Всі вірші

Слова лягають на екрані…

Колись вони були інакші.

Усе писалось на папері,

На аркуші чистого листа.

Ручка швидко дріботіла

Над тим листом, що на столі лежав.

Писали й слова зізнання,

Писали те, як палко бачились востаннє.

Він описував її дівочу вроду,

Вона писала про моменти щастя.

Хтось складав сумні вірші

В холодній камері Сибіру,

На маленькім клаптику душі —

Ховаючи мистецтво у брудні кишені.

Я там не був, я цього не знаю,

Але читав про це багато раз.

Як слова лягали на папері.

В голові спливають спогади

Уявного моменту:

Старенький столик,

Свічка тьмяно світить.

Листок паперу розгортаю я руками —

Його хруст нагадує сніги в морози,

А шелест — падіння листя золотого.

Стакан з чорнилом чорним

І перо, пошарпане роками…

А зараз що?

Слова лягають на екрані.

Весна і жінка дуже схожі -

Дарують світло і красу.

Овіяні дарунком Божим

Нове життя у світ несуть.

Нехай ця ніжність квітне вічно,

І радість повнить кожну мить,

Життя хай буде гармонійним,

І серце в такт весни стучить!

Весна і жінка — справжнє диво,

Надія, спокій і тепло.

Тож залишайтися щасливі,

Щоб затишно усім було!

А ти прийшла ще, мабуть, відучора,

Ввірвалася в останній день зими,

Як те дитя, якому зла сеньйора

Не дозволяла сипати квітки…

Така мала, а в лігві Людомора

Преясним сонцем вигріла стежки.

Котився світ з Содому до Гоморри —

Ти так невтомно сіяла грядки.

Летіть додому, ластівки-лелеки,

Як підростеш — прилинуть солов’ї.

Учора ти була така далека,

Сьогодні — думи і вуста твої.

Теплом любові скоро крига скресне:

Вогонь кохання стрінь, розмай її!

Моя весно, омріяна, воскресла —

Жадане щастя Матінки-Землі.

1. Полюбив я дим молодим

Він осяє мене від темноти,

Рятує мою душу від порожнечі

Полюбив тебе я,

Але мене не ти.

В цій димній самотності я піду в свій світ

Але тебе прошу я тільки за руку візьми,

І цю пам'ять про тебе в моїй душі ти збережи.

Полюбив я дим молодим

Він осяє мене від темноти,

Рятує мою душу від порожнечі

Полюбив тебе я,

Але мене не ти.

2. Полюбив я дим

І піду я з ним,

При світлі місяця

Гаснуть всі вогні,

Ти тільки не бреши

Моє серце ти зірви,

І у вогні спали.

Полюбив я дим молодим

Він осяє мене від темноти,

Рятує мою душу від порожнечі

Полюбив тебе я,

Але мене не ти.

( " Дим " )

1. Вибач мене за цей кайф

І прошу тебе ти не кидай,

І в цю осінь присниться мені

Цей димний рай.

Разом зі мною самотній дим

І ця осінь розкаже мені,

Уривками своїх сторінок

Як в душі згасли вогні.

Ідуть дні, згасають ліхтарі

Разом з осінню ти скажи мені,

Може залишишся в пам'яті

Але прийдеться самому,

Залишитись в цьому

Осінньому диму.

2. Навряд чи будуть просякнуті ці листя сміхом

І не знайти відповіді,

І з цією осінню піде печаль

Не скажу "бувай"

А скажу "прощавай",

Але тільки ти мені обіцяй

Що до мене прийдеш в димний рай.

Ідуть дні, згасають ліхтарі

Разом з осінню ти скажи мені,

Може залишишся в пам'яті

Але прийдеться самому,

Залишитися в цьому

Осінньому диму.

( " Дим " )

1. Забуваються думки і слова

Параноя моїх почуттів і всі правила,

І про те що в цьому світі я один

Від пустоти мене рятує лиш нікотин.

Забувається почуттів утопія

І любові цієї дивная пародія,

І помилки які зробив тільки я

І за отруту сильніші ці почуття.

Забуваються думки і слова

Параноя моїх почуттів і всі правила,

І про те що в цьому світі я один

Від пустоти мене рятує лиш нікотин.

2. І йдуть потяги нескінченні

І мої помилки всі вічні,

Мої почуття всі бездоганні

І схиблений у своїй я самотності.

Забуваються думки і слова

Параноя моїх почуттів і всі правила,

І про те що в цьому світі я один

Від пустоти мене рятує лиш нікотин.

( " Дим " )

І жодного слова не вдасться сказати,

Уникнути правди в своїй голові.

Не зможеш собі, як гарніш, прибрехати,

Чи стати цілісним — не у собі.

Замовкніть. Заткніться. Дайте спокою.

Невже на поталу моя вам душа?

Та вітер гуляє по проклятім колу —

Собою єдиним напевно й пиша.

У гордості — сталь, у гордині — згуба.

Я свій початок і я свій кінець.

Поправ, друже мій, на голові чуба,

Підніми очі — отримай вінець.

Сплески і плюски, багаття й жаринки —

Усе є і ціле, і половинки,

Розсипані вітром по дикому полю,

Щоб прорости, отримавши волю й щасливу долю.

Краплинки-сльозинки омиють буття,

І знову почнеться по-новій життя:

Де радість і сміх, де сльози і відчай…

Лиш не зачиняйся — просто відчуй це.

Чотири роки — ніби мить,

а ніби вічність за плечима.

Той ранок досі в мені кричить

гарматним громом без упину.

Не сонце встало — вибух встав,

роздер світанок на уламки.

І місто, що мене плекало,

схилилось тихо, безголосе й тонке.

Я пам’ятаю рідний дім —

поріг, протертий босим літом,

вікно, де вечір золотим

лягав на стіни теплим світлом.

Тепер там тиша нежива,

і пил ховає наші кроки.

Лиш пам’ять, наче тятива,

натягнута крізь довгі роки.

Чотири роки… Біль не спить.

Він ходить поруч тінню впертою.

І вчить мене вогнем любить

землю свою — могутню й безсмертну.

Я не забула І не забуду.

Бо пам’ять — це моя броня.

Допоки дихаю і буду —

живе зі мною та весна.

Ловлю твій мотив, затираючи фарби,

шукаю у лініях відблиск весни.

Твій погляд шалений — мов яблуні в саду,

налиті промінням, багряні й рясні.

Їх посмак терпкий, що аж вилиці зводить,

аж кров замовкає, аж очі пусті…

Та радості більше у світі немає —

лишень смакувати ці соки густі…

І я обіймаю тебе крізь проміння,

тобі я дарую пісенний мотив.

І радо по світу пройде голосіння,

як вперто та ніжно тебе я любив.

Тобі дарував це проміння багряне

і вічність незламної неньки-весни.

Хай сиві морози гілля поламали —

та будьмо щасливі… хоч кожен — болить.

Помирала стара бабка

Та й складала заповіт

Менші доні чорна латка

Від старих порваних чобіт

Середущі що вічно спала

Що завжди боліла голова

Два махрових одіяла

І те що жужить як та бджола

Старші доці що літала

Як та дурненька по селу

Трьох літрову банку сала

Та із бляхи медальку золоту

Онукам котрих я ще не маю

Залишаю хатиночку свою

Яка з вас перша нарожає

Ті все й передадуть

Коли бабки вже не стало

Хохотало все село

Старші доньки не сміялись

Бо їх від сала аж гребло

Старші доньки полетіли

Тільки молодшая в сльозах

За ними бігти не хотіла

В садочок плакати пішла

Під кривеньку яблуньку присіла

Підвела очі догори

Мамо що з тобою сталось

Що ж залишила мені

Я завжди тобі допомогла

Не те що ті два пелюстки

Залишила б мені хочаб те сало

Хочаб ті одіялочка дурні

Куди піду я далі жити

Коли ж у шлюбі вже була

Не могла дітей родити

Що ж за дурна така біда

Мабудь піду в ліс я жити

Стану місцевим Тарзаном

З білочками буду дружити

Поки не заберуть мене в дурдом

Ті дві ледарки сракаті

Народить хоч одна

Мене виженуть із хати

Тоді у світи подамся я

Ти ж все це мамо знала

Розбила серденько мені

Навіщо мені ця латка впала

Яку тримаю у руці

Коли почала придивлятись

На латочці якісь там зірочки

І розташовані так само

Як в цім садочку яблуньки

Покрутила головою

Тихенько пукнула в значай

Подивилась під лупою

В одна із них найбільшою була

Варто просто собою бути,

Варто просто повірити в себе.

Не треба ні зла, ні отрути —

Лиш трохи довіри до неба.

Воно проведе — ти ж знаєш,

Подасть тобі свою руку,

Зупиниться й почекає,

Бо справжню тебе відчуває.

І хай може зараз лячно,

І хай ти не віриш диву,

Проте воно тебе бачить

І бачить тебе наживу.

Якою ти є без маски,

Якою ти можеш стати,

Усі перемоги й поразки —

І що тут іще додати?

Коли ти себе самою

На самоті закриваєш,

Аби заховатись від грому

І болю, того що вбиває,

То ти все одно не сама —

Бо небо завжди є поряд.

Розділить з тобою все

І вбереже від горя.

Допоки промінчик в грудях,

Допоки пульсують вени,

Допоки ще сходить сонце —

Живи це життя шалене!

Не копай мене глибше — побачиш, що я пуста,

Бо все, що зовні, — лише яскрава мішура.

Накинутий костюм нашвидкуруч

Він зрозумілий та зручний для тих, хто поруч.

Сотні думок, роздумів, порожніх мрій

лунають і гаснуть у хорі німих надій.

Загорнуті в щебет веселих жартів та розмов —

не мають значення й гинуть у пітьмі

Та інколи проковзувала думка:

Коли й чому з’явилася ця пустка?

Пильніше придивившись до твого світу,

Натрапила на слід свого життя.

Моє кохання, сила й вогонь у серці

пройшли крізь тебе й зникли в небуття.

Бо ти — та посудина пуста й нікчемна,

що висмоктує енергію й життя.

18.02.26

Все ж літо — гучне і нестримне,

Наче тусовка на хаті у друзів.

Воно промовляє до нас загравою

Голосів, що піняться у морі зелені.

Натомість зима — холодна і тиха.

Зимою можна почути відлуння

власного шепоту, що гуляє околицями

Сіл і містечок, шепоту відчайдушного

Та надто говіркого. Шепоту грізного,

Гіркого і безпорадного.

Літо зігріває теплом і голубить

Ніжністю світанкового неба.

Літо вміє зберігати секрети, співає

Колискові, а в радісні миті — весело

Здіймає руки вгору і витанцьовує

Танець перемоги та щастя.

Зима ж нічого не втаїть — розповість

Все, що хотіли поховати глибоко на дні

Стривоженої підсвідомости.

Морозні ночі віщують біль і втрати,

Наче застерігають: «Заведу тебе, тікай».

І таки заводять. Заметілі тягнуть

За собою в краї нестерпного розпачу,

Вічного сну. Сну негарного, неспокійного.

Це не той сон, котрий ти бачив влітку —

Коли на фоні грає симфонія, виконувана

Кониками-стрибунцями та пташками.

Не той сон, з якого тебе розбудить

Клекотіння лелек спозарання.

Сон непробудний, лютневий… Сон,

Що наснився наприкінці зими і не

Закінчується вже котрий рік.

Сон зимового затінку, позбавлений

Святкового духу, родинного тепла та затишку.

Сон чорно-білий, смутний і довгий.

Все ж літо — гучне і нестримне,

Неначе невгамовна дітвора.

А зима холодна і люта…

Вона загартовує, зміцнює дух,

Змушує згадувати те

Безтурботне і тепле літо,

Яке вміє зберігати таємниці

І

Яке неодмінно ще прийде знову.

Киця з мишичков дружила

Кицька мишечку любила

Разом бігати ходили

Про хмаринки говорили

Всілякі візерунки роздивлялися

Та до вечора так грались

А як нічка наступала

Зірками небо накривало

Про різні страшилки говорили

Як щур п'є кров із старої кобили

Про це мишка розказала

На другий день щура не стало

Знову мишка розказала

Про мишачого генерала

Що велику армію він має

Та в хліві пшеничну розкрадає

Відтоді тиждень вже минуло

Як те військо в бочці затонуло

Згодом мишка зрозуміла

Що не в дружбі їхнє діло

Що не справжнього друга вона має

Та й мишачий світ так убиває

Тоді вирішила кицю заманити

До злої суки Свети

Яка вмить кицьок роздирає

Навіть шерсті не залишає

Сиджу на небі гірко плачу

Хочу до тебе квіточко моя

Ти варися у пеклі звідси бачу

Як жаль що не набрав, ще два гріха

Слова ж мають сенси,

Код нації закарбований в крові.

А я пишу набори літер,

Сама не знаю в чому сенс.

Митці собі будують шлях на гору.

До того щоб спіймати сонячне проміння.

Вони бажають його тепло, з нами розділити.

А я митець, що тоне в бруді.

Тону без сил схопитися за протягнуту руку.

У чому сенси цього буття,

Чи достатньо я вже зробила,

Якщо за крок смерть ?

Ці балади про успішний успіх

Закарбували цвяхами мою труну

Частина нас, що мовчки простогнала,

сміялась гучно, в трепеті фанфар.

Тепер зійшла росою понад ранок,

могилою — в простріляних лугах.

І стяг стоїть, щоб біль зійшов до неба,

гучніше — щоб почути скрегіт душ.

Під тихий спів жертовного — «за тебе» —

спустили кілька темнооких руж.

І жовто-синім кольором — між ребер —

назавжди в’ївся болісно метал,

В той день, коли земля пішла від тебе.

За що ти душу Богові віддав?

Бій безупинний — колір рани — чорний.

Туман і запах страчених ідей.

Для чого ж ми шукаємо нагоди,

щоб стяг ввійшов між ребер до грудей?

Їх було двоє в раю,

там де завжди тихо, затишно і безпечно,

але він став кликати гостей,

хвалитися різними сортами заборонених плодів,

пригощати всіх забродившим соком винограду.

Поступово «Рай» перетворився на «Пекло».

Вона перестала бути для нього музою,

Стала прислужувати на тих безкінечних бенкетах,

А слуг і карати можна

за непослух.

Він її карав

за невдячність, адже завдяки йому - вона тут

у «Раю»

Вона розуміла,

що насправді це «Пекло»,

але йти було нікуди.

Бомбить Венесуелу та Іран

Гренландію грозиться захопити

У Мексиці чи Кубі дерибан

Бо миротворець що ж робити.

Він вісім війн вже зупинив

А може дев'ять чи то десять

Кожну війну на мир змінив

Йому всі дякувати мусять.

Не замарайте ж йому честі

Та заключіть угоду щиру

Й нагородіть його нарешті

Нобелівською премією миру.

Шен Сілверстайн - /1930 - 1999/

запрошення

як ти казкар мрійник брехун

бідний старатель покупець

ще й невгамовний говорун

заходь до нас хай йому грець

зігрієшся біля вогню

заходь

заходь

22.02.25

***

фортеця

про цю фортецю я вже чув

по ній блукав як у в ві сні

ось тут я є, а тут я був

десь тут фасад і десь був тил

я в цій фортеці був ледь ледь

лиш увійшов та й вийшов геть

22.02.25

***

битва

слухай

це була одна із перемог моїх

битва тоді вночі була страшна

ні

ну ні так ні

22.02.25

***

Прапор

зірка штат Аляска

зірка штат Небраска

зірка штат Дакота

зірка Міннесота

зірок так багато Мен

потім Айова

далі

забув чесне слово

22.02.25

***

Сара Тісдейл - /1884 - 1933/

серце в тягарі

туга така що і пісень нема

от тільки осінь тягне гілку плід

майже пройшло життя а що зима

то ображатися повір не слід

не заспіваю я тобі пісень

то не біда от от той плід впаде

і в сутінках коли погасне день

тихенько знаю ти його візьмеш

22.02.25

***

алхімія

завжди тинуся серцем вгору

як квітка мала до дощу

хоча давно я серцем хвора

ніяк цю біль не відпущу

хочу навчитися у квітки

забути хміль гірких образ

__________

дощі лишають мокрі цятки

душа лишає цятки фраз

22.02.25

***

м'яко хлинуть дощі

м'яко хлинуть дощі і запахне земля

і круки полетять як завжди на поля

жаби будуть співати свій старий мотив

затремтить на вітру блідий колір зі слив

і над тином малинівки як і завжди

будуть знову літати туди і сюди

і не буде війни тих хто знав і не знав

підсумок підіб'ється кінцем усіх справ

лиш птахи та дерева і ліс навкруги

людський рід зник назавжди за тої війни

буде день буде ніч буде світло і тьма

не помітить цей світ те що нас вже нема

22.02.25

***

ставкові лілії

невже забув ти сон ставкових лілій

високо в горах в сутінкових водах

вологий запах терпкий і попрілий

лиши свій страх та попри всі негоди

вертайся а якщо не пам'ятаєш

лишайся там в краю рівнин і прерій

_______

а як колись ти вірш цей прочитаєш

згадай той сон дурман озерних лілій

22.02.25

***

Сэндберг Карл - /1878 - 1967/

дівчина мрії

ти як вода що зливою проллється

коханням перетворена прийдеш

морського бризу шелест відізветься

і сонця в небі кольоровий фреш

бо ти миліша навіть едельвейсу

і дивно експресивні твої руки

з якої далини з якого рейсу

з якої мрії ти якої муки

звідки прийшла ти о дівчина мрії

яке кіно тебе на світ явило

22.02.25

***

Джон Гринлиф Уиттьер - /1807 - 1892/

у шкільні дні

до школи заросла стежина

усе навколо в реп'яхах

а поміж них лози ожини

жебрак якісь спить в лопухах

збитків всередині немало

куди рукою не вкажи

і там і тут ініціали

попрацювали так ножі

вульгарні написи по стінам

і з м'ясом вирваний поріг

сміття аж майже по коліна

і добрий шмат життя пробіг

йому згадався день зимовий

сонце блищало на снігу

і як він біг тоді до школи

захекавшися на бігу

вона була наче у смутку

а він стояв як істукан

вона пройшла доволі хутко

лишивши лиш думок дурман

мабуть отак воно і було

тоді ніяково йому

до того ще в грудях штрикнуло

а щастя а чи на біду

зима мороз сніг навкруги

незвичний до того непокій

як же до неї підійти

як він незграбний худощокий

та далі було як вві сні

і фартух її темно синій

очі її ясні ясні

він буцім відчував провину

коли сказав

твоє ім'я

готовий славити сурмити

і присягаюсь небом я

що буду лиш тебе любити

вона дивилася ласкаво

і сталось все саме собою

потім життя було цікаве

збігали день за днем юрбою

______

трава на дівочий могилі

кущиться довгих сорок років

посивів він памяті хвилі

не мають пропуску і строків

він сам живе багато тих

хто поруч і крушаться разом з ним

22.02.25

***

Річард Вілбер - /1921 - 1917/

порада пророку

коли прийдеш а ти прийдеш я знаю

до цього безладу в якому ми живем

себе пошкодувати лиш благая

у Божеє ім'я в світі земних проблем

ти не лякай нас смертю у безодні

визволи краще від мови війни

і всіх ідей що світу чужорідні

що с кожним днем нас тягнуть до біди

може і добре там де нас немає

і листю не до нас і сонце просто так

щастя нема тільки лиш час збігає

і де не подивись усе недобрий знак

так розумієм тільки очевидне

а иншого нам поки не дано

може і сенсу нам в житті не видно

культурний ні ландшафт нам все одно

роки життя тануть як хмари в небі

і прослизають в темряву густу

лань білохвоста ось і їй щось треба

і теж якусь чекає новину

а десь в глибинах сум'яття форелі

і її теж згубний несе потік

і моделює як той Ксанф моделі

до поки час життя в ніщо не стік

невже ж ті дзеркала не розіб'ються

мова війни ніколи не помре

скажи пророк куди думки несуться

у тих усіх хто на землі живуть

троянда нашого кохання не зів'яла

душі цикада не співає буркотить

вона надію в цього світу вкрала

до поки вдалині щось гуркотить

ти запитай себе пророк як в цьому світі

протриматись та зберегти серця

23.02.25

***

Елінор Уайлі - /1885 - 1928/

Офелія

про нього біль таїться

в кучерях золотих

лишається молиться

щоб день поволі стих

щоб до зими дожити

волосся підкопив

і з вітром ворожити

і з сонцем аби жив

вода готує зустріч

холодна як граніт

коли покриє плечі

кучері розпрямить

23.02.25

***

Роберт Фрост - /1874 – 1963/

відблиски що вислизають

мій поїзд мчав кудись у далечінь

в вікні майнула таємнича квітка

та я не встиг розгледіти її

і вийшов б з поїзда якби от тільки міг

а поїзд мчав і мчав у далечінь

а я сплітав вінок із квітів тих що є

та квітка не люпин що не росте в піску

і не дзвіночок біля хати синій

поблизу старого тунелю паросток

росте на згарищі а майже промовляє

то був лиш відсвіт виблиск так натяк

то було марево якщо ти щось і бачив

в відблисках сонця нам дарує Бог

осяяння захоплення і щастя

24.02.25

***

закрийте вікна

закрийте вікна хай мовчать поля

і хай дерева викажуть свій смуток

птахів не чуть вони не говорять

це вже забуто

ще довго до розливу талих вод

ще довго до весняної капелі

закрийте вікна вітер не співає

а тільки виє

24.02.25

***

Що відчувала я, коли ти мене покинув?

Образу, гнів чи дику лють?

Тобі б хотілось саме цього...

Щоб я молила: «Тільки будь».

Ти чекав дзвінків, ридань і стук у двері,

Чекав, що світ мій розлетиться вщент.

Ти чекав, що я стану твоєю тінню,

Що буду благати про вороття.

Тобі хотілося мого падіння,

А я... я просто продовжувала життя.

Жодного поклику, жодного слова,

Лише розчарування — холодне й пусте.

Тебе дратувала моя обнова:

Те, що без тебе мій світ росте

Мені приємно у твоєму товаристві.

Я навіть не навиджу тебе.

Можливо, зазнайомимося близько й

колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.

Тобі подібну я подеколи шукав

і ти не проти. Звісно, не відразу.

В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.

Це добре, що існує поряд нас

це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час

ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,

і почуттями нас триває Божий глас.

Під шум ночей і чар буяння,

Ціна життя — відчувши мить,

Краса твоїх очей — кохання!

І тіло твоє більше не мовчить.

Після похотливого прологу,

Напруга гарячим бриніла,

Під келихи палкого діалогу,

Лиш похіть наш розум п'янила.

​Щоб тіла небу відкривались,

Під світлом особливих зірок,

Твій дотик і очі не забувались,

Вирішальний зробили ми крок.

​Твої зворушливі жести і рухи

Із солодом шепочуть про любов,

У спокусі ніжні наші порухи,

Ще не раз поставимо на повтор.

​Під шум ночей і чар буяння,

Ціна життя — затамувати мить,

Краса твоїх очей — кохання!

Тож як запалали, хай горить!

Осінь така чудова, атмосферна,

Та все ж холодна водночас.

В ній є щось ніжне, щось непевне,

Мов подих вітру між нами зараз.

Листя летить, наче наші думки,

Вітер шепоче: “кохай, не згаси”.

Ти усміхнешся — і серце тремтить,

Осінь між нами — це мить краси.

Пахне дощем і тишею в парку,

Хмари пливуть, мов сни вдалині.

Я тебе бачу в кожному ранку,

В кожній осінній легкій тіні.

Осінь така чудова, чарівна,

Її холод — мені не страшний.

Бо поруч ти, і душа єдина

Гріється світлом твоїх очей.

І знов я йду,

По тій самій кривій стежині,

Де біль і кривду

Я знайду!

І знов стою на тім шляху,

Тернистому, глухому,

Тихому, — знайомому,

І там знайшла я річечку зовсім суху.

Зі сліз моїх посохших,

Із болю мого на травині,

Де я заплакала по новій,

І знову затопила я ручій..

Своїм тихим почуттям,

Таким нікчемним,

Тим коханням, —

Одурманена я ним.

Чому я народилася нікчемою,

Що не владах зі своїм почуттям?

Чому я одурманена тобою

І твоїм тихим забуттям?

Чому я знов йду по тій стежині?

Кривій, глухій,

Страшній... — знайомій.

Куди пливу я на древині?

Я знов тону на тій стежині,

І порятувать мене нікому...

Я більш не поверталася додому,

Бо я згубилася в дорозі:

В гущавині страшній

Із своїх почуттів,

В гущавині непроглядній

Із твоїх кайданів.

Я існую, тількі поки існуєш ти.

Тут, на задньому сидінні такси

Дивись: - там пара водяна,

але немає вогнища

Дивись: - ми пара смачна,

Але два чудовиська

Час пливе, як більшість із нас

не знаючи звідки і кУди

Час, оминае вальс, 

И я стаю твоим другом.

***

Ми люди без шкіри

В самому оці торнадо.

Разом ще три зміни,

Просто нагадую.

***

Далі більше,

Далі більніше,

Далі духовно бідніше.

Ставь піднішку,

Стань рідніше.

Зроби все як раніше.

**

Піши вірші

**

Гірша з людей...

Світишься ти від радості,

Як же вистачає наглості.

Світишься у реальності,

Який термін придатності?

У твоїх очей?

Сьогодні буду танцювати —

Закрию всі страхи за ґрати.

Турботи і сум я відпущу,

У круговерті спокій віднайду.

Зроблю танок своєю відрадою,

Відкину все, що є завадою.

Ці миті світлі, сповнені радості -

Проженуть млу у моїй реальності.

Дарую ритму своє тіло,

Хай змиє все, що наболіло.

На цю коротку, справжню мить

Злечу стрілою я в блакить.

Довірю танцю своє життя —

У мить шалену, у пориві щастя.

Бо зараз важливі тільки ритм та рух —

Та їх злиття у вихрі танцю.

22.09.25

Холодний жовтень стискав небо —

Зі сталевих хмар посипались пір’їни.

Кружляли, в дикім танці вирували,

Кололи шкіру, ніби голками карали.

Я бачу й відчуваю, як ці сніжинки

Вплавляються в оголені шматки шкіри.

І стежки болю формуються з крапель —

Стікають кров'ю повз металевий скальпель.

Він міцно, нерухомо притиснутий до серця,

Боюсь поворухнутись — зрушить усе з місця.

Руїни — все, що залишилось після втрати.

І не знайду для лат надійної заплати.

05.10.25

думати - іноді шкідливо.

ти думаєш про те, чого боїшся сильно.

думаєш: "а що, якщо б.."

але боїшся ти зробити перший крок.

буває так, що крок зроблений давно,

але страх сказав, що краще б цього не було.

навколо кажуть:" ти дурне зробив,

жаліти сильно будеш, а якщо ні,

то ти дурний, бо це назавжди посіяло своє зерно".

десь глибоко, можливо на дні холодного моря, ти здогадуєшся,

що в цьому є своєрідна воля.

немає рамок,

жаліти нема за чим,

адже помилки, жаль або скорбота,

привела тебе до твого відображення сьогодні.

Крізь пошуки нічних апологем

приходжу до відчинених відтінків

до мітів і придуманих легенд

шо тінями стрибають в кутик стінки

і я дивлюсь очима давніх літ

де дід руками в обрії від свічки

покаже зайчика..та тліє часу гніт

і смерть стає частиною як звичка

дивитись у прочинене вікно.

все менше в мене рук яких потисну

і очі бельма точать як вапно

глухого серця палить через призму

та всеодно, тримаючись за щось

волочу ніч на горбі й ясно бачу:

журба як цвіт, заплетена в волоссі..

не плачу ноче, істинно не плачу

то роси в час лягають з під повік

змахни плямисте сонце їх в тінь засух

я став нічим, бо щастям захворів

і смерть від щастя не пізнав одразу

тому історія тілесності - лиш міт

і мапа тіла - як підвал злочинцям

бо нишпорять по серцю як в землі

де я один лежати залишився.

24/8/25

Потримай за руку,

Потримай за плечі.

Бачиш ми всі разом -

далекі від ворожнечі.

І коли всі разом,

І коли так впевнено.

Мріяли про втечу

Так було даремно це.

Життя дарувалось,

Та забрать не вмілось.

Доля цілувала, так як нам хотілось.

Було б дуже добре життя й ідеальне,

Якби все це просто так було насправді.

Вона не хотіла, вона й знать не знала.

Цінувать не вміла і кохать лиш теж.

Не була б то жінка, яка б не навчалась.

Не була б то доля- в ній немає меж.

Гра у воїнів світла.

Її так видно, як тільки ти переступив поріг.

А то — біда, яка спіткала.

Не гра — вона так не лякала.

Де мати плаче, а дружини виють,

Де діти босі сиротіють.

Не гра — хіба тобі не страшно?

Бажаю, друже,

І тобі міцного.

Це гра у того йолопа смішного,

Де сиротіють діти, плаче мати, де чорні від хусток палати.

І тиша — вона різною буває.

Тепер не страшно,

Бо ти вже програв.

А страшно тим, хто за тобой стояв.

І вже їх черга — і їх мати і вимитих слізьми палати.