Всі вірші

казав, дивлячись на древо,

Адам Маркович колись:

- Від'євись від мене, Єво,

від'євись!

вони напевно щось там знають

тому ажно до хрипоти

тебе від бога захищають

попи

А чи можна обирати власний шлях?

Чи дорогу вже призначила нам доля?

Або йдеш, або стоїш, і більш – ніяк.

Це усе, що можеш ти собі дозво́лить…

Спотикаєшся і падаєш. Встає́ш…

А, можливо, що і ні – таке буває:

Відчуваєш, що ти ніби не живе́ш,

Відчуваєш – не помер, та помираєш…

Всі завжди́ лікують кволість тіл земни́х,

Не соро́млячись за не́мічність духо́вну…

І шукають Бога між церко́вних стін,

Хоч немає стін, що можуть втри́мать Бога.

Я ж – не краще і не гірше. Просто – є.

А для більшості і ти звича́йна, знаєш?

Але маю власну правду, що живе:

Ти мені така, що краще не буває…

І тобі я був близьким, та більше – ні…

Я – лиш спогад та порожня тінь від мрії…

І, можливо, ця провина на мені –

Ми чужі, і вже нічого тут не вді́єш.

Хто тепер я? Яке слово обере́ш?

Все підхо́дить поміж де́моном та богом.

Від кохання ця дорога далі йде…

Чи веде́ знов до кохання ця дорога?..

06.02.2018

Зазирніть у буктрейлер!

Легконога мчить дівчина стрімко,

Із світанку – у захід, крізь день.

Бачить ціль, не схиля́є голівку,

Не опустить упертих оче́й!

Тіло рухає ритмом єдиним,

Кожен жест її точний та крок.

Тільки грація тіла та сила,

Що долають смугу́ перешкод.

Її поступ, звабливий незвично,

Спокушатиме погляди всіх!

Часто: хтиві, потворні личини…

Дуже шкода, що мало обличь.

Та яку таємницю ти маєш?

І від чого біжиш ти й куди?

Чи, можливо, й сама ти не знаєш,

Залишивши позаду… роки́?..

А бігунка все мчить собі колом:

Помістило життя в Колізей.

І ні кроку назустріч нікому,

Лиш вперед, перегнавши людей…

Я – глядач твій. Щодня споглядаю

Перемог твоїх нерв! Апогей!

Та інакшу тебе відчуваю,

Зазирнувши у зелень очей…

Побажать тобі хочу дещиці:

Щоб лунав лише щирий твій сміх!

А іще – в самоті не лишиться,

Якщо все ж обженеш ти усіх…

Легконога….

Мчить дівчина……

Стрімко…..

18-22.01.16

Зазирніть у буктрейлер!

Крихітко, забери мене кудись туди,

Де я буду благати тебе пощади!

Забери мене до церкви для проповіді,

Щоб я був твоїм, а не якоїсь іншої.

Візьми мене сильно, моя люба!

Візьми мене міцно, і не відпускай!

Щоб хруст кісток було чутно!

Щоб кричати від болю не можливо було!

Забери мене кудись подалі!

Щоб ніхто не міг розлучити нас.

Забери мене в пустинні далі!

Щоб було чутно тільки двох нас.

Забери мене, крихітко моя,

В лісову гущу, чим подалі!

Щоб було чутно тільки слова "Ти моя!"

І щоб ніхто не бачив нас далі...

Забери мене кудись...

Щоб ні детективи не могли знайти останки мої,

Ні щоб в церквах не могли почути молити мої...

Забери, моя кохана, мене кудись...

16.-28.07.2026

ми розберемося колись із піздєцом,

життя почнемо, хоч і не спочатку.

з тобою синьо-жовтим літаком

відвідуєм японськую камчатку.

і в час, коли уральськії хребти

десь там внизу з-за хмар до нас всміхнуться,

побачиш до якої висоти

кітайські хмарочоси підведуться.

відтак, полів квітучих акварель

побачиш. а на водному просторі -

наш український прикордонний корабель

маленька цятка у каспійськім морі.

були спочатку яйця кугута.

тоді вже - курка. потім - яйця знову.

якщо ви мене це ще раз спита...

я нанесу вам травму... побутову

осінь настала

холодно стало

нащо ти встала

вийшла пішла

не озирнувшись

не усміхнувшись

не одягнувшись

моя душа

з усіх сторін: "рятуйте нас!" - тривожно

лунає там, де щойно чув я сміх...

як рятувати тих, кого не можна

вже врятувати від себе саміх?

якщо скупий ти на подяку

тим хто боронить рідний край

життя тобі покаже сраку

а ракурс сам вже вибирай

хтось загинув, а хтось посивів

і злочинна безкарність розквітла -

наймудріший народ намудрив

і, відтак, сидимо ми без світла

Я більше не збираю гострі грані,

Прости, що довго склеювала бите скло...

Я каюсь у тривогах і омані,

В усьому, що не дихало в мені.

Навколо простір чистий, мов причастя,

Це не пустеля — це Твоє крило.

Я сповідаюсь у безумнім щасті,

Що все колишнє димом попливло.

Мої долоні вільні від провини,

Я не тримаюсь за минулі дні.

Смиренно відпускаю всі світлини

І час тримаю в тихій глибині.

Я розгадала цей закон спокути:

Весь час застиг віднині у мені.

Минуле — мій фундамент, біль і пути,

Майбутнє — волі промені ясні.

Якщо я — вчора й завтрашні орбіти,

Тоді в руках горить свята свіча.

Я каюсь, що не вміла раніше так любити

І плакала біля Твого плеча.

Я — центр відліку, крапка і смирення,

Вміщаю час — і сила ця росте.

Прости мені роки мовчання,

Бо суть буття віднині — це святе.

Ми марно світ хотіли утримати,

Шукали власність у земній пітьмі.

Тепер я хочу всесвіт обіймати

У цій Твоїй небесній простоті.

Ця порожнеча — не фінал, а Слово,

Початок дива, де зникає щем.

Ти забирав дрібне, щоб обов'язково

Омити душу безмежного дощем.

Ми краде́мо у Вічності час…

Стиск долоней… Твій сто́гін відвертий…

Я б залишив весь Світ ради нас,

І щоб бачити очі зелені…

Ми краде́мо у Вічності час,

Забуваючи фрази бана́льні…

Чую: тво́я шепо́че душа,

І не стримується у бажанні…

Ми краде́мо у Вічності час…

… Мої пальці зімнуть твої пле́чі…

І легкий бездоганний екстаз

Крізь реальність прото́рює втечу!

Ми краде́мо у Вічності час…

… Твоє ди́хання ши́ю лоско́че…

Цих крихт часу зама́ло для нас…

Хочу ще!.. Ти також цього́ хочеш!

04.01.15

Зазирніть у буктрейлер!

Летіли зорі, падали ракети

На древнє місто і життя людей.

Так гучно надривалися сирени,

Що серце виривалося з грудей.

В ту ніч здавалось – ранок не настане,

Не зійде сонце, не почнеться день.

Все місто стало полум’яне

Від злив «шахедів», від навал ракет.

Та потороч північна без зупину

Бажає крові в дар своїм богам,

Жбурляла те залізо так щосили

На втіху вбогим, диким їх царька́м.

Ба прокляті ви вже на три коліна,

У муках згинете в гнилих своїх краях.

Покою вже не знатиме людина,

Допоки не заб’є останній цвях.

А день настав, піднялось сонце знову,

І в Києві каштани зацвіли́.

Ми пережили ще одну тривогу,

Щоб паростки із люті проросли́.

...а очі твої - моє небо,

Глибокі як стрімка ріка.

Мене запалюють шалено,

Як захід сонця край Дніпра.

Був наказ - він звише:

Розтопи вогнище.

Дивись на полум’я - то є безмір’я,

У ньому зорі склались у сузір’я,

І в тому сяйві ти побачиш лелек.

Вони - твій символ, твій оберіг.

Безпека звише розпалює вогнище,

А ти дивись і не проспи!

Відкрий свої очі цієї ночі -

Тут вітер і сни пророчі.

Лягай, але не спи -

Знання у собі накопи.

Ці знання - немов степи...

Спи, але ж не спи!

Відкриєш очі - все забуто,

Немовби вітром здуто.

Але почуто! Все почуто.

Підсвідомість твоя знає,

Як це вогнище палає.

Заспіває твоя душа -

Тихо, зовсім не поспіша.

А ті лелеки - то є тиша...

Ходи до лісу та танцюй,

З Богами всесвіт намалюй!

Нехай всі бачать твої танці,

Як на світанку бачиш зорі - свою вишиванку,

І ліс з тобою сяде на фіжанку.

Лісні тварини, дощ і вітер - все навколо квіте.

О Боги світу! Горіть! Горіть!

Запалайте душу, напоїть сушу!

Ходи до лісу та танцюй,

Твори, співай, малюй - лікуй!

Думки мої - насіння

Ховаю я їх чи ні…

Росте рослина.

Думки мої - мій ворог.

Навіть у танці та калина

Приносить мені ту хвилину

Жорстокої перчини.

Але ж думки мої - вони мої.

Та рослина колись ляже й помре.

Ховати будуть, скорбіти…

На рослину менше стане світ.

Цей ліс не мій, щоб його убити,

Життя моє - щоб його… полюбити.

У цьому лісі ходять люди,

Вони не вічні, як і світ.

Чого ж ми, люди, вже пишемо свій заповіт?

Невже сліпі, як той граніт?

Ми всі - рослини,

Унікальні ті картини.

Коли сонце світить -

Ті хвилини дають надію, і я, начеб то… радію.

Ти не ліс, а лише рослина,

Та, що себе береже.

Думки твої - насіння,

То твоє коріння,

Що проросте і зацвіте.

Тільки це - твоє.

Чекаю весну...Так чекаю весну...

Щоб сили набратися разом з бруньками.

Пригорну, наче подругу кучеряву вербу,

Порину в щасливе дитинство думками.

Згадаю пахучий бузок біля хати,

Гілочку ніжно рукою зірву.

Квітку з п'ятьма пелюстками буду на щастя шукати,

Нектару солодкого з неї нап'юся й в обійми матусі біжу...

Я доросла та знову чекаю весну...

Щоб той цвіт віднайти, загадати на всіх нас одне лиш бажання.

Перемоги та миру в бузку попрошу,

Як та квітка пахуча зав'яне, хай закінчаться й наші страждання...

​І в тій кімнаті, де сидять вони,

Ніхто порухом не змінить тиші.

Ніхто не вимовить ані слівця,

І справ своїх завмерлих не залишить.

​Вони в минуле будуть лиш глядіти,

Шукати те, чого вже не знайти.

Те, чого немає, що самі сховали

В холодному підвалі безнадії.

​Вона на кухні мовчки буде стояти

І так не доторкнеться молока.

А він за столом буде чай забувати.

Ця тиша з'їдає. Стіна надто тяжка.

Заплющені очі на правду й надію.

​І день, і ніч вони тепер мовчать,

Ховають погляди одне від одного.

Чому ж не хочуть, як колись,

Зійтися знов? Поглянути на вчинки?

​Чи не тому, що він пішов

У місце, де з ним вчинили те,

Про що їй соромно й почути?

Чи не тому, що він пішов

Туди, де й церква б не змогла простити?

​О, бідні діти ви мої,

Терпіння вам і сили.

На сторінки спада проміння сонця,

воно шукає сенс в книжках,

а може, і забутись хоче

між тих фантазій у віршах.

Прощаєш їй усе:

Те болюче ребро,

Те гірке,

Ядуче питво...

Прощаєш, хоч дамбу знесло,

І не веслує більше вправно стерно,

Але щось же дві долі звело,

Щось докупи зібрало, сплело.

Почнемо! За бортом заревло.

Корабель напинає вітрила,

Залопотіли над морем чайчині крила.

13.01. 2024 р.

***************************************

Істоти бажані, та незбагненні,

такі приємні, гарні і вродливі,

однак у нетрях вій є блискавки вогненні.

Бурхливій бути зливі,

якщо слова сказати їм не милі!

Але з сухого навіть клірика

палкого зроблять лірика,

і буде славить на весь світ

і беатріч, і дульсиней, і весь їх рід канонізує

з шаленим криком: "Алілуя!"

26.02. 2009 р.

Поезія, натхненна жінкою. - К. : Тов. "Редакція журналу "Дніпро", 2016.- С.65.

Буває різне, тепле, грізне,

Кричить і плаче, сміхом бризне.

Поет, як чашка з кавою, теплом парує,

То, мов холодний чай, витесує крижин кришталь,

І, як розплавлена в горнятах сталь,

як огнена вода, у нутрощах вирує,

Він римою і день, і ніч нуртує.

Слово було з поетом від початку,

Бог словесну якось поставив печатку.

Ще як Бог світ будував,

Помічників собі підшукав,

І щось там фарби свої розлив,

По слизькому ходив,

А будматеріалу було багато,

Цілісінька райська хата.

Поїхав, перечепився,

В поета вчепився,

а в руках печатку тримав,

Ну, і на поетовім чолі її вкарбував,

І живе тепер той зі словом,

Силу його творчу гартує у мові.

22-23.12.2024 р.

Скільки тепер душею мертвих серед живих,

Хто з близькою людиною поховав своє серце.

Скільки ще жертв сатані потрібно людських?

Щоб у діжці нещасть побачити денце.

Хто б рани їхні душевні загоїв?

Висушив зі сліз мільйони калюж...

Серед могил невинно убитих та наших Героїв,

У нас і ще більший цвинтар поранених душ...

Насип мені, мамо, у жменю солодких цукерок,

Я знову в дитинстві, радію простеньким речам.

Тобі я за це назбираю квіток оберемок,

За гроші з вишневих листочків тарілочку ягід тобі я продам.

Кукурудзи волосся вплету у невмілу косу,

Колискову разом заспіваємо лялечці з мальви.

З неї ж помаду у сумочку свою кладу,

Назбираєм з тобою у полі незрілої айви.

З піску напечу пасочок розмаїття,

Й на вечерю тебе у наш сад запрошу.

Ти зірвеш білосніжне калини суцвіття,

Я ж свою руку тобі на плече покладу.

Матусю, вже виросла твоя дитина,

Та все ж вона вміє радіти простеньким речам.

Твого добра проросла в її серці зернина,

За все, що дала мені, дякую, мам...

Ой, мамо, вибачте, що одягнув вас в чорну хустку,

Й додав у ваші скроні сивини.

Пробачте, за душевну пустку,

Що замість меду п'єте горя чашу із терпкої бузини...

Кохана, вибач, що сховаєш коси в траурну вуаль,

Що сльози розпачу я принесу тобі.

Розіб'ю наші почуття, як той крихкий кришталь,

Лиш синьо-жовтий стяг за мужність вручать молодій вдові...

Пробач, моє ще не народжене дитя,

Що не зумів продовжити свій рід.

Не благословив тебе на праведне життя

Та не вберіг від всіх прийдешніх бід...

Рідненька Україно, й ти пробач,

Що квітчастий вінок на чорну хустку ти змінила.

Блакитне небо плач дощем за мною, плач,

Я ангел, Бог мені дав крила...

Забирайтесь з моєї свідомості,

Дайте змогу нормально жити,

По шаблону, чи може, по совісті,

Цей гештальт уже час закрити.

Не тримайте важкими кайданами,

Не вростайте крижАними брилами,

Не спускайтесь рясними туманами,

Не здавайтесь уявно щасливими.

Не ставайте благаю, реальними,

Відпустіть, адже нам не за шляхом,

Не карайте словами безжальними,

Так не довго "поїхати дахом" ...

Та куди б не звертали дороги,

Переслідують завжди й усюди

Неспокійні думки та тривоги

І, здавалось,забуті вже люди...

Маршрутка — це своєрідне пекло.

Яке це коло?

Сморід людських туш

Близькість розгублених тіл.

Звуки сюрчання і невдоволення.

Вони ховають очі від пронизливих іскр.

Натовп лине, скупчується і стогне.

Стара карга тягне, суне свої торби.

Хтивий дідок роззявляє свою пику-морду.

Все, чого ти прагнеш — покинути якнайскоріше цю частку невловимого торгу.

Я бачу їхні обезбарвлені лиця.

Гидкі, чорнороті, звичайні смертні.

Його погляд блукає, шукаючи жертву.

Мета — знайти і в пащу швидко затягти.

Довгий, смердючий, горбкуватий

Тихенько тягнеться по свою хитромудру плоть.

Легесенько торкає, плигає униз

Моститься між твоїх самоскарбів.

Ти прієш.

Мрієш вмерти.

Рука, нога, хребет

Дружно ниють без надії.

Ось чарівний випадковий вдих

Ненароком.

Коли чуєш благословенний вітер з-за пліч своїх.

Ти починаєш

Цінувати

Сидячи у в'язниці пресвятих.

Життя

Стає блаженним

Як тільки ти покидаєш

Палаючий казан чортів огненних.

Якби Заратустра жив зараз —

Він би нічого не казав.

Він би постив, твітив, заливав,

Скидав, записував голосові і кружечки.

Потім, через емоційне виснаження,

Заробив би депресію і тривожний розлад.

Пив би антидепресанти, транквілізатори,

Чаї з кропиви і настоянки з кульбаби.

Закрився б у собі, видалив соцмережі,

Перестав виходити на вулицю.

Лежав би й дивився в стелю

І для свого ж блага зідзвонювався б з психологом.

Розібрався б із депресивним і тривожним розладами,

Почав грати на піаніно і шарити за кіно.

Погодився б зустрітись зі мною на каву

(Пив би чай з кропивою і ще незрозуміло з чим).

Пояснив би ситуацію, вибачився за ігнор,

Та я б не прийняла його вибачення, бо не ображалась.

Я ще тоді впізнала його емоційне виснаження, приміряла на себе і захищала його:

— Відстаньте від Заратустри, він не хоче ні з ким говорити.

Людині потрібен спокій,

Щоб відновитись.

Чому й досі являєшся у снах мені?

Чому у снах ще такі щасливі ми?

Знаю я, що час уже забути,

Ті ночі любові, щирості й свободи.

Та не відчуваю я свободи,

Ніби місяць, застряглий в зеніті.

Чому відпустити так тяжко,

Коли ти літаєш так вільно?

Кажу – так буде краще,

А чується – все так неправильно.

Я була зіркою, а ти моїм місяцем,

Загубитись хотіли в потоці.

Всесвіт занадто великий,

Тож певно, загубитися вийшло.