Прокинувся від спеки, роззирнувся.
«Якого хріна! Де це я?!» — жахнувся.
Не став себе щипати й терти очі,
Подумав й прийняв дійсність неохоче.
Піщаний острів посеред ріки,
За кілометр чорніють береги.
«Мабуть, Дніпро». Та острів незнайомий,
Не пам’ятаю я такий в цьому районі.
«А де мости, народ, шалений трафік,
Метро, що втиснене у щільний графік?
Нема... А значить, це не Київ...»
З ріки холодний вітерець повіяв,
Це вчасно, трохи мозок охолоне.
Поміркувати треба як з полону,
В який потрапив, буду вибиратись.
І де це я, хотілось би дізнатись.
— Ти у «сьогодні».
«Хто це, бляха-муха?!»
— Не треба матюкатись, краще слухай, —
Лунає голос ніби зсередини,
Бо поблизу не бачу я людини.
— І як мене занесло в це «сьогодні»?
— Як і усіх, із часом, це ж природньо.
— Але чому на острів? Щоб злякався?
— Щоби подумав, в собі покопався.
В самотності робити це найліпше.
— Ага, подумаю і стану новим Ніцше.
Приємний сміх, а він страшний буває,
Цей заспокоює і зовсім не лякає.
— Окей, припустимо, нехай я у «сьогодні»,
Що посередині річкової безодні,
Тоді мій висновок, логічний і прозорий,
Два береги — то «завтра» і «учора».
— От бачиш, це не важко, навіть просто.
У кожного в житті такий є острів,
Щоб вирішити, куди рухатися далі.
Ти зараз на ребрі життєвої медалі.
— Це все прекрасно, але є питання,
Який з цих берегів майбутні сподівання,
А де колишні спогади чекають?
— Вирішуй сам, душа і серце знають.
Та дам підказку. Зазирни у себе.
Який би не обрав, він той, що треба.
— Виходить, неважливо, куди плисти?
Та знову я був сам у цьому місці.
Задумався надовго, а може, на хвилину,
Поки річковий час повз мене тихо плинув.
Ретельно зважив сенси великі і малі,
Зайшов у воду і поплив до чорної землі.
Катерина Скрипка
