Розділ десятий

Дорогою до Арсенальної Олег майже не замовкав, що відчувалось незвично, однак говорив він усе ж на важливу тему.

― Хазяїн ― не істота, яку ми могли б знайти в казках, він ― щось схоже на інших чортів, але не такий, тому під час розмови з ним, ми дотримуємося певних правил безпеки. Зокрема, відділу Сторчака з ним взагалі заборонено контактувати. По-перше, тобі варто знати, що всі упирі міста, так чи інакше, підкоряються Хазяїну, тож якщо, хоч це мало імовірно, тобі доведеться мати справу з упирями, то якісь питання можна вирішити через нього, але далеко не всі. Хоч вони і збираються в його лісі, деякі навіть живуть поряд, але він не відповідає за кожного з них. Тож, фактично, ідучи до Хазяїна, ми ідемо до гнізда кровопивць. Тому в жодному разі не можна дати собі там подряпатися чи завдати собі травми за якої з тебе потече кров. Особливо вночі, бо ті потвори не здатні контролювати свої мисливські інстинкти.

Маргарита мовчки кивнула. Марко вже щось казав про цього Хазяїна, але нічого конкретного. Може і справді не знав деталей, а може вирішив що це почекає. Що ж, тепер Маргариті доведеться на власному досвіді дізнатися що ж то за Хазяїн і як із ним ведуть справи.

― Далі. Хоч ми зараз і беремо тебе із собою, однак Хазяїн здатний говорити як мовою Інших, так і нашою, ― продовжував Олег і ця його заява змусила Маргариту винирнути зі своїх думок.

― Нащо тоді я їду туди з вами?

― Тому, що зі своїми упирями він спілкується не людською, ― похмуро мовила Настя. Цього разу вона зайняла переднє сидіння і Маргарита бачила лише її очі та насуплені брови в дзеркалі. ― І коли вже в нас є така змога, то ми б хотіли перевірити наскільки правду він говорить нам. Тож тобі з ним не треба спілкуватися, лише слухай і стій за нами, а коли виберемося звідти, розберемося.

― І так, щодо «вибратися», ― продовжив Олег спокійно. ― Сподіваюся ти не маєш клаустрофобії, бо Хазяїн живе в тунелях під схилом.

― Вони ж наче зруйновані, ― пригадала слова Марка Маргарита. ― Від будівництва, чи чогось такого.

― Для людей ― зруйновані, ― погодився Олег. ― Однак там ніколи не були тунелі тільки для людей. Оскільки спускатимемося туди вдень, треба буде закрити очі, я вас обох проведу. Але зважай на те, що просто так до Хазяїна не попасти: лише якщо ти запрошений. А гостей він не дуже любить.

Маргарита похмуро подивилась на Олега. Що ж він був за чарівник такий, якщо завжди запрошений до одного з наймістичніших створінь у Києві? Звісно, навряд чи він буде видавати всі свої таємниці стажерці, але вже було цікаво.

― Ну й наостанок, Хазяїн не любить галасу й коли його турбують без причини. Тому в його присутності та взагалі в підземеллях поводимося тихо. Говорити можна, але не кричати, свистіти та все таке. Він поважає тишу, тож будемо поважати його, поки ми в гостях, ― закінчив Олег і в голосі його було пересторога. Уся ця розмова наче підводила до того, що їдуть вони в доволі небезпечне місце. Маргариті дуже хотілося запитати, а чого ж такої інструкції в них не було для візиту до Щезника, чому до нього в гості вони прийшли як господарі й робили що хочеться… Судячи з досвіду того візиту, Хазяїна Провалля ці двоє не поважали, а скоріше просто боялися, тож Маргариті варто бути максимально обачною.

Олег припаркувався біля того, що Марко назвав театром. Виходячи з машини, Маргарита змогла краще роздивитися що там було за парканом із колючим дротом. Щось схоже на клуб просто неба, тільки от іржаві опори наче натякали, що це місце не працює, та і внизу, хоч і було більш-менш чисто, але як на місце де лише цієї ночі мали б тусити люди, тут було аж надто чисто. І безлюдно.

Цікава була й будівля, у якій, чи то краще сказати в оточенні якої розташувався клуб. Маргарита була певна, що вона побудована з такої ж жовтої цегли, що і стіна нижче, тільки якщо нижнє укріплення було дугою, то це утворювало правильне півколо, ну і звісно було більш доглянуте. Ніяких сколів, графіті та подібного, натомість частину стіни та паркану обвив дикий виноград.

Вони не стали затримуватися тут. Як тільки Олег заглушив двигун та поставив машину на сигналізацію, то рушив разом із Настею тією самою дорогою, якою Марко провів Маргариту вчора в напівтемряві. Залишалось лише не відставати. За кілька хвилин вони втрьох спустилися до того місця, де нещодавно днювала химера й не встигла Маргарита й оком кліпнути, як Олег зник. Настя, схоже, зовсім із цього не здивувалася, бо продовжила іти слідом і вже за пів хвилини й сама почала спуск під стіну, а за мить наче пропала під нею.

Маргарита підійшла ближче і їй дуже захотілося посваритися з Марком. Вони ж тут крутилися, а він навіть не сказав, що майже весь вечір вона простояла на краю входу в те саме укріплення! Чорти б забрали того Марка, він так багато говорить і при цьому зовсім не по справі.

Підійшовши до спуску і глянувши в темний тунель, Маргарита спохмурніла. Звісно ж освітлення там не було ніякого, хіба що трохи світла потрапляло з бійниць, та сяк-так освітлювало підлогу. Стеля була низька, аж надто низька: навіть попри те, що Маргарита мала середній зріст, їй довелося нахилитися. Але перш за все, щоб опинитися там, їй треба подолати круті, старі сходи, від яких мало що залишилося, а те що залишилося, було притрушене старим листям та іншим лісовим сміттям.

«Як я все це люблю», ― подумала дівчина, прикидаючи як буде спускатися та за що триматися. Однак почати не встигла: з темряви визирнув Олег і простягнув їй руку.

― Давай, тут слизько.

― Дякую, ― пробурмотіла Маргарита тихо і сперлась на простягнуту долоню. Це було дивне відчуття. Лише зараз Маргарита зрозуміла, що з моменту як вона розійшлась зі своїм хлопцем пройшов уже майже місяць і за весь цей час вона не тримала нікого за руку. Схоже, їй цього не вистачало. Однак затягувати тактильний контакт з Олегом лише через дурну ностальгію, вона не збиралася і як тільки опинилась на рівній підлозі, відпустила його.

Тут уже стояла Настя і не схоже, що їй було до вподоби чекати.

― Далі треба закрити очі, ― сказав Олег до них обох. ― Ідемо прямо, повертаємо наліво, коли скажу, потім за два кроки сходинка вниз і далі прямо. Без мого дозволу очі не відкривати, бо доведеться починати спочатку.

― Все настільки серйозно? ― Маргарита скептично поглянула на дорогу попереду. Підлогою це назвати було б складно, бо ніякого каменю тут не було, сама земля майже на рівні вікон, з якої подекуди стирчали гілки, каміння, а трохи далі то і просто лежала велика брила.

― Дуже серйозно, ― похмуро відказала Настя. ― Тож не сперечайся і закривай очі.

― Як шкільний тест на хоробрість, ― пробурмотіла Маргарита незадоволено, але очі таки закрила. ― Коли тебе заводять у нічний ліс і вибирайся як хочеш.

― І де такі дурні тести проводять? ― запитала Настя. Їй же теж доведеться іти заплющивши очі. Цікаво, чи нервує вона так само як Маргарита?

― Ти не захочеш знати, ― відказала Маргарита їй. То була дурна розвага з дитинства й не така вже і страшна, як могло уявитися. Ліс біля їх села був відносно невеликий, якщо іти ним, тому рано чи пізно виходиш або до дороги, або до поля і найгірше, що може статися ― це вийти з протилежного боку, бо тоді повертатися доведеться години дві і вдома точно влетить за нічні прогулянки. Якщо ж на уроках географії не спати, запам’ятати в якій стороні світу село та зорієнтуватися в просторі, то ніяких проблем із поверненням не виникало. У Маргарити, у будь-якому випадку.

Однак підземелля ― це не ліс. Тут знання напрямків сторін світу нічим не допоможе й навіть Олег, що взявши їх за зап’ястки, веде коридором, не заспокоює.

Маргарита один раз гепнулась головою о стелю, перш ніж Олег сказав повертати. Сходинка була доволі висока, спускатися з неї було трохи страшно, а іти чимось невизначено м’яким було навіть бридко. Однак далі вони пройшли не надто далеко.

― Все, можете відкривати очі, ― сказав Олег. Маргарита послухалась, але від того краще не стало. Поки вони йшли вздовж стіни, вона відчувала під повіками тонкі риски світла з бійниць, а тут уже було так темно, що вона не бачила навіть Настю, яка мала б бути на відстані витягнутої руки від неї.

― Це не надто корисна дія, ― зауважила вона, тяжко зітхнувши. ― Я взагалі нічого не бачу.

― Хвилинку… ― судячи з голосу, Настя дійсно була зовсім поруч. А ще, приміщення в яке вони потрапили, було доволі просторе і від кожного звуку йшла луна.

― Перш ніж ввімкнеш ліхтарик, рекомендую не дивитися назад, ― попередив Олег, а за мить Маргариту засліпило світло. Очі, які тільки почали звикати до темряви, аж заболіли від яскравого світлодіода на спалаху айфона.

― А тут нічого не змінилося, ― зауважила Настя, направляючи світло вперед коридором. Як тільки різкий біль відпустив, Маргарита придивилась уважніше до того, що їх оточувало.

Коридор був викладений цеглою, доволі просторий, вони втрьох могли іти разом і не зачіпати стіни. І попри те, що сліди часу на цих стінах усе ж були присутні, усе виглядало достатньо охайно, на відміну від того коридору, яким вони йшли до цього.

Маргарита зітхнула й дістала свого телефона, щоб також підсвітити. Коли спалахнув і її вмонтований ліхтар, то на секунду його промінь освітив те, що було за їх спинами, і дівчина здригнулась. У світлі ліхтаря було видно, що за їх спинами цільна цегляна стіна, без натяку на якийсь прохід. Дуже недоречно стіну прикрашав один єдиний графіті-напис: «Welcome to Hell».

«Шикарно», ― майнуло в голові Маргарити, яка швидше направила світло ліхтаря в інший бік. Мацати стіну на предмет реальності не було жодного бажання. ― «Я в пеклі, з людьми які мені не надто подобаються, але які, теоретично, знають як звідси вибратися. Що не день, то пригода. Сподіваюся мені справді за це заплатять».

Олег і Настя не надто на неї чекали, тож довелося їх наздоганяти. Тихі звуки їх кроків луною відбивались від стін і губились десь у далечині, здається, нескінченного коридору. У будь-якому разі, він здавався таким: світла від телефона не вистачало аби показати щось далі як за три-чотири метри від них. Справа і зліва виникали арки, деякі лише декоративні, що прикрашали стіни, однак за кілька хвилин дороги, спочатку почувся дуже тихий звук плескоту води, а потім ― прохід праворуч від їх основного шляху, загороджений металевою решіткою.

― Дренажна система, ― пояснив Олег коротко, навіть не зупиняючись там.

Йшли вони довго. Так довго, що Маргариті здалося ― майже вічність. Цілу годину вони крокували тим коридором, минаючи повороти на право й наліво, аж поки Олег не зупинився так раптово, що Настя на нього налетіла, і вилаявся.

― А щоб його гепнуло… ― проричав він тихо й роздратовано. ― Вибачайте, прийдеться поблукати. Схоже, Хазяїн знову не радий, що я прийшов без запрошення, тож звичайним шляхом ми до нього не доберемося.

― Тільки не знову! ― простогнала Настя. ― Ми ж так і не пообідали!

― Мені шкода, ― зітхнув Олег і обернувся до дівчат. ― Я не знаю скільки годин ми проблукаємо цього разу. Оскільки це через мене, то обіцяю вас чимось пригостити, як виберемося звідси.

― Це ж не зовсім через тебе, ― заперечила Настя. Маргарита ж на це тільки зітхнула. Зараз вона дуже пошкодувала, що так і не поповнила свій стратегічний запас маленьких перекусів у рюкзаку: він би був дуже доречний цього разу.

Блукали вони дійсно довго. Більшу частину часу мовчки, однак іноді тиша набридала Насті і вона починала або жалітися на голод чи вологу, або пригадувати їх минулі візити сюди. Зокрема, з її слів, Маргарита дізналась, що якось Олег проблукав тут близько дванадцяти годин, а повернувшись, був певен, що його не було не більш як хвилин сорок. Через це Маргарита вирішила вимкнути свій ліхтарик, для економії заряду телефону, і регулярно слідкувати за часом.

Однак час вирішив із Маргарити познущатися. Попередньо вона думала, що перевірятиме годинник через кожні дві сотні кроків. Якщо вважати, що йшли вони з постійною швидкістю, то мав би виходити приблизно однаковий проміжок часу. Однак перший проміжок склав тринадцять хвилин, другий ― шістнадцять, третій ― двадцять, а наступний уже наближався до тридцяти хвилин. Маргарита нічого не могла зрозуміти. Звісно вона втомилась, мабуть, Олег із Настею теж, але не могли вони скинути темп аж так сильно! Шкіра покрилася сиротами, коли Маргарита прикинула наскільки далеко вони вже зайшли, якщо дійсно йшли одним і тим самим напрямком весь цей час. Вони вже мали б бути під вокзалом!

Потім Маргарита намагалась вести підрахунок по пройденим аркам, однак там взагалі виходило казна-що: то п’ять хвилин на три десятки арок, то година.

«Дурня якась», ― думала вона, продовжуючи крокувати, але вже нічого не рахуючи.

«Дурніше за живу кам’яну статую, що просить називати себе Янголятком?» ― поцікавилась вона сама в себе.

«Ну… Точно не так весело, як із нею. За те це в принципі пояснює, як тут можна пробути пів доби, а думати що менш як годину. До того ж якщо вийти звідси можна так само як і увійти, через стіну, то може Олег виведе мене просто біля дому? Теоретично, до нього вже недалеко залишилося»

Саме під час цих думок, Маргарита й помітила ворушіння в одному з бокових проходів. Одразу ж зупинилась, увімкнула ліхтарик і направила світло туди. У проході стояв хлопець, з першого погляду доволі звичайний: у джинсах, кедах, строкатій сорочці. Однак далі випливали деталі: надто бліда шкіра, яка здавалась зовсім білою у світлі телефона, очі що відливали кольором стиглої вишні і якась дуже дивна лінія щелепи.

― Вітаю?.. ― обережно сказала Маргарита. Хлопець здригнувся. Краєм вуха дівчина почула, що Олег і Настя зупинилися. А потім хлопець кинувся на неї.

Він був швидкий, надто швидкий для людини. Вона і кліпнути не встигла, а він уже був біля неї. До цього їх розділяло ніяк не менше метрів п’яти-шести, а може й більше. А потім він відкрив рота й Маргариті стало погано: у хлопця були не зуби, а криві гострі ікла, які от-от мали б врізатися в неї…

Олег щось скрикнув. Маргарита не розібрала слова, але за секунду зрозуміла, що хлопець не рухається, не може поворухнутись, тільки зло дивиться то на неї, то в сторону Олега.

― Не стовбич, відходь, ― Настя раптом опинилась поряд і, схопивши Маргариту за плече, потягла її в бік, за спину Олегу.

― Упир, ― тихо прокоментував останній і зробив крок уперед. ― Ти що, не впізнав гостей свого хазяїна, мертвяку?

Із цими словами, він підняв стиснену в кулак руку й наполовину розтиснув великий палець.

― Відповідай.

І хоч голос Олега звучав досі спокійно й негучно, у Маргарити не було жодного сумніву, що то був наказ.

Упир заворушив шиєю, повернув до них голову, однак із помітним зусиллям, і тихо прошипів:

― Не впізнав… перепрошую.

― Будеш ще на нас кидатись?

― Ні.

― Я буду за тобою слідкувати, ― із цими словами Олег розтиснув кулак і упир наче видихнув із полегшенням, розслабився, змінив свою позу й повернувся до них усі тілом. Маргарита тільки зараз зрозуміла, що цю хвилину майже не дихала й поспішила це виправити. Дуже не хотілося визнавати, але цей мертвяк, як його назвав Олег, порядно її налякав. ― Проведеш нас до Хазяїна.

― Я не той хто мав вас зустріти! ― упир чомусь одразу заметушився від слів Олега, посунув у бік того ж проходу, звідки вийшов, почав ховати погляд.

― Плювати я хотів, хто з вас мав, поведеш ти, ― просто відказав на це Олег і знову стиснув кулак. Упиря аж скрутило.

«То он вона яка, справжня магія», ― подумалось Маргариті. Однак якогось дитячого захоплення від того, як блідого хлопця, хоч і упиря, мучили, вона не відчула ні на секунду.

― Добре-добре! ― заскиглив хлопець, і як тільки його відпустили, зітхнув і махнув їм рукою, запрошуючи до бокового проходу. Їм довелося іти не більше п’яти хвилин, оминаючи калюжі, перш ніж вони дісталися важких дерев’яних дверей, які дивним чином вписувалась у стіну із жовтої цегли. Наче й не мало б їх тут бути, але ж от вони, старезні і водночас доречні. Упир, схоже, занервував ще більше, коли вони підійшли до них. ― Хазяїн зараз відпочиває, може ви…

― Він завжди відпочиває, ― похмуро відказав Олег і рішуче потягнув за ручку. Настя поглядом показала, аби Маргарита йшла за ним, а отже залишалась захищена з обох боків.

Маргариті чомусь здавалося, що за дверима буде велична зала, з яким-небудь екстравагантним троном та купою упирів навколо нього, однак усе було набагато простіше. Зала дійсно була, але не така вже і велична, розміром з одну простору, але доволі стандартних розмірів кімнату. Облаштування тут схоже претендувало на стиль лофт, а ще, на диво, тут уже не відчувалась та вологість, яка переслідувала Маргариту всю дорогу тунелем.

― Все ж прийшли, ― похмуро мовив чоловік, що стояв біля книжкової шафи в найдальшому кутку кімнати й гортав сторінки якогось поважного за розмірами видання. Його обличчя не було видно через глибоко натягнутий на голову капюшон від того, що здалеку здалося Маргариті старовинним плащем, як ті що носили Робін Гуд та його розбійники у фільмах. Тільки коли Хазяїн поставив книжку на полицю, розгорнувся до них обличчям та підійшов ближче, Маргарита зрозуміла, що таке враження складало поєднання звичайної, хоч і старої, спортивної чорної кофти та точно такого є за кольором звичайного плаща з коміром. Трошки дивне поєднання. До того ж капюшон, схоже, був більший за звичайний, бо Хазяїн натягнув його так глибоко, що обличчя під ним не було видно взагалі. ― Я хотів вас прийняти пізніше, однак якщо вже прийшли… Ти теж заходь, Віталій здається, чи не так?

Трохи пом’явшись крізь двері прослизнув і упир, що їх сюди провів. Хоч від природи він і був блідим, однак зараз, здається, зблід ще більше. Воно й не дивно: хоч Хазяїн виглядав як людина, рухався як людина й навіть говорив як людина, Маргарита знала, що не варто обманюватися. І до того ж чи може людина за допомогою просто капюшона кофти утворити таку темінь на місці обличчя. Складалося відчуття, що там не просто порожньо, а справжнє нічого.

― Так, господарю, ― тихо пробелькотів упир, смикаючи себе за край сорочки.

― Чи не казав я вам усім не турбувати мене в цей час? ― поволі мовив Хазяїн, однак його тон уже натякав на те, що Віталію дістанеться і нервує він не дарма. ― «Відповідай на мої питання так, щоб вони не чули й підеш звідси цілий, телепню», ― раптом пролунав зовсім інший і водночас той самий голос Хазяїна. Тепер він став так само котитися луною поміж стін, як було з голосом Щезника в лісі. У Маргарити перехопило подих: саме для цього вона була тут сьогодні. ― «Кивни, якщо зрозумів».

Упир Віталій повільно кивнув головою і це виглядало так, наче він погоджувався з тими словами, що Хазяїн сказав у голос.

― Чи є в тебе виправдання?

«Хто та дівчина, що посередині?»

У Маргарити спиною пробігли мурашки. Говорили про неї і не видати, що вона це розуміє було все складніше.

«Не знаю, господарю, але на сильну відьму не схожа. Якби не хлопець, я б її загриз»

«Вони не казали чого прийшли?»

«Ні…"

― Бачу тобі немає що сказати, ― Хазяїн зітхнув так, наче був чи то розчарований своїм підлеглим, чи то просто втомлений його непрохідною тупістю. ― Іди геть із моїх очей!

Віталій пискнув і швидко зник за дверима. Маргарита зловила себе на тому, що нервує. Чи то напад упиря так відобразився на її стані, чи то Хазяїн дійсно складав враження дуже небезпечного створіння.

― Тож, чим зобов’язаний? ― запитав він і недбало впав у крісло, навіть не пропонуючи гостям зайняти диван навпроти від нього. ― Підозрюю, ти не просто так вломився до мене зі своїм авангардом.

Голова Хазяїна повернулась до Олега, говорили явно до нього.

― Негарно називати це «вломилися», після того, як ви самі дали мені перепустку, ― відказав Олег. ― Але до справи, не хочу марнувати ваш час. У місті з’явилась сильна сутність у формі вогню. Я хочу знати все що вам відомо про неї: поточне місце розташування, назву, що любить чи не любить, чому з’явилася.

Хазяїн фиркнув і похитав головою.

― І що ж ти мені можеш запропонувати за цю неоціненну для тебе інформацію? Тобі нічого мені продавати, пам’ятаєш?

― Пам’ятаю, ― Олег тихо зітхнув, однак відступати явно не планував. ― Однак сподівався, що ми можемо домовитися. Інформація для вас не така вже й цінна.

― Он як? ― тон Хазяїна змінився. Тепер голос звучав так, наче його власник всміхався. ― Тоді як щодо твоєї нової супутниці в обмін на те що тебе цікавить.

― Виключено, ― відповів Олег раніше, ніж Маргарита ще встигла зрозуміти що мова про неї, та навіть подумати, що Олег міг притягнути її сюди «на продаж». І добре що не встигла.

«А якщо я наполягатиму?» ― почувся голос із-за спини Маргарити і вона відсахнулась перш ніж зрозуміти ― вона не мала показувати, що його чує. Хазяїн з’явився за її спиною. На рух Маргарити Олег із Настею зреагували моментально й у наступну мить їх трьох від Хазяїна вже відділяло коло зеленого полум’я. Воно спалахнуло раптово та одразу яскраво, сягаючи майже до поясу кожному з них. Схоже, що через помилку Маргарити, ситуація ставала напруженішою.

― А якщо я наполягатиму? ― Хазяїн повторив питання вголос і зараз воно звучало з насмішкою. ― Ти ж бо привів незвичайну відьмочку, чи не так? Якщо не для того, щоб обміняти на інформацію, то для чого?

― Ви ніколи не розкриваєте своїх планів повністю, чому ж я маю? ― похмуро відказав Олег.

― Дійсно, ― капюшон Хазяїна поволі похитнувся, позначаючи кивок власника. ― Я не розкриваю планів, однак ти завжди прагнеш впхнути в них свого довгого носа. Чому б мені не вчинити так само?

Маргариту накрило поганим передчуттям, однак вона не встигла навіть видихнути, як Хазяїн опинився просто перед нею, за межею палаючого кола. Вона смикнулась, відступила, розгублено поглянула на Олега, але той навіть не поворухнувся, як і Настя. Вони наче…

― Тепер вони нас не потурбують, ― за голосом точно можна було почути, що Хазяїн Провалля всміхається. ― І взагалі нічого не потурбує.

Маргарита зиркнула на вогняне коло і їй стало недобре. Полум’я, що ще мить тому танцювало, завмерло, так само як і Олег із Настею, наче відео хтось на паузу поставив.

― Залиш зомління на потім, ― сказав Хазяїн, знову підходячи до неї ближче, ― і відповідай на моє питання:…

«Ти ж чуєш мене?»

Від того, як він нависав над нею, Маргариті стало недобре. Здалека здавалось, що Хазяїн середнього зросту, однак зараз, коли він стояв просто перед нею і відступати вже було нікуди, ставало зрозуміло: він майже на голову вищий і це дуже давить. Особлива ця темінь під капюшоном…

Маргарита повільно кивнула. Щось їй підказувало, що відмовчуватися ― не найкращий варіант.

«Дійсно, цікава відьмочка… Звідки ж ти така взялась у цих недогероїв?»

Маргарита швидко озирнулась. До полум’я було менше кроку, тікати з такої кімнати нікуди, та й Олега з Настею в такому стані ж залишити не правильно якось… Однак навряд чи в Маргарити були відповіді на питання цієї штуки, яка чи то прикидалась людиною, чи то дійсно колись нею була.

«Навіть не думай втекти, дівко. Невже ти думаєш, що якщо я можу не пускати небажаних гостей сюди, то не зможу закрити тебе тут?» ― голос прозвучав так, наче на вуха Маргарити впала купа води. Хазяїн на неї гримнув і від того щось у животі неприємно скрутилося. Страх.

― Я не взялась, ― тихо відказала Маргарита. Як тільки вона зрозуміла, що ця бридка штука в капюшоні її лякає, у душі зародився гнів. Якого біса ці нелюді так і лізуть до неї? ― Я тут жила. У Києві. Про тебе знати не знала.

«Думаєш зможеш мене надурити?!» ― голос Хазяїна знову вдарив луною по вухах і змусив Маргариту скривитися від болю. ― «Дівко, ти ще навіть не зрозуміла з ким зв’язалась…"

Із цими словами Хазяїн простягнув до неї свою руку, затягнуту в шкіряну рукавичку, з наміром вхопити за горло, однак Маргарита була не звична до того, щоб із нею отак поводилися, тому зробила перше, що прийшло на думку: спробувала копнути Хазяїна в те місце де мало бути його обличчя. Не вийшло, Хазяїн перехопив її руку й у ту саму мить усе навколо закрутилося. Здалося, що Маргариту посадили на каруселі і стіни закружляли навколо неї з такою швидкістю, що починало нудити.

«Я ― володар часу! Не думаєш же ти, що мене можна надурити?! Я покажу тобі на що здатен час, якщо ти не хочеш говорити по-хорошому…"

Маргарита б зойкнула, якби могла вимовити хоч слово. Рука за яку її тримав Хазяїн, почала змінюватися: спочатку здавалося що це просто рух судин під шкірою, але ні, шкіра змінювалась, наче стоншувалась, жовтішала… старішала. Маргарита вхопилась вільною рукою за своє обличчя, боячись, що… І не помилилась, бо на обличчі вже з’явились зморшки.

«Це сон. Має бути сон, бо так не буває», ― подумала Маргарита, відчуваючи, як починає тремтіти. ― «Я прокинусь і все закінчиться».

Звісно прокинутися не виходило. Замість цього шкіра продовжувала стоншуватись, огидно обтягуючи кістки пальців і стаючи вже не жовтуватою, а сірою, як у мумії. Як би Маргарита не намагалась запевнити себе, що все це їй тільки здається, що це лише ілюзія, її трусило все більше й більше від того, що з нею коїлося. Болю не було, однак у ній наче розросталась діра від того, що вона бачила. Від того, як її тіло змінювалося, старшало і зникало. Бо коли рука зовсім усохла, Маргарита побачила, як розсипається на пил. Як поволі з неї сиплються крихти, розлітаються як маленькі піщані гірки на пляжі від найменшого подиху вітру. Пальці зникали фаланга за фалангою, кістки розсипались.

Коли тління дісталося її зап’ястка, Маргарита нарешті закричала.

― Годі!

Скрикнула так, наче її голос міг усе це скасувати, закінчити цей страшний вихор-водоворот часу. Скрикнула з переляку, але зі злістю. Бо якого біса, вона, уже не дитина, а доросла дівчина, чогось боїться?

І раптово, це спрацювало. Майже одразу шкіряна рукавичка пропала із зап’ястка Маргарити, а стіни навколо зупинились. На якусь мить Маргариті здалося, що її оповило щось прохолодне, як вода в ставку, однак це відчуття зникло так само швидко, як з’явилось. Хіба що залишило по собі відчуття захищеності та впевненості у власній недоторканності: доволі ірраціональне, якщо враховувати обставини.

Коли вона змогла зосередити погляд на тому, що відбувалося навколо, ситуація вже сильно перемінилась. По-перше, Хазяїн опинився від неї так далеко, як це взагалі могло бути в замкненому просторі: тепер він стояв попід самою стіною і схоже що був не такий розслаблений, як до цього. По-друге, Олег із Настею заворушилися і тепер затуляли Маргариту собою, а в їх руках були готові справжні заклинання: у Насті золотисте сяюче павутиння, а навколо Олега потріскувало щось дуже схоже на потужні заряди статичної електрики. Зелене полум’я остаточно зникло.

― Ми йдемо звідси, ― холодно сказав Олег. Здавалось, що від його слів будь-яка рідина мала вкритися льодом.

Хазяїн нічого на це не відповів. Настя поглядом вказала Маргариті на двері й та слухняно позадкувала до виходу. Годі з неї пригод на сьогодні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Silverpeony
13.02.2023 23:33
До частини "Розділ десятий"
Я, як спражнісінький фанат ледь не щогодини чатую на продовження! Моя усмішка сяяла на все місто, коли я побачила новий розділ, аж так мені кортіло дізнатись продовження цієї чудової історії. Атмосферне та навіть трошки моторошно продовження пригод Маргарити в новому для неї просторі знайомого міста. Це захоплюче та приголомшливо, а читати про всі ці події – суцільне задоволення! Щиро дякую за вашу працю і прекрасну роботу!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Наталя (BurningBright)
    14.02.2023 11:56
    До частини "Розділ десятий"
    Охохо, у міста є перший фанат! В середу викладу новий розділ) Але ви можете почитати повість повністю, закинувши мені на каву за посиланням в описі. Там вже весь текст, а також фотографії місць, де живуть нові Інші знайомі Маргарити))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше