Розділ сімнадцятий

Камера для арештованого чаклуна була розташована в самому початку коридору, біля сходів. Двері до неї підозріло нагадували Маргариті двері до звичайної комірчини, де зазвичай прибиральниці зберігають відра, швабри та миючі засоби. Власне, це були такі самі двері, які вели до всіх кабінетів на поверсі, тільки без номера. Однак перш ніж їх відкрити, Олег поклав долоню на дерево коло ручки та щось швидко пробурмотів собі під ніс. В окулярах пана Григіра віддзеркалився короткий, зелений спалах. Маргарита із затримкою подумала, що, мабуть, заради цього, справжньої магії, і варто було б одягнути сьогодні окуляри, однак уже було пізно.

За дверима було приміщення рази у два менше за кабінет відділу Марка. Як не дивно, на камеру у звичайному розумінні, воно не було схоже: тут було вікно, стіл, доволі зручні стільці, вузьке чисте ліжко в кутку й навіть кулер із водою та одноразовими склянками. Якби ж тут електрочайник поставити, то місцина б зійшла за номер у середньостатистичному гостелі.

За столом сидів чоловік доволі примітної зовнішності: його темне кучеряве волосся переходило в бакенбарди, бороду і вуса, з-під густих брів на Маргариту, Григіра Олександровича й Олега дивилися карі очі. Точніше, спочатку пан Якоб дивився на Олега, що перший зайшов у камеру, помітно сильніше стиснувши переплетені в замок пальці на столі, побачивши ж пана Григіра, він розслабився, а коли в камеру зайшла Маргарита з Персиком, і зовсім розплився в посмішці.

― Во ер ду, ― мовив він низьким, звучним голосом, від якого в душі Маргарити заграли всі струни. У якусь мить вона готова була б вийти заміж лише за цей голос, однак швидко взяла себе в руки.

Жароок на її руках вдоволено замуркотів, однак зістрибувати й бігти до хазяїна не поспішав. Маргариту це, чомусь, заспокоювало.

Олег підставив Маргариті і Григіру Олександровичу стільці, а сам залишився стояти. Опустившись на стілець, Григір Олександрович попередив Маргариту:

― Я зараз запитаю в пана Якоба, чи це те створіння, яке він привіз у Київ, чи ні. Поставте Жароока, будь ласка, на стіл, щоби пан Якоб міг гарно роздивитися.

― А це не небезпечно? ― обережно спитала Маргарита, однак Персика на стіл усе ж поставила. Не було схоже, що йому сподобалося бути поза її руками, але й одразу ж повертатися він не спішив: сидів, дивився на Якоба, поводячи хвостом зі сторони в сторону, наче чекав чогось.

― Ні, ― відповів замість Григіра Олександровича Олег. ― В цій кімнаті не можна чаклувати, тож нічого страшного не станеться це точно.

Григір Олександрович кивнув у знак підтвердження і звернувся до Якоба. Не те щоб Маргарита добре розбиралася в європейських мовах, її знань англійської, мабуть, вистачило б для порозуміння з носієм мови, але інших вона просто не вчила. І все ж, чомусь їй здавалося, що німецька має бути жорсткішою, чіткішою. У Григіра Олександровича вона лилась так само м’яко, як і українська, тому дівчина почала підозрювати, що той трохи применшив свої знання.

Якоб уважно вислухав вступ і питання, а потім жваво закивав і щось затараторив у відповідь. З тембром його голосу, було протипоказано так багато бовтати, бо навіть якби Маргарита розуміла німецьку, вона б не вловила жодного слова. Єдине, що вона зрозуміла, то це питання, коли Якоб подивився на неї і простягнув руку до Персика. Точніше не саме питання, а суть. Позирнула на Григіра Олександровича й Олега, ті майже синхронно звели плечима, тож Маргарита зітхнула й кивнула Якобу.

― Можна.

― Пан Якоб підтвердив, що це саме те створіння, що втекло від нього, ― мовив Григір Олександрович, дивлячись як данський чаклун обережно пестить по голові Жароока і як той вдоволено муркотить. ― І він каже, що не буде забирати його назад у Данію, бо очевидно, що тут у Жароока дім. Загалом, я з ним погоджуюсь, навряд чи вийде забрати Жароока кудись звідси тепер, коли він повернувся додому й більш-менш звик до змін. Я маю теорію щодо нього, але я висловлю її після того, як уточню ще кілька деталей у пана Якоба. Ви ж не заперечуєте? ― він поглянув на Олега.

― Довіряю допит вам повністю, ― кивнув Олег. ― Для мене основне ― дізнатися, чому він не звернувся до нас одразу і як збирається платити штраф за перевезення магічної істоти такого рівня через кордон без відповідних документів.

― Це я також уточню, ― з посмішкою відповів Григір Олександрович і знов повернувшись до Якоба, щось запитав. Той відповів одразу, сумно посміхнувся і продовжив щось говорити, продовжуючи гладити Персика. Поки він говорив, Маргарита уважно слідкувала за виразом його обличчя, однак так і не вловила момент, коли усмішка Якоба стала сумною. Схоже, необхідність прощатися із Жарооком, його все ж трохи засмучувала. Воно й не дивно, якщо він доглядав за ним і подорожував разом, то, мабуть, так, чи інакше, але прив’язався, до цього хутряного, вогняного хитруна, а тепер йому треба його залишити. Маргарита б теж сумувала.

― Пан Якоб каже, що він у Києві лише кілька днів і досі мав надію знайти Жароока самостійно, ― за якийсь час почав перекладати Григір Олександрович. ― Використовував підручні засоби, я так розумію, якісь сімейні магічні секрети, а також контактував із місцевими магічними створіннями. До речі, він дуже перепрошує через химеру, каже не знав, що вони в нас до місця прив’язані ще при будівництві, тож не думав, що химера до світанку не повернеться на місце. Пояснює, що химери гарно відчувають магічних створінь певного рівня, однак наші надто слабенькі, тож нічим допомогти не змогли.

Маргарита не втримала смішку, коли згадала про Янголяко. Що ж, цю справу можна було вважати закритою, бо заклинатель, що її звільнив, знайшовся і навіть зізнався. Треба не забути сказати про це Марку.

― А коли зрозумів, що не подужає сам, уже звернувся до нас. Про шкоду, яку наробив Жароок він не знав, я так розумію через те, що ви не дали справі розголосу, ― Григір Олександрович хитро поглянув на Олега. ― Загалом, по справі це все. Пан Якоб дуже шкодує, що приніс нам стільки неприємностей і готовий виплатити штраф у повному обсязі. Насправді він навіть здивований, що йому світить лише штраф. Уявляю як він здивується, коли дізнається його розмір.

― Штраф настільки великий? ― спитала Маргарита.

― Навпаки, ― зітхнув Олег. ― П’ять неоподатковуваних мінімумів, якщо я правильно пам’ятаю. Імовірно, квиток пана Якоба додому коштує дорожче. Нам давно треба оновити ці статті, але ніяк руки не доходять.

― Он як…

― Також пан Якоб запитав хто буде доглядати за Жарооком тепер, ― продовжив Григір Олександрович. ― І я поки не певний, що йому відповісти із цього приводу. Найлогічніше було б покласти цю відповідальність на пані Маргариту, оскільки саме вона знайшла Жароока і, схоже, уже гарно з ним потоваришувала. Однак, як я зрозумів, ви, пані, ще не є повноцінною співробітницею цього маленького бюро, тож і зробити так було б дуже безвідповідально з нашого боку. Я міг би запропонувати забрати Жароока до себе, але не думаю, що йому сподобається в університеті й навіть не маю думки де його прилаштувати вдома. Є варіант віддати колегам з області, але підозрюю це не влаштує вже пана Олега, чи не так?

― Чому ви так певні, що за ним треба приглядати? ― похмуро запитав Олег, схрестивши руки на грудях. ― Або ж навіть, що Маргарита із цим впорається. Може зараз ця потвора і спокійна, але вона наробила проблем за цей тиждень.

Маргариті різонуло слух те, як Олег назвав Персика. Потворою. Хоча зі слів Григіра Олександровича, можна було зрозуміти, що на повтору Персик не тягне ну от ніяк. Він же дух домашнього вогню, чи не так? Усе одно, що назвати діда Соломія потворою! Або Мишка.

― Тут я маю поділитися з вами своїми думками щодо Жароока загалом, ― Григір Олександрович розгорнув стільця так, щоб дивитися на Маргариту та Олега, не вивернувши шию. ― Це в тому числі стосується його поведінки після повернення сюди, в Україну. Річ у тому, що за всю свою практику, я взагалі вперше стикаюсь із випадком, коли дух покинув своє місце настільки кардинально. Тобто, звісно, домовиків ми теж вважаємо духами, знаємо, що вони можуть переїжджати з хати в хату, так само як і мавки ідуть зі знищенного лісу в цілий, або водяники міняють водойму, коли попередня стає їм не до вподоби. Однак я вперше чую про духа, який переїхав настільки далеко від свого дому. Додамо до цього, що Жароок ― не дуже досліджений вид. До цього я знав про нього лише із зібраних казок та переказів, які мали в собі не надто багато деталей про нього, і всі вони доволі старі. До сьогодні я думав, що Жарооки, як вид, взагалі зникли з наших земель, як багато язичницьких богів. Але схоже, що він просто переїхав, при чому переїхав понад сто-двісті років тому. А тепер уявіть собі, що ви полишили свій дім, що виглядав як купка мазанок, а коли повернулися ― побачили сучасний Київ. Яка б була ваша реакція?

«Розпач», ― майнуло в голові Маргарити.

― Ви приписуєте йому людські почуття, ― невдоволено мовив Олег.

― Якщо маєте кращу теорію, я із задоволенням її вислухаю, ― з доброзичливою посмішкою відповів на це Григір Олександрович. ― Чому по поверненню Жароок втік і ганяв містом як дурний? А потім заспокоївся і забився… нагадайте но пані, де ви його знайшли? ― він поглянув на Маргариту.

― У підвалі, ― мовила Маргарита. ― Домовик показав. Можливо, Персик ночував так не перший раз…

― Персик? ― перебив її Олег і в його голосі було не менше здивування, аніж у голосі Нестора на годину раніше. ― Ти його так називаєш?

― Так, ― пробурмотіла Маргарита, відчуваючи себе дурненькою. ― Він схожий на кота, що був у мене в дитинстві.

― Дійсно, ― з посмішкою мовив Григір Олександрович, приспустивши свої окуляри. ― Рудий-рудий.

Олег на їх слова тільки головою похитав.

― Отож-бо, Жароок заховався в житловому приміщенні, до того ж у будинку де є домовик, ― продовжив свою думку Григір Олександрович. ― А оскільки Жароок дух домашній, то підозрюю, що на вулиці він жити не буде, так саме як і в лісі. Тому ж йому не підійде університет: це не житлове приміщення. А от у когось зі співробітників області певно є хата з піччю, тож…

― Виключено, ― похитав головою Олег. ― Ми не передамо його в область. Вважаю за необхідне стежити за ним ще мінімум пів року, аби точно впевнитися, що більше ніяких проблем із підпалами не буде.

Персик подивився на Олега й невдоволено зашипів. Маргарита подумала, що хоч той і мовчав, але певно що гарно розумів їх мову. Це добре. Вона б не хотіла, щоб Жароок ненароком прив’язався до Олега, який називав його потворою.

― Тоді маємо тримати його в когось із достатньо сильних співробітників, ― мовив Григір Олександрович примирливо. ― У пані Насті, наприклад, якщо вона не заперечуватиме.

Персик перевів погляд на пана Григіра, фиркнув і демонстративно перейшов від руки Якоба, який досі його пестив, до краю столу, а звідти ― назад, на коліна до Маргарити. Робив він усе це настільки демонстративно, що ні в кого не залишилося сумнівів щодо його думки на цю тему.

Олег важко зітхнув.

― Я сподіваюсь, що ти не передумала в нас працювати, ― пробурмотів він тихо, схрещуючи руки на грудях. ― Бо не схоже, що твій Жароок хоче жити в Насті. До того ж у Насті алергія на котів, не знаю як вона зреагує на нього.

Маргарита не втримала посмішки й лагідно провела долонею по шерсті Персика. Хай вона і зрозуміла це тільки зараз, але від моменту як вона побачила цю звірючку в подобі рудого кота, вона хотіла його залишити собі. Доволі дивна буде домашня тваринка, звісно, але з урахуванням усіх неймовірних подій останніх днів ― те що треба.

― Мабуть, не передумала, якщо ваш шеф не має іншої думки щодо цього. Маю чудову неробочу духовку, яка ймовірно зійде за піч для цього красеня.

― Будемо на це надіятися, ― всміхнувся Григір Олександрович. ― Пан Якоб сказав, що Жароок не потребує їжі, але любить увагу та тепло. Думаю, цих знань має бути достатньо для догляду за ним.

Маргарита кивнула й перевела погляд на Якоба Паля, що продовжував сумно дивитися на Персика. Схоже, розставання з вихованцем його турбувало значно більше, аніж будь-які штрафи.

― Я буду про нього гарно піклуватися, ― мовила дівчина до данця. Той всміхнувся у відповідь і розгублено поглянув на Григіра Олександровича, очікуючи на переклад.

― Думаю, далі ми самі розберемося, ― сказав Олег, поки пан Григір пояснював Якобу, що сказала Маргарита. ― Можеш іти додому. Якщо будуть проблеми з ним, ― він кивнув на Персика, ― телефонуй. Телефон мій візьми в Насті, або Сірого. І прошу, без героїзму. Ми не знаємо наскільки Жароокі безпечні.

В адресу рудого кота такі попередження звучали дуже дивно, але Маргарита вирішила, що відкидати їх усе ж не варто. Хай там як, а краще перестрахуватися, аніж прокинутися в палаючій квартирі.

Вона піднялася із-за столу, згрібши Персика на руки, помахала Якобу на прощання і вийшла за двері, із чітким наміром дізнатися номер Олега в Насті, однак її планам завадила доля. Буквально з коридору її та Жароока нахабно викрали прямісінько в сусідній кабінет.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.