Розділ тринадцятий

― А де Олег? ― запитала Маргарита, коли вони підійшли до дверей уже знайомої обшарпаної будівлі.

― Зайнятий, ми сьогодні вдвох, ― Настя всміхнулась і з помітним задоволенням додала: ― Не переживай, я захищатиму тебе не гірше за нього.

― Сподіваюся, захист не знадобиться, ― пробурмотіла на це Маргарита. Їй не надто хотілося посваритися зі ще однією надпотужною істотою менш ніж за добу.

Цього разу їм відкрила не Ледея, а інша дівчина, колір обличчя якої підозріло відсвічував жовтим. Маргарита намагалась швидко пригадати що вона знає про гепатит та як він передається.

― Привіт, Жовтушо, ― одразу ж вигукнула Настя. ― Сто років не бачилися!

Маргарита засумнівалась, чи Настя використала справжнє ім’я дівчини, чи то було таке влучне прізвисько. Влучне й певно образливе, однак по виразу обличчя Жовтуші було складно сказати, чи вона образилася, чи то просто не рада їхньому візиту.

― І ще стільки ж не бачились би… ― пробурмотіла вона невдоволено. ― Тебе мати не запрошувала.

― А її, виходить, запрошувала? ― Настя зневажливо ткнула великим пальцем у сторону Маргарити. ― Не неси дурні, стара, вона зі мною і ми підемо разом.

― Ти дійсно хочеш посперечатись із волею матері? ― Жовтуша втомлено глянула на Маргариту і знову перевела погляд на Настю. ― Запрошено пані Маргариту й нікого більше. Мати вже чекає, тож не змушуй її чекати ще довше.

― Тоді ми вдвох не підемо, ― заявила Настя. ― Це просто небезпечно! Маргарита в нас новенька, вона й чаклувати не вміє, я її просто не пущу всередину без супроводу!

Маргарита здивовано глянула на колегу. Хоч потоваришувати в них поки не виходило, однак варто було відмітити, що зараз Настя піклувалась про безпеку Маргарити більше за всіх інших колег. З урахуванням учорашнього це було більш ніж доречно.

― Якщо так переживаєш, можеш почекати за дверима кімнати, ― запропонувала Жовтуша. ― Думаю мати буде не проти. Я теж не буду присутня при розмові, якщо це тебе так тривожить, так само як і сестри.

Настя, судячи з усього, засумнівалась і повернула голову до Маргарити. Її брови були насуплені.

― Не подобається мені це все. Якщо ти не хочеш іти одна, ми повернемося. Я б на твоєму місці не стала ризикувати.

― Не думаю, що тут є такий великий ризик, ― зітхнула Маргарита й замість відповіді зайшла в будинок. Якщо Марко ходив сюди без супроводу старших колег, це могло означати лише, що Марена достатньо миролюбива до них. Це також підтверджувалося словами Марка й тим, що Олег відпустив сюди дівчат вдвох, а не у своєму супроводі. Та й на відміну від Хазяїна, Марена їх чекала. Звісно, її дочки наганяли страху, однак вони їй підкорювалися, чи не так? А отже варто було спробувати.

Як і минулого разу відчуття небезпеки в будинку не було. Особливо це дивно відчувалося на контрасті з підземеллями: вони на початку Маргариту хоч і не надто лякали, однак деяка настороженість через темряву та вологу все ж не відпускала впродовж «прогулянки». Будинок Марени, здавалося, навпаки заспокоював.

Дівчата піднялися сходами на останній поверх. Як і минулого разу за одними дверима хтось молився, за іншими стогнав, за третіми ― лаявся. І лише із-за останніх був чутний плескіт води. Перед самим дверима, Настя вхопила Маргариту за руку й тихо проказала:

― Геройствувати не потрібно, добре? Якщо буде страшно, кричи, я все влаштую. Ніяких більше ризиків, домовилися?

Маргарита здивовано поглянула на неї. Учора Настя здалася їй трохи задиркуватою, самовпевненою, навіть нахабною. Зараз же, вона здавалась зовсім іншою людиною. От що значить не треба поспішати з висновками.

― Домовилися.

Із цими словами Маргарита переступила поріг і опинилась у вже знайомій кімнаті з продавленим диваном і жінкою у ванні. Окуляри Маргарити лежали в кишені сумки і вона не поспішала їх одягати.

«Швидко ж ти повернулась, дитино», ― мовила Марена, всміхаючись і зараз Маргарита зрозуміла що ж саме так спантеличило її минулого разу в обличчі цієї жінки: говорячи, вона не рухала губами. ― «Однак так склалися обставини. Бери стілець і сідай поруч. Сьогодні в нас із тобою серйозна розмова, тож на дивані тобі буде незручно».

Стілець у кімнаті цього разу дійсно був: стояв прямо коло дверей, більш менш новий у порівнянні з тим же диваном. Маргарита його підхопила й поставила за два кроки від ванної. На такій відстані вона могла роздивитися деталі тіла Марени під мокрим блакитним платтям, побачити як блищать краплинки води у її темному, кучерявому волоссі, і при цьому все ще не почуватися так, наче порушує особистий простір цієї надзвичайної істоти.

― Я маю до вас багато питань, ― сказала Маргарита, займаючи стілець. ― Дуже багато.

«Знаю», ― кивнула Марена. ― «Це добре. Однак спочатку я хотіла б дещо дізнатися від тебе, дитино. Побав стару, вгамуй мою цікавість спочатку, зможеш?»

Маргарита хотіла б заперечити, що Марена зовсім не виглядає старою, тож нічого так казати, але дуже вчасно схаменулась: стосовно давньої богині, власне смерті, це б звучало як справжнє підлабузництво, тож вона лише коротко кивнула.

«От і добре. Скажи мені, ось ти побачила наш світ, познайомилась із різними його представниками, склала своє враження. Як думаєш, чи можна нас усіх назвати добром, чи злом?» ― Марена сперлась ліктем на край ванни, а долонею підперла підборіддя і з великою цікавістю поглянула на Маргариту.

Дівчина одразу відчула, що питання не те щоб неоднозначне, скоріше глузливе. Однак схоже, що миттєвої відповіді Марена не очікувала, тож варто було гарненько подумати.

Якщо казати про зло, як про негативний досвід Маргарити в спілкуванні з Іншими, то на думку одразу спадали Хазяїн Провалля, упирі та Бабай. Кожен із них очевидно прагнув вбити людину. Але Настя, чи Олег казали, що Хазяїн зазвичай себе так не веде і взагалі до більшості питань байдужий. Упирі теж не всі поголовно вбивці, хоча б Тобіас із кав’ярні біля офісу. Він не просто виглядав звичайним, він скоріш за все і вів звичайне собі життя, просто з деякими цікавими звичками. Віталій із підземелля, можливо, теж вів звичайне життя, але куди більш небезпечне для звичайних людей.

З Бабаєм усе було складніше: він фактично їв дітей. Як сказав Марко, він приходив до дітей, що хотіли втекти з дому. І можливо, Маргарита була готова припустити таку імовірність, Бабай скоріше був наслідком чогось поганого, а не причиною.

Щодо інших нових знайомих, то картина тим більше неоднорідна. Домовик із їх будинку Маргарити вже в печінках сидів, але якщо вірити Соломію, той не від гарного життя таким нестерпним став. Сам дід Соломій навпаки, аж пашів добротою та любов’ю до всіх навколо. Химера з Великої Житомирської так взагалі виявилась нерозумною дитиною, а не чимось страшним, а Мишко з офісу скидався на щось ближче до морської свинки, а не нечистої сили.

― Не можна сказати одразу за всіх, ― зітхнула Маргарита. ― Звісно ні, не можу. Хоча деякі речі викликають у мене жах.

«Не без того», ― всміхнулась Марена лагідно. ― «Але ж і з людьми так буває, чи не так?»

Маргариті ця думка не подобалась, однак довелося погодитися. З людьми було так само: Марко здавався непоганим хлопцем, але його легке відношення до всього могло ставити людей під удар, а Настя, яка сміялася з Маргарити вчора, насправді захищала її і піклувався про її безпеку зараз. А це лише найближчий приклад. Якщо брати масштабно, то є люди які рятують життя, а є які забирають і іноді значно страшнішим способом, аніж Бабай.

― Так. До чого ви ведете? ― Маргарита поглянула на співрозмовницю похмуро. Вона не розуміла Марену, не могла втямити, що від неї хочуть і тому почувалась не у своїй тарілці, крутячись на жорсткому стільці.

«До того, що тільки тобі обирати, яким для тебе стане магічний світ, доню», ― Марена нахилила голову й несподівано підморгнула Маргариті. ― «Я знаю, що зараз ти в сумнівах, тому перш ніж прийняти рішення, дай собі відповідь: ми в більшості дійсно такі страшні для тебе, чи просто незвичні? чи зможеш ти довіряти своїм колегам, чи ні? та чи поступишся ти страхові тепер?»

― Зачекайте, мені треба законспектувати всі ці питання, ― пробурмотіла Маргарита невдоволено. Вона не по філософські роздуми сюди прийшла, а в конкретних справах. Те, куди заводив її цей діалог, точно не входило в плани.

Марена від слів Маргарити розсміялась, сплеснула руками о воду й та сама собою захвилювалась, як море перед штормом, тільки в мініатюрі. Сміх Марени не був схожий на людський: не мелодійний як дзвіночки, а скоріше шумний, як удар води по скелях водоспаду. Якби людська подоба Марени не сміялась, Маргарита б певно злякалась цього звуку, просто неправильно його зрозумівши.

«Добре, добре», ― нарешті сказала вона, відсміявшись, ― «годі з тебе моїх запитань, ти ж прийшла поставити свої і я тебе слухаю».

Взагалі то треба було б для початку розв’язувати робоче питання, а потім власне, однак Маргариті насправді було вже чхати на ту штуку, що підпалювала машини містом. Ну її, почекає.

― Щезник сказав, що ви торкнулись мене й дали мені здатність вас розуміти, ― сказала Маргарита поволі, уважно спостерігаючи за реакцією Марени. ― Але ви ніколи мене не торкались. І я розуміла вас ще до першої зустрічі. Чому ж він вирішив, що це ваших рук справа?

«Тому, що це дійсно мій дарунок тобі», ― просто відповіла Марена. ― «Ми знайомі значно довше, аніж ти думаєш»

― Я не розумію, ― похитала головою Маргарита. ― Це все…

«Ти ж уже знаєш мою природу, чи не так?» ― перебила її Марена, уважно вдивляючись Маргариті в очі. Її неймовірно синя райдужка заворожувала дівчину, не даючи відвести погляду. ― «То ж пригадай які в тебе стосунки можуть бути з водою та смертю?»

Це питання вибило з легень Маргарити все повітря. Адже якщо сформулювати саме так, то…

Коли їй було п’ять, чи шість років, вона майже втонула. Старші хлопці із села нарешті дозволили їй сходити з ними на озеро, скупатися, позасмагати. Вони обіцяли матері пригледіти за нею, а для Маргарити то була рідка можливість сходити повеселитися… Тільки от дно озера густо поросло водоростями, а вода ще була не така вже й тепла. Маргарита слабко пам’ятала що тоді сталось, найбільше врізався тоді в пам’ять недолугий дванадцятирічний Сашко, який попри те, що був найслабший із компанії, наставив на грудях Маргарити синців поки робив їй штучне дихання. І як він видихнув із полегшенням, коли вона закашлялась відпльовуючись від води.

Вона тоді не сказала матері що сталося, бо тоді її б у житті більше не пустила кудись із хлопцями. Але й до озера Маргарита більше не хотіла.

― То я тоді все ж померла? ― запитала вона, усе ще шокована цим спогадом. Їй здавалося, що він залишився десь далеко в дитинстві, як її дитячі малюнки, сховані в коробку з-під взуття.

«Звісно ні. Якби померла, ми б не спілкувались зараз. Але тоді ми познайомилися вперше. І саме відтоді ти ― відьма, Маргарито», ― мовила Марена так, наче це було очевидно.

― Але я не бачила й не чула нічого дивного до того, як прийшла працювати сюди, ― спробувала заперечити Маргарита, однак вона й не сумнівалась, що в Марени буде аргумент і на це.

«Ти не дізнаєшся, що маєш музикальний слух, поки не спробуєш співати», ― просто відказала та і знову сперлась на край ванної. ― «Вважай, що тепер маєш могутню покровительку на все життя».

― То це тому, я не відчуваю у вашому домі небезпеки?.. ― здогадалась Маргарита й перш ніж Марена закінчила свій кивок, у голові закрутилась ще одна думка. ― Коли я була в Хазяїна провалля і потрапила в пастку, то не Олег мене врятував.

«Звісно ж ні. Хлопчик сильний і вправний, але поки що недостатньо досвідчений, аби вибратися з пастки часу», ― похитала головою Марена.

― Але чому?..

«Бо всякому сміттю не варто торкатися моїх відьом», ― спокійно мовила Марена, але в цьому спокої було щось іще. ― «Ти маєш могутню захисницю, неординарний дар та розумну голову на плечах. Тобі нічого боятися, дівчинко».

Ну і як на таке реагувати? Кров так різко прилила до обличчя Маргарити, що хотілося заховати його в долоні. У неї виникло стійке почуття, що от вона, знайшлася заможня далека родичка, що обіцяє розв’язати її проблеми одним махом. Власне, вона вже почала… Шкода лише, що навряд чи Марена здатна оплатити Маргариті комунальні послуги.

― Я мала на увазі за що мені така ласка, ― пробурмотіла вона тихо, усе ж відводячи погляд. Вона все ще почувалася ніяково.

«Бо ти мала стати відьмою, така в тебе доля. І я вирішила, що ти будеш моєю відьмою», ― відказала Марена. ― «І якщо в тебе є ще питання, рекомендую не затягувати: твоя подруга вже нервує».

Точно. Маргарита й думати забула про Настю. Що ж, час було повертатися до роботи й розібратися з тим, заради чого вона власне прийшла.

― Ми шукаємо створіння, що підпалює речі на своєму шляху. Автомобілі, зупинки, кіоски зокрема. Де ми можемо його знайти та що воно таке? ― Маргарита серйозно поглянула на Марену. ― Ви ж знаєте відповідь, чи не так?

«Те що ви шукаєте, у тебе під носом», ― мовила Марена й судячи з виразу її обличчя, ця історія цікавила її набагато менше за Маргариту, ― «а як ви його зараз називаєте, я не знаю. У давні часи його вважали богом вогню і добре, що він нарешті повернувся додому».

― А можна конкретніше про місце пошуку? ― розгублено запитала Маргарита, сподіваючись, що не забуде нічого важливого.

«Може мені знайти його замість вас?» ― Марена зневажливо всміхнулась. ― «Коли вже взялися до цієї справи, доводьте її до кінця. Біжи, доню. Заглядай до мене, коли буде бажання, я тобі завжди рада».

Судячи із цих слів більше Марена їй не скаже. Що ж, то значно краще ніж взагалі нічого. Маргарита вже взялася за ручку дверей, аби покинути кімнату, коли Марена гукнула її ще раз.

«Дитино, забула тобі сказати: чоловіки починають кричати, коли налякані»

Маргарита кліпнула.

― Ем… Гаразд. А як це мені допоможе?

Марена лише махнула на неї рукою, мовляв, «іди вже». Ця розмова ставала все дивнішою і дивнішою. Загалом будь-який контакт з Іншими був для Маргарити дивиною, але ці, яких не чули ані Марко, ані Настя з Олегом, вирізнялися особливою манерою недоговорювати важливих речей.

Настя за дверима і справді нервувала: коли Маргарита нарешті вийшла на сходовий майданчик, та аж підстрибнула.

― Ну нарешті! Сподіваюся, ти не просто так там пів години просиділа! ― заявила вона одразу. ― Я тут усі нігті згризти встигла!

Манікюр Насті і справді виглядав уже не таким ідеальним, яким був учора, але Маргариті від того стало лише смішно.

― То погана звичка, кидай, ― відказала вона з легкою посмішкою. ― А щодо користі розмови… Сподіваюсь, що в нас є хтось, хто знається на древніх богах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.