Покривалась долина туманом ,
покривалась туманом із мрій.
Він був для неї вічним дурманом,
Вона йому була сукупність з надій.
І якось ішли по квітучому парку,
Старенький фонтан дзюркотить догори.
Він був для неї як сонце з-за хмарки,
Вона ж бо для нього - забуті роки.
І так би й бродили знайомі чужинці,
Будуючи кожен сценарій із мрій.
Якби не раптовий поклик водиці,
І ті не зустрілись на бистрій ріці.
Обоє сміялись , обоє раділи ,
Крокують на зустріч, в думках сотні слів.
Втиснулися міцно , мовчали в обіймах,
І сльози бринять у обох на щоці .
Та це все не справжнє , та це все примари,
Юнак прокидається зблідлий вночі.
Він не злякався ні річки ні хмари,
Ані дівчини з якою радів.
Злякався лиш того що зрошились рани,
І сонце давно так не світить в дворі.
Він знову іде на красиву місцину,
На місце де були востаннє ті вдвох.
Іде до верби й розглядає хустину,
Єдине що ще не забрав в нього Бог.
У хлопця є все , робота, машини,
Та серце й до досі так ниє й пече.
Є все , та немає тієї людини,
Яка на його прихилялась плече.
Яка поправляла скуйовджені кучері,
І завжди сама тягла до води.
Щоб разом дивитись на течії змучені,
Які вже втомились крізь камінь плисти.
Тоді їхня зустріч була остання,
Щаслива дівчина й непевний юнак.
Вона точно знала - це було кохання,
Він впевнений був що ще не кохав.
В той день він так думав , і в цьому зізнався,
Хоча й помилявся ,та цього не знав.
Забути він сльози її намагався
З душі сильний біль що по щоках стікав
Він не відчуває тепла у морози,
Ті сльози холодять його власний світ.
Ті сльози вбивають, творять погрози.
Ті сповнені розпачу , ніжні й тремкі.
Тоді її голос враз тишу порушив,
Й зронила єдине: " як же ти міг".
Вона ж бо втікала - а він не побачив,
Вона помирала , а він просто втік.
І вітер вкриває лице її брудом
Куйовдить волосся, знімає їй бант
Вона говорила " я скоро забуду"
Та він не забуде , тоді ж бо не знав.
У розпачі та утікала щосили,
Ніхто щоб не бачив її рясних сліз.
Та в річці тонула невинна дитина,
Батьків нема поруч, навкруг всюди ліс.
Пірнула у річку, шукала дівчину,
Бо та вже безсила ішла стрімко вниз.
Знайшла, помога, схопила кофтину,
Штовхала щосили ,таки мала хист.
На березі двоє , дитина здорова,
Та дівчина стрімко під воду летить.
Її подолала незвідана втома,
І от вже на березі дитя лиш сидить.
Дівчину знайшли , та все ж не врятували,
А хлопець себе лиш у тому винить.
Якби ж її сльози тоді не бриньчали,
То й сили б знайшлися , і жила б тоді.
Якби ж він був з нею, коли б не спішився,
Якби тоді просто розібрався в собі.
То жив би щасливо, кохав би невпинно,
Й не снились що ночі , б жахіття страшні...
Сергій
