Всі вірші

Біжу за вітром

Опалим цвітом,

Щоб тет-а-тет

Погомоніти

І збагатити

Життя сюжет.

Хай він остудить

Або загубить

Стремління мрій,

Хай хоч на хвилю

Та я повірю,

Що образ мій,

Як цвіт опалий

Колись, бувало,

Ще навесні

Когось потішив,

Комусь залишив

В душі пісні.

я знищу усе

що з тобою пов'язано

кожен наш спільний

із тобою крок

нас нарешті

нічого не зв'язує

ти сидиш на землі

а я іду до зірок

в той час коли

між нами зима

я змирився з думкою

що так як було вже не буде

і так як було вже нема

мені не потрібні альбоми

міста повні людей і тіней

просто змирийсь з тим помислом

що ми загубились серед людей

як той час, що нас віддаляючи плинув

я

тебе

покинув.

09.25

холодні руки, я чую тихий звук.

моя сльоза не від болю,

я давно страждаю від мук.

коли я плачу, моє серце холоне -

але я бачу, як твоє в мені тоне.

я не знаю, що нам робити,

мої почуття давно починають гнити.

ти наче кохаєш, і я наче теж,

але біль не бачить окреслених меж.

ти хочеш обʼїздити

зі мною весь світ,

погуляти в Парижі,

разом сходити на обід.

кажеш, що мої очі схожі на зірки-

вони, як морякам, допомагають путь знайти.

найсокровенніше мені ти відкрив,

наче свою душу в мою перелив.

показав, що страх - не відразу утрата,

ти замінив мені мого тата.

сумно, що моїх почуттів не змінити,

я можу лиш далі долонями об скло бити.

я кохаю, але надалі все гірше,

я піду, коли ранок стане тихіше.

Можливо ти- не всі мої дощі,

Лише частина перелитих досі.

Коли ночами я лиш на морозі.

Коли світи давно вже не мої.

Я лиш давно не згадую про сон,

А згадую про тебе на підлозі.

Молюся Богу, а в душі в знемозі,

І в цілковитій темряві моїй.

Ти як? Ти де? Нічого я незнаю!

Заломлюючи очі напролом.

Усі кричать: що десь, когось кохають.

А я шепочу вірші про кохання.

І сумнівів у тому я не маю.

> Крок уперед — в невідомість і страх,

Ми, патріоти останніх звитяг.

Більше нема кому йти цим шляхом —

Ми є останні: штамп і закон.

Команди лунають з безмозглих лобів,

Сенсу немає в хворобах умів.

Ніби в засланні ми знову одні —

Тіні і долі пливуть у пітьмі.

Мої думки

Пустота... наче і не відчувається вже той біль, чи радість...

Здається що серце завмерло і більше не б’ється...

І ти тільки спостерігаєш, як життя повз тебе проходить...

Ні не проходить... летить, біжить наввипередки зі світлом...

Чому все хороше минає так швидко? залишаючи лише маленькі вогники,

Які поступово згасають..., а усе інше - сіре, звичайне - тягнеться....

Чи може то я не вмію помічати у повсякденні ті промінчики ?...

Освітлювати ними буденність, та розмальовувати моє життя.

Так чому ж життя летить так швидко у майбутнє?

І ти тільки встигаєш помічати якісь окремі моменти,

І навіть не вистачає часу зрозуміти, що цього більше не буде-

Насолоджуйся життям, запам’ятовуй чудові миті, хвилини...

Залишай у пам’яті усе: добре, веселе , радісне...ті вогники

І коли тобі буде сумно , нехай спогади тебе лікують, надихають,

Дарують сили помічати ці промінчики щастя і запалювати їх...

В ненаситне горнило світів

я вкидаю себе всю,

як є,

щоб забрати мене ти посмів

у життя відчайдушне своє,

щоб спонукою поряд іти

через хащі утрачених днів,

бути дотиком там,

де є ти,

де реальність стається зі снів,

щоб з насіння земних почуттів

квітку щастя зростити удвох,

найрідніших триматись богів

у часи неосяжних тривог,

не згубити у серці весну

із буянням її кольорів,

подолавши дорогу страшну,

від іуд не набратись гріхів.

Я в житті цім – твоя обраниця:

і володарка, і раба.

Хай всі кажуть:

– Їй так таланиться!

Хто вони?!

Гомінка юрба...

Колобродять словами сірими

в лабіринтах чуттів святих,

до яких ми ввійшли дозрілими.

Що до нас їм?!

Що нам до них?

Я в житті цім – твоя обраниця:

і володарка, і раба.

Все намріяне з нами станеться!

Від юрби це залежить хіба?

знаєш, я все одно скажу: "кохаю"

уоли поруч тебе інколи нема.

я все одно скажу: "кохаю",

коли ти на шматочки моє серце розрива.

коли ти безжалісно і безсумнівно

встромляєш ніж мені у спину,

але я так коханням захопилась,

що навіть кровʼю не стічу.

я підбираю серця ті шматочки

складаю, наче пазл, з крихт.

а очі, сповнені журбою,

не покажуть гірких сліз.

От знаєш? Сиджу, думками розкидаюсь,

Для чого ми обіцянки давали?

Для чого - «в радості і горі»?

Для чого ми клялись навіки?..

Чому у кризі ми розбіглись?

Чому при втраті самого себе,

Не чуючи твої прохання,

Ти вибрала прощатись назавжди,

Не спробувавши зміни, дії, плани?

Я втратив голову, пробач,

Та щиро був з тобою серцем.

Я знав, що змінюсь, це лиш час…

Я знав, що іншу я не хочу…

Я розумів, що ви - мої,

Та не цінував, розбив, та більш я так не можу.

Пройшов період непростий,

Ми більше року вже в роз’їзді.

Цей час насправді був важкий.

Біль та втрату - ось що відчуваю.

Нехай тобі нелегко теж,

Про що мовчиш ти - я не знаю…

Я знаю тільки наслідки свої,

Від тебе я нічого вже не чую.

Ти сильна, незалежна, віриш в себе,

Та я інакший, я - слабкий.

Стараюсь відновити ту опору

Сам у собі, без нас, бо ми самі.

І хай щоденно я прощаюсь,

Та все ж ти в моїй голові.

Кричу і плачу: «Йди вже, йди!» -

Та сам цього я не сприймаю…

Болить душа і серце в ній…

Я знаю, що у тебе також

Не кращі відчуття в житті.

Та я просив, прошу - вертайся.

Ми справді рідні вже собі.

Зробив я висновки свої

І знаю, як все зберегти.

Ти дай мені зелене світло

Без тих років там - два чи три.

Ти маєш право сильно злитись,

І я прошу - свари мене, свари.

І потім тихо ми поплачем,

Почнем нове життя в житті.

І хай не вірять наші спільні друзі

В кохання між двома людьми!

Життєва позиція — ввічливість,

Добро і справедливість…

Позиція чуйності, співчуття…

Ти добрий, вірний, сильний —

Не зламати.

Каяття… пробачення… сльози…

Лінія його життя крива.

Непередбачувані епізоди

Зламали хлопця — неспроста.

Бо це урок. Урок життя!

Ще одна підніжка стежки,

Котру топтав іще з малечку.

І наче… здався.

Здався долі у полон,

Здався почуттям розбитим,

Здався всесвіту, на жаль…

Та не собі — він вірить у себе!

Розвіявши всі міфи почуттів,

Ковтнувши біль самотності й втрати,

Розсіяний по місту зрозумів:

За свої вчинки треба відповісти.

Лінія його життя —

Немов кардіограма пацієнта.

Звернувся б до лікаря… але:

Я вибрав сам зцілитись. Вперто.

Надіюсь, встигну надихнутись,

Встигну показати, хто я є,

Встигну донечкам донести

Свою любов, терпіння, сміх щодня.

Бо лінія мого життя

Не знає вже, куди звертати.

Та знаю я: моє життя —

Я розкажу собі, чого воно варте!

Відвертість сліпо, до нестями

У неоглядну далечінь

Вела кривими нас стежками

З-поза меж наших розумінь

Так люто, зле й несамовито

Вона кричала через плач

А ми все йшли, як малі діти

Ще й у поході грали в квач

А крик її лунав у вухах

Та так приглушено, немов

Комар. Комар дзижчав і пурхав

І розганяв у жилах кров

А відмахнутися - несила

А як і сила, то - нехай

Вона благала і молила

Переступити через край

Відкрить серця свої і душі

Окови зняти і пісні

Зруйнують скелі непорушні

В тій непроглядній далині

І я писав вірші для неї

В серце встромляючи перо

Й криваво-чорні орхідеї

Але чи я робив добро?

Комусь той вірш, як кістка в горлі

Комусь як на душу бальзам

Мені ж... це кров, що йде поволі

З пером собі завданих ран...

І знову весна настала!

І знову настала весняна пора, і все оживає.

Ти подивись на дерево, воно потроху цвіте, і співуча пташка сіла на гілку та вмостившись на ньому починає пісню свою розливати.

А ти сидиш на лаві біля озера і милуєшся

Як верба нагинається до води, щоб своє волосся помити і старанно тримається своїми корінням щоб не впасти туди.

Як синє небо пропускає сонце і його тепло.

Як старі люди підходять годувати стадо гусей.

І знову я дивлюся у вікно, та милуюся.

Як білка знімає свою білу шубу та одягає жовтогарячу хустину.

І ніяк не надивлюся на вродливих птиць, як співаки на сцені співають свою баладу.

І знову весна настала, повертається зелень та птахи.

А хто скаже що не скучив за нею?

Той хто життя боїться?

Той хто свіжим повітрям не диха?

Вийшов я на двір, і зустрів мене, прохолодний вітер,

Жайворонки які весело літа навколо дерева,

Яскраво цвітуть каштани та дуби

Троянди та кущі.

Якщо завтра настане кінець,

Я терпляче дивитимусь в небо,

Як назветься мені хтось "Отець",

Я з невіри дістану кастета.

Хтось подумає - марні роки,

Марно жили ми марні страждання,

Та якщо хтось поставить хрест,

То і буде на ньому розп'ятий.

Хтось захоче позбутись гріхів,

Хтось раптом захтів покаяння,

До крові буде бити себе,

Вважаючи це за кохання.

Я не буду просити ще шанс,

Я не буду рабом цього світу,

Бо життя наше це декаданс,

І його треба лиш пережити.

Вмер герой та родився герой,

Аматор писав за Шекспіра,

Незнанним залишився той,

Хто про себе хотів говорити.

І залишиться погляд з небес,

Хто у небо дивися невпинно,

І залишиться той що помер,

Та за це не відчув він провини.

Коли печально на душі

Лежу тихенько я в тиші

В півголоса кажу миші

Щоб не шреблася в затишші

Коли рве душу на шматки

Розкидуючи їх в кутки

Бур'янами вкрива стежки

Серед яких ходила ти

Коли розгорнеться душа

Немов до свята поспіша

Я вам забацаю вірша.

Ось так. І все. Фініта. Ша

muzz Вільний Мандрівник

Серце буває із різних металів,

Важких і до волі могутніх титанів.

У когось із срібла, у когось зі скла,

А в декого в грудях його зовсім нема.

P.S. Це лише частинка мого вірша, думаю, продовжити його трішки пізніше. Напишіть, як вам.

Цікава ваша думка😉💘

Хто нас збере по всіх уламках

Із міст далеких, чужих країн,

І привезе туди, де пам’ять —

На попелищі наших стін?

Так всі раділи та дружили,

І кашу ми варили у дворі

Свободи щиро ми хотіли,

І мріяли не жити у журбі.

Ми не забудемо шахеди,

Що прилетіли нам у дім.

Залишивши одні руїни

І як нам далі жити з цим?

Як кожен день ми помирали,

Прощались з рідними людьми.

Куди втекти — не уявляли,

Від цієї клятої війни.

Одного дня — страх подолали,

Залишивши усе, що є,

І поглядом обнявши хату,

Лишили там життя своє.

Згоріли вулиці і храми,

Все місто чорне, як смола.

І все те, що любили ми роками,

Забрала в нас чужа орда.

І хто ми нині — по цім світі

Всіх розкидало по містах..

ВОВЧАНИ, як же вас зігріти?

Можливо, словом у віршах.

Ми б повернулись - та не в змозі.

Зцілити все, що в нас було.

І кожний день ми у дорозі

Шукаємо втрачене тепло...

Навіщо ця душа, коли вона самотня?

Коли в пору нічну вона не спить,

Плетуться сіті, ближче вже безодня,

А в грудях все нудотно щось болить.

Віддам я душу, забери її,

Тобі віддам на жертву, на спокуту,

Гріхів своїх, бажань, породжених в пітьмі,

Й думок, що я вже не забуду.

Не змиють це ні кров, ні сльози,

Сліди примарні, мари дим,

Уже давно затихли грози,

А з ними й голос мій затих.

Світ - це постійна війна

За життя, за гроші, за владу.

Конкуренція і страх,

Що завтра ти будеш непотребом,

Що через мить - зупинишся назавжди,

Що не згадають про тебе люди,

Бо життя любить шалених і безстрашних,

А ти який?.. домашній, неповторний

13.03.25-26.06.25

Я не хотіла так далеко йти,

І я не знала, що там буде далі.

Мої бажання - навіть не вогні,

А лиш сумнівні іскри на металі.

Боятись звикла – отака реальність.

Та де шукати свій сценарій справ?

Чи можна мені просто десь сховатись,

Проблемами ніхто щоб не лякав.

Не вистачає наче три хвилини,

Які могли змінити тут хоч щось.

Та час, нажаль, не хоче йти на зустріч

Тож все, що мало, мабуть, вже збулось.

Думки і спокій. Такі дві різні речі.

Душа від тиску розгубилась вщент.

І серце мозку не дає покою

Танцюючи химерний пірует.

Чи це натхнення? Чи це біль спокуси?

Чому не можна бачити фінал?

І як, з нагоди втраченої мрії,

Забути той жахливий номінал.

Можливо, треба просто далі йти.

Можливо, не загубимось в тумані,

Де серед пилу, кіптяви й води

Залишилися стежки лиш печальні.

Вовчанськ живе — у мені, у словах,

У дитячому плачі, у батькових снах.

У розбитих дорогах, у серці родин,

У долонях, що тримають небо без стін.

Вовчанськ, ти — не місто,

Ти — моє життя.

Навіть в руїнах

Ти в мені — до кінця.

Я пронесу тебе

Крізь дим і час,

Ти в кожній сльозі,

Ти в серці у нас.

Вовчанськ мовчить. Не кричить, не плаче.

Звик стояти сам, коли все інакше.

Колись тут жила — любов і весна,

Тепер тільки небо… і тиша страшна.

Там лунала мамина пісня вночі,

Там горіло світло в кожному вікні.

Там любов і життя обіймалися тихо…

Тепер — лише попіл, мов рана від крику.

Я несла тобі хліб і гуляла весілля,

Я ховалась в тобі, коли світ втрачав крила.

А тепер ти — без імен, без прикрас,

Та в мені — живеш… і тримаєш нас.

Бо як забути, де серце лишилось?

Як дихати далі, коли все розбилось?

Мій Вовчанськ - це не хмари й паркани.

Це батькові руки, це мамині рани.

І навіть якщо тебе стерли до тла —

Я скажу: «Це було. Це жило. Це — святе».

Бо Вовчанськ — не будівлі.

Вовчанськ — це душа.

І душа не вмирає…

Поки хтось пам’ятає.

Моє спасіння серед втоми,

надій святих джерельна сило,

дай увійти в твій сон,

як спомин,

коли надворі звечоріло.

Віддайся весь мені,

до денця

чуттів, котрі сховав за грати –

в тобі розбуджу дух шаленця,

що вміє всесвіт звоювати.

Моя ти втіхо, ладо милий,

пощо твоя пересторога?

Перед коханням світ безсилий…

Я відмолю тебе у Бога.

Мовчання - золото,

Як хвиля синьоока,

Посеред води..

Де так могутньо залишили спогад, лише Твої Святі сліди!

Мовчання - прикраса,

На дні морському,

Недоступна цариця, яка не дістається Майже нікому…

То перла посеред Землі, віків та сторіч, рубіїв, шляхетних королівських садів,

що…

Сяє…

Оздоблюючи утрішні мереживні фіранки найдорожчими відтінками прозорої вологи…

Смирення та чистоти.

Вдивись лишень в краплю роси,

Залиш в ній свій погляд,

Нехай прикрасяться очі,

Від раннішньої сповитої Краси.

Колись у землянці з глиняною пічкою,

Жила сім’я: шість діток, мати й тато.

Збирались разом всі вони за свічкою,

І в серці жар , і щастя жило в хаті.

Сиділи вкупі - спів, молитва, казка,

Робота спільна й кожен хліба крихт.

І хоч не мали срібла чи прикрас,

Та мали силу, гідність й заповіт.

Сьогодні — хата повна чаша, машина, дві кози,

І шість пар чобіт у шафі - для краси.

Дитина лиш одна в батьків є на планеті.

Яка живе не у родині, а часто в інтернеті!

Забули дідові слова і звичаї,

Забули рук натруджених тепло.

У гонитві за брендами і вивісками.

Втрачаємо своє, що вже пішло...

Рід вимирає - тихо і без пострілу.

Не від меча - від зради й німоти..

Коріння всохло, бо не підживили.

Не зберегли - не стане й висоти.

Де пісня, де колиска із горіха?

Де прадедів незгасний, тихий слід?

Лиш вітер плаче і душа притихла,

Там тінь лягла, де розцвітав мій рід...

О люди! Поки є ще голос роду,

Верніться до глибин, до джерела.

Бо, що нам варті шість пар модних чобіт.

Якщо дітей не баче вже Земля?

Хто я?

У гущавині зеленого листяного лісу, глибоко під землею, під купою падалішнього листя спала бестурботно насінинка. Вона була ні мала, ні велика, ні рівна, а ні крива, звичайна насінинка, якоїсь рослини, яку принесло течією струмка. А звідкіля?

Можливо те і сам струмок не знав, не відав.

Насінинка спала, сховавшись, під єдиним крильцем подарованим їй долею, та мріяла уві сні, що з пробудженням її зустріне теплий, доброзичливий світ, сонце та вірні друзі.

Настала весна, сонечко стало прогрівати землю сильніше, струмок наповнили талі води, вода вирувала, клекотала, викидалася на землю і, в один день, просочилась до сховку сплячої насінинки, сонце пригріло і почалось пробудження та ріст. Мала насінинка зібрала усі свої сили, відкинувши крильце-ковдру, та обрав ціллю нове життя, спрямувала наверх до сонця, неба, дощу, вітру і усім новим подіям свого земного життя.

Хто я? - розправив два листячка, як спідничку, спитав сам себе паросток.

Він огледівся навкруги і поряд угледів травичку, яка була з ним одного зросту.

- Хто ти? - звернувся він до травички.

- Я - трава! Яка вкриває усю землю!

Ми як зелене війско Землі, яке охораняє та захищає землю від посухи.

Значить і я є травинка! - заспокоївся паросток. Вони були одного зросту і все, що міг бачити паросток навкруги, було великою зеленою ковдрою, в якій зароджувалось та метушилося життя дрібних комах.

Паросток прокинувся на наступний день і побачив сонце, воно сяяло вдалині, кликало, манило і паросток, вмившись краплями роси, зненацька виявив на собі голки та колючки, яких вчора ще не було. Але, що найгірше, він побачив, що травичка навколо нього тепер стала набагато нижча за нього і, травинки здивовано дивитися на велетня, чиї ноги тепер височили над суцільним зеленим килимом.

Хто я? - знову засмутивсяся паросток -

І щє ці дивні колючки. Хіба потрібні сонцю мої колючки? Да і схоче тепер хтось товаришувати зі мною?

Він огледівсяся навкруги і поряд з собою, на своєму рівні, виявив кущ, який був суцільно всипаний колючками, дивовижними квітами та пахкотів чудовими пахощами.

Хто ти? - звернувся паросток до незнайомця.

Я - кущ шипшини!- відповів той гордовито - Ми ростемо вже багато сотен років біля цього струмка, вже ніхто і не пам'ятає чи росли ми десь у інших краях. Ми квітуємо, розповсюджуємо свої пахощі навкруги, залишаємо свої плоди цій благодатній землі і вона, натомість, дарує нові кущі шипшини з року в рік цьому світові.

- Значить, Я - теж шипшина! І мені треба навчитися квітнути та обзавестися тендітними пахощами та квітами. Якщо я виріс поряд з цією шипшиною, значить я і є шипшина!

Паросток заспокоївся і заснул заколиханий вітром і мріями о дивовижних запашних квітах, які невдовзі розквітнуть на ньому.

Знову зійшло сонце і паросток зрозумів, що знову його приятель залишився позаду, а він сам наростив розлогі гілки, та гордо височів над струмком і тільки травички десь далеко знизу шелестіли та шепотілись о нових подіях.

Хто я?- знову занепокоївся паросток, він вже виріс достатньо, щоб побачити своє відображення в водяній гладіні струмка.

Він огледівся навкруги і не вгледів нічого схожего.

Та хто ж я? - озирався паросток.

На іншому боці струмка шелестіли великі листяні дерева. Їх розлогі великі гілки утворювали величезні куполи, в яких утворювали та будували гнізда різні птахи, та ховались від небезпек лісові звірята. Великі листки давали прохолоду і захисток у спеку, та годували цілі юрма різних комах.

Ого! Мабуть я одне з цих дивовижних створінь і мені треба навчитися формувати великі гілки на всі боки, та замість квітів обростати якнайбільше зеленню. Листя, потрібно багато листя.

Дерева шуміли, вони гомоніли, що скоро зима і потрібно готуватися до великого сну і скидати надбане листя якнайшвидше.

Молоде дерево спочатку занепокоїлось, що йому окрім голок нічого скидати, але поміж тим поснуло разом з усіма іншими деревами, та замерзлим в зиму струмком.

Наступної весни дерево прокинулось і зрозуміло, що ще стало вище. Його гілочки міцно трималися гілок, ніякі квіти не з'явитися поміж цих колючок, а з'явилися зморшкуваті шишечки.

-Хто ж я? Я не липа і не клен, ні шипшина ні травина. Його відображення в стумочку не давало йому відповіді. Гілочки з голками тягнулися до сонця, а стовбур все далі височів над землею. Та восени, коли з того берега листяні дерева почали готуватися до зимового сну і скидати листя, тугі шишечки під впливом сонця

відкрилися і почали скидати насіння у воду.

- Увесь цей час струмок живив моє коріння. Теперь я маю змогу годувати мешканців струмка.

Час йшов, дерево дедалі ставало ближче до сонця, залишаючи позаду усіх мешканців цієї галявини. Його крона височіла над усіма і трави шепотілися, шо ця дивина сягнула неба. Влітку на дереві з'являлися невелички шишечки, насіння з яких влітку слугувало харчуванням мешканцям струмка, а в темний та холодний час зими ці насінинки добре рятували місцевих зимових птахів, для яких ці шишечки були завжди в нагоді.

Та одного разу прийшли люди і зрубали велетня, його стовбур став щоглою вітрильного судна, яке йшло у кругосвітню подорож.

Хто Я тепер ?- запитала сама себе щогла. Парус напнутий на неї ловив найменший подих вітру і корабель швидко бороздив океанічний простір.

- Я і є - корабель, який борознить простір морського всесвіту. Велике море, напротивагу мілкому струмку, сповнене бурхливого життя. Ця велична стихія поглинає і віддає, живить своїх мешканців та годує мешканців далекої землі.

Однак корабель тоне і його каркас стає притулком та житлом морських мешканців. Від щогли відокремлюється остання насінинка яка, якимось дивним чином, затесалася у тріщину деревини, і яка увесь час спала, поки корабель йшов своїм кругосвітнім курсом. Маленьку сплячу насінинку поглинає маленька рибка, яка пливе повз. Вона плаває морською стихією і її саму поглинає ще більша риба. Морські рибалки зранку витягають рибальські сіті, в які потрапляє і ця рибина. Та на березі пролітаючий птах хапає рибу та несе її до гнізда, аби нагодувати пташенят. Але інший птах женеться за пташкою і та кидає свою здобич.

Рибинка падає біля струмка, де стає поживою для великої кількості комашні. Зернятко, яке залишилося в череві обох риб, ціле та неушкоджене з'являється назовні. Течія струмка хапає його і відносить до іншого берега, та полишає біля куща шипшини.

Навкруги шумить різно деревний світ.

Листя опадає, вкриває насінинку щільною ковдрою з листя, насінинка спить та мріє про пробудження.

Ю. Це

Україно, не плач... Благаю, не плач, моя

Рідна!

Горнутиму тебе в свою блакитну пелюшку стільки,

скільки буде потрібно!

Сльози наші ковтай, допоки спрагу не втамуєш.

Вільна!

Знай, твій біль, твій стогін, твій кожен

геть не стильний на разі ранок! - То наш спільний буревій і серпанок!

Пройдемо!

Любимо та вшановуємо тебе.

Твої кві-(д)іти.