Всі вірші

Себе питаю: куди ж та дитина пропала?

— Це я, ось-прямо тутечки.

— Так чого ж ти, нерво?

Терпиш муки заміжньої?

Коли ніччю дитину свою колисаю,

а лежень, як день, омерзенно хропе...

«Хробак» — дурне слово. Обрізала вени.

Сітківка від кольору страху болить.

Ненавиджу ці несправедливі туги,

що собою затьмарені — егоїзму заради

1. Іди або залишайся тут зі мною

Пробач але це дим цьому виною,

Цей кайф приходить

Він мене знаходить,

Скрізь

Скажи мені зараз де ти?

Це моя самотність у диму

Але я полюбив лише одну,

Але мені чогось на кайфах

Цей дим

Який прийшов до мене в снах.

2. Іди або залишайся тут зі мною

А я піду в диму

Мені потрібно самому

Знайти спокій

В думках з собою,

Не йди, постій

В диму зі мною.

Це моя самотність у диму

Але я полюбив лише одну,

Але мені чогось на кайфах

Цей дим

Який прийшов до мене в снах.

( " Дим " )

1. Заповнюючи порожнечу

Людську простоту,

Вдихаючи, видихаючи

Іду я в небуття

І у забуття,

Лише про одне не знаючи:

Цей дим,

Нагадає мені що буду я завжди один

Навіть якщо з друзями,

Серед пустих вітрин

Цей нікотин

Слід в моїй душі залишить.

2. Душа моя пробач

Це мій стиль,

Буду писати про дим цей вірш

Це може бути з гордості,

Убиваю себе димом з молодості.

Цей дим,

Нагадає мені що буду я завжди один

Навіть якщо з друзями,

Серед пустих вітрин

Цей нікотин

Слід в моїй душі залишить.

( " Дим " )

1. Дим сигарет заповнює мою порожнечу

Вона обрала не того,

А я не ту

Ти десь там,

А я не тут.

Я запам'ятав цю істину просту

Дим сигарет заповнює мою порожнечу.

Ідуть безперервно мої дні і ночі

І до себе звуть мене твої очі,

І полетів літак моєї любові

І я літаю над землею на волі.

Дим сигарет заповнює мою порожнечу

Вона обрала не того,

А я не ту

Ти десь там,

А я не тут.

Я запам'ятав цю істину просту

Дим сигарет заповнює мою порожнечу.

2. Не треба мені мовчання

І цих слів,

Через відчай полюбити не зумів

Упаду я з ніг

І встану знов,

Пройдуть роки

Пройде любов.

Дим сигарет заповнює мою порожнечу

Вона обрала не того,

А я не ту

Ти десь там,

А я не тут.

Я запам'ятав цю істину просту

Дим сигарет заповнює мою порожнечу.

( " Дим " )

1. Спалена моя любов до фільтра

Залишених недопалків

Cпогадів палітра.

Ідуть мої думки

В них немає більше сенсу,

То повільно

То швидко

Як в мою душу постріл,

В цьому немає сенсу зовсім.

Спалена моя любов до фільтра

Залишених недопалків

Спогадів палітра.

Напевно уже пізно

Але в цьому я усвідомлений,

Що не даремно сюди посланий.

2. Чому

Залишитись одному

Я просто не можу?

Чому я собі брешу?

Часом в порожнечу

І в цю висоту,

Йду я з головою

Але тим же часом,

Я не знаю що зі мною.

Спалена моя любов до фільтра

Залишених недопалків

Спогадів палітра.

Напевно уже пізно

Але в цьому я усвідомлений

Що не даремно сюди посланий.

( " Дим " )

12 місяців

12 чортових місяців,

ти виїдала мою душу,

бажаючи побачити,

як надовго мене вистачить.

вистачило надовго -

тому що, я кохала тебе.

кохала кожен твій вдих і видих.

чому?

чим ти таке заслужила?

я сама це досі не зрозуміла.

але 12 місяців тому

я зрозуміла, наскільки сильно

тебе люблю.

наскільки не хочу бачити інших

і чути "кохана" від них.

ти закохала в себе одразу,

не питаючи, чи хочу цього я.

одно твого погляду було достатньо,

щоб зрозуміти що - я твоя.

проте 12 місяців

вбили в мені любов,

вбили те, чим жила

і це - не тільки твоя вина

Це маленьке місто занадто велике,

Для випадкових зустрічей посеред ночі.

І усе у ньому здається безликим,

Коли шукаєш у темряві її чорні очі.

Ти малюєш у небі їй розділові знаки,

Що шифром лягли серед рядків і літер.

І в кінці повідомлення не ставиш крапки,

Бо боїшся, що воно розтане в повітрі.

Ти боїшся прокинутись вранці без неї,

Тільки для себе готувати сніданок.

І броню кожен день одягаєш на плечі,

І палиш цигарку, немов на останок.

Ти вчишся кричати тишею в небо,

Ховати слова під шкірою міста,

І босими ногами ступати на лезо,

Бо знаєш, що біль ніколи не бреше.

Ти фарбою пишеш її ім’я на асфальті,

Наче його не було до цього.

Але коли вона спить в сусідній кімнаті,

Ти слухаєш тишу і ранок довкола.

Звуки музики лились

Мов хвилі о скелі

Об бетонні стіни бились

І відскокували від хмарової стелі

Його гітара була витвором

Невідомого публіці майстра

Його пісні були таємними

Лише для тих, хто цінив їх гарність

Він писав в різних настроях

Веселий, сумний, злий, розбитий

В думках вже був на гастролях

На руці зі знаком свободи вибитим

Багато нещасть, багато негараздів

Труднощі на шляху стоять завжди

В тих, хто на творчість гараздий

І музу свою підносить до верхів

1. Поміж нами швидко плине час

Це була остання історія про нас,

Нехай горять тобі написані рядки

Я тебе любив, але тепер все навпаки.

Залишилась тільки пам'ять що була

Ти мною випита до дна,

В моєму серці була лиш тільки ти

Але залишилися лиш спалені мости.

Поміж нами спалені мости

Тим коханням що вже не знайти,

Згоріли в попіл я і ти

Коханням до останньої сльози.

2. Уже погасла вічна та іскра

Що була в серці і в очах,

І залишився лиш один той страх

Який пройшовся струмом на устах.

Це буде вічно мій секрет

І про любов розкаже лиш поет,

Що ніхто кохання не знайде

Хто до нього сам навмисно йде.

Поміж нами спалені мости

Тим коханням що вже не знайти,

Згоріли в попіл я і ти

Коханням до останньої сльози.

Ловлю рибу у ставочку

На з голки зроблений гачок

Заодне пасу ще квочку

Яка водить маленьких гусочок

Як враз так сильно заклювало

Затягнуло і повело

Що чуть в горлі сало те не стало

Що румигалося воно

Велика риба як кобила

Затягнула мене у став

Труси повні навалила

Щоб не схрумала мене вона

Люлі, люлі, сину,

Спи, моє дитятко.

Вже на дворі нічка,

Тож потрібно спатки.

А я буду тобі

Пісеньки співати,

Щоб спокійно спалося,

Тебе оберігати.

Тільки хлопчик він

Ще не засинає,

Ручечки свої

До мами простягає.

Наче би говорить:

"Матінко рідненька,

Обійми міцніше,

Щоб стало спокійніше."

Та очі відкриєш —

Знов усе здалося:

Нема поряд сина,

Наступила осінь.

Вже не перша осінь,

Листя обсипає,

Але сина й досі

Додому немає.

Кожен Божий день

Молишся до неба:

"Поверни, будь ласка,

Він нам міцно треба.

Щоб живий-здоровий…

Коли б Твоя ласка,

Верни мого сина,

Господи, будь ласка!"

Стомлена і замучена,

Заснула на порозі.

Все чекала сина,

Пересохли сльози.

Серденько у грудях

Так тривожно б'ється,

Але мама вірить —

Вона не здається.

"Матінко, матусю,

Тільки ж ти молися.

Знаєш, усе буде —

Додому вернуся.

Тільки ж, моя нене,

У тяжку хвилину

Молися за мене,

Щоб я не загинув.

Вишиту сорочку

На чергове свято

Будеш ти, матусю,

Мені одягати.

А я тобі квітів

Принесу із поля —

Розквітне родина,

Буде щаслива доля."

Зовсім не у маренні,

Казці або сні —

Повернуться доблесні

До матерів сини.

Варто тільки вірити

І молитись Богу,

Щоби кожен з них

Знайшов назад дорогу.

Загубилася і злякалася,

Так чекала чогось звідкілясь.

Але швидко опам'яталася,

Що все марно і вже здалась.

Ще кричали думки невпиннії,

Заміняючись у голові.

Але що тобі ті нестримнії,

Коли ртуть у твоїй крові?

Розтеклася і все заповнила,

Тепер ти — це холодна сталь.

Лише в серці далекі спомини,

Що була і любов, і печаль.

І що радість була і в спокої,

Ти могла зустрічати дні.

Тільки ви той час прогаяли,

Потопивши любов на дні.

Та й нехай, хіба має значення,

Що було й відлетіло давно?

Не шукайте собі пробачення

І білетів на старе кіно.

Бо закінчилося воно.

Моє життя добігло до кінця,

З останнім подихом і серця стуком.

Я не благатиму у неба вороття,

Не треба, ні, скінчи цю заворуху.

Неначе в’язень, кинутий до грат,

Осуджений за те, чого не коїв.

Душа вела цю боротьбу та втрат,

Багато так, що тіло вже не гоїть.

І не тримає більше у собі,

І вже не молиться за нас спасіння.

Був кожен подих, зроблений у боротьбі,

Й забрав життя, до тла, лиш пригубивши зілля

Цього ганебного, жахливого життя,

Що своїм ядом нас і отруїло.

Прости, я й так тобі була

Усім, чим можна,

Тим, чим ти хотіло.

Але тепер я вирвалася з пут,

З твоїх оков, які вже не тримають.

Обожнюваний всіма культ

Життя — любові, пекла й раю.

Спустошення прийшло на зміну всьому.

А що б мені? — мені б додому.

Біль мій невідомий нікому

Та і кому він треба,

Сама по собі

Бо навіщо хтось?

Кожин робить біль,

Кожин приносе свою стрілу,

Та пускає прям в мене.

Відчуваю це вже більше п'яти років,

У віршах передаю всю біль,

Яка з'їдає мене з середини.

Може я просто слабка, невдаха

Чи просто нездорова.

І мені вже час в лікарню.

Та я тут, живу і живу,

Не відчуваючи нічого.

Комок в горле, серце стискається, пустота.

Очі повні сліз, не знаю що зі мною вже. Почуваюся ніким, ніким не потрібна, ніким не відчуваюся. Просто оболонка без нічого, внутири нічого не залишилося, тіки пустота та навіть її вже не буде. Живу від сили, без напрямку, без надії, без мети.

Просто, як мертва

Ніжна посмішка, прекрасна

Більше не побачу я тебе

Твоя лампочка навіки згасла

І лежить тепер під покрівлею небес

Несу на могилку твою квіти

В душі співає чорний горобець

Щоб лише знову не здуріти

Бо на твій пам'ятник рве щирінку мій кінець

Я, Петро, Василь і кум

Пішли трохи заробити

У кума був похміль

Хотів вічно пити

Почали копати

Яму на криницю

Бачимо щось блистить

Як зірочка іскриться

Витягнули її на гору

Важка як кумове життя

Скринька якась Пандори

Із золота уся

З радості в ліс побігли

Прибувши вже туди

Скриньку відчинили

А там пульт лежить

Цифр на ньому немає

Лише ієрогліфи якісь

Бере Петя нажимає

Враз - кудись він зник

Вітер листя обіймає

В непорозумінні стоїмо

Щось за лісом як заграє

Веселим Іриним хітом

Пішли на то дивитись

В кущі скриньку заховав

Петро на крутій машині

І лиса в нього голова

Підійшли до нього

Не віримо очам

Машина за мільйони

А кум питає за сто грам

Питя бутилу витягає

І дорогої ковбаси

І нам розповідає

Що стялося із ним

- Добре що в лотереї грав

Виграшні цифри не забув

На десять літ назад

Повернувся в давнину

- Яку ти кнопку нажимав?

Запитав підпитий кум

- Я не запам’ятав

Відповів Петро йому

Узявши пульта

Кум кнопку натиснув

Зник він і ковбаса

Добре що угледіли яку

Нема кума дві години

Вже вечоріє на дворі

Ще по одному налили

Шкода що по ковбасі

Всі троє пульта узяли

Ще до себе прив’язав

Кнопку ту нажали

Що кум нажимав

В мить кудись перенеслися

Самі ліси кругом

Недалеко щось зариче

Страшно усім трьом

Таке повітря чисте було

Що аж пердіти не могли

Почули голос кума

Помчалися туди

До нього підбігаймо

Малий дракон стоїть

Ковбасою кум махає

І жадібно кричить

Що це за мала потвора?

Десь метром висоти

Вася напав з розгону

І почав її крутить

Кум від радості аж скаче

Обіймає нас усіх

Радо Петя каже

- Добре що ковбасу зберіг

Бачимо що вже і недалеко

Страшний рик звучить

Кум каже-динозавр

Треба звідціля топить

Всі за пульта узялись

Кнопка що найбільшою була

Ми її нажали

І повернулися назад

Машина Петра - пропала

І чолка є на голові

Тверезими ми стали

Ковбасу щукам всі

З чола піт витираємо

Бачимо – Василь

Динозавра тримає

Того що скрутив

- Нащо тобі ця тварина?

Верни її назад

Може це чиясь дитина

Мабуть того що ричав

Василь Петру відповідає

- Тещі свої дам

Вона тварин полюбляє

Дасть нам по сто грам

- Драко виросте великий

І тещу твою – гам

- На це я й сподіваюсь

Не одного - мені узяла дня

Ідемо шкатулку ту шукати

Що в кущах заховав

Ох грошей будемо мати

Забудемо що таке – копав

Пів лісу перерили

А шкатулки все нема

Сліди якісь лишились

Наче від грузовика

Шкатулку видно сперли

Бо боксували увесь шлях

Що ж маємо ми жерти

Але ж маємо пульта

Боїмося нажимати

Бо перенесемось хтозна куди

Дракона треба продавати

На базар ми подались

Тварини різні продаються

Папуга що матом гне

Закусивши зуби

Василь свою несе

Ледве він тримає

Руками обома

Петро допомагає

А кум шукає стакана

Почали ми то продавати

Підбігли всі до нас

Породу запитали

Кум каже що - дракас

Сто євро ми узяли

Строгий дядя то купив

У кафе посідали

І кум усім налив

Коли по треті ми налили

Зашуміло, загуло

Кругом нас оточили

Поліцейськими авто

Мужики зайшли сердиті

І питаються у нас

- Де ви взяли то зубате?

У СІЗО веземо вас

Вмить пульта дістав

За нього ухопились

Кнопку нажав

І ми всі із парились

Золоте усе кругом

Гарно як в раю

Кум тисне все в мішок

А я в пазуху свою

Мішок повний ми набили

Золотих прикрас

За пульта ухопились

А він вилетів від нас

Стріла вибила його

Розтрощила на куски

Воїн цілиться у нас

І голосно кричить

Багато воїнів прибігло

Нас привели в великий зал

Королева сидить на троні

Кум питає:чи буде зараз бал?

- Як ви сюди проникли?

Запитала нас вона

Мене хотіли обікрасти

Зараз буде вам з повна

Я на те відповідаю

-З майбутнього прийшли

Як вона на нас залає

- Які ж ви брехуни

- Закрийте їх в темницю

Якщо правду не скажуть

То завтра я їх страчу

Сьогодні хай ще поживуть

У темницю нас загнали

Закінчили подорож свою

Пульта воїни зламали

Він приніс лише біду

Петро нам розповідає

З сумом дивлячись в вікно

- Було добре усе мати

Ще б раз так повезло

Рано нас підняли

В кроваву кімнату відвели

На стальні ланці прикували

А ми лиймо у штани

Королева тут заходить

З нею кат стоїть

І до нас вона говорить

- Правду вже кажіть

- Правду ми сказали

Що ще говорить

Ви б нас відв’язали

Штани треба просушить

Може й правду ви сказали

Але приговор все рівно є

Останнє слово можу дати

Назвіть бажання ви своє

Кум на те відповідає

- Похмелитися б мені

Щоб на світі тому добре

Згадав останні дні

Слуги бочку прикотили

І декілька кружок

Нам того налили

Що зветься - вишнячок

Кум на те відповідає

Зробивши лише глоток

До горілки це не дотягає

Це як катапульта і сачок

Ми би вам зварили

Напій яким лічиться душа

Він дає великі крила

І летиш ти в небеса

Королева задумавшись сказала

Трохи часу я вам дам

Зробіть напиток що ви назвали

А ні то згодую вас щурам

Буряка назбирали

І ще всілякої бурди

Все перемішали

І у бочці хай сидить

Тижні два минуло

Ми зробили апарат

Закваска закипіла

І потекло кап - кап - кап

Даємо то королеві

Того що був первак

А вона слузі своєму

Кум тягне теж стакан

Слуга випивши скрутився

Побіг зразу до води

На нас воїн націлився

Ми трясемось як завжди

Слуга води напився

Подивиться у боки

Враз він засміявся

І почав весело іти

Королева довго не чикала

Випила стакан

Також засміялась

Сказала грати співакам

Отак живемо при дворі

Горілку завжди маймо

Ще наробили ковбаси

Завжди весело гуляймо

Збоку від мене, в сусідній квартирі,

Жиє чувак — Едік руки-дрилі.

Хоч і давно вже зробив він ремонт,

Сверлить щодня той чорт-покемон.

Стіни як сито, у нього дизайн,

Вдень і вночі я чую Раммштайн.

А зверху — дитина парнокопитна,

І мама у неї — негабаритна.

Кожен їх крок — сейсмічний удар,

А батя як перне — затухне квазар.

Меблі тягають туди-то-сюди...

Коли ж вони здохнуть усі назавжди?!

Приспів:

Купив за всі гроші бетонну коробку,

У стресі й безсонні роками там жив.

Напишуть колись на моєму надгробку:

«Він ангелом був, та сусідів убив».

Ліворуч від мене — чудік-задрот:

Колись був за Яника, щас — патріот.

Гімн України чує весь дім,

Щоразу, як зранку проснеться Вадім.

Потужний вояка, весь день за ПК,

На двір не вилазить, бо там — ТЦК.

А піді мною живе дід-алкаш:

Як білка ударить — бере свій калаш:

Держить вонючі в руках трусіля,

Хоче в під'їзді знайти москаля.

Мріє узяти його у полон,

Та все, що він робить, — блює на бетон.

А я все бігла й бігла, я тікала

По лісу крізь терни колючі,

Так раптом у капкан попала,

Вже чути твої кроки рішучі.

Я вся тремчу від твого сміху,

Щось тепле потекло із рани,

Все склалось на твою потіху

На запах йдеш - тебе він манить.

Ти як мисливець полював на мене,

Лежу перед тобою безнадійно,

Кричати хочеться, бо відчуття шалене

Так душить, а ти стоїш спокійно.

Я віддаю контроль у твої руки,

Дивлюся знизу вгору й не боюся,

Лунають в лісі переможні звуки,

А я тихенько в голові молюся.

Ти приручив мене, як дикого звіра

Я вірно за тобою йду повсюди,

І від синців уже багряна шкіра

Твоя тепер – нехай осудять люди.

я не можу нічого обіцяти, та ти вбивай допоки є момент

залиш на своїх вустах

останній мій вдих

і видих нехай розчиниться в словах

що, здається, лунатимуть так безсенсовно і безкінечно, так не стосовно і так не логічно

трагічно.

їхнє самогубство

присвячене

жовтневим дощам

холодним вітрам

останньому потягу до не свого дому

затихлим віршам

не здійсненим снам

і ще там комусь.

і ще там

для

когось.

Ми цю війну не обирали...

Коли країна мирно спала –

На нас по-зрадницьки напали!

І пелена з очей упала!

У багатьох. Та не у всіх...

Ще застить деяким облуда.

Хоча і знають, що це гріх,

Та не покаються, паскуди!

Не ми обрали цю війну

Та ми встояти в ній повинні!

І щоб зустріти ще весну

Ми будем битись до загину!

Невинні дивляться з небес

І до спокути закликають.

Та ж недарма Христос воскрес –

З ним Україну не здолають!

Mein helles Morgenlicht,

Leuchte mir den Pfad,

Bist mein zarter Zuversicht-

Schein in Sturm und Tat.

Zorjka, meine rote Flamme,

Wie ein Frostglanz auf der Haut,

Brennst in Herz und in der Kammer,

Wenn der Wind so dunkel braut.

Scheine mir, mein klarer Stern,

Durch den Herbst und Nebel schwer,

Durch den Winter kalt und fern,

Führ mich immer mehr.

Mag der Schnee mich niederdrücken,

Mag die Kälte Finger zieh’n, —

Find den Weg in deinem Rücken,

Denn zu dir will ich hinzieh’n.

15.11.2025

Добрий вечір, проста безкінечносте, десь знову когось звуть.

У утробі черствої буденності народжується тиха лють.

І планети танцюють по колу, ніхто не змінить цей плин.

Де мечем закликають до миру, там завжди буде друга Катинь.

Добрий вечір, проста байдужосте, кров годує пісок.

У підніжжі великої гордості, прапор гідності від сліз намок.

І країни стикаються лобом, за велінням, аж до кісток.

В хронології вічності, війни свій, жертвами, записують крок.

Добрий вечір, проста справедливосте, на зап'ястях рани кайдан.

У безодні страшної зажерливості, продають комусь мирний план

І земля вигорає напалмом, всеодно там уже не живуть.

У утробі отої буденності залишається всім тільки лють.

14.02.2026

© Кордис Ігор

Були часи далекі, помаранчеві та ясні

Гули маршрути в ранковій тиші

Та злість пасажирів як хвиля жорстка

Летять нам скарги… до цього звикли вже сповна.

Рідко, ой рідко, подяку напишуть

Частіше емеїл з докором нам лишать.

Та інколи світло крізь втому й роки

Приходять хороші люди й несуть подяки.

Ах, десять п’ятдесят… яскравий був він,

Хоч долею битий, подертий з сторін.

Та їхав прекрасно, надійний, як друг,

Старенький ЗиУшка, перевірений рух.

У цьому є правда, своя естетика днів:

Коли отримуєш маршрут до «своїх» кермів.

Звикаєш до машини, до шуму в кабіні, до ходу,

Вона вже як рідна, у спеку й негоду.

Є в цьому духовність проста й трудова:

Дбаєш про неї, немов то жива

Бо хто ж захоче на зміну вирушать

На тій, що буде в дорозі як мертва мовчать…

І серед стоянки, де сотні машин,

Ти бачиш свою, той помаранчевий спомин.

Та час невблаганний, і біль крізь плече…

Її забирають. Іншу дають. І вже…

Як ото… десять тридцять. Мов новий початок.

Та в серці лишився, з тих далеких часів, помаранчевий згадок.

Незбагненний сенс життя

Для кішки, що не зна і значення слова буття

Вона дивиться, як хазяїн старається

Як всі сили прикладає, лишень би щось налагодилося

Вона дивиться, як він виснажується

Як повністю в порох стирається

Як зовсім його віра в себе зникає

І як він так жити звикає

І підбадьорливо вона мявкає йому на вушко

Коли той безсило падає на ліжко

І постає питання одне

А чиє життя тут без сенсу йде

15.02.2026

Серце розірвана рана,

Біль заміняє біль!

Діти стають ветерани.

Цвинтарі в тисячі миль.

Світ ділить лаври й медалі.

Хто скільки дав? Як поміг?

А що скажете, ситі, тій мамі,

Що з могилки обтрушує сніг?

Поливає слізьми чорнобривці,

І тужно глядить на портрет...

Ви толеруєте вбивцю

Закриваєте очі на все.

Ви шукаєте винних і факти,

Вірите швидко в відверту брехню.

Там де треба назвати терактом

Й терористами всеньку «русню»!

Скільки рік з крові вже є пролито?

Скільки крові іще потече?

Українців багато вбито...

Коли ж совість в грудя́х запече?

Коли скажете досить вже годі,

Так глумитись, стираючи пам’ять!

Чи то глузд відібрало в народів?

Чи то страх так панічний давить?

Лиш закони не людські – духовні,

Від віків, так як є, справедливі,

Хто глумиться з чужого горя,

Нехай не чекає на диво.

Світ продовжує жити в свавіллі,

Кат лютує і думає «цар» я,

Не покаране зло гірше цвілі,

Заражає і немає на нього управ’я.

Правда Є і вона переможе,

Тільки кожен відповість за своє.

Дай нам сили Всесильний Боже,

Перемоги –

Хай прославиться Царство Твоє!

Хай бунтують, воюють люди,

Хай не бачать в засліпленні істини!

Хай Твоє Слово з нами буде!

Й перемога над часами зловісними!

Не затягнуться швидко рани,

Гоїтимуться поколіннями,

Тільки Мир в Україні настане,

І світ таки осінить прозріннями.

Там де страх перед зброєю –

Пастка там,

А де віра живе – там надія.

Переможемо ми подолаємо,

Ненажерного кривавого змія.

Хай лютує зло і біситься,

Само себе знищить й зітліє.

Україна ще на весь світ засвітиться

Й погасити ніхто не зуміє!

ми (не)мимохідні й нічого не варті,

як подих, остання краплина дощу

зірки, що минають в якомусь дитячому хтивому жарті

вагони, що трощать тишу нічну

на пошматованих ребрах боляче спати

(все рівно з тобою більше не сплю),

хоч кожен момент здається примарним,

хоч трохи, ось-ось - і опинюсь в Раю

і кожного разу твій погляд ніяк як уперше

від доторку - тіло боїться втратити мить

нічні вулиці враз стали свідками найкращого в світі дуету

під світлом думок і вуличних ліхтарів

сьогоднішня ніч присвячена потопельнику, чиїм рятівником був такий самий потопельник. здушені чи то водою, чи торканнями знемоги.

хто був убитий у зворотному порядку і далі розкидав недопалки на сходовому майданчику.

демони відлітали з дахів, щось кричачи про безвихідь, в той час як таємні герої цих віршів проймалися ескапізмом і бігли вгору.

поки не захлиналися.

безіменні або з тисячею імен, що стали морфіном бензендрином метамфетаміном і озоном; у порожніх жилах піромідон та кофеїн.

але навіть останні не можуть угамувати розмови стін стель люстр і тротуарів, що, мовляв, не може любити той, хто віддати не готовий. втратити не готовий. і сам не готовий загубитися.

зваблені, звабливі, між рядками прозорі.

котрі вночі спали на узбіччях - тікають у підземки

хто по дорозі заскочив у пекло – повертався додому залізничними коліями

руки тяглися до обрізаного туманом неба, з якого в рот китайською тортурою крапала кров.

і (пошепки)

хто ви? хто ви? хто ви?

привиди, що забули своїх батьків.

справедливо. адже їхні ініціали також не висічуть на граніті.

не дорахувавшись своїх ідей продовжували подумки цитувати Маркіза де Сада та інших перевертнів.

вишукана справа - колихати інших, чиї душі біля твоїх ніг розпластані і готові на самопожертву.

справа згубна - погоджуватися на такі угоди.

і нанизані на довіру очі погоджувалися і блищали у світлі вуличних ліхтарів.

***

вперше їх помітили в незаритій могилі двоповерхового кладовища.

лежачи обійнявшись, читали в голос "отче наш" поки мови їх не спліталися воєдино

на підвіконні восьмого поверху - тримаючись за труби, зістрибуючи, намагалися дотягнутися до перевернутого сонця

однотонні зіниці кольору крейди мерехтіли у вкраденому світлі Місяця, коли вони бігли босоніж бруківкою мосту допоки на камені не відбивалися їхні сліди.

і зникали в гущавині мохів, осудному погляді заляпаних стежок на шафах за картинами церковними фресками, кинувши "амінь" наостанок, ринули з дахів і знову на початок.

німі, без зупину 92 години розповідали пастирям історії - загинаючи по черзі пальці, передбачали майбутнє

сповіді вважали за марення. виганяли на виворіт Раю для розгляду, спалювання й подальших переказів.

відданість відносна.

єретик визначається методом тику.

тицяють найчастіше в очі, палаючі у вогнищах ступні або хвору (через привселюдне вісімнадцяте з половиною зізнання у звеличенні зелених змій) печінку.

мораль хистка.

тож нехай священники й далі засуджують їхні дружні поцілунки в губи.

***

стіни говорили вони прекрасні

первородні

Бог лише мовчазний спостерігач - адже палить сигари, зроблені не ним

стелі підхоплюють, що вони невловимі

і коли черепахи потонуть у своїх басейнах - продовжать цитувати (тихо і прямо на вухо) завчені крики, приймаючи один одного в себе і все на свій рахунок

Люцифер рано-вранці заварюючи на чужій-вже-рідній кухні зелений чай лише цокне язиком, не зумівши визнати нікчемності свого існування і хворе серце, далі вслухаючись у стогін за стіною.

про себе рахуючи години-секунди проведені за обіднім столом в очікуванні голого сніданку і тих, хто обманув довірених.

***

кому придумані зірки

якщо яскравіше сяяли їхні очі

у світлі автомобільних фар забутого міста

безмовних поглядів у застиглі зіниці

наприкінці - як виклик реальності і сп'янілому розуму - від примарної порожнечі...

"ти... ти... ти."

на колінах - благання - в ім'я

забутого?

неіснуючого.

того, хто був лише імлою на онімілих пальцях

сліди від поцілунків на шиї - зализані дощем синці від мотузки

порізані п'яти і далі ступають по келихах та залізничних коліях у спробах чи то відчути минуле ранами до кісток, чи повернутися

сам(і) цього не розуміючи, він(вони)

внесений(і) до списку на друге коло пекла, де зможуть з гордістю сказати - ніщо не має більшого значення, ніж шепіт

шепіт шепіт шепіт шепіт шепіт шепіт

шепіт пеленою розуму!

шепіт брехун суспільства!

шепіт незмінний самозванець, якого так ніхто й не викрив!

шепіт самотності дахів!

шепіт розмовами на цвинтарях!

шепіт краплинами воску на ребрах!

шепіт переплетеними пальцями!

шепіт вишневим димом на губах!

шепіт - жорстокий та зарозумілий! знаходить жертву в дзеркалах.

шепіт зрадник короткочасної вічності! хоч сам її створив.

шепіт - кричи, тебе не почують.

біжи, тебе помітять.

падай у його руки не опираючись!

шепіт - вивчи його вірші! випали на шкірі. не смій вмирати!

іронічний сміх шепоту!

шепіт завжди з тобою! навіть коли вже тонеш під бруківкою мосту.

він - холодний - тремтінням за комір заводить у чужі коридори

штовхає у спину

"вперед

не обертайся"

і дивиться вслід

поки

не побачить маківку, що пірнає в безодню

***

і тільки пастирі спостерігали як божевільний (не)самотньо шепотів у кімнаті з голими стінами.

Кипить життя молодіжне,

Шумлять клуби яскраві,

Та десь там, в іншій «республіці»,

На сонці блищать ключі іржаві.

Ключ гайковий на тринадцять,

Що за тими дверима?

Може, років вже дванадцять

Там крутиться моя вся рутина…

Поламаний башмак

Розбите скло, ніби то слід бою,

І «лобовуха» водія між нами

Тремтить під агресивною журбою.

Колективний бардак, як звично,

Догана, премія, корпоративні стіни

Ніколи не звикну.., та цілком типово,

Шипить між графіків зміни

З автопарку зробили посміховисько,

Забута колія мовчить,

А НБР, на клоуна змахує

Пішов «жалобу» строчить.

Або взагалі, закриє очі на 084

Та піде, змовчить

Сепаративна пливе течія

Поміж наказів і звітів…

Та попри ганьбу бюрократії

Тут серця живі

У втомлених наших водіїв.

Не зважаючи на всі недоліки,

На втому і тягар роботи,

Люди тут із душею доброю,

Хоч і в щоденній турботі вони

Водії ТТУ — ви найкращі,

Хай що би там не говорив світ,

І скільки б премій не зняли за дрібниці

Ваш тримається гордо політ.

Бо поки кабіна дихає струмом,

І рейс пробиває пітьму

Ви тримаєте місто в напрузі

Хоч система – проти всьому..

Молотю в садочку я фасулі

Кохана дивиться у вікно

Варить на вечерю барабулі

А діти дивляться кіно

Дуже сильно загуділо

Загриміло загуто

І повисло надімною

Те прокляте НЛО

Кохана з хати вилітає

Добре цілиться у них

Варену барабулю запускає

Вмить НЛО безслідно зник

Вечір землю накриває

Діти ховаються в кутку

Кохана на стіл накриває

Фасулі ті що молотив в садку

Наш світ є віддзеркаленням як раю, так і пекла.

На душі в ньому гра іде - гра світла та тіней.

Огненна ієрархія, де цінність давно вмерла,

І владна піраміда, що жме простих людей.

Чим вище, тим більш ниций - що ж, Данте був правий,

Спускаючись донизу в комедії без жартів,

А жарт у тому, що у нашім світі для живих

Чим вище, тим безбожніше, зате поменше жару.

Бо ж жар гребуть низи, гребуть покірно й голіруч,

І вірять, що з їх місця в едем швидше, щастя зовсім поруч.

Однак у партії наразі вирій ставки програє,

Й з таким тетрахедроном все залишиться як є.