Всі вірші

Візерунки на тілі згубились в хресті

І востаннє прокляття гуляло в тіні

Чортівня переписує книжних небесних потвор

Небесних потвор

Елегантних самотніх мов грамофон

Переписує проклята клятих мерців

Оборона втекла перестрівши богів

В темниці зростила страшенну і праведну плату

Епохальну плату

Роздрібну мов почорніла вуаль

На дорогах кричали касетні гроби

Елегантних мерців

Ненудних божевіль

Намальовані витвори давніх поетів доби

Ясно бачень тієї доби

Відійшли в далечінь

Переваги забутих страховищ й потвор

«О гори!» ̶ докоряли прелюдії злі

Тім’яних персонажів пропавших в зловісних мечах

В зловісних мечах

Одинадцятих чорних життєписів

Рокових вкотре відроджених душ списаних на загибель

Сьогодні крута я, як ніколи.

Рожевий бантик причеплю на лобі.

Чарівну мантію начеплю поверх,

Посиплю чарівністю свій райдужний сміх.

Хом'яка посаджу на мітлу,

І кудись із ним полечу.

Зорі разом будемо красти,

Уночі по небу, тихенько гасати.

До подружки Гнусі я залечу,

Чай болотяний із нею поп'ю.

У неї трохи потусю,

Багатенько мухоморів наберу.

А потім додому, до хатки, назад полечу.

Почаклую у халупці, ще трохи,

Зіллячко, мабуть, нове зварю.

І в комірчину подалі сховаю,

Від хом’яка, що його завжди з’їдає.

Ох, на сьогодні я дуже втомилася,

Та на сьогодні я надто виснажилася.

В халупці ще й прибиралась,

Та й по лісу ганяти вимоталася.

Ось, мабуть, я відпочину,

Ось, мабуть, я перепочину.

Відлежусь, передихну, розслаблюсь,

І трішечки схропну.

Потім чаю болотяного поп’ю,

Смачними кренделиками прикушу.

Ще на Місяць погляджу та й план хитренький вимудрую.

Трохи подрімаю, а там і ранок настане,

Тож нова купа справ чекає…

До перших зірок літати і знову чаклувати.

А потім відпочивати…

Хочу я зустрічі з КОТИГОРОШКОМ

Хай поведе мене світом великим,

Зробить зупинки для мене бажані.

Перша зупинка – зустріч з ТАРАСОМ,

Що як самурай з ворогами б’ється.

Землю вкраїнську він захищає,

Ділом і словом її боронити навчає.

Бачу КОНЯ металевого-

символом волі й нескореності він постає,

Силу й натхнення він всім надає.

Раптом з Європи чується ПІВНИКА спів-

символ із Франції Вкраїну зігрів.

Бачу очі великі у Бавовнятка,

вперто шукає друзів надійних ,

Щоб захистили маму і татка.

Аж раптом ВОЛОШКА з німецького поля

Варшавську РУСАЛКУ

Кличе Вкраїні на поміч.

МОВА англійська світом лунає,

Маленька дитина нею співає.

З Балтики КВІТИ кличуть до бою,

На захист Вкраїни рідняться з ВЕРБОЮ,

Гілка ОЛИВИ до миру всіх закликає,

Білоголовий ОРЛАН впевнено світ захищає.

Додам у життєву колекцію. Хочу їх мати,

Щоб мир принесли на весь світ і до кожної хати,

Щоб наша КАЛИНА їм посміхнулась

І в Дівчину-щастя враз обернулась.

ГОРИ шепочуть мені : «Привіт».

Змінилися сни, ранок прийшов…

Але в кожному сні я на тій же горі…

КОТИГОРОШКО мене знайшов.

Сред гір, морів та кригу великий гул стояв.

Крізь крики, рев та стогін троллів.

їх до жаху напугав , великий біло-срібний стяг

То ельфи шли на битву з ними,то голоса співучі їхні , лилися музикой у полі.

Списи як ліс блеща до неба у мольбі звертались.

Немов дуби усі вони були, могутні та високі яскраве світло принося.

А орки перед світлом тим валились , до землі від їх мечів

І ельфи с криками Аута Еломе залишали за собою лише пил.

Не дивися, не згадуй, за мною не вештай кімнатами.

Не з'являйся в тумані приводом для тривоги.

І як сніг, ще торішній, твої сліди замітатиме,

На поріг не ходи, щоби я пам'ятала тебе живого.

Дістаю папірець той, де рядками правда рясними вся,

Тут написано досить, і кожне слово - грати:

"Я тебе не кохав, але ти мені завжди снилася.

Мені жити б з тобою довго, і точно не помирати"

На останній межі між щастям перемоги і розпачем,

Де заплаче дощем забута на зиму осінь,

Бачу я силует, і він навіть не твій, а просто чийсь.

Так суворо дивиться та мовчить, неначе не вірить зовсім.

Іронічно всміхатися на побажання загинути.

Та у всіх дзеркалах бачити втомлені очі.

Замість звуку металу, твої цінувати вигини.

Ти давно неживий. Засуджуєш чи ...Чого ти від мене хочеш?

Мій любий, добрий передвісник

Твоїх очей вже не згадаю

Та передам тобі я вістку,

Бо я без тебе вже згасаю.

Передавай усім привіту

Давно мене нема вже з вами

Та я чекаю твого звіту,

Чи не лишились ворогами?

Мене ти більше не чекаєш

Бо ми занадто протилежні,

Але ж і правди ти не знаєш,

Які краї тут дивовижні.

Але не буду сперечатись

Я знаю де ти, як живеш,

Лиш прошу мене дочекатись

І буду сяяти я теж

Передавай вітання пані,

Яка рятує весь наш рід

І обійми ту пташку ранню,

Яка змінила весь мій світ

Ми лиш чарівні ті створіння

І я ніколи не здобуду перемогу

У мене вже нема терпіння

І крила я згорну додолу

А як піднімеш свої крила

Та візьмеш тінь свою за руку

Тоді прокинеться та сила

Яка лиш принесе розруху

О добрий мудрий передвісник

Ти дивний білосніжний птах

Ти лиш добра примарний вісник

А я лиш тінь твоя та прах

Де забуті плавні сходяться у луки,

У вогнях заграви тоне ковила.

Там же споконвіку пісню степу слухав

Невгамовний вітер, як весна неслась

По просторах краю життєдайним рухом.

Та давно в інакший вимір зелентрави

Перейшли. Де пращур полював гусей,

Водяні потоки спокій увібрали.

Та були там доки, поки геть усе

Шкереберть не стало у боях без правил.

І не поспішає Польовик вертатись

У той світ, де шана до природних сил

Припадає пилом, та війни лещата

Нищать знавісніло те, де колосив

Молоді побіги він колись завзято.

Та прохають люди незвичайні квіти,

Ні, не від застуди, а щоб мапа мін

Проростала ними, щоби хоронитись

Від біди щосили, так щоб кожний вмів

Убачати пастку, оминати спритно.

На своєму вічі радилися довго

Жителі одвічні і полів, і рік.

Хоч терпіння їхнє зовсім не бездонне,

Та долати лихо луків і доріг

Краще буде разом. Хай вартує Доля!

Чарівне насіння розкида́ла Вила.

Вітер їй відмінно в цьому помагав.

Будуть майоріти небезпечні схили

Та не тільки влітку, щоби без вагань

І сапери жваво справу тут робили.

Любитиму тебе сьогодні, завтра,

Удень і вночі.

Кохав: учора і завжди;

Мабуть я, але не ти.

Твоє ім'я давно уже для мене мантра,

Моє ж, будь ласка, прошепочи.

Так, як вмієш тільки ти, лиш не тікай від мене, хоч на хвилиночку зажди.

Крила казково, сніжно - білі опусти, зриваюсь навздогін у політ не знаючи куди.

Мабуть я, але не ти.

Мене ніколи не забудеш, собі тільки не бреши, прийду до тебе уві сні, вкраду знову, кохана, почуття твої.

Те місце в серці, що лиш для мене маєш, та почекай - нам ще не час.

Сховаю крила чорні й білі, зустрінемось тоді, знайди мене в реальному житті!

Казав тобі, мене ніколи не забудеш.

Погляну в очі зеленавої краси, і в них побачу струни, що на них граю, у тебе на душі.

Уся тривога змиється у воді.

Колись, не зараз, уві сні.

Коли з'являться у небі місяць і зірки,

А небо чисте, від хмарин в моменти рідкісні, заграє всіма дарами, кольорами ночі.

Ти спиш, радієш, знов ідеш.

Стій, послухай, сьогодні солов'ї неймовірно співочі, згадай молодію свою;

Колись дивився тобі в очі.

Тепер вже знаю твою душу.

До зустрічей з іншими людьми звикаєш.

Але мене чому не пам'ятаєш?

Кохаєш іншого, та ніби ні?

Хоча можливо. Побачимося уві сні.

Знайди, і я заграю знову на струнах душі, такі знайомі до болю рядки.

Чому лиш спогадів старих не маєш? Та зустрічі зі мною - досі шукаєш.

-Хто ти, не розумію, надто швидко, вже світанок

Чому не знайдеш сам мене? А доля нас не омине?

-Птахи нічні вже не співають своєї пісні;

Знову прощатись важко, побачимося уві сні.

Сьогодні він зібрався і рушив у бій,

Автомат, розгрузка, броня. Він сам не свій.

Заполонила серце і душу чарівна мавка

Думав: «Якщо помру, чи побачу її наостанку?»

Три дні тому вона врятувала йому життя,

Висмикнула з хаосу і повернула до буття.

«Ти мабуть маєш охоронця», - сміявся побратим,

А він заплющував очі і бачив вогонь та дим.

Серед божевілля війни з’явилася ласкава діва,

Красуня з довгим волоссям, біле плаття оділа.

І в небезпечний момент махнула йому рукою,

Мовляв пригнися, ти не сам, я з тобою.

Це і вберегло його голову від зайвої діри.

Того дня загинув друг Бак і друг Кривий.

А він залишився живим і запам’ятав її сміх,

Вона вклонилася йому і зникла під білий сніг.

«Викинь з голови. Це просто галюцинація»,

Кричав на нього командир. І напевне мав рацію.

Але він все-одно думав про свою мавку,

Вірив, що ще побачить її зовсім скоро, наостанку.

Сьогодні він зібрався і рушив у бій,

У нього був план. Бо він уже її, а не свій.

Якщо вона появляється, коли небезпека,

То він це влаштує. Тут з цим і взимку спека.

«Просуваємося вперед, - сказав командир

Він перший. «Ідіть сюди, я вам покажу рузький мир».

Не чув потім крики позаду: зупинись, вернись.

Він біг уперед, знав, що десь тут її мить.

І побачив знову її, красиву, ніжну, милу.

Посміхнулася йому, боже, яка ж вродлива.

А тоді вибух розірвав на клапті реальність,

Не плачте. Дух воїна з мавкою сьогодні побрались.

Короля Теренція підступно вбила відьма.

Вона скинула його карету в прірву і сказала: Їдьмо!

Їдьмо, загарбаємо його престол навіки!

Я чекала цієї миті невідомо скільки!

Нарешті відчую корону на своїй голові,

Співатимуть про мене найкращі пісні!

Зла відьма Автала посіла трон.

Кружляли над замком зграї її слуг-ворон.

Ерендар — син короля Теренція з дружиною

Плакали в темній в'язниці невпинно.

Дух короля приходив до них кожну ніч:

Ви маєте боротись пліч-о-пліч.

За нашої славетної країни свободу!

А ви плакати і жалітися взяли за моду!

— сказав він і простягнув їм золотий ключ.

А тим ключем син короля з дружиною

Важкі ґрати вночі насилу відімкнули.

Взяли мечі і сплячих слуг відьомських проштрикнули.

Відчула відьма Автала, що втрачає силу

І кинулась до королівського сина.

Ось ти де, Ерендаре, принц Актанії!

Твоє серце зупиниться, тільки підійди!

Ти — ніхто. Ти — пил. Ну, сюди іди, сюди!

Шмаркачу, злякався? Це ще півбіди!

Твоє місце в прірві. Там, де батькова могила.

Розізлився Ерендар і прокинулась у ньому сила.

Засвітилися очі, підняв він високо над головою меч

Й вдарив ним у серце відьми і закрутився навколо неї смерч.

І ось Авталі-відьмі настав кінець.

А сам король Теренцій більше вже не мрець.

Ожив і знову править королівством Актанія

Зі своїм сином Ерендаром і його дружиною.

Походила по болоту… Зілля я варю в суботу.

Покроплю ним по куткам, прошепчу хвалу зіркам!

Зілля ва́рю, заклинаю ту, що бавиться у га́ю,

Ту, що у воді на хвилі пробігає довгі милі!

Заклинаю тих, що в полі знають цінність вітра й волі,

Що клопочуться ріллею, і що правлять під землею,

Хто у небі верховодить, з буревієм дружбу водить,

Хто на витівки багаті, що танцюють у багатті!

Заклинаю вас усіх : зупинити лютий гріх

Тих, хто з чорними думками, загребущими руками

Будять завжди зло і жах, сіють пустки у хатах!

Вражу силу чорну, темну окропіть дощем вогненним!

Хто зі зброєю до нас - хай скінчиться його час!

Хай та зброя бумерангом тій вражи́ні стане жахом!

Хай бридка врага самиця - у кокошнику дівиця -

Думає, що дуже стильна, хай завжди буде нетільна!

Мати ж виродка цього хай оплакує його!

Бо такого народила, убивати спорядила…

Солі я у ватру брошу, Сон–травою припорошу…

Заклинаю, заклинаю! Всіх богів я закликаю!

І нечистих і святих! Знищіть ворогів усіх!

Тьху, тьху, тьху через плече! Ворогів нехай пече

І зсередини і ззовні, в новий місяць і у повню!

Нехай буде так, як буде, бо слова ці без облуди!

Забирайся ворог, згинь!

Нехай буде так! Амінь!

У темні часи, без променя світла,

Жив смертний, що влади та сили бажав.

Мріям про трон він віддав свою душу,

І в путь далекий рушив, відчуваючи злам.

Здобувши книги стародавні й забуті,

Він від смерті сховавсь заклинанням могутнім.

Безсмерттям оп'янившись, він пропав,

Свою душу в безмежжі часу віддав.

Спершу він п'янко купався в житті,

Та скоро зморився у вічному бутті.

Загубивши шлях у власних глибинах,

Тепер блукає у внутрішніх лабіринтах.

Смертний, у боротьбі з самим собою зламався,

Втрачений у безодні власної самотності,

Загубивши ключ до власної свідомості,

Він тоне у тиші, обнятий забуттям.

На крилах вітру вона літає,

Серце її – ліс, в тихім гаї.

А душа мов струмок той лунає,

Піснею й танцем усіх закликає.

Зорі в очах, волосся мов трави,

Таємничу магію в руках вона тримає.

У лісі весняному, де трави гойдають,

Мавка лісова всіх оберігає.

Зелені кущі та гілля обіймають,

Лісовий вітер волосся гойдає.

По стежці крокує легко мавка,

В ній сила природи пробуджена.

Танцює вона у темному лісі,

Й пісню співає, що в серці несе.

Її магія – справжній дар природи,

Життя і свободу усім дарує.

Лісовий світ, дзвенить мов кришталь,

А мавка на варті стоїть, захищає.

Як берегиню природи, її зустрічають,

Бо всі лісові істоти про неї знають.

Відвага в очах, таємнича магія в руках,

Захищає ліс, вона у поривах зла.

Стежить за всім вона у гаю,

Лісовою мавкою її кличуть.

Вглибині мого підсвідомого болить так,

Що я дістаю свої очі і кладу поруч на землю.

Дістаю свій язик, щоб не відчувати смак.

А моя шкіра – прозора, вкривається зеленню.

Я дивлюсь у світанок чорнотою очиць:

Навіть так все, що було і є, бачачи −

Не сховатись від болю ані на мить,

Він у кожному русі під пальцями.

Я не знаю, де шкіра моя, а де є цей світ.

І здається, що Всесвіт обох з нас виплюнув.

Це ж тому так тривожить, нестерпно болить

Кожен спогад і рух? І від болю з'являється кіптява.

Мої очі пустили коріння і в ґрунт проросли:

Там минуле з майбутнім зчепилися кігтями.

Між проростками кволих цьогорічних лип

Їх корінням спогади бігтимуть.

Роздивляюсь світанок очима дерев:

Мій язик в їх корінні куйовдиться зміями.

В відчуттях є щось дивне, прадавньо-просте,

Щось, що вітром ранковим навіяло...