуськи з таким описом ми його знайдемо.

― Це вже не мої проблеми! ― химера гордо відвернулася від Марка і вичікувально подивилась на Маргариту. ― Йдемо по фарбу!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.