Вона чуттєва ніжна поетеса,
а він музика статний видатний.
На жаль, у них не склалась їхня п'єса,
вона чужа і він зовсім чужий.
Багато бачились у цьому світі,
бо доля зводила шляхи не раз.
В ті миті були сонцем обігріті
і наче навкруги спинявся час.
Та потім, хтось гасив над ними сонце
і як завжди спливав поволі час.
Вони удвох, як ніби незнайомці -
вона Венера, він далекий Марс.
Самотня жінка: на обличчі маска,
душа лише тріпоче у віршах,
серденько жде, коли ж настане казка
й те щастя, що омрієне в думках.
А він - самотній чоловік з грошима,
шукає щастя в тисячі жінках.
У нього дім, квартира і машина,
та радості немає у очах.
І знову доля зводить доріженьки,
та сонце гасне і втікає час...
Вони старі, не мають тата й неньки,
позаду залишився вже їх шанс.
Вона сама... Почала малювати,
щоби урізнобарвити життя,
а він, на жаль, не може більш співати,
лише рахує миті до кінця.
Кар'єра композитора скінчилась,
хоча творіння житимуть повік.
Його душа по-справжньому втомилась,
він хворий і самотній чоловік.
Прихильники про нього не забули,
листи писали, слали все привіт.
Його думки давно би вже заснули,
якби не слава, що вертала в світ.
Він їх кумир, в честь нього починали
концерти, п'єси, виставки картин...
Їх люди благочинними назвали,
життя тривало... День і ще один.
Вона прийшла. Самотня серед шику,
була з своїм художнім полотном.
У нім не було розкоші і крику,
яскравих фарб, та їй це все одно.
У неї було лиш одне бажання -
щоб жив такий чужий їй чоловік.
- Це полотно назвала я "Коханням", -
сльоза скотилась з кутиків повік.
Прості палітри у її картині,
до того ж буро-сірий тьмяний фон.
Дивились всі з захопленням дитини,
так, ніби то був дивовижний сон.
Бо була в тім малюнку світла щирість,
все ідеальне точно є простим.
У нім трагедія і ніжна милість,
кохання сильне і туга за ним.
Здійнялись гучні оплески до стелі,
софіти камер били в очі їй.
Мужчина статний підійшов до неї,
піджак поправив елегантний свій.
- Моя пошана, зірко цього свята,
картина ваша - дотик до душі.
У ній цілунок, гострий, наче м'ята,
їй хочеться присвячувать вірші.
Для неї серцю хочеться співати
про тугу, біль, розлуку і красу.
Для неї жити хочеться й вмирати,
щоб відродитись й бути серед сну.
Я приголомшено дивлюсь: кохання!
Мені не підібрати інших слів.
Це ваш талант, це ваше дарування,
у нім і пристрасть, і колодязь сліз.
Художниця скромненько усміхнулась,
та було чутно ритм серцебиття.
Легенько до грудей своїх торкнулась:
- це не картина, це моє життя.
- Ви вразили мене, ви мужня жінка,
не кожен зможе жити в полотні.
Не всім дано розкритися, мов квітка,
ви вмерли й відродилися у нім.
Ви назавжди залишитесь в картині -
найвищий ранг майстерності митця.
Душа - безсмертна, люди швидкоплинні,
лише мистецтво вічне без кінця.
Вони удвох ще довго розмовляли,
він стрепенувся, наче щось згадав:
- мене ви, леді, ніби зчарували,
чому прийшов, я так і не сказав.
Ця виставка присвячена людині,
що є давно наставником мені.
На жаль, він зараз у скрутній годині,
минають швидкоплинно його дні.
Почув він про "Кохання", про картину
й придбати дуже захотів її.
Спочатку хоче бачити людину,
що залишила думи в ній свої.
Вона погодилась. Прийшла до нього,
а він чекав, хоч немічний старий.
Їй було важко й боляче від того,
як гас в очах його вогонь живий.
Дивився в душу, пізно щось казати,
адже назад нічого не вернеш.
Він знав, що мав тоді її кохати,
коли не було болю, часу, меж.
Дивилась в його очі і тонула...
Тоді вона бажала бути з ним.
Натомість гордості шматок ковтнула
і залишилася тепер ні з чим.
Тривалий погляд. Миті безкінечні...
І той забутий поцілунок з снів.
Хвилина. Дві. І ритми знов сердечні,
коханню не потрібна купа слів.
Слова тут зайві. Час не повернути,
за межами зостались почуття.
Митець помер. Його їй не забути,
на полотні залишилось життя.
(Серпень 2022 Р.)
мелхіседек
