Всі вірші

Довкола — хрести, немов вартові,

Сторожі тиші в сухій траві.

Ні лелеки в небі, ні голосу з гаю —

Лиш вітер плаче у вербах над краєм.

Стою між хрестами — душі мовчать.

Під ними — герої, що тихо лежать.

Що землю любили, як мати дітей,

Та стали частиною сумних очей.

Стою і вдивляюсь, у серці — туман,

Упавши в роздуми, спокою обман.

Вони тихо сплять, в тиші серед трав,

Де світ вже без болю, часу і забав.

Та хрест не про втрату життя та кінець

А міст у безмежність із неба сердець?

Це плюс між світами та сенсом буття —

По совісті жив, не підеш в забуття

Кохання — це насправді диво,

Що світла сяйво у серця несе.

Воно, мов вітер, ніжно й тихо,

Торкнеться душ, з'єднавши все.

Кохання — це таємна сила,

Що у серцях розпалює вогонь.

Кохання — це не просто слово,

Це вірність, що лягає у серця.

Це теплий дотик поміж слова,

Це погляд, сповнений весни.

Кохання відчувається серцями,

Це мить, коли зникає час.

І як шкода, що те кохання дано усім, та лиш не нам...

Бавлять сурми вухо звуком

В бойового генерала.

Асиметрія у всьому –

З вухом руку відірвало.

Ще зрання він ставив підпис:

Планувалася атака.

А тепер стікає кров'ю –

Шанси вижить – повна срака.

Та і грець з ним зі снарядом!

Але звуки сурм їх градом!

Ворог влучив, їм розрада.

Винищать й пройдуть парадом

По тілам загиблих наші,

Далі простір й краща доля,

У останній злій атаці.

Маю честь! Країні воля!

Відкрито і чесно

-/--/--/--/- --/--/--/--/

Твоя атмосфера - то тиша і спокій.

Твоя ніжність так манить і міцно п'янить.

Люблю поринати у світ твій глибокий.

Я з тобою спиняла би, чесно, щомить.

До тебе не знала, що вмію кохати,

І до тебе ж не знала, що гідна цього.

Бажаю тебе так в обіймах плекати.

Будь же променем ясним серед болю мого.

Мене надихаєш, породжуєш віру,

Що нещастя в житті, все ж, мені - не межа.

Завжди зі мной поруч, даруєш опору,

Коли втома від себе здіймає ножа.

З тобою так вільно, як крила на спині.

І розмова, і тиша - це завжди комфорт.

І врода твоя - точно рівня богині.

Я так рада, що ти йдеш зі мною на "борт".

Мене ти кохаєш (це даєш зрозуміти)

І приймаєш, якою би я не була.

Ти чуєш мене. Я не можу не мліти.

Так чудово робота тоді нас звела.

Із тобою і мрії мої, і майбутнє,

А без тебе мені не цікаво вже жить.

Із мене, можливо, і вийшло щось путнє,

Бо тоді показала доверху де "рить".

Мені показала ти щастя можливість,

І дала, про що мріяти я не могла.

Навчила любити себе. Цю важливість.

Я ж - дала серце, що так берегла.

Тепер так бажаю ще більше давати:

Ще палкіше кохати, сильніше любить,

Турботу свою всю тобі дарувати,

Весь ресурс, всю себе, твою посмішку гріть,

Тебе обіймати, давати підтримку,

Й восени бути тою, з ким біль твій мине,

Навік вітаміном і влітку, і взимку,

Лиш скажи мені, сонце, що хочеш мене...

Нарешті світ із хтивих втіх

Уклався килимом до ніг.

Бродити буду босоніж,

Щоб відчувати ласку тиш,

Щоб лоскотали прудкі стопи

Мурах малих калейдоскопи,

Дурманив розум запах трав:

Пізнаю новий вид забав.

Нейрони з кінчика мізинця

Несуться думки швидше в вінця.

Ця швидкість підіймає стріху

Бо не вміщає тіло втіху.

І рветься тиша від бажання,

Що втілилося у торкання,

Де кожен доторк наче вибух,

Все детонує, в попіл цибух.

Бруньки налилися рікою,

По краплі повнять море лою.

Тертя породжує тепло

По ворсу й проти, як хто хо.

Та раптом фіртка відчинилась,

Кімната гамором вся вмилась.

То був лиш сон, а далі будні,

В них взуті кроки у майбутнє.

Зашарілися слова:

Лягли й ваблять откровенням.

Червоніє весь рядок

Бо насичений натхненням.

Як відверто за живе

Так чіпляє і заводить.

Кожен віднайде своє

І вже зараз не відводить

Очі, у яких пожежі,

У яких розплавлен сором.

Вже перетнуті всі межі

І гормон волає з хором.

Зі змахом чорного пера,

Що губить світло у пітьмі,

Несе ворон на своїм крилі,

Ідею, що давно згнила.

Ґавкоче хижим моцним дзьобом,

Про дарування мудрих сповіща.

Костиста лапа тягне-вирива

Мені той замисел з ознобом.

Облиш то там, мерзенний круку.

Я вже не ладна до того письма.

У ноосфері доброго давно нема!

Його молю я та ховаю руку.

З помахом сталевого пера

Шкребоче аркушем душа.

І темна пташка із мого плеча

На ті потуги спогляда.

Ні сонця, ні тепла..., Лиш холод слів,

Загорнутих у ніжні покривала,

Що ти ночами із сніжинок ткала

І вишивала квітами зі снів.

Ні сонця, ні тепла... Холодний лід

На пальців кінчиках бездушними голками,

Коли востаннє доторкалася руками,

Лишав у серці кров'ю срібний слід.

Ні сонця, ні тепла... Холодний звук

Зачинених дверей, луни від кроків,

Вмирав в обіймах східцевих прольотів,

Прощання не витримуючи мук.

Ні сонця, ні тепла... Холодна тиша

Пітьмою розповзалася з кутків,

Ковтаючи уривки мертвих слів,

У губи цілувала палко, грішна.

Ні сонця, ні тепла... Холодний біль

Малим звірятком заховався в душу.

Його там зігрівати тепер мушу

Допоки не мине ця заметіль.

Ні сонця, ні тепла... Весна, на жаль,

Лиш білим снігом розквітає нині,

І на хурделиці сріблястій павутині

Приспить-заколиса мене печаль.

20.03.2021

p.s. Дуже раджу разом з цим віршем (до, під час, або після) слухати Адажіо Альбіноні; для відчуття атмосфери.

Кумедно покотився час

Зі столу свят до смітнику.

Ні, певний проміжок лежав,

Підлогу мавши за межу.

Але то був лише шабель

Падінь болючих і різких.

Та навіть в штормі корабель

Не раз здіймається на пік.

Тож важко сталість спадкувати

Тим дням, що змінять те що є.

Звичайно будуть вони схожі,

Та кожен принесе своє.

Так з циклів з череди повторів,

Нових досягнень, гірких втрат

Зміліє наше вічне море

Для археологів в нащад.

Краплинкою дощу я хочу бути,

Що на обличчя Крішни упаде,

Травинкою серед зелених луків,

Де Радгарані тінь мене торкне.

Всі душі прагнуть Враджі досягнути,

Але шляхи до Нього нелегкі.

Як Океан причинний перетнути,

Згадавши, хто, для чого й звідки ми?

А знаєш, Стусе, все в нас як в кіно:

В нас досі мова сиплеться повз вухо.

Нема різниці, кажуть, чуєш?,— дно!

—Торкнулася людини ницість духу!

Тут дехто впав, а дехто виріс дуже,

А дехто як тоді,— продав державу.

Хоча б приснись мені, ідейний друже,

—Таких як ти країні завжди мало.

Нехай цей вірш моїм протестом лине,

Як твій тоді дібрався з таборів

На рідну землю нашої країни,

До світлих і до мислячих голів.

Бо бачиш, Стусе, наша боротьба

Триває і триватиме віками.

Роззявить пащу москалів орда,

А ми її стрічаєм кулаками!

І як тебе тоді гнила система била,

Ти вистояв. Пройшов через пітьму,

/Віддай мені свої ліричні крила,

І я твою продовжу боротьбу./

Ти знаєш як воно буває,

Коли нестерпно й вочевидь

Мене тобою накриває,

Мій настрій, моя непохить?

Я обпеку твої вуста собою,

Збуджу уяву, погоню мурах,

Розчинюсь в тобі кавою міцною...

Відчула? Ворухнувся пах (дах)?

Я бачила, коли помилкою довіра,

Моторошні сни, що не на часі...

Коли на твердих льодах надто хитко...

Коли один «розіп'ятий», але всі на пласі...

Коли по битих шибках плакали дощами

Нічні примари, зрозумівши «дружбу»,

Й глухли від звісток уми, що прагнули роками

У «світі іграшок» продати чисту душу.

Я бачила уколи в серце, непристойний розум,

Ігристе — в поглядах, хмільне — у венах...

Що одержимий владою у пекла під гіпнозом,

І скільки янголів та демонів на сценах.

Я бачила, що люди не живуть... існують,

Благаючи про радість, мріючи про «дим»...

Коли безоднею надії біль шліфують...

Виходять першим, щоб повернутися старим.

Я бачила з залізною хваткою шакалів,

В глибинах неба кольори жорстокої війни,

Очі та губи, що шукають ідеалів,

І як в прокат здають тіла й прапори.

Я бачила в серцях ширини та глибини...

Коли життя та долі дриґом догори,

Коли добро не ціниться, а «дружба» має ціну...

Коли лестощі — пластиром, а на солодке — батоги.

Я бачила обличчя, прочерки та дати,

Сльози та усмішки, благання, катастрофи самоти...

Як люди можуть будувати й руйнувати...

Як може тепле слово врятувати й допомогти.

~Вірш був написаний: 19.06.2020~

~Відредаговано: лютий 2025~

Не заламуй картинно руки,

Не погрожуй різати вени,

На обличчі не треба муки...

Це фінал. Досить, сходь зі сцени.

Не чекай бурхливих овацій.

І під ноги - не буде квітів.

Ми самі серед цих декорацій

У холодному світлі софітів.

Гільйотиною пада завіса,

За іронією - кольору крові.

Ти, насправді, хороша актриса

У виставах палкої любові.

Але я тобі більше не вірю,

Залишаю твій зал порожнім.

Грати не хочу й не вмію.

Я тут був лише подорожнім.

15.01.2022

Думками, стежками, рядками,

Я знов до тебе дотягнусь.

Ходімо пам'яті садами,

Тобі зорею я всміхнусь.

Мовчанням, дотиком, очима,

До тебе миттю припаду.

Хіба для щастя є причина?

Ми просто вдвох в оцім саду.

І місця кращого не треба,

Щоби мовчати в унісон.

Рожевий вже шматочок неба

Ти десь далеко, ти лиш сон...

Цвіту акацій білі пелюстки

Змітає вітер, мов сміття з дороги.

Грайливі ковилові волотки,

Танцюючи, лоскочуть мої ноги.

Чи то вони такі і є в житті,

Чи хочуть розігнати мою тугу,

Щоб я не порпався в минулого смітті,

Плекаючи надію недолугу

Знайти знов те, чого давно нема,

Знов ранячись об спогадів уламки.

Надія ж пустовітом відцвіла

І в серці вже загоїлися ранки.

Тому всміхнусь... Не марно ж ковила

Старається мене розвеселити.

Нехай її такі кумедні па

Урівноважать життєсірості кульбіти.

03.06.2024

Сірий, старенький вже котик, пухнастий Мурко́ на батареї розлігся і гріє спину. Сниться йому село, бабця Марія і дід Марко́, хатка із цегли і молоко козине. А ще Чорниш, хоч і песик, а все-таки – друг… Грубка тепленька, годинник у хаті і груша. З другом у сні оббігають грушу навкруг…

І кожний раз у цю мить їхню радість рушать. Кожного разу хвиля стіною стає

І забирає бабу і діда, песика й хату… Кожного разу кричить хтось: «Живі тут є?!» Груша спасінням стає, бо висока й крислата. І кожний раз він із дерева дивиться вниз. В воду стрімку, де весь світ зникає. Кожного разу він бачить зловісний і чорний блиск. І… просинається… й сховок навкруг шукає.

Дівчинка гладить кота і питає: «Що знов? Бачив Каховську…? Давай, я тебе зігрію». Котик розказує їй про бабусю, її любов…Очі в мутній воді…і сам він на груші… в воді по шию. Котик розбурханий не заспокоїться: «няв та няв»…Дівчинка знає про що він…Бо бачила лихо. «Який же він виродок той, хто це горе наслав!» - кота обійнявши шепоче і плаче тихо. Котик притих. На дівчинку дивиться пильно. Пахне із кухні хоча й не козиним, але молоком. Хочеться котику їсти нестерпно, сильно, але він спочатку оближе подрузі сльози шорстким язиком.

Квадратне сонце світить зло

Десь знизу має бути дно

Нема наснаги сенс пізнати

У карцері душевної палати

Ніч розлила свій шоколад

В горнятка сірі мого міста.

А от би зараз снігопад,

Такий, як в дні мого дитинства.

Там зорі рясно осипались,

І було зовсім без тривог.

Там ми малі ще сперечались

Чи бачить все із неба Бог?

Бабуся кликала до хати:

"Ідіть, бо змерзли вже носи!"

Якби ж нам лід отой забрати

І тихо в хату занести.

А дід палив дровами грубку,

Бурчав щось тихо: "От дурне,

знов промочила свою шубку,

але додому все не йде."

Все це було, неначе вчора,

Та ніби й в іншому житті.

Зима ж тепер назавжди хвора.

І спогади такі крихкі...

бДСм

Тримаю за горло. Не в силах тікати.

Ти млієш поволі у спробі благати.

Та я тут сильніша. Не дам і сказати.

Ти гориш і шепочеш, стогнеш від болю.

Віддаєшся мені. Моєму контролю.

Ти секрет мій. Мовчи. Тобі не дозволю.

Стоп-слова для нас вже давно не існує,

Лише пристрасть по венам нашим вирує.

Старайся. Пизди - я тебе не почую.

Твої губи тремтять. Хо бути почутим.

Нікчемний. Тож знай: не повинен тут бути.

А як є — то мною будеш закутий.

Твоє тіло слабке, стікаєш додолу.

В бондажі твоє тіло миле і кволе.

Я тебе доведу і знову по колу.

Ти плачеш чимшвидш. Мої щоки вологі.

Ти здався б ось-ось, та стаєш знов на ноги.

Ти сильний, хоч і плечі твóї пологі.

Ти ступаєш до мене, ближче і ближче.

Нема більше страху на твому обличчі.

Ти здобудеш волю, а я паду нижче.

Наче в стінку кричу я, що так не бува.

Якщо саб над доммом - лиш невміло і гра.

Та картина німа: лиш дзеркáла і я.

Привіт, скажи, ну як ти там?

Дісталося тобі добряче,

У вирвах ран моя земля,

Та попри біль вона не плаче.

Я знаю, бачу те, що бачиш ти,

Тримаюсь разом із тобою,

Одні на всіх важки роки,

Накрили щільно з головою.

Один суцільний довгий день,

Змішались дати та події,

У серці біль, важкі думки,

Але й десь поруч світлі мрії.

Ми відбудуєм все, повір,

Твої й свої загоїм рани,

Глибокі вирви на землі,

Твої й мої болючі шрами.

Вечір. Повня. Кладовище.

На каплиці нечисть свище.

Місяць видерся повище -

страшно одному.

Між могилами щось в'ється

(чи насправді, чи здається),

то зітхає, то сміється,

то кричить в пітьму.

Сич заквохче опівночі,

вирячивши жовті очі,

ніби хто його лоскоче -

ох, чекай біди.

Он чиєсь бліде обличчя...

і рука...до себе кличе...

Чути шепіт таємничий...

Зникни! Пропади!

Місяць чорна тінь накрила.

Мрець страшний встає з могили.

Де ж сховатись, Боже милий?!

Нежить гострить ніж.

Хтось уже за ногу смика...

Раптом - голос чоловіка:

"Знов кошмар? Казав же лікар:

на ніч менше їж!"

🙂 😉 🙂

21.10.2022

Сьогодні не буду писати,

Сьогодні я просто читець.

Задача — спостерігати

За словом, що пише митець.

В клітинку штани, руді коси,

Шарф довгий до полу і знов,

Слова — мов канати для тросів

Тих, що не приймають відмов.

Шукаєш ти щось, чи чекаєш,

На чубі — пил із зірок.

По колу простíр оглядаєш,

Бурхливий потік думок.

Я бачу тебе вже не вперше,

На місці, та не на своїм,

Бо лиш один раз умерши,

Стаєш ти нарешті новим.

2025.01.07.15:59

Поверніть мене в дитинство,

Де мене усі любили,

Де сміялась мама щиро

Й тато молодий, щасливий.

Поверніть мене в дитинство,

Де усе було казковим,

Де все радісне і мирне,

І веселка за три кроки.

Поверніть мене в дитинство,

Де без відчаю всі будні,

Де лиш посмішки щасливі,

Де все щире й незабутнє.

(Червень 2017 р.)

Я буду жити в тобí,

одразу попереджаю:

немає інших доріг,

як через тебе до раю.

Ти містиш в сóбі світи,

усі, що хóч колись бýли.

Ми разом мусим пройти

твоє майбутнє й минуле.

Будь ласка, <слухай> мене

у миті тиші та бурі.

Життя даремно майне,

якщо ти будеш похмурим.

А ще <дивúсь> на мéне

через зіркú, через óчі,

через секвої і клéни

і воду, щó камінь точить.

І <говорú> зі мною —

мовчанням ми не дійдéм

так швидко, як би хотíли,

у заповідний Едем.

І також <дихай> свідóмо,

хоч це механіка тіла.

У кожнім видиху знову

шука(є) душа своє діло.

Я є твій корінь і крила,

твій кожен вибір і крок.

Я є енергія, сила

Проводжу струм, даю ток.

Не зрадь мене, не відкинь.

Без тебе — я тільки простір.

Ти — храм мій вічний, і плин

Часу, що петлі загострює.

Твоя діяльність — мій вдих,

твій голос — моє пізнáння.

Прошу тебе я: живи,

Будь вірним нашім коханню.

Я є душа і любов,

я — Всесвіт, що живе в тóбі.

І через тебе я знов

творю себе в кожнім слові.

2024:12:25:15:51

Десь у часі тобі набридли мої слова...

Тільки я — вже не я, проте ще жива.

Голосні твої сни спорожніли. Знову зима.

Сподіваюсь, на краще... Пишеться нова глава.

Не хвилюйся, не варто! ...І це все мине.

Не втрачай в собі віру, людину в собі.

Пам'ять стирає зайве, висвітлює головне.

А всі рамки й кордони завше лише в голові.

Я не буду про совість — це марні слова.

Завірюха сьогодні ховає страшне.

Не втрачай надію в собі. А я ще жива.

Не хвилюйся, не варто! ...Це теж скоро мине.

~зима•2024~

Місто спогадів і таємниць,

Тихих кроків, гучних овацій,

Місто відьом і духівниць,

Місто привидів, місто грацій,

Місто злетів, падінь, перемог,

Місто лірики й вічної прози,

Місто, що веде до зірок

Крізь дощі, буревії і грози.

За скляним екраном сховались світи.

Одночасно знайоме тобі й невідоме.

Запульсують частинки далеких світил,

І ураз людство стане свідоме.

Відображення дійсності вказує нам

Через сотні мільярдів років,

Що існує межа між єством і життям,

Та між ними немає зв'язків.

Електрони рухливі сьогодні занадто,

Б'ється струмом новùй монітор.

Дивуватись тепер, напевно, не варто,

- "Посміхайтесь. Камера. Мотор..."

І що то за місто було!

Народжене в муках,

юне постало,

втомилось й лежало

собі немовлям

під хусткою зітканих доль,

в дрімоті вечірній;

прозорість німих парасоль

зробила його непокірним.

Сягнуло за горизонт,

за всі існуючі межі.

Ліс - його компаньон,

Сови - камери спостережень.

Містян у скляних оселях

колисав шепіт дощу,

вітала сов цитадель

сердитим: "Угу! Угу! Пугу! Пугу!"

Поліс невидимих вартових -

місто-міцелій...

Довжелезні сріблясті носи

вигулькують з підземелля.

Безтурботно дрімають під склом,

хусткою доль укриті,

немовлята дощів й парасоль,

а ясени голублять їх вітами.

~У співавторстві з Chester Finch~

~•••~•••~•••~

Честер Фінч:

Непомітно минає час,

кожен раз впадаючи у темряву.

Коли сумніви сильніші за нас,

боротьба в собі нескінченна.

Пам'ятаю, хтось ніби сказав.

Підіймайсь при кожному падінні.

Шляхом тернистих доріг,

я знаходжу себе там від нині.

Пам'ятаю часи безтурботні,

Коли жив, та не думав про час.

Те дитинство, залишив я долі.

Мій щасливий, лікуючий час.

Блукаю стежками, полями, містами.

Ще в грудях болить, ще чути биття.

Не печалю я душу свою, сумними думками.

Дивлюсь там комета, це наше життя.

~•••~•••~•••~

Лекса:

Непомітно минає час...

Шлях мій довгий — то «згори», то «угору» —

Ризик з вірою в новий шанс,

Або знову на стежку сувору.

Колись бачила світло в пітьмі —

То дитинство моє безтурботне...

Все було вже в цьому житті:

Надія весни, жах зими, літо спекотне...

Бачила світло й кригу сердець,

Як згасають життя та мрії...

Знаю, що за обрієм не кінець...

ТУТ і ЗАРАЗ важливо те, що гріє.

Непомітно минає час...

Душа вірить ще у світло надії.

Поки в грудях биття — ще є шанс

На світ, в якому люди й зорі щасливі.

~12•серпня•2023~

В Червоних горах гуляє вітер,

В червоних скелях немає квітів,

Ведуть дороги в пусті печери,

Печери гномів і їх майстерні.

Народ цей здібний живе тут здавна,

Мечі й кольчуги майструє вправно.

Під їх руками ростуть троянди,

Про них співають пісні й баллади.

Багато в гномів майстрів чудових,

Від їх роботи тамуєш подих,

Творіння їх шліфувались потом,

Найбільш відомий – це майстер Йотль.

Гаряче серце у нього в грудях,

Його він сіє в холодні руди,

Каміння мертве вмить оживає,

Співає птахом або й літає.

Та має Йотль таємну мрію,

Яка в невдачах його зігріє,

З дитинства носить задумку дивну,

Створити мріє вінець чарівний.

У ньому хоче сплести докупи,

Просте вугілля і темні руди,

Бурштин і мармур, срібло і гранати

А ще рубін, смарагд, діаманти.

Зухвала думка бентежить серце,

Над нею Йотль щоденно б’ється,

Зростають квіти в його майстерні,

Їх стебла ніжні, їх вид химерний.

І творить Йотль казкове диво,

Каміння в ньому, немов, ожило,

Цей виріб вартий скабниць й палаців,

Вінець чарівний, вершина праці.

За нього будуть точитись війни,

Його сховають за товсті стіни,

Про нього точно складуть легенди,

Казки, повір’я, почнуть вендети.

Сам майстр Йотль піде в засвіти,

В Червоних горах холодне літо.

З роками люди забудуть диво,

В казках й легендах воно застигне.

Та десь далеко в печерах темних,

Вінець чарівний дивує землю.

Ховають скелі свої секрети,

В Червоних горах свої скелети.

(с)

Люблю осінній сум

з незмінним листопадом,

з зухвалістю вітрів

під перестук дощів.

Байдужість відчуттів,

емоцій прохолоду

і розуміння марності

метушливих дій.

19.10.24

Осінь – це інший вимір.

Інша якась галактика.

Мрії, що не здійснились,

в інші світи летять.

Логіка тут не діє,

зайві теорія й практика.

Осінь до тебе прийде,

старець ти чи дитя.

Мовчки загляне в душу –

і побіжиш босоніж

за журавлиним клином

ген аж на край землі,

де полохливі айстри

гріються на осонні.

І не важливо зовсім,

що не твої журавлі...

09.09.2019

Забуду тебе, якщо вдасться,

Спалю за собою мости.

Мереживом з усмішок, щастя

Сплету собі долю. Пусти!

З тобою майбутнього крапля.

Що з того, що й досі твоя?

Якби наша мить не заклякла

Я б й досі твоєю була.

Не змушуй, то марне страждання,

Не злися, не бійся, не мсти.

Якби трохи більше старання

Ми в парі зуміли б плисти.

Якби боронили, що мали,

Якби зберегти ми могли

Все те, що так палко збирали,

Все те, що крізь роки тягли.

Не вистачить твого бажання,

Не витерплю я, не проси.

Палкіше за наше кохання

Горять лиш позаду мости.

(Жовтень 2016 р.)

У лісах старих в Карпатах

Є галявина одна,

Де стоїть маленька хата,

В ній панує дивина.

Коли сонце сходить долу,

Там чарівний диво-світ

Озаряє все навколо,

Треба тільки знати вхід.

Оголошено повсюди:

«Тим, хто знайде шлях туди,

Нагороду дадуть люди –

Глечик не вмирай- води!»

Всі мисливці взяли справу,

Мають досвід, зброю, фах.

Але хто з них мав те право

Копирсатися в горах?

Хата ка́птуром накрила

Всю галявину той час.

Злива швидко прірву рила,

Захищала дім щораз.

Повтікали всі мисливці,

Не сміливі й не вправні́.

Хай сидять в своїй комірці:

В темній, мокрій сивині.

А над хатою веселка

Загорілася в ту мить.

Може хтось вже здогадався?

Світло входу майорить!

Біла пташка прилетіла,

В дзьобі гілку принесла.

Вона вхід крилом відкрила –

Щастя людям всім дала.

Всі хто мають чисте серце

Можуть в дім той увійти.

Воно в ритмі ліса б’ється,

Як струмок гірськой води.

18.05.24 р. Валентина Шкрьогал