Розділ сьомий

Ранкова кава здавалась найкращою річчю у світі, промені світанку не дратували, а необхідність йти на роботу не викликала нудоти. Маргарита себе не впізнавала. Навіть купа народу в метро не відбила в неї бажання приїхати до того дуже дивного офісу. Ні зустріч із химерою, ні домовик, ні цілий день із Марком, схоже, не налякали її достатньо, аби знов повернутися до пошуку роботи.

Окуляри вона вдягла ще вдома, аби переконатися, що домовик не повернувся, потім просто вирішила не знімати й, за порадою Марка, звикати до магічного світу. Правда, метро не те щоб її вразило, у вагоні з Маргаритою їхали абсолютно звичайні люди: ніяких лісових або домашніх духів. Від свого дому до центру дівчина помітила хіба що створіння схоже на Мишка, тільки трохи іншого кольору.

В офісі, піднявшись на третій поверх, вона пригальмувала перед дверима кабінету Марка. Здавалося що від минулого разу коли вона їх відкрила пройшло багацько часу, тому перш ніж ще один день пролетить так швидко, варто було виконати прохання Ольги та зазирнути до неї.

― Я виграла чашку кави, ― повідомила Ольга, варто було Маргариті переступити поріг кабінету. ― Леся не вірила, що ти не втечеш за добу.

Робочий стіл Ольги стояв прямо навпроти від дверей, а от лівіше, з-під купи документів почулося розчароване зітхання. Мабуть, то була та сама Леся.

― То мені тільки заради цього треба було зайти? ― запитала Маргарита, трохи шокована таким початком. Наявність почуття гумору в колег звісно було перевагою, але не якщо вони будуть сміятися з неї.

― Ні, звісно, сідай, ― Ольга кивнула на стілець перед своїм столом. ― Маю провести з тобою бесіду щодо першого дня. Сторчак уже здав звіт щодо вашого полювання на химеру і, чесно кажучи, я вражена. Тому хотіла б дізнатися як усе було насправді, бо Сторчак такі казки писати може, що хоч у книжку збирай.

― Цілий звіт? Я можу з ним ознайомитися? ― запитала Маргарита, сідаючи на стільця і відчуваючи, що їй зараз будуть читати нотації.

― Ні, бо як почитаєш, будеш казати, що все так і було, ― похмуро мовила Ольга. ― Але перш за все, як тобі перший день? Знаю, що почався трошки шокуюче, ніхто не думав, що Сторчак може втнути щось таке, але він усіх дивує щодня.

― Ем…― Маргарита замислилась. Як їй на роботі? Цікаво. Поки що просто цікаво, хоч і сторожко трохи. Що там за ризики попереду вона знати достеменно ще не може, тож і скласти якесь уявлення поки складно. ― Нормально. Не хочу робити більше висновків лише за один день.

Ольга відповіла не одразу, кілька секунд вона просто дивилась на Маргариту так, наче шукала в її словах брехню, або ж щось подібне. Неприємний погляд. Але секунди минули й Ольга зітхнула.

― Розумно з вашого боку. То що можете сказати про химеру. Вона дійсно повернулась на місце після однієї лише розмови з вами? ― у голосі відчувалась недовіра, однак якщо об’єктивно подумати про те, що відбулося… Це було б найкоротшим описом подій.

― Зі мною та Марком, так, ― повільно кивнула Маргарита. ― Із цим якісь проблеми?

― Та ні. Просто виглядає навдивовижу… легко. Так гладенько все пройшло, наче вигадано, ― поволі відповіла Ольга, теж не поспішаючи щось пояснювати детальніше. ― Тому в мене і виникли питання.

― Ймовірніше за все, я не розповім вам нічого такого, щоб не описав у звіті Марко, ― обережно промовила Маргарита. Вона зовсім не була впевнена в тому, що саме з учорашнього їй варто говорити, а що варто тримати в секреті. Тепер ідея зайти до Ольги не здавалась уже такою вдалою.

― Я в цьому не певна, ― похитала головою Ольга, стискаючи губи. ― Але я вас не на допит викликала, тож якщо ви вирішили покривати Сторчака… Зважайте на те, що він ― не зразковий наш працівник. Скоріш повна протилежність такого. Тому, ви впевнені, що все було так просто з химерою? Ви просто поговорили і все?

Маргарита пригадала білі крила химери, пригадала дивне ім’я яким та хотіла аби її називали, та домовленість між ними про те, що химера вдень повертатиметься на місце. Якщо вона скаже про перше, то можливо в них дійсно будуть проблеми через вандалізм щодо історичної пам’ятки. Скаже про друге ― і скоріш за все буде дуже дивно виглядати. Про третє… Про третє варто було б запитати Марка, перш ніж щось говорити й запитати його варто було ще вчора.

― Ми поговорили і все, ― кивнула Маргарита. ― На жаль записаної на диктофон розмови в мене немає. Якщо буде потрібна наступного разу, то сподіваюсь ви дасте мені диктофон? Не певна, що такий застосунок є на моєму телефоні.

Леся, якої не було видно із-за паперів, тихо пирхнула, однак у повній тиші кабінету після слів Маргарити, її було чудово чутно. Виходило дуже некрасиво. Саме тому Маргарита не дуже любила живе спілкування: іноді язик біг поперед думок. Тепер їй хотілося згоріти на місці від сорому, адже Ольга жарт очевидно не оцінила.

― Я вас зрозуміла, ― спокійно сказала вона після майже хвилини напруженого мовчання. ― Ви на диво добре підходите до відділу Сторчака. Можете йти, він певно вас чекає.

Кабінет Маргарита покидала зовсім не розуміючи що ж це зараз було. Дивно відчувати, що її не відіслали звідси після такого нахабства, однак якщо для місцевих це норма, то може воно й на краще. Дівчина вперше дозволила собі подумати, що можливо Марко втягнув її не те щоб у халепу, а на роботу, яка їй дійсно підходить.

У дев’ятому кабінеті було тихо й майже порожньо. Заходячи, Маргарита очікувала побачити весь відділ у повному складі за комп’ютерами, як учора, але на місці була лише Діана.

― Доброго ранку, ― кивнула вона Маргариті, ловлячи її здивований погляд, ― хлопці пішли на виклик, у них щось термінове. Я могла б запропонувати тобі показати твоє місце, та розказати як писати звіти, але це робота Марка, тому тримай його номер.

Із цими словами та милою посмішкою Діана протягнула Маргариті папірець із набором цифр. Що ж, Марко певно що був не зразковим працівником, тож чогось такого і варто було від нього очікувати, чи не так?

― Ага, ясно, ― Маргарита взяла папірець. Через те, що Діана видала всю інформацію в лоба, дівчина навіть забула нормально привітатися. ― Тобто тепер у мене є квест: знайти цього… ― вона хотіла сказати «йолопа», однак, мабуть, відносно Діани це було б трошки некоректно. Вона і справді не мала займатися Маргаритиною адаптацією.

― Придурка, так, ― спокійно кивнула Діана. ― Знаєш, чим раніше його набереш, тим більша ймовірність що він відповість. Бо як тільки вони дістануться місця виклику, скоріш за все йому буде не до того.

― Я зрозуміла, дякую, ― зітхнула Маргарита, уже дістаючи із задньої кишені джинсів телефон. Для розмови вона покинула кабінет та зупинилась у коридорі. У трубці йшли довгі гудки майже хвилину, можна було б уже розраховувати, що Марко не відповість і думати чим би власне займатися до його повернення, однак майже на останньому гудку хлопець підняв слухавку.

― Маргарито! ― вигукнув він весело, а потім буквально за секунду його голос став таким сумним, що хоч у театр його тягни, у драмах грати. ― Я про тебе забув.

― Я помітила, ― хмикнула Маргарита у відповідь. ― Де ти? Я під’їду, якщо можна, або ж скажи чим займатися в офісі.

― Це трошки не та справа де… ― почав було Марко, однак хтось на тій стороні його зупинив. Маргарита чула приглушений голос, але не могла розібрати слів. ― Хоча Стас правий, приїжджай. Я кину тобі геолокацію. Ти ж за цим номером є у якихось месенджерах?

― Так, у всіх, ― автоматично відказала Маргарита. Вона й дійсно була зареєстрована в найбільш популярних: попередня робота зобов’язувала. ― Сподіваюсь ви не далеко поїхали.

― Відносно, ― весело відказав Марко й кинув слухавку. Поглянувши на карту, Маргарита зрозуміла до чого було таке уточнення. Звісно, на метро до тієї точки було добратися не те щоб дуже довго, однак фактично вона була розташована на іншому березі Дніпра.

Дорогою Маргарита розмірковувала якими б словами назвати Марка при зустрічі. Арсенал у неї виявився достатній. Тож, коли за пів години вона виходила на Позняках, то була вже готова сваритись із Марком. Район зустрів її майже повною відсутністю дерев, височенними житловими будинками та спекою. Кам’яні джунглі, нічого не скажеш. Правда, уже за квартал височенні будівлі змінились на старішіі, дванадцяти та дев’ятиповерхівки, імовірно дешевші, та з більшою кількістю проблем для мешканців.

Прибувши на місце, Маргарита зрозуміла, що сваритися з Марком не буде. Той зі Стасом стояли трохи осторонь від машини поліції і навколо них метушились офіцери. Щось Маргариті підказувало, що одне з іншим пов’язано.

― Нарешті, ― зітхнув Марко, коли вона підійшла ближче. ― Сподіваюся, що ти вмієш спілкуватися з дітьми, бо як ні, то ми в повній дупі.

― Може хоч поясниш що сталося? І що тут робить поліція… ― Маргарита косо поглянула на машини, що так і не вимкнули свої миготливі вогники. ― Наші магічні друзі щось накоїли?

― Еге ж. Дитина зникла, ― Марко теж зиркнув у бік поліцейських. ― Точніше не зовсім зникла, на щастя. Стас усе ж гарно запечатав ту штуку, але нам потрібно малого вмовити повернутися, бо як ні, та бридота його до себе забере й тоді все…

― А що за бридота? ― обережно поцікавилась Маргарита. Щось було не схоже на те, що сьогодні буде весела екскурсія, як учора…

― Пригадай дитячі страхи, ― Марко сумно всміхнувся, ― хто з нечисті забирає дітей?

― Ну взагалі багато хто, ― зітхнула Маргарита, але все ж напружила пам’ять. ― Перший на думку спадає Бабай.

― Бінго!

― У нас мало часу, ― подав голос Стас і Маргарита тільки зараз зрозуміла, що він дуже напружений, і піт на його чолі зібрався скоріш за все не через спеку. ― Він хоче втекти. Печатка довго не протримається.

― Зрозумів, ― кивнув Марко, ― йдемо. І схрестимо пальці аби все вийшло.

― Зачекай, ти ж так і не пояснив що треба робити, ― мовила Маргарита вже до спин хлопців, що рушили в напрямку під’їзду. Тільки не того, де була поліція, а сусіднього.

― Дорогою поясню, ― серйозно відказав Марко, не зупиняючись і лише трохи повернувши голову до Маргарити. ― Печатка тримається за рахунок магії Стаса, тож чим більше ми стоїмо та балакаємо, тим йому важче. А якщо він печатку не втримає, вважай що ми втратили того хлопця.

До під’їзду вони увійшли так, наче в них були ключі. Марко просто приклав руку до магнітного замку й той запищав, впускаючи їх всередину. Тільки от Маргарита точно бачила, що рука Марка була порожня. Треба було б поставити йому кілька питань щодо цього, однак напругу навколо можна було навіть помацати, тож Маргарита вирішила залишити це на потім.

Як тільки двері під’їзду за ними закрилися, Марко продовжив пояснювати.

― Бабай ― це типу чорта, демона, який приходить до дітей, котрі абсолютно певні, що батьки можуть від них відмовитися через щось… Частіше звісно вони бувають у дитячих будинках, але стається і таке, що з’являються і біля дітей, які мають повну сім’ю. Вони виманюють дітей із дому, затягують під землю і перетворюють на духів.

― Називай речі своїми іменами, ― буркнув тихо Стас, що в цей час спустився до дверей підвалу і возився там із замком. Маргарита краєм ока помітила на дверях крейдяне коло з незнайомими знаками. Теоретично його можна було прийняти за пентаграму, але ніяких зірок всередині не було, та і взагалі коло всередині було порожнє, а от вздовж лінії йшли якісь написи. ― Бабай його вб’є і забере собі душу.

У Маргариті мороз пішов шкірою. Невже щось таке небезпечне може просто з’явитися та забрати дитину? Це йшло трохи всупереч із тим, що вона встигла дізнатися про магічний світ. Чи не тому Леся з документами не вірила, що Маргарита втримається на цьому місці? А Ольга була певна, що їй не сподобається.

― То треба вмовити того чорта цього не робити чи що? ― запитала вона, аби хоч трохи відволіктися від думок, що вирували в голові.

― Ти їй не розказав? ― похмуро запитав Стас, дивлячись на Марка, як на повного ідіота. ― Чим ви вчора взагалі займалися?

― З Бабаєм не можна поговорити, ― зітхнув Марко. ― Він, як і багато Інших, говорить лише зі своєю жертвою і не йде на контакт із нами. Однак є і позитивний бік ситуації: на нас він ніяк вплинути не може. Тому треба говорити з хлопцем, якого він вкрав. Якщо той повірить, що може повернутися додому, що він знову потрібен, то Бабай піде.

― Це робота для дитячого психолога! ― обурилась Маргарита. ― Ви ж не вважаєте, що я зможу домовитися з переляканою дитиною тільки тому, що я… А до речі чого ви так вирішили?

― У твоєму резюме написано, що ти навчалась на психолога, ― Марко всміхнувся і з надією поглянув на Маргариту. ― Тож психолога ми маємо.

В цей момент Маргариті захотілося його задушити. Уже не в жарт, а цілком серйозно нанести цьому хлопцю тяжкі тілесні ушкодження.

― Півтора року. Я навчалась на психолога півтора року із чотирьох, ― прошипіла Маргарита. ― Яким місцем ти читав моє резюме? Я ― не психолог і близько! Сподіваюся, ви самі не намагались щось зробити з дитиною, що втекла з дому?

― Звісно намагалися, ― цикнув Стас, ― але ми взагалі не маємо таким займатися, це справа оперативників, просто дехто дуже хотів удати, що він не гірший.

Його розгніваний погляд вказував на Марка, який якщо й почував провину, то показував її обличчям аж надто театрально. Чогось Маргарита зовсім не була здивована, однак на цей раз рішення Марка, схоже, ставило на кін життя дитини, тож виглядала ситуація дуже й дуже не добре.

― То покличте дитячого психолога, такий певно має бути в поліції, яка шукає хлопця за двадцять метрів звідси, ― просичала Маргарита. ― Я не певна, що зможу налякану дитину заспокоїти! Не навалюйте на мене відповідальність за це!

― Проблема в тому, що психолог хлопця вже не побачить, ― Марко враз посерйознішав. ― Коли ми тільки прибули й намагалися з ним поговорити, то не встигли встановити печатку, тож… Бабай уже почав його поглинати. Навіть якщо зараз ми викличемо оперативників, вони можуть вигнати Бабая, але разом із ним і хлопця. Нам треба рятувати його зараз, поки сила печатки ще діє.

― У нас хвилин десять залишилося, ― похмуро мовив Стас. ― Якщо не менше. Тож вам краще придумати, що ви скажете хлопцю, аби він припинив ламати комедію та повернувся додому.

Схоже в кров Маргарити поринув адреналін. Вона не була певна що саме спричинило цей сплеск: сама ситуація, чи злість на Стаса за його слова, однак вона вже знала, що треба робити.

― О, не переживай, придумаємо, ― огризнулась вона на хлопця. ― І перше що я вже придумала, це то, що таких людей як ти, не можна підпускати до засмучених дітей. Твоя справа тримати печатку, вірно? От і тримай мовчки. Марко, ― вона обернулась до хлопця, що дивився на неї як зазвичай дивляться культурні люди, на ту хто раптово почав грубити. Мабуть, вона і справді зараз була трохи жорсткішою за звичайне, але коли вже в них немає іншого виходу, як розгрібати проблему самостійно, відкладати вже не варто. ― Скільки років тому хлопцю?

― Дев’ять, ― швидко відповів той. ― Що ти збираєшся йому сказати? Не можна просто піти й… ну, сказати «пішли додому». Треба знайти правильні слова. Якщо його рішення похитнеться не туди, ми його втратимо. Зовсім.

― А якщо продовжимо тут стояти, не втратимо? ― не без іронії запитала Маргарита. ― Чи може ти ще щось важливе мені не сказав?

Марко задумався, але довго розмірковувати йому не дав Стас. Ось хто точно образився на слова Маргарити.

― Якщо такі певні, то вперед, ― пробурмотів він із певною неприязню в голосі. ― У вас хвилин сім певно. Потім печатка спаде й на другу мене не вистачить. Спробуйте, буде хоч про що звіт писати…

Із цими словами він наче запрошуючи, відкрив двері до підвалу, звідки одразу повіяло пилом і вологою землею. Впевненість Маргарити наче трошки відступила, залишаючи її наодинці з тим фактом, що тепер від неї з Марком залежить життя дев’ятирічного хлопчини. «Потім панікуватимеш», ― гримнула на себе Маргарита подумки й пірнула у двері підвалу.

Варто їй було опинитися за порогом, як під ногами майнуло щось темне й невиразне.

― Не лякайся, ― попередив Марко, що рушив слідом за нею. ― Це не щурі, а злидні. Вони мешкають поруч з оселями сильної нечисті. Потім про них розкажу детальніше.

Підвал був освітлений неприємним блакитним світлом. Старий світлодіодний світильник ледве-ледве справлявся зі своєю функцією і здавалося от-от перегорить. У будь-якому разі його періодичні мерехтіння на це натякали. Тіні Маргарити й Марка в цьому світлі смикалися, та стрибали по трубах та кабелям, що тяглися вздовж стін.

«Дивно», ― подумалось Маргариті, ― «тут таке саме світло й повітря, як у будинку Марени, але тут і близько не так комфортно, як було в неї».

Вони з Марком рушили вглиб підвалу, пригинаючи голови, аби не потрапити волоссям у павутиння, у якому накопичилося багацько пилу. Крок, інший. Маргарита відчула як шкірою іде мороз. Їй тут не подобалося зовсім, навіть попри те, що Марко казав: ні Бабай, ні злидні не можуть їм нашкодити. Марко, треба визнати, їй ще не брехав, однак інтуїція казала Маргариті, що знаходитися тут небезпечно.

― Вони там, ― тихо мовив Марко, вказуючи на темний кут. Маргарита напружила зір, аби роздивитися там хоч щось і зойкнула, коли здавалося б цілковите чорне «ніщо» ворухнулося. Підійшовши ближче Маргарита зрозуміла, що то не темрява, а просто щось велике і волохате. А з-під того волохатого стирчала нога в поношеному, старому дитячому кросівку. ― Агов хлопче, ти як? ― запитав Марко, присідаючи за кілька кроків від тої штуки. ― Я повернувся, як і обіцяв. Зі мною тут подруга. Поговоримо?

Підвалом прокотився смішок. Хриплий, високий, неприємний смішок, наче щось глузувало зі слів Марка. Однак той ніяк не зреагував на це.

― Ідіть звідси, ― почувся тихий дитячий голос, наче приглушений подушкою. ― Я не хочу говорити.

Маргариті стало недобре, від усвідомлення того, що малій був під цим волохатим… чимось. Бабаєм. Може він його вже наполовину проковтнув. Може навіть не наполовину.

― Ти казав, так, однак… Я не хочу просто так тебе тут полишати, ― відказав Марко. ― Діти не мають сидіти в таких місцях. Тут холодно і вогко. Пішли на вулицю, гаразд? Я куплю тобі щось перекусити, бо ти певно зголоднів тут…

― Я не хочу с тобою говорити, ― повторив дитячий голос відсторонено.

Марко прикусив губу й навіть у поганому освітленні Маргарита побачила як він мучиться від цієї відповіді.

― А зі мною поговориш? ― запитала дівчина, переводячи погляд на волохате щось. ― Мене звати Маргарита. Я наче як працюю із цим йолопом, що прийшов зі мною. Стажуюсь, точніше.

Запала тиша. Маргарита не була певна в тому, що це були потрібні слова, однак якось офіційно починати, чи спрожогу лізти в душу й особисті питання точно було не треба. До того ж схоже Марко встиг дістати й малого.

Хлопчик не поспішав відповідати й Маргарита могла лише гадати, чи почули її, чи проігнорували. Однак пройшли довгі секунди і знову почувся дитячий голос.

― Не можна вживати такі слова… Ти хіба не знаєш?

― Знаю, але все одно вживаю, бо інших для опису цього дурня в мене немає, ― відказала Маргарита, з полегшенням гадаючи, що не важливо зараз про що говорити, аби тільки розговорити. А далі якось буде. ― Хто тобі заборонив вживати такі слова?

Чорне хутро поворухнулась від руху ноги. Почувся звук, наче хтось хлюпнув носом.

― Тато. Він… Він каже це погано.

― Дорослі часто так кажуть, ― зітхнула Маргарита. ― І дуже часто нічого при цьому не пояснюють, чи не так?

Волохате гойднулось вперед-назад. Маргарита вирішила, що це кивок головою.

― Взагалі такі слова дійсно не варто вживати, бо люди до яких ти так говориш, можуть образитися, розумієш? Я так образила того хлопця, що приходив до тебе раніше. Щоправда, він заслужив.

Малий пхикнув. Схоже таке формулювання думки здалося йому смішним. Що ж, це краще, аніж повне ігнорування навколишнього світу. Однак треба було пам’ятати про час.

― Хлопче, ― обережно мовила Маргарита, ― ти можеш розповісти мені чому прийшов сюди? Я не наполягаю, але мені б хотілося знати, що змусило тебе залізти в таке неприємне місце.

Хутро в кутку знову заворушилося, наче малий під ним закрутився на місці. Маргариті прийшлося чекати відповіді майже пів хвилини, однак вона боялась порушити цю крихку тишу між ними. І не дарма. Хлопчик заговорив.

― Я просто… Просто не хотів, щоб знову влетіло від батька, ― тихо пробурмотів він. ― Я… учора я зробив не дуже гарну річ. Типу… плювався з балкона. На перехожих. На того дурного сусіда, що смердить… Він обіцяв, що переламає мені кістки за це і… і переламає ж! Батько скаже, що я заслужив!

Маргарита глянула на Марка розгублено. Вона не знала що відповісти на це, бо, хай би йому грець, зараз була згодна зі Стасом: проблема була дійсно дитяча. І водночас Маргарита мала здогадку, що відносини батька із сином явно не на найкращому рівні. Якщо малий певен, що його батьки дозволять чужій людині його скалічити, то тут справді є про що поговорити з психологом і не тільки малому.

Мабуть, пауза затягнулася б, якби Марко не подав голосу.

― Звучить дійсно страшно, але, Романе, ― він вимовив ім’я малого дуже м’яко, лагідно, ― невже ти справді віриш, що твій батько це дозволить? Що твоя мама це дозволить? Ти ж їх дитина, вони не дадуть чужій людині тебе скривдити та й…

― Від них покарання я теж не хочу! ― вигукнув Роман. Мабуть, він хотів звучати вперто, гнівно, але голос його підвів, видаючи те, що хлопець, мабуть, не одну годину тут проплакав. ― Набридло за все отримувати віником! З друзями загулявся ― винуватий! Зачепив і розбив склянку ― винуватий! Не доїв борщ ― знову винуватий!

Марко глянув на Маргариту і здається в його очах прослизнуло щось болісне.

― Це неприємно… Хоча навіть не так, це жахливо несправедливо, ― зітхнув Марко. ― Батьки не мають такого казати, це їх помилка. Однак вони ж не завжди такими були, правда?

Роман мовчав. Чорна штука, що його вкривала, більше не ворушилась. Марко зам’явся, з явними складнощами підбираючи наступні слова.

― Знаєш, якщо залишишся тут, то з друзями вже не погуляєш, ― промовив він тихо. ― Тут звісно не буде більше прочуханів і сварок із батьком, але не буде і твоїх друзів, не буде смачної їжі, не буде мультиків та ігор. Мами теж не буде. Ти це розумієш, Романе?

Куток мовчав. Маргарита нервово облизнула губи: у її голові майнула думка, що хлопця вже з’їли й Марко може говорити з порожньою кімнатою.

― Мама за тебе дуже переживає. Я бачив її, коли прибув сюди. У неї очі опухли від сліз. І твій батько, здається, посивів, ― Марко обережно, перевальцем, підступив ближче. ― Він був неправий, коли сварив тебе так сильно. Я думаю, що поліція, яка приїхала на виклик через твоє зникнення, уже це йому пояснила. Дуже багато людей шукає тебе, Романе. І я розумію, що тобі страшно повертатися, але тобі має бути ще страшніше залишатися тут. Бо якщо залишишся, то втратиш набагато більше, аніж усі поточні проблеми.

Маргарита почула схлип під чорним хутром і видихнула з полегшенням. Хлопець хоча б був живий.

― Романе, будь ласка, повертайся, ― мовила вона тихо, сподіваючись, що її голос буде для хлопця заспокійливим. ― Якщо вилізеш звідти, сходимо разом подивитися на поліцейські машини зблизька. І вип’ємо чаю. Тут страшенно холодно, тож думаю, що для тебе чай буде не зайвий.

Схлипи перейшли в тихе скавчання і разом із тим ставали все гучніші та гучніші. Маргариті здалося, що це через те, що малий впадає в істерику, однак за секунду зрозуміла, що це не так: це просто темне хутро сповзало з нього, уже не приглушуючи плачу. Господи, невже в них вийшло?

З-під того чорного хутра показався хлопчик. Худий, як багато активних дітей влітку, брудний, яка чортеня, бо, мабуть, вимазався в пилюці, і зарюмсаний як немовля. А ще він був певно що живий.

Однак якби все закінчилося так просто, було б аж надто чудово. Те темне хутро, що вкривало малого, раптом почало підійматися з підлоги й наче виростати над Марком і Маргаритою.

«Бісові діти… ― прошипіло воно, блиснувши білими малими очицями. ― Він уже був майже мій! Щоб вам так їлося, як ви мені поїсти не дали!»

А наступної миті хутро впало на підлогу й розсипалось чорним пилом від якого захотілося одразу кашляти і чхати. Маргарита змагалась захистити обличчя від нього, а от Маркові наче було зовсім начхати: він майнув до Романа й підхопив його на руки.

― Молодець, малий, ти гарно впорався, ― пробурмотів він тихо. ― Справжній герой.

Коли пилюка осіла, Маргарита побачила, що хлопчик чи то втратив свідомість, чи то просто заснув, але він точно дихав і це було чудово. Коли вони вибралися з підвалу Стас зітхнув із помітним полегшенням. Біля його ніг не менш полегшено зітхнув маленький дідок у міховій шапці ― ще один домовик, судячи з усього. Маргарита припустила, що саме він знайшов хлопчину в підвалі, однак запитати напевно не встигла: домовик розчинився в повітрі.

― У вас навіть хвилина в запасі лишилась. Добре, що встигли, ― мовив Стас, витираючи долонею піт із чола.

― Еге ж, ― кивнув Марко. ― Я віднесу його до поліції, скажу що побачив відкриті двері підвалу та вирішив зазирнути, а ви йдіть до метро, кави візьміть чи щось таке. Мені американо.

― Так-так, як завжди, ― кивнув Стас і жестом пропустив Маргариту вперед, пропонуючи виходити з під’їзду. Коли вони покинули двір, та перейшли на сусідню вулицю, Маргарита нарешті подала голос.

― Вибач, якщо образила словами, була на нервах. У мене язик поперед голови працює.

― Нічого, ― відмахнувся Стас і здається згорбився ще більше. ― Я дійсно кепсько ладнаю з дітьми й користі від мене не було б. Краще виходять із магією.

― Ага, ― кивнула Маргарита. ― Як ти навчився чаклувати? Бо Марко мені до ладу так нічого й не пояснив щодо цього питання.

― Дідо навчив, ― похмуро відповів Стас. ― Він був дияконом при церкві, але бачив Інших і непогано їх проганяв. Мабуть, якби тоді знали слово «екзорцист», то називали б його ним. Але в мене так добре, як у нього не виходить. Можу прогнати дріб’язок, затримати ненадовго когось серйознішого, але не прогнати Бабая, наприклад. Хоча так було б краще.

― А мене навчиш? ― одразу ж запитала Маргарита. Якщо Стас не ображається, то чому б не скористатись цим. Трошки. Але хлопець лише похитав головою.

― Я звісно можу показати, але без сильної віри в бога не спрацює. У Марка й Діани не вийшло. У тебе свої таланти та своя магія, яку можеш робити тільки ти, ― він трохи винувато всміхнувся і розвів руками. ― Така вже це складна штука ― магія.

― Ну, ти хоча б не заплутав мене своїми поясненнями, як дехто вчора, ― зітхнула Маргарита. А потім у неї в голові спливли останні слова Бабая і чомусь їй дуже хотілось щодо них поговорити. ― Слухай, а Бабай може проклясти?

Стас здивовано скинув брови.

― Ем… Та ні наче. А чого ти питаєш?

― Просто коли той, у підвалі зникав, він сказав щось на кшталт «щоб вам їлося як мені», чи щось таке, ― Маргарита напружилась, намагаючись згадати точне формулювання. ― Тож хотілося б точно знати, аби не з’ясувалося під вечір, що в мене немає апетиту і я помираю з голоду… Стас?

Вона повернула до нього голову і зрозуміла, що хлопця поруч немає. Обернувшись назад, вона побачила його за кілька кроків позаду й дивився він на неї як на восьме чудо світу.

― Щось не так? ― запитала Маргарита, уже точно знаючи, що щось не так. Коли все добре і звично, люди на неї так не дивляться.

― Ти хочеш сказати… що Бабай говорив до тебе? ― Стас промовив це повільно, невпевнено, наче міг погано розчути, або неправильно зрозуміти.

― Ну фактично до мене й Марка, ― відказала Маргарита. ― Це так дивно?

Стас відкрив рота, закрив рота, облизнув губи. Маргарита всередині напружилася, готова майже до будь-чого.

― Цей вид Інших… Ті, що не мертві люди, ― він знову зам’явся. Можна було подумати, що тепер він уже й сам не певен у факті який збирався озвучити. ― Вони не говорять людською мовою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.