Всі вірші

Наперекір всьому на світі:

хурделиці і лютим зливам,

сірим дорослим й кислим дітям, -

я все одно буду щаслива.

Минуть страхи в житті моєму,

я переборю всі страждання,

буденність зроблю цю едемом,

завершу кляті починання.

Наперекір всьому на світі

добро творитиму руками.

Хай дотиком будуть зігріті,

що грілися лише словами.

2014 рік

Розквітла черемха під мОїм вікном,

Ввійшла я в твій дім під весільним вінком.

Рожевії щічки, і очі блистять,

Стрічки та косиці яскраві «горять».

Всі мрії збулися, мені і не снилось -

Ми в парі, ми поруч, щастя здійснилось.

(Червень 2021 р.)

Просто віддай мені срібні краплинки дощу,

І парасольки кульбабок, де сонце і легіт…

Я хочу пити із неба блакить досхочу…

Просто віддай мені зоряний пристрасний шепіт.

Спрагу віддай, що тамується із джерела.

Не сироти моє серце забравши пісні,

Музику степу, де в танці пливе ковила…

Не відбирай світ отой, що я бачу у сні.

Просто віддай, що забрав і від мене піди…

Сміх ще віддай. І назовсім забудь пережите.

Ти так боявся вдихнути із щастям біди,

Що й не помітив, коли перестав просто жити.

проспав революцію

отримав квиток у геноцид.

де тут кнопка "стоп"?

остогид цей хаос буття.

хочу вийти, щезнути, розчинитися,

піти у небуття.

не грати за правилами

королів і ферзів.

всі кажуть жити моментом,

але тут якийсь глюк.

поки всі грають за ролями,

я загубив свій текст

і завис на паузі.

я — тінь серед шуму,

слова й дії не мої.

може, хтось помітить,

а може й ні.

не знаю, що далі,

тому йду без фіналу.

Сяє ясний місяць за вікном,

Вдивляються в густу темряву очі,

Все заснуло тихим мирним сном,

Невтомно слухаю музику ночі,

Здається, що зі мною ніч говорить,

Ніби темним пледом огортає,

Про потаємніше у світі мовить,

Мелодія звучить, зорями небо грає,

Заворожує атмосфера, ця епічність,

Ніч на нові ідеї надихає,

Безкінечність Всесвіту, її Величність,

У невідомість двері відчиняє,

Яскрава зоря до польоту кличе,

Тут де мрії, де живе любов,

Світить місяць лагідно в обличчя,

І творити хочеться все знов і знов.

Україна – славетная держава,

В неї історія цікава,

Вона багато пережила,

Народ свій оберігала.

Сторінки історії цікаві:

Могутність великої Русі,

Славні козацькії часи,

Войовничий шлях усусів,

Унрівці й упівці,

Потім творчі шістдесятники,

І відомі дисиденти.

Були, звісно, важкі моменти:

Іноземні окупанти,

Поділ між двома імперіями,

Після них - радянський демон,

Взяв у полон

На довгі роки,

Усе ж оцього демона не стало,

Але встала Україна.

Минуло трийцять чотири літ,

Як Україна пішла у свій політ.

Хай політ цей буде вічним,

І народ завжди вдячним.

Замість тебе купила вібратор.

Дорогий він, зараза, а що?

Ти ж як той махінатор

Шукаєш в мені вікно.

І сьогодні усе змінилось,

І сьогодні я вже не твоя -

Буде зі мною гратись

Та зелена змія.

І не дзвони мені більше,

І не неси торта,

Бо я ще можу зірватись,

Як та приблуда мала.

Бо я від тебе залежна,

Бо в думках у мене лиш ти,

Напевно краще підсісти

На інше, а ти - Іди.

Звичка

----/-----/-

Ні, мені не добре. Ні, мені не краще.

Ні, я не виводжу. Це нутро пропаще.

Знов росте зневіра і клята огида,

І немов давно вже грала панахида.

Мозок знов палає, серце рве так звично,

Сльози рвуть горлянку - їх нема фактично.

Знов я в спектрі смутку, знову мені лячно.

В саморуйнуванні допомогу бачу.

Так уже паршиво, та нема причини,

Монстр той позаду, не міня личини.

Вирісши у болі: стрес - чергова доза.

Я без "пекла" дохну. З ним же - теж загроза.

Вкотре розум гасне. Усмішка - назовні.

"Чиста" шкіра манить, та сліди - безмовні.

Виснажене тіло, сироти по шкірі,

В кістки холод глибше, та немає віри,

Цокіт часу в спину таймером лунає,

А свідомість в згоді рани обдирає.

Я не вмію жити, так як вміють інші,

І тому ховаю біль з обличчя в вíрші.

Зроблю вигляд: "Круто! Я у нормі, друже!"

Та мені, напевно, все таки байдуже..?!

Хай буде мирна весна, а за нею і осінь!

Серце безперестанно благає і просить,

Серце у грудях натужно невпинно голосить:

Та зупиніть я благаю цю кляту війну!

Хай буде мирна весна і осінь за нею!

Скільки тих весен спаскуджено, лишенько, нене.

Дайте надії хоч краплю, дещицю, хоч жменю.

Та зупиніть хтось благаю цю кляту війну!

Хай буде мирна весна, хай буде мирна!

Стільки життів вже скалічено зовсім невинних.

Серце з грудей виривають щодня безупинно!

Та зупиніть же благаю цю кляту війну!

(Квітень 2025 р.)

Мандарини

І очі радісно так сяють,

І рот повнісінький вже слини.

Бо стіл сьогодні прикрашають,

Смачні, солодкі мандарини.

Мов сонцем помаранчі вкриті,

Повільно, ніжно роздягаю.

І ароматні й соковиті,

На повну запах їх вдихаю.

І смак і аромат і врода,

Граційні наче балерини.

Яка ж це справді насолода,

І досконалість — мандарини.

В майбутньому ми станем одним цілим.

Усій всесвітній павутині вже не буде місця.

Життя в минулій ері не було змарнілим,

Але ти еволюціонуєш, тож не бійся.

Усе, що ти придумав вже давно існує.

Немає вчених, бо знання - це кров.

Це павутина, що усе будує.

Це - світ, який народжується знов.

Яскраві мегаполіси уже не стануть радістю,

Все, що ти думаєш, то вже давно задумане.

Твоє життя є рівноцінним вартості

Тим роботам, що вже давно придумані.

Придумані самі собою, та не нами.

Між інтелектом є різниця - тільки дріт.

Але нема різниці між знаннями,

Що павутиною плетуться у так званий світ.

Не ми керуємо собою,

Це наша довбонута заморочка.

Не ми керуємо знаннями,

бо перед нами існувала лише точка.

не губися у місті, малий, рукавицею

воно верне носа, куди не впади

вередує, бо прагне лицарства

ніби впевнене

що не ти

не тебе обирали вожді

і тим більше

не пронесло.

справи що зліва, що справа

навзаєм конають

злом

малий, не вбийся, під ноги погляд

а потім різко вгору

забуваючи біль навпроти

містом своїм нищівним

не губися, малий, щоб не

киснути не по тій

не по тому

і не взагалі

бо не виростеш, зросте втома

атомом дому

карамельним мускатом сліз..

або ж холодом у напівберезні

застигши знічев'я на місці..

не губися, малий, у місті

чекай мене тут -

під деревом

21.09.2019

Крук дивиться зблякнувшим оком

В безмежну безодню гріхів.

Учора, торік, і сьогодні,

Не бачив він інших шляхів:

Лише через зрадництва морок,

Безсилого гніву хребти,

У натовпі, де кожен ворог,

Від Фатуму не утекти.

Здригнеться розтрощений Всесвіт,

Назавжди порине в пітьму.

Крук знову на перехресті:

Скінчить чи почати війну?

Він дивиться оком незрячим

На мрії, розтоптані в прах,

Як демони стогнуть і плачуть

У смоляно-чорних серцях,

На люто-пекучу безвихідь,

Що душі людей огорта,

І каже він: синку, твій вихід,

Можеш злізати з хреста!

Я вдосталь майбутнього бачив —

У ньому надії нема.

Їх навіть святий не пробачить,

Не треба вмирати дарма!

Прикрашений плоттю та кровʼю

Стояти лишається хрест.

Відкинули грішники зброю

І вийшли на маніфест;

Тягнуть у небо холодне,

Кінцівок зогнилі прути,

Так статися мало сьогодні —

Облиш їх нарешті, лети!

Лети та не озирайся,

Позаду занепад і тлін.

Навіть не сумнівайся —

Ти вижити маєш один!

Про це каже давнє Пророцтво,

Безмежної мудрості плід:

Заглиблений міцно у скотське,

Хай згине ненависний рід!

Я намалюю світ, уявного тебе!

Я подарую всі зітхання і тривоги.

Ні, не тобі, а вітру, що пливе,

Крізь час і простір, мов пересторога.

Я намалюю наше щастя і дітей.

Бо речі ці взаємні і важливі

Понад усе. В безумній грі тіней

Мені залишена одна лише надія.

Я намалюю світ – мій всесвіт почуттів.

Я намалюю в нім турботу і безумство,

І першу ніжність, вир безумних слів.

Я намалюю!..

(Вересень 2013 р.)

°°°

У горлі сухо пече

Легені наповнені пилом

Щось гаряче по скроні тече

І думка: "Я вижила. Дивом"

Її крики - не пісня

Сльози її - не роса

Чи настане для неї ще "Після"?

Чи розпуститься туга коса?

Їй на рушникові заплітати б торочки

Їй би цьомнути в носик кота

Та відриває вона край нічної сорочки

Щоб на ногу накласти джгута

°°°

У пітьмі наодинці зі страхом

Власний крик - лише напівтон

Він вдивляється в стелю кімнати

А на груди тисне бетон 

Його серце - не камінь

Кров його - не вода

Чи дістануть його з-під завалів

Руїн, що лишила орда?

І напевно тепер він не знає

Чи поцілує кохані вуста

Зранку чув, як вона від'їжджає -

"Слава богу, колиска пуста"

Чомусь так темно на душі,

Неначе я в імлу поринув.

Похмурі хмари навкруги,

Все сунуть, й сунуть без зупину.

Собі ти кажеш - виринай!

На дні ховатися не варто!

Але назовні, як на жаль,

Брудніше ніж на дні, мій брате.

Ти не зламався і не втік,

Вдивляючись у темну воду.

Колись свободу вільних рік,

Стискають в стінах із бетону.

Собі ти кажеш - виринай!

Шукай свій берег, сад квітучий.

Та важко віднайти свій рай,

Коли навколо дріт колючий.

Вночі самотня свічка мерехтить.

А я не сплю, хоч не страждаю від мігрені.

Чекаю доки знову прилетить

Або затихне голос звабної сирени.

Хтось там на далеких планетах

Запалює свічку вночі

Щоб ми не збивались з дороги

До зір на землі ідучи

Хтось ангелів нам посилає

крилатих і навіть без крил

щоби ми не впали в дорозі

як виб'ємось зовсім із сил

буває що той кого любиш

насправді в житті твоїм кат

благати, молити, просити

його про пощаду не варт

загоються рани тілесні

застуда і вірус мине,

а зрада людини близької

тебе на хресті розіпне

хтось в щоку тебе поцілує

і скривить гидливо вуста

подивиться в очі

і стисне

у тебе на шиї перста

хтось буде сміятися в очі,

намацати хоче твій біль,

стискатиме доки не лишить

в душі замість світла гниль

зробити з лиця твого хоче

хтось маску із крові й кісток,

а ти пам'ятаєш ще й досі

як йти з ним хотів до зірок

Хтось там на далеких

планетах

погляне на тебе вночі

і разом з тобою заплаче

біля своєї свічі

Хінкалі

Багато хто цього чекав,

Не знаючи що буде далі.

І ось для вас приготував,

Чудові та смачні хінкалі.

Береш мішечок чарівний,

І тісто ніжненьке кусаєш.

Бульйон гарячий, запашний,

Поволі з нього випиваєш.

І фарш щасливо наминаєш,

Є у цій страві щось підступне.

Ти лиш хінкалі доїдаєш,

Одразу хочеться наступне.

Себе не стримуй, не потрібно.

Я готуватиму й надалі.

Смачне ще буде відповідно.

А поки що, смакуй хінкалі.

Холодець

Стоять оголені дерева,

Гойдає листя вітерець.

Мені обідати вже треба,

Переді мною холодець.

Прозорий як вода джерельна,

Лежить курятина на дні.

А ще петрушка зелененька,

Ось усміхається мені.

Ще перець чорний і морквина,

Така яскрава та руда.

Нарешті вже прийшла година,

Це скуштувати все пора.

Гормони щастя вище й вище,

Я холодець цей зараз з’їм.

Уже підсовуюся ближче,

І міцний відкриваю хрін.

Ну щоб здавалося у тому,

Лиш желатин, а ще вода.

Та скільки радості у ньому,

Смаку, натхнення та тепла.

"Число підписників немов крутий ресурс

Дає потенціал. Піживлює набрякле еґо".

"Проте в скількох із них наявний іще пульс

Про це, на жаль, не знає ніхто твердо".

Ідея вірша належить Moonrise Darkness

Ми разом долали життєві недуги,

Не витримала ти тієї напруги.

Скінчилась мелодія, і згасла вже мить.

Тепер вона навіки мовчить.

Бавились з нею квіти чудні,

Танцювали по колу в найкращому сні.

Прокинувся я - і барви всюди зникають,

Коли руки твої мене не торкають.

Прийми ж моє ти щире каяття!

Без тебе увійду у двері забуття.

Вже зів'яла вона, від усіх моїх бід,

Дружба минула, лишається слід.

21.08.2023

Музикою кришталевих ґрат

Нас оповила зима.

Камуфляж уже не сховає

Зелений, як твої очі.

Треба шукати білого.

Вона лежала й думала про нього

Про нього, свого коханого близького.

Лежала й думала:«живий?

Не бачу його вже стільки днів...»

А він в той час десь у окопі,

Споглядаючи на фото, сидів і думав:

«Я живий! думаю про тебе кожну мить...»

Хіба вони заслуговують на це?

На ці страждання й муки,

Не встигнувши сказати і слівце,

Поринули в полон розлуки.

Стрілку годинника не зупинити,

Днів не вернути, що зникли за рогом.

Страшно - нікого в житті не любити

І не чекати у гості нікого.

Час пролітає вагон за вагоном.

Що буде завтра? А раптом - не буде?

От би єдиним життєвим законом

Стала любов, подарована людям.

Рік закінчився і рік розпочався.

Що принесе він - нам не вибирати.

Страшно тоді, як шукаємо щастя

Тільки в машинах, квартирах, зарплатах.

Радість і біль заплелися між днями

Так, що нікому їх не розділити.

Біль не страшний, він проллється сльозами.

Страшно - нікого в житті не любити!

Я опала весною під осінь.

Вся робота лахміттями в’яне,

Ніби я навесні була п’яна

Загубила три пензлі в волоссі:

Першим мала б писати про щастя,

Про любов, що уперше приходить.

Сточив нагостро вітер твій погляд,

Пошрамовані стали зап’ястя;

Другим мала б писати про впертість,

Про осліплу небаченим віру.

Грози вмиють забруднену шкіру,

Тільки серце ніколи не стерти;

Третім мала б писати про дружбу,

Щиру посмішку, теплі обійми.

Але холод панує над ними,

Вишкрібає залатану душу.

Я опала весною під осінь.

По малюнках прогулює злива.

Я стою неукрита й журлива:

Мої пензлі лежать на дорозі.

Я – сарматянка, я – онука скитів,

Я – антка, я – венедка, все це – я,

Та ще одна є назва – українка,

І дороге мені таке ім’я.

Виходжу я в безкраї дикі степи,

Дивуюся, як в перший раз, зіркам,

І руки простягаю я до неба,

Щоб помолитись пращурів богам.

Я тебе упізнав по тиші,

Що між фразами — наче грім.

Ми з тобою — обвітрені вишні,

Що цвітуть крізь байдужий дим.

Ти — мов подих, який прорізає

Скам’янілу мою броню.

Хоч мовчу, та душа палає,

У безмовному цім вогню.

Не шукай у мені порятунку —

Я такий же, як ти, без дна.

Поміж болем і поцілунком —

Ми забули, що значить весна.

Та хіба ж це не є кохання,

Коли бачиш усе — й не йдеш?

Коли знов обертається кровʼю,

Кожен подих… яким ти живеш…

Не можу я тебе забути,

Що не роби…

Нам з тобою ніколи не бути,

З мого життя вже скоріше піди!

Чому ж ти в серці так довго?

Я ж знаю, що не відчуваєш до мене того.

Люблю чи я— не знаю,

Якби хтось мені сказав,

Що це насправді я відчуваю…

Бачити очей твоїх я зовсім не бажаю.

О, коли вже нарешті

Я зможу від тебе звільнитись?

Ця біль незначна, та я досі не можу змиритись.

Ті миті, коли на собі ловлю погляд твій

Вони односторонні, точно, любий мій.

Пройшли часи, змінились ми…

Я не та, та й ти не ти…

Надію покладаю я, що зможу забутись

І до цих почуттів ніколи не повернутись.

Просто скажи лише пару слів —

І не буду надумувати собі марних надій.

У свободу ввірвуся і полечу

До своїх, інших від тебе, мрій…

2023

Весь світ я бачу у твоїх очах.

Там, де тільки ми удвох існуєм.

Я часто згадую тебе у снах

Де ми у фантазії танцюєм.

О як це чарує!

Давай поринемо у цей шалений вальс.

Почуття і думки зіллємо.

Крізь глибину інших фраз,

Ми будемо шептати безмовленнєво.

2024

«Все пройде і все забудеться», —

Кажу минулій собі.

Яскраві моменти... і сумні.

Як би не хотілося,

Вже не повернути минулі дні.

Яскраві моменти і сумні...

​Час гоїть, рани покриває,

День за днем — ми вже не ті.

Час летить, як закриваєм очі

І згадуєм...

Яскраві моменти і сумні.

​Все пройде і все забудеться,

І вже не буде день, як ранок у росі.

Ми живемо в невпинному русі

І забуваєм...

Веселі моменти... і сумні.

​Як життя би нас не вчило,

Та все ж ми залишимось такі,

Коли мати вчила нас,

Що великі речі насправді — малі.

І все ж ми не згадаєм речі,

Які були для нас веселі і сумні...

У півтіні в день осінній я ішов у скруті синій.

Гроші танули в кишені, наче в листопаді сніг.

Маю досвід і освіту, та для ринку цього світу

Я ніхто. Бо гарантійний туші строк моєї збіг,

Та нашкріб останні єври, і зібрав до купи нєрви

На метро, щоби роботу хоч якусь собі знайти

Офіс сяяв, наче казка. На обличчях - щастя маски

"Прогресивний та сучасний, молодий наш колектив"

Там сиділи "Успішністи" корпорації магістри

Влаштували для авансу опит/допит/детектив.

Їхні очі, повні глянцю, прагли дивного балансу.

І питання досить дивні мені ставить почали.

"Що за місія у вас є? Що для вас є наш брендбук?

Як ви бачите свій вектор? Де ваш внутрішній директор? "

Вже з порогу ледь не втримавсь не зірватись на матюк

Тільки гасла "синергії" та "командний світлий дух"

Й іншу гадську ахінею прославляв цей теплий круг.

Зрозумів, куди потрапив, але все ж сиджу я тут.

І спитала німфа красна, посміхнувшись надто вчасно:

"Мс'є, ким бачите себе ви через п'ять яскравих літ?"

Я згадав борги за воду, стан здоров'я... Мовив: "Годі!

Сподіваюсь, дохлим дідом, що в труні спокійно спить

Бо з умовами такими мені довго не прожить"

Гумор точно не мій коник, офіс вкляк у тую мить

Жарт не ввів їх у нірвану. "Ви не в тренді та без плану

Етика у нас сувора, ви токсичний, уходіть"

Виставили мене чемно, я приїхав задаремно.

Двері зачинились гучно. Світ навколо знов поблід

Довгий шлях лежить додому, і чекає мене втома

У кишені тільки дірки, у душі - вогонь горить.

Як дійти додому пішки? Ноги підкосились трішки.

На метро немає грошей, та й дороги я не знав.

Раптом чую шурхіт ззаду. Хтось порушив цю баладу.

Ззаду був клошар (безхатько) Сцикотинням провоняв

Він простяг стакан дірявий: "Дай копійку на забави,

Поможи, шляхетний пане, з післязавтра не бухав"

Я на нього подивився, посміхнувся, нахилився,

І схопив його за руку. Вигріб весь його метал!

"Вибачай, мені на транспорт! Сподіваюсь , зрозумієш!

Дуже сильно мені треба!" - крикнув і побіг в квартал.

Є питання до моралі, бо моралі тут немає.

Нашо в цьому я зізнався? Нащо я це написав?)