Just Катерина

I can't do everything good,

Because I'm just a human after all.

I try to smile through the pain,

But it works like talking to the wall.

I spent too much time

To find myself in the darkness.

When some people seem affable,

They can also be heartless.

I followed my dream, but I failed.

The time is up! I made mistakes.

Things happened, and I'm a loser.

I feel that failure in blood, in veins.

На тебе зачекались ті,

На кого ти мене проміняв.

Хоч в цьому винуваті ми удвох,

Та з себе провину ти швидко зняв.

Оце і все, що лишив по собі?

Ти випатрав моє нутро,

Побачив всі шрами наяву.

Почуття не схожі зовсім на романтичне кіно.

Мабуть, задоволений безмежно,

Що використав усе, що я могла

Колись віддати, повіривши тобі?

Я знаю, що тоді була незміряно дурна.

Коли я падала і витирала кров з обличчя,

Ти бачив не мене — лиш факт падіння.

Так, ніби впавши, я заплямую твоє ім'я,

Обтесуючи власну шкіру об каміння.

Моя недосконалість була тягарем,

Та це зіграло зі мною злючі жарти,

Коли намагалась стати тою, ким ти марив.

Хай згорить оте минуле у пломенях ватри.

Лиши мене у спокої. Мовчи,

Нічого не кажи, не лий отруту в рану.

Не хочу слухати якусь твою брехню,

Не намагайся вводити мене в оману.

Розбиту вазу не зібрати із уламків,

Хоч що не пишуть люди на папері.

Забудь мене, живи своє життя.

Іди і зачини за собою двері.

When the hell goes out.

When all good goes bad.

When I fall into darkness.

When the sky becomes red.

When empire is falling

And the world`s losing its mind.

When all the words are empty

And people are blind.

All around goes ballistic,

But you always assuage.

When my life is so depressive,

Our laughs blow backstage.

If you lift your head,

You can see that the sky is blue.

If I close my eyes,

I will always see you.

I don't want to be rude,

But I can't tell you a lie.

The truth can be frightening,

I want to say you 'goodbye'.

All your phrases were empty.

And your glances were senseless.

Please, forget me forever!

You`re always mannerless.

I don't want to be afraid,

But you know all about my fears.

I was alone, but also happier,

Even when I smiled through my tears.

Я живу. Живу допоки не стане серце

В цьому бетонному місті розбитих надій.

Я лише звук, безликий голос іззовні.

Це місто розтрощених з хрускотом мрій.

Плинність часу ніяк не лікує,

Це все одно, що латати гниючу рану,

Яка прорве ті недбалі шви,

Розриваючи з ними солодку оману.

Радій тому, що маєш зараз,

Надалі буде тільки гірше.

Не маю права жалітись, мовчу.

Слова із крові постають у вíршах.

Життя — щоденна боротьба,

Суцільне випробування на витривалість.

Узріли всі криваве полотно життя,

Яке поглинула людська недбалість.

Нас пам'ятатимуть мертві довічно,

Живі топтатимуть залишки плоті.

Піднесення і швидкоплинна радість.

А далі — ніби збитий птах в польоті.

Найгірше — пусті, бездушні, сірі очі.

Байдужий вираз, що тебе не помічає.

А дивишся на це крізь спазми й ридання

І розумієш — вороття уже немає.

Цей світ приречений. Ламаються життя.

І виграш, і провал — це кровопролиття.

Я потонула навік в цьому вирі подій.

І ляжу кістками у місті розбитих надій.

Скрізь передсвяткова метушня.

У вир кохання линуть серця,

А деяким нещадно їх порозбивали,

Тож ходять серед нас і нема на них лиця.

Торочать всі, ніби це найкращі почуття,

Мов щось неземне, типу щось утопічне.

А завтра ці люди будуть казать зворотнє,

Бо ніщо у цьому шаленому світі не вічне.

Всесвітнім злом вважається Диявол.

Мовляв, мучитель він, бо пекло створив.

Щонайжорстокішим його всі називали.

Казали, якби міг, то всіх людей би вбив.

Але згадаємо, що в головного ката

Стосунків-то ніколи не було.

Невже така слабка нервова система,

Що отого кохання не витримало вище зло?

Тож свято святом. Дякую за атмосферку.

На щастя, почуття не будуть мене гризти.

Якщо Диявол не витримав тих стосунків,

Ну то мені чого туди вже лізти?

Коли сидиш, мовчиш, не чуєш,

Твої долоні у чужій крові.

Поки ковтаєш алкоголь у барі,

Чиїсь тіла хоронять у землі.

Ти дивишся крізь скло рожеве,

А хтось у відчаї шукає допомоги.

Ти думаєш, що ні на що не вплинеш,

Та без твого втручання не буде перемоги.

Умієш воювати — бери в руки зброю.

Не вмієш? Будь опорою, достойним тилом.

Нічого не вмієш? Тоді затикнись.

Твоє майбутнє від куль закрило чиєсь тіло.

І поки одні завдають ворогу ударів,

Наближають нашу перемогу, їхню поразку,

Дехто досі закриває очі на це все

І у тиші думок шукає відмазку.

За наш яскравий стяг і мову

Втрачали життя у лиху годину.

Тебе війна ця не стосується

Допоки у труну кладуть не твою близьку людину.

Мовчання — біль, розмова — слабкість.

Самотність лякає, суспільство гнітить.

Сонце заходить, все вкриває пітьма,

Рана глибока ятриться, болить.

Є ризик зайти задалеко,

У самі хащі таємних бажань.

Ці катування себе не дають нічого,

Лиш збільшується кількість запитань.

Думки кричать, прориваючи плоть.

В мозку все кипить і на шмаття рубає.

Немає утопії й бога немає.

Занадто гучно і в тиші буває.

Попроси мене залишитись

Хоч би як нас життя не ламало.

Кава, розмови, теплі вечори...

Та цих моментів в нас було замало.

Не залишайся із пітьмою сам на сам

І не викреслюй наші імена з історії.

Тривале мовчання іноді нагадує

Ходьбу по небезпечній території.

Крізь скло віконне виднівся

Холодний танець зірок,

А я боюся це все згубити

Та зробити останній крок.

Моя посмішка нічим не зарадить,

Та іскри у очах твоїх люблю.

Щоб не сталось, завжди я згадаю,

Як тримав ти долоню мою.

У крихкі дні розрухи і жаху

Ти, будь ласка, себе бережи.

Попроси мене залишитись.

Отак просто мені це скажи.

Вони лиш двоє божевільних

Без вдачі доброї і честі.

Їх знають у місцевих барах,

Зухвалість, аморальність в кожнім жесті.

Він п'є свою текілу,

Вона танцює на пілоні,

Сміється з його грубих жартів

І топить душу в самогоні.

Вона видурює грошву,

Він дивиться на неї

І знову за питвом

Озвучує усі брудні свої ідеї.

Ядуча посмішка на вустах,

Далека вона від наївності.

У декольте зникають чергові купюри,

І не втрачає дияволиця клятої чарівності.

Кинджал та підбори,

Підла душа і кривава помада.

Вона фліртує з Сатаною,

Їй подобається та дарована влада.

Ця жінка — пломінь вогню,

Що янголам спалює крила.

Вона хижачка жорстока,

Розбійницька рушійна сила!

Удвох вони страшний дует:

Повія із головорізом-голодранцем.

Розпусту сіють скрізь навколо.

Вона у ліжку з черговим коханцем.

Вони безбашенні, мов епідемія,

Бо по собі лишають горе й зраду.

Вони шукають шлях у вищий чин,

А в алкоголі й золоті — розраду.

Палало тіло розіп'яте на хресті,

На площі головній юрба зібралась.

Гучні прокльони обривали ніч,

У чому винувата жертва, влада не зізналась.

Усі кричали про якусь там справедливість,

Та от рудоволоса, вогняна душа,

Яка не знала, з чого та немилість,

І з жодного не брала ні гроша.

Народ вигукував усяке, зловтішався,

Плоть догорала, в попелі усе.

І цьому заперечити ніхто не намагався,

Плітки, як пилок, вітрюган рознесе.

Кричали: "Відьма! Шльондра ти! Потвора!"

Вони зливали в неї всі свої гріхи.

Вогонь зжирав її, точилась в нім покора

Жорстокості людській. Палив усім шляхи.

І грянув грім, і хмари навернули,

І линув дощ, затоплював поля.

Здавалось, боги їхні все збагнули,

Що знищили безвинне те життя.

Враз ксьондза блискавиця загубила,

Пробило струмом тіло те бридке.

Сочилась в ньому та пропаща сила,

Яка винищувала в людях все людське.

Удалині із факелом стояв хлопчина,

Чия сестра загинула в вогні.

Для ненависті тої була в нього причина,

Яка згорівши, захороненою буде в землі.

Віршів і прози всякої багато,

Лірика, депресія, глибокі почуття.

Я теж написала отакого купу,

Та не цікаво слухати одне моє ниття.

На вулиці фігова погода,

Я захворіла, відпиваюсь чаєм.

Борги, малюнки, тексти і вірші.

Тепер, як кажуть, маємо, що маєм.

Паскудний стан. Я хочу вже гуляти!

У голові мільйон ідей останнім часом.

Я хочу літо. Хочу їсти свіжі вишні,

Шашлик домашній і літруху квасу.

Ти думаєш, що ти сидиш на самоті?

Навколо ні душі. Та чи це так насправді?

Можливо, мозок лиш зациклився на цьому,

Це може просто не відповідати правді.

Тривожність переслідує тебе.

Вона, мов звір, у душу лапи запускає.

Хижак, що випиває з тіла усю кров

Й по собі нічого не лишає.

Тривожність знищує, отруює життя.

Потроху вигораєш ти, гинеш повільно.

Переживання й страх тебе з'їдають.

"На Західному фронті все стабільно".

Палають вже синім полум'ям дедлайни,

А я, як дебіл, до останнього сиджу.

Лиш кілька тижнів до канікул лишилось,

А я уже це життя не вивожý.

Нічого не встигаю, хоча намагаюсь.

Нічого не роблю, постійна тривожка.

Іде серіал, заварюється кава.

На мене чекають практичні, звіти та художка.

Не хочу вчитись. Задовбалась.

На вулиці весна, цвіте бузок,

А я тут знову парюсь над боргами

І по навчанню щось у мене блок.

Що означає дощ?

Потоки сумних, безликих думок.

Ритмічний стук крапель об вікно,

Які сплітаються знов у химерний танок.

Монотонність ударів об скло.

Прозорість, безрадісність цієї миті.

Мокрий асфальт, тяжкі сірі хмари,

А наші очі давно вже закриті.

Солоні сльози й безнадія у повітрі.

Я в небо думки, мов птахів, відпущу.

Не варто перейматися. Забудьте.

Це лиш сумна мелодія дощу.

Привіт вам із пекла! Я тут з вами знову!

Пропонували ще пожити і не сприйняли відмову,

Ледь виперли мене з того світу вищі сили,

Побачивши мене, мертві рили могили.

Від мене відхрестився навіть сам Сатана,

Кричав він: "Тільки не ця дура! Тільки не вона!"

Самогубці шкодували, що не можуть вмерти іще раз,

При думці, що мене можна здихатись, всі приходили в екстаз.

Зазирнувши в мою душу, боги п'ють "Валідол",

Зате демонам пофіг, вони тягнуть прикол.

Я спалю сотні міст лиш заради розваги,

Жалюгідні покидьки не варті навіть уваги.

Навіщо мені совість? Лише жити заважає!

"Така спокійна!". Що, ніхто так більше не вважає?

Втопила власну совість у міцному алкоголі,

І знов життя вирує у крові та рок-н-ролі.

Навчання вже нагадує суцільну шизу,

Хто не адаптувався, лежить мертвим внизу.

Більше ніяких нервів! Тільки помста та знущання!

До біса все! У мене нове хобі — руйнування.

Ми крокуємо безлюдними провулками,

На асфальті не видно наших слідів.

Життя занадто складне для нас обох.

Щоб описати це не вистачає слів.

Ми натягнули на обличчя маски,

Ніби емоцій жодних в нас нема.

Занадто довіряла іншим людям,

Тепер переживаю біль сама.

Ми дві бездушні брили кам'яні.

Як раптом зникнемо, ніхто і не помітить.

І хоч ми сірі тіні в цьому світі,

Та все одно до світла нас магнітить.

Вітер гонить люті хмари,

Сніг вирує, стигне кров.

Раз за разом я викурюю сигари

І не знаю, хто припреться сюди знов.

Хто ти, незнайомий силует?

Завмер, та серце б'ється все одно.

Розповім тобі я один секрет,

Бо встряг ти по коліно в це лайно.

Чому блукаєш ти серед снігів?

Чому зайшов до мене ти в оселю?

На запитання цей дивак не відповів.

Дим від сигар вкривав візерунками стелю.

Мовчиш? Ти перший гість за ці роки.

Легенди та казки відлякують місцевих.

Ночами довгими полюють тут вовки

Та чутно клацання щелеп сталевих.

Єдиним теплом в цих краях є вогонь,

Що розсікає темряву та вбивчий холод.

Тут не зігріє вас тепло долонь,

Сконала більшість через злість і голод.

Я відчуваю кров гарячу у тобі!

Твоя бездушність мене не обдурить.

Я бачу темні думки у твоїй голові!

Незнайомець лиш спокійно далі курить.

У твоїх венах тече життєва сила,

У ритмі химерному серце б'ється.

Та я тут щоб зірвати тобі крила,

Душа твоя на шмаття розірветься.

Ось полум'яне сяйво спалахнуло,

Розбризкуючи відблиски на стіни.

Обличчя незнайомця сильним болем різонуло,

Від його думок лишились тільки руїни.

А пальці лялькаря вже вимальовували знаки,

Криваві руни пронизáли тіло силуета.

Душа знесилена та не змогла відбить атаки,

Життя не зберегла навіть дзвінка монета.

Я обіцяв тобі легенду розказати,

Тож слухай, друже, її ти уважно.

Чи мріяв ти колись заради інших все віддати?

Чи йшов до бою в мить тяжку відважно?

Так, об мене витирали ті сволоти ноги,

Вважали слабаком, я в злиднях все життя.

Вони знецінювали і не помічали мої перемоги.

В тіні було моє жалюгідне буття.

Я ріс, я перевершив їх із часом,

Вони помітили запізно і благали милосердя.

Благали, коли вже запахло кров'ю і м'ясом.

Спалив поселення внівець я спересердя.

Ламати легко, то не будувати.

Я відплатив їм за усі гріхи

І не збираюсь більше анікого рятувати.

Душі брудні, кривавим златом лантухú

Ви набиваєте та інших топите в болоті.

Вже очі твої, бачу я, скляніють.

Навічно ти моя маріонетка без плоті.

Піти проти мене люди не посміють!

Без імені й душі, вже усіма забутий

Незнайомець вже не може думати сам, жити.

Він не існує як людина, в кайдани закутий...

"Господарю, готовий я служити!"

Ми всього лиш жалюгідні покидьки.

Ми купка бруду та сміття обабіч цих доріг.

Завжди бачим те, чого інші не бачать,

Але виживали щодня ми, хто як зміг...

Каз Бреккер, підступний каліка й злочинець,

На диво не здох від невдач і хвороб.

Він скрізь мов примара був чи чужинець.

Дивна реакція на воду? Він, мабуть, аквафоб!

А Інеж! Те дівчисько із борделю!

Така вся набожна, клинок блищить в руці.

За ціллю хоч полізе вам на стелю!

Хоч і вважають її милим сонечком усі...

Сталеві м'язи і холодний погляд,

Військова форма, шрами та троянди.

Пройти б цьому чудику повний медогляд...

Матаяс Гельвар — жертва пропаганди.

Шпигунка, вояка й просто бестія руда.

Кайфує, хрумкаючи вафлі й попиваючи каву.

Як вибісиш, то їй нікого не шкода!

Із нею небезпечно мати якусь справу...

Життя вирує: перестрілки, гроші, казино.

Зухвала посмішка не покриє тих боргів.

Відрахування з універу? Він вже снайпер давно...

Джаспер Фахей один з матерців, хоч цього й не хотів...

Виродок для батька та слабак для усіх.

Хімік, геній, музикант й художник.

Вілан ван Ек був занадто наївним, хоч це й не гріх...

Він думки інших й власних комплексів заложник.

Улюбленці диявола керуються грошима.

У них у всіх одна мета, та різні результати.

Місцева влада лиш прибутком одержима...

Короче, читайте! Що тут ще казати?

Заради тебе я ловила вигорання,

Заради тебе я робила неможливе...

Чекаючи тебе, робила різні завдання,

Відповідала на питання та здавала нормативи.

Ти задавала ціль, але так тяжко було

Чекати на тебе і не переживати,

Що ти не прийдеш, що мені не повезло.

Без тебе все не те! Ну що тут ще сказати?

Ламала зуби об граніт науки,

Ледь не загнулася, кров із носа текла.

Ніхто, крім тебе, не полегшить ті муки,

Але я тільки через тебе далі йшла.

На твій прихід усі бюджетники чекають,

Бо ти, мов промінь у похмурі дні.

Баланс на карті кожен день перевіряють

Скоріш приходь! Потрібна ти мені!

Рахую я хвилини до твого приходу...

Стипендія! Це слово, немов мед!

Даруєш радість ти робочому народу.

І знов пахати премось... Тож вперед!

Навколо нас лиш крига та сніги,

Ми виснажені битвами тяжкими.

Хай наші молитви почують боги,

Бо гинуть в муках страшних побратими.

Мечі і сокири блискучі в крові,

Безстрашні погляди до обрію полинули...

Йдемо ми крізь біль та бурі снігові,

Ярли давно вже в різанині загинули.

Дракари, на мілководді пришвартовані,

Палали, мов очі Локі, від ворожого вогню.

Отруйні стріли в серця нелюдів спрямовані,

Ми рвали мечами їхню плоть без жалю.

Випробування Валькнута не всі пережили.

Сила Тора боронила нас, задавала мету.

Молились на Відара й Одіну дари несли.

Не знищить жоден ворог нашу віру святу!

Поранення ці не затягнуться на шкірі.

Судомні вдихи... Ось і погляд згас.

Ми чуєм мелодійні голоси валькірій

І знаєм, вже Вальгалла кличе нас!

Постійний недосип і синці під очима.

Вона не Термінатор, а звичайна людина.

Бажання поспати звикла кавою глушити,

Та вже все не вивозить. Що ж тепер робити?

Вона робила все. Чесно, дуже старалась.

Щоразу подихала, жити якось намагалась.

Погрузла в документах, мов у багні.

"Цікаво, скільки всього ще навалять мені?"

Готова вже вийти вона у вікно,

Бо просто так не розрулиться воно.

Байдуже на життя, щез отой оптимізм,

Ще трохи й видохнеться повністю її організм.

Кров хлеще з носа й зупинитись не може,

Стрес і недосипи сказалися, схоже.

В очах лопнули судини і болить голова.

Хто знає, чи до двадцяти лишиться жива...

Старі шрами нагадали про своє існування,

А в очах застигло неозвучене питання.

На все начхати, чекала вже примарного фіналу.

Кожна дія її вилилась лиш у спробу невдалу.

Здавалось, скоро фініш, вже не в змозі триматись,

Вже видохлась: не може плакати й сміятись.

І хто тепер подописує усі ці тексти?

Стій-но! Поглянь, їй розірвало серце...

Хто казав, що не можна бажати проблем?

З тим, що псіхована я, нічого не зробите.

Хай палає це все кривавим вогнем!

Поживши життя нервовий зрив лиш заробите.

За ненависть не вибачаюсь, хочу я пустити кров...

Най висять кишки на дротах електричних...

Хтось ще якийсь спосіб вбивства знайшов?

Хочеться, щоб стерви зникли за обставин містичних.

Кров кольору вина, очі сповнені страху,

Обдерта шкіра, виламані ребра й жах у погляді.

Я паную над смертю, а не йду на плаху.

Душа й думки жертви і без того вже прокляті.

Загублені листи, що не дійшли до адресата,

Розписані ледь вицвілими чорними чорнилами.

За кожне написане слово людину чекала розплата.

За почерком видно, листи ці писали годинами...

Пожовклий папір та замальовані пейзажі...

На аркуші весь біль, всі думки тут пролиті.

Відбитки пальців й затерті плями від сажі.

Ці листи були свідками жахливої миті...

Останні слова: "Не хвилюйся за нас. Ми живі!"

Ці послання загубились десь по дорозі,

Ті папери, що вкривали їх букви криві...

Вони лишились непрочитаними й досі...

Сидів самотньо рудий кіт на підвіконні.

Сидів і думав про життя-буття котяче,

Про коробки, пакети і ночі безсонні.

Чекав він на вечерю нетерпляче.

Казали йому, що щасливо жити буде…

Раби є, недешевий корм, лежанка й дряпка.

Вважав він, що примарне це, про радість забуде,

На минулих подіях поставлена крапка.

«Все буде добре!» – так йому казали,

Та він був скептиком, не вірив анікому,

Зробити це насмішка й сумнів заважали.

Ніяк не вгодиш ти котиськові тóму.

Кіт подумки презирливо всміхався,

Скептично ставився до слів про цінності людські,

Бо знав, що є справжнє щастя, й ні разу не зізнався,

Що не у кормі й коробках воно, а в душі.

Не вірив він у силу успіху й достатку.

Слава і популярність не цікавили його.

Гадав, що радість – це спадлючити, чиєсь все з’їсти без остатку.

Дивіться, стирить й не лишить вам нічого.

Колись ми в депресняк впадем,

Розробимо безліч складних систем,

Посваримось з кимось кілька сотен раз в маршрутці,

Вибісимось і таки когось приб'єм.

Хто зна, як починали шлях маніяки в детективах,

Та ми усі разом бухали на корпоративах.

Убити й труп сховати то не є "проблєма",

Втекти не складно, біг здавали ми на нормативах.

Не буде, мабуть, чутно як гримлять скляні пляшки,

Забудуть всі навколо про твої якісь грішки.

Ніхто не закричить, що покоління це пропало,

Коли на твоїй шиї, як змія, чиїсь кишки.

З печінки може вийти непоганий паштет.

Руками не жери, не забувай про етикет!

Нирки ми продамо, мозок...він там точно є?

Все інше вигребем в якийсь окремий пакет.

Дістань заначку! Купим нового ножа.

На старому просто вже з'явилася іржа.

Тобі погано, бо побачив знову кров?

Не переймайся, не твоя ж вона, чужа.

Хто ж буде наступним? Якісь є ідеї?

Дивись на людей, дурню, як на мішені.

Аж смішно дивитись, як люд метушиться.

Й водночас не бачить нас і йде по алеї.

"Ти crazy!"— скаже мені хтось,

"Так", — відповім я коротко і ясно.

От скажіть чесно: не подобається щось?

Don`t know як вам, та я вважаю, що це класно!

"Бути розумним — це вміти прикинутись тупим."

Життя є виживанням, а методи у всіх свої.

Дивлюсь на все це крізь ядучий дим,

Збираючи до купи думки розкидані мої.

Може я stupid дійсно, але подумайте самі,

Що бачите ви? Показана лише "оболонка",

Не помічаєте ніколи демонів в пітьмі...

Замість душі чорна діра, страшна воронка.

Are you blind, народ? Чи може foolish просто?

Зовнішність, немов обкладинка якоїсь книги.

Гадаєте, я не знаю, що це — помста?

Вже замість нервів шматок сталі й криги!

Люди думають, що вони найрозумніші,

Винахідливість свою усіляко вихваляють.

Якщо подумати, коти ні краплі не дурніші,

А навпаки — нас дурнями постійно виставляють.

Не заперечуйте, бо точно знаю,

Що виконаєте всі котячі забаганки.

По шерсті на одежі котолюба я впізнаю.

Сидить кіт часто в режимі "буханки".

Обгортки від цукерок вже котяча власність,

Пакети та коробки тепер теж.

Лінивий кіт, цим викликає заздрість,

Та й наглість його не має меж.

Кіт — перший друг, навіть не сумнівайтесь.

Не збреше він. Чого брехать котячій "прислузі"?

"Бридкі ви, шкіряні. До мене не торкайтесь!"

Лише коли кіт жерти хоче, тоді ви друзі.

Попіл мрій розлетівся,

Вдарився об реальність.

Той страшний вогонь розгорівся,

Показуюючи власну безжальність.

Але он, поглянь туди!

В цьому жорстокому світі,

Де панують лихі думки,

Хтось малює яскраве графіті.

Поміж сірих пейзажів та зламаних планів

Хтось показує іншим життя яскравість...

Та відкрийте ж ви очі! Живем, як в тумані!

Зазираючи в душу, ми бачим лукавість.

Той люд був здавна жостоким і злим!

Забули вони про дружбу й добро.

Материк видавався і їм замалим,

Воювали вони один з одним давно.

Не дай скам'яніти ти власному серцю,

І барви оті у душі ти тримай!

Не підсипай в життя інших пекучого перцю,

Лиш всю ту любов близьким людям віддай!

Люди — вовки в овечій шкурі,

Ніколи ти не взнаєш, ким прикинуться вони:

Вони і добрі, і жахливі, і похмурі...

Буває, ігнорують скільки не дзвони.

Ми думаєм, що інші чимось кращі,

Що нас не люблять, бо ми диваки...

Душі людської непролазні хащі,

Де дуже видно, що ми не такі.

Та людям тим ніколи не збагнути...

Красу у інших треба лиш знайти,

Щоб власне серце змогло спалахнути,

Щоб легше було друзів віднайти.

Ніщо не може сп'янити, як свобода.

Лиш уяви: до небокраю вітром мчиш...

Щоки твої обвіває приємна прохолода,

Про волю й щастя ти усім кричиш.

Десь в мріях загубилась засторога.

Пригоди манять нас, ніби магніт,

А таємнича і незвідана дорога

Веде в захопливий та небезпечний світ.

Можливо, квіти запахом дурманять

Або нас зводить з глузду спів пташиний...

А може відьми лісові над душами шаманять?

Чому тоді проведений на волі час важливий?

Солодкий присмак щастя та свободи

Так само діє, як і молоде вино.

І людство пише відчуттям цим оди...

Тут ризик завеликий, наче ставка в казино.

Цікаво, як мене людство терпить?

Лишиться це питання без відповіді...

Що нервову систему мою держить?

Часом думаю, що вона створена з міді.

Чи може там міцна сталь?

Або твердий алмаз чи камінчик яскравий?

Ні, тут всього лиш ламкий кришталь

Чи шматок залізяки іржавий...

Одна половина мене постійно жаліється,

Інша ж сміється крізь сильний біль.

Я думала, що душа квітками покриється,

Але ні, там вижити змогла лише цвіль.

Внутрішній монстр злістю харчується,

Ненависть і страхи для нього — десерт.

Нічого від кігтів його не врятується.

Але в житті він — важливий елемент.

Мій демон розпалює страшний вогонь,

Який пожирає усе навколо

"Прошу, не нервуй ти, охолонь!"

Кричу я собі, зриваючи горло.

Всередині вирує непогода,

Та коли мені погано, я нікому не скажу.

Як буде колись така нагода,

То я себе справжню, мабуть, покажу.

Кохання спіткає людину раптово,

Коли не шукаєш, саме віднайде.

Як почуття взаємні — все чудово,

Як навпаки, то, ніби перший сніг, пройде.

Так доля в дівчини одної склалась,

Що нібито так радісно жила.

І несподівано так якось закохалась,

І зрозуміла, що щасливою раніше не була.

Життя тепер їй видавалося безхмарним,

Й кожне слово було сповнене любові.

Образ щасливої родини був примарним,

Життя його забрали завдання військові.

Вона не бачила того порубаного тіла,

Їй все переказали місцеві чутки...

Тяжкая туга ті хати всі облетіла,

Заповнюючи скрізь щілини і кутки.

Топилася вона у спогадах постійно.

Із пам'яті все виринала одна гарна картина:

Гуляли вони серед лісу спокійно,

Десь поруч квітки розпустила шипшина.

Тоді ж і побачили розчерк яскравий.

Вогнем розірвав він небо чорнильне...

Палаюча зірка з хвостом золотавим!

Передчуття страшного було дуже сильне.

Тепер сиділа у хаті вона та гадала,

Чи могла якось інакше скластися доля.

Волосся хвилясте на плечі спадало...

Втішала себе, що на все Божа воля...

Думки обірвав глухий стукіт у двері.

Понуро дівчина пішла гостям відчиняти.

Одинокий портрет на старому папері

Мав щілину в стіні біля дверей затуляти.

Зібралась з думками вона й відчинила.

Слова усі перемішались вмить,

Радість від побаченого дівчину сп'янила,

Підозра і сумніви не змогли її зломить.

"Знаєш, я існую допоки ти жива."

Промовив коханий, що, казали, загинув.

По небу хмарка одинокая пливла,

Аж раптом сильний дощ із неї линув.

Крізь щастя те, що заглушило відчуття,

Дівчина дивні зміни не змогла побачить.

Заграло кольорами враз її буття!

Якби загинув він, то не змогла б життю пробачить.

Слухала його, мов зачарована.

Сліпа закоханість до добра не доведе.

Здавалось, що душа її врятована,

Та мала вона знати, що дорога ця в пекло веде.

Розповідав він про цілительку якусь,

Яка й залікувала його рани.

"За щастям, бачиш, я весь час женусь,

Та не можливо залатати душу рвану..."

Чом не помітила, що карі очі

На золоті перетворились?

Не спав він, кудись йшов посеред ночі,

На ранок райдужки дивно іскрились...

Вона прожила три дні без проблем,

Та потім дивне з нею почало робитись.

Невідома хвороба палила тіло вогнем,

Від цього дýмки її стали губитись.

"Я знаю, що хворобу подолаю!"

Та так лише їй видавалось.

З часом стала вірити, що попаде до раю,

Все слабшала, на життя надії не лишалось.

Він розквітав із кожним днем.

Вона раділа, що хоч хтось є щасливим.

Життя його цілком складалося із схем,

Без жертв виживання було б неможливим.

Дівчина була бідна, бо дурна!

Жила вона із нечистю весь час.

Душа хижої істоти була брудна,

Той погляд життєрадісний погас.

Істоту перелесником в народі називали.

Він випивав життєві сили лише тих,

Хто часто над загиблими сльози проливали,

Допоки не вирветься у них останній вдих.

Копіювати він поведінку вмів,

Та й зовнішність підроблював не раз.

Лиш очі не мінялись, він це розумів.

Це було добровільно, не чийсь жорстокий наказ.

Хто ж знав, що зірка, яку бачила пара,

Був змій вогняний, що багато назв має.

Ходив між людей він, неначе примара,

Де сталося горе, там здобич шукає.

У нього було достатньо імен:

Перелесник, літавець, змій...

Страшна сила зростала, як в чорноземі клен.

Завжди вигравав він із жертвою бій.

Після загибелі здобичі літавця,

Хоронили за традиціями цю людину.

Шукав наступних там: друга, коханця,

Сусіда, сестру, брата чи може дружину.

Знов повторювалась історія жахлива:

Не виживав нещасний, віддавав всі сили.

А так як героїня наша була занадто мрійлива,

Її неуважність і пусті надії вбили.

Загояться найтяжчі рани,

Замовкне колись шепіт думок.

Нагадають історію нашу кургани,

Скалічені душі закриємо на замок.

Небо проллється сльозами людськими,

Але серця ті із каменю зроблені.

Переб'ють всю красу пейзажами міськими,

Душі кришталеві на уламки роздроблені.

Вбиває байдужість, доводить до гробу.

В тих, хто вижив, замість серця лід,

Нагадує все це жахливу хворобу.

Чи є сенс у тому, що залишимо слід?

Темну ніч розірвав розпачливий крик.

Чиїсь очі слідкують з гущавини лісу!

Мені почувся десь поруч тихесенький рик...

Ніхто не бажає відкрити легенди завісу.

Блукаючи в лісі, його стережися!

Не щадить він нікого й вогню не боїться.

Від кігтів та ікол його вбережися!

Від жаху в очах вже потроху двоїться.

Ти чуєш ті звуки? Виття та скавчання...

Гадаєш, то вовк чи, можливо, собака?

Десь поруч лунає жахливе гарчання.

Сезон полювання відкрив вовкулака.