Всі вірші

В метро застаріла висить реклама.

Війна її сенси анулювала.

Сирени змінили розклади руху.

Люди, тварини – тримаємось купи.

Тривога в очах нічних пасажирів.

Спогади: вчора ще ми жили в мирі.

Дорослі і діти чекають ранку.

Вибухи, ніч... На Київ пруть танки.

День думки в дугу складає,

й серце наче не моє.

Вени мов ті струни грають,

біль лунає, злегка б'є.

Дразнить шлунок чашка кави,

паморочиться в голові.

Може цей напій — отрута,

як той Жовтень для трави?

Може вся біда в бажанні

не писати на стіні?

Та коли пишу я градом,

трішки легше на душі.

Ти все йдеш і йдеш вперед

Битими дорогами.

Тільки дим від сигарет

Тягнеться порогами.

Широчезний капелюх

І дорожні чоботи

Ти людина завірюх,

З почуттями робота.

Довгий шарф закрив лице

Шрам на серці − душу,

Силует твій олівцем

Малювати мушу.

Аби часом не забуть

Погляд твій глибокий,

І отруйний, наче ртуть,

Серця мого спокій.

Ти все йдеш і йдеш вперед,

Про мене забувши.

Тільки дим від сигарет −

Наші дні минувші.

Пеклом скінчилася зима.

Муки приніс холод весни.

Воскрес кривавий сатана.

В дворах могили і хрести.

Діти повітряних тривог.

У хованки гра в укриттях.

Надія: ЗСУ і Бог.

Віра у всіх одна в серцях.

Повірили у "привидів":

Не ангели збивали смерть.

Небо гримить від вибухів.

Горем наповненні ущерть.

Розтерзані душі й думки.

Об'єднані зусилля всі.

Летять із вирію пташки.

Розбиті ми, але живі.

Вціліла шафка на стіні.

І сонце сяє нам усім.

Всесильні ми, хоч втомлені.

Відновимо усе з руїн.

Ти озирався через кожен крок.

Ти йшов у бій, мені лишивши своє серце.

Його сховала я під ребрами, де б'ється

Моя ламка й незламная любов.

Ти йшов, твої сліди вкривали сніг,

Орнаментом ламким забивши мою шкіру.

Я скрижаніла, вберегла від втечі віру,

Що в твоїм серці починала тліть.

Ти зник, і вороги мій світ прожгли,

Отрута по стіні, немов змія, сповзала.

А я дивилася вслід тобі, я добре знала:

Вогонь не візьме до життя жаги.

Катівські душі ти стирав у пил,

А зелень вже покрила всі шляхи довкола:

Весна минула, а тебе немає вдома.

Коли втекти з-під ребер моїх встиг?

Коли із клітки вирвався, мов птах,

Що крила віднайшов у тій пітьмі імлистій?

Чи я розтанула під сонцем попелистим,

І пастка тріснула, як в скронях страх?

Я на світлинах бачила тебе.

Ти біль. Ти сум. Душа. Любов. Моє зітхання.

Гаряча точка у вогні протистояння,

Де я твій зранений німий поет.

Ти озирався через кожен крок...

Любов латала рани чим прийдеться:

Старим ганчір'ям, що згубило блиск,

Й іржавими скобами - просто в серце...

Лиш біль жагучий мав із того зиск!

Любов боялась, як листок, тремтіла

Під поглядом сильнішого з вітрів.

Озноб калічив зубожіле тіло,

Яке ніхто ніколи не любив.

Любов трималась міцно за це серце,

Від страху очі мружила свої.

У неї власні правила та сенси:

Холодна влітку - сонцем для зими.

Любов роняла пахощі травневі

На потьмянілий у вогні пісок.

Любов безкрила, а літала в небі

І опадала, як для мрій бузок.

Любов терпіла, засмагала, кригла,

Губила, ненавиділа, була...

А потім власні винайшла вітрила

І, підкоривши вітер, розцвіла!

Спецоперація по денацифікації,

Якщо вже коротко – то вбивство нації!

Прикрились орки дурною фразою,

Світ отруїли фашистською заразою.

Горять хрести на шиї, душі обпікають,

Брехлива влада увесь світ ракетами лякає.

Всмоктали росіяни ненависть, як губка воду,

П’яненькі підтанцьовують під дудку кукловоду.

Страждає кукловод маразмом та безсиллям,

Йому все мало, прагне більше він насилля,

Най вдавиться, кісткою в горлі застрягне Україна,

Не стане на коліна моя славна Батьківщина!

Не підкориться мій народ і моя люба нація,

Не втілити рашистам фарс під ніком «денацифікація»,

Завжди боролися, тож вистоїм і в ХХІ столітті

Код нації – «свобода» на усі тисячоліття!

Тож навіть дитинча маленьке знає,

Поганий той, хто краде, нападає та стріляє,

Знущається хто й бреше, що заради миру він рятує,

А сам тихенько за спиною кров з руки стирає.

Насіння зла не вродить миру урожай,

Хто ворог, а хто друг через роки не забувай.

Най воїни сьогодні у міцній броні,

Весь час диявол не всидить на троні.

Урок війни ми вивчили ґрунтовно,

Як діяти, як жити знає кожен безумовно,

Код нації палає в серці вільних українців,

Допомагає нищити свавільних зайд-ординців.

червень 2022 року

Холод, хочеться холоду

Нехай замерзне моє серце

І я перестану відчувати все

Окрім холоду в легенях

Я буду вільною в подиху

Але прикутою до землі

Кригою, що заполонила

Моє тіло з душею

Я впаду прямо тут

Серед безмежних снігів

Чи холодного моря

Чи твоєї холодної чорної душі

І розпадусь на численні уламки

Аби було холодно

Байдуже та самотньо

І я полечу десь далеко

Як вільний птах у бік

Своєї вільної Вічності

І можливо я не знаю

Чого достатньо для Вічності

Але знаю, як потрапити в політ

Доброго вечора, ми з України!

Буде спокійною ніч

Доброго вечора, вчора та нині

Ми тут стоїмо пліч-о-пліч

Хай вибухає, горить і палає

Ми ж ваш пильнуємо сон

Ворога цілодобово долаємо

Нас у строю аж мільйон

Доброго вечора, ми Збройні сили

Боронимо небо й лани

Курку москальку посадим на вила

Супергерої - це ми!

Доброго вечора Тероборонці

Сестри мої і брати

Згине наш ворог росою на сонці

Сонце для світу - це ми!

Доброго вечора, це Україна!

Матір, дружина, сестра

Лише перед нею схиляю коліна

Для щастя її та добра

Доброго вечора, ми з України!

Буде спокійною ніч

Доброго вечора, вічно, як нині

Ми тут стоїмо пліч-о-пліч

О. Панченко

20 березня 22, 25 день війни

НА МАЙДАН!

Я – не Каїн, не кат,

Тільки й Авелем бути не хочу.

Не підставлю щоки.

І свій нарід топтати не дам.

Я не звикну! Не зникну!

Хочу прямо дивитися в очі

Всім народам-сусідам.

Рід мій древній – не дань!

І свобода – не дань, не дарунок:

Її здобувають

У вогні, у борні й у крові,

Тільки кров – не вода!

Як гряде небезпека –

У нас так одвіку буває:

Ми народне скликаємо Віче.

Ми йдемо на Майдан!

(Любов Сердунич, 2009, 2013)

Ночі в лютому холодні, я вдивлявся у безодню

Із газетою «Сегодня» у клозеті я сидів.

Завивав між дошок вітер, очі бігали між літер,

Грюкіт двох залізних відер враз мене наполошив.

«Хтось гуляє по городу», - я собі проговорив,

Та терпіть не мав я сил.

Добре пам’ятав те літо, і нема де правди діти

Жах прийняти треба вміти, що життя іде дарма.

Телевізор не поможе, не врятують сині рожі,

Думка в голові ворожа, що Одарки вже нема,

Головою об оглоблю п’яна врізалась вона,

Світ накрила вмить пітьма.

Посидів би ще я трошки, слухав як клозетні дошки

Уночі скриплять потрошку, тільки холод все пройма.

Сильний біль прорізав шлунок – як останній порятунок

Від жахіть я випив трунок, але вийшло, що дарма.

Замість смерті поцілунку діарею я піймав.

Краще б у могилі спав.

Тільки гуркіт знов на дворі, чи в сараї, чи в коморі,

Може цуплять помідори, що я в банках закатав.

Крикнув я «Ану, скотина, яко скурвленого сина

Будь ти привид чи людина, нащо ти сюди припхав?

Навкруги нічна година, вдома краще б ти поспав».

Гучно вітер завивав.

Довго в темряву вдивлявся, сам до себе посміхався,

Що я вітру настрахався, й швидше підтягнув штани.

Вже хотів іти додому, відчував у тілі втому,

Та бурління в шлунку знову привело мене сюди.

Відібрало в мене мову, як побачив я сліди.

Символ цей – чекай біди.

І над діркою повільно я присів і крехнув сильно,

Кожен м’яз я мимовільно піднапружив в мить оту.

Раптом знову стук почувся, «Заспокійся, не нервуйся»

Сам до себе відгукнувся та вдивився в чорноту.

«То лиш вітер мені чувся, завиває у трубу.

То лиш вітер, біс йому»

Двері я штовхнув рукою, з думкою змиривсь гіркою,

Та із темряви нічної до клозету зачвалав

Темний Пінгвін – символ смерті, серед снігу круговерті,

Погляд мудрий та упертий він на мене направляв.

Умостився за дверима і мій подив споглядав.

Все дивився і мовчав.

Був похмурим, мов могила. Добре відчувалась сила,

Що століття в ньому жила, мов прадавнє чорне зло.

«Хто ти, гість із потойбіччя, покажи своє обличчя,

Хоч година опівнічна, не боюся я його.

Демон ти з середньовіччя, і твій дім – Аїда дно».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Здивувавсь я неймовірно. Вот зе фак – промовив гнівно.

Бо такого, безсумнівно, не траплялося давно.

Щоб так чітко птах балакав і до мене причалапав

Крилами махав незграбно, що аж снігом замело.

Так поводився нахабно, що мене аж пройняло.

Пінгвін з йменням «Все гівно».

Та Пінгвін був незворушним, хоч зима та стало душно

Намагався відчайдушно я підвестись нарівно.

Та промовив «Все минає, в землю самогон стікає,

Нас життя всіх викидає, наче Башлачов в вікно.

Й ти підеш, я точно знаю, і мені це все одно»

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Хоч незвична була фраза, і лунала як образа,

«Мабуть то його, зараза, наче вчений у кіно.

Наш полярник дуже хвацький, що на станції Вернадський

Дуже весело, по-братськи, вивчив говорить ото.

І на долю на бідацьку, ми з якою живемо

Він кричить Гівно, Гівно».

Розсміявся я від того, та чому це дивне слово

Вивчив птах цей пречудовий та повторює його.

Може пророкує горе, натякаючи прозоро:

Кара Содома й Гомори на моє впадуть чоло?

Може час втікти у гори, заховатись від всього?

Що ж приховує «Гівно»?

Мовчки ми оттак стояли та спокійно споглядали,

Наче сенс буття пізнали, та знеславили його.

Я обперся до одвірку, застудить боявся нирки,

Зазирнув у темну дірку – замерзає там воно,

Наче глиба монолітна. Не розіб’є долото

Скаменіле те гівно.

Та задушлива, як пара, піднялася з ями хмара,

Обрис прийняла примара, що плекав я так давно.

І вдивлявся я у хмарку, бачив в ній свою Одарку,

Всіх думок моїх владарку. Її шепіт був чутно

«Милий перехилим чарку, в мене є сухе вино».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

І у розпачі страшному, я кричав «Шуруй додому,

В світлі місяця блідому, бачте, привалило чмо.

Розкудахтався чванливо, походжає тут гордливо,

Та із тебе треба мило та біфштекс зробить давно.

Можеш в дупу запихнути свої крики». Все одно

Крикнув пінгвін «Все гівно».

«Демон ти? Пророк пернатий? Ходиш чом довкола хати,

Заклинаю замовчати клюв паскудний. Сатано,

Чи мене ти спокушаєш? Бо мої страждання знаєш,

Цього чорта підсилаєш, щоб страху знайшов зерно.

В моїм серці ти палаєш і химерне бачиш зло».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Замахнувся я з розпуки, душу розривали муки,

Сатанинські хижі трюки остогиділи давно.

Пекла дітище пернате, ти огидне та пузате,

І не треба підіймати до небес своє крило.

Не народжений літати кому повзати дано.

Крикнув пінгвін «Все гівно».

І стовбичив непорушно, гад бездушний, гад бездушний,

Я ж невдало підслизнувшись, полетів на ями дно.

Очі мертві та холодні бачив дивлячись з безодні

Поки випари мерзотні проникали у нутро.

Смерть приходить неприродна, Пінгвін чухає хутро,

А довкола лиш гівно.

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Я б на розвідку пішов, у світанку нас не видно,

Свою кулю я зловив, та й загинув гідно!

Свою б славу я здобув, навіть після смерті

Ну сержанте, хочу ж я першим бути в герці!

Піхотинець я поганий, зразу загублюсь,

Моряком не можу бути – зразу я втоплюсь!

А от верхи - подивись, я собі дам раду,

Першим буду я йти в бою чи на параді!

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Шпори в битві заробить, хоч в куряві не видно,

Списом ворога штрикнуть, утекти від кулі,

Собі шаблю ухопить, чи нестись з револьвером!

Там де криця верещить і свистить свинець –

Там і вершникові місце, отам я молодець!

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Та й мені заграли флейти,

Чорного сідлали,

І чоботи навпаки в стремена поклали.

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті весело було мені буть!

Небо нині важке, неначе луска дракона.

Розрита кольчуга землі – за квадратом квадрат.

Її звати Хельга – вона гірка та солона,

Сидить собі, палить серед іржавих лопат.

На неї чекає розкоп. Сьома двадцять чотири.

Крізь хмари заледве просвічує сонце старе.

І Хельга бере лопату та залишки віри:

Вальгалла для тих, хто ніколи, ніяк не помре.

Розритий курган, меч пощерблений, небо розбите,

Між мідним мереживом патини срібло блищить.

Розмірено топчуть землю Слейпніра копита,

Сполохана темрява суне із товщі століть.

В кургані спить конунг . На ложі його золотому

Виблискує серед забутих коштовностей кров.

І Хельга вже чує, як він її кличе додому,

Як, витканий норнами, рветься потертий покров.

І Одін старий, що вдивляється з тронної зали,

Заплющує око, і тиша лежить, мов броня.

Зізнайся, валькіріє, ти тільки цього чекала?

Шукала його серед вогнищ та вороння?

Бери ж свого конунга, виром здіймайся у небо,

У залу неси, де на блюді лежить Сегрімнір.

Нарешті Вальгалла – повір, що він нині, де треба,

І бачить, як листям із золота сяє Ґласір.

Валькірія Хельга зазвичай мовчить про роботу.

Годинник рахує їй час – а не Г’юкі та Біль,

А Хугін та Мунін, підстрелені прямо в польоті, –

Опудала два на музейний макет Іґґдрасілль.

Примітки:

Вальгалла – рай для воїнів у скандинавський міфології.

Слейпнір – у скандинавській міфології восьминогий кінь верховного бога Одіна.

Конунг – військовий вождь.

Норни – чарівниці, що визначають долю.

Валькірія – божества, що забирають загиблих воїнів з поля битви та переносять у Вальгаллу.

Сегрімнір – вепр, якого щоденно поїдають у Вальгаллі, і який після цього кожного разу оживає.

Ґласір – дерево (або ж дерева) із золотим листям, що стоїть перед дверима Вальгалли.

Г’юкі та Біль – божества часу у скандинавській міфології.

Хугін та Мунін – круки, що літають світом та збирають новини для Одіна.

Іґґдрасілль – у скандинавській міфології велетенське дерево, що об’єднує світи.

ми приречені мріяти

вічно про речі, нікому

з нас двох не властиві,

ховати пестливі підсенси

у мстиві вербальні образи

й лазівки у клятви завжди

бути разом, хворіти минулим

і сказом, несказаним словом

і зайвою крапкою в реченні.

двоє — приречені на

спілкування пробілами

через екран телефону

та білими плямами на

замальованім чорним

чорнилом папері, на

мляві візити й розмови

крізь двері, на плани на

спільне життя і на втечі.

ми двоє приречені

букви тягнути в

порожніх листах,

залишатися слиною

на пересохлих вустах,

швидкоплинною

миттю розмазатись

між незупинною

хіттю в період застою,

тобою, здоровою,

і понівеченим мною.

Ковтай цей свинець — це твоє останнє причастя,

Коли розриває легені відсутність межі.

Ми так будували своє кришталеве щастя,

А зараз — це просто уламки й іржаві ножі.

Це рветься не плоть — це душа виповзає назовні,

Як збитий собака, що виє на чорну діру.

Всі крики твої — безголосі, німі та безкровні,

Я в цьому мовчанні разом із тобою помру.

Забуття — це не сон. Це коли тебе стерли зі шкіри,

Коли твої очі — це два порожніх колодязі.

Немає ні світла, ні правди, ні краплі віри,

Тільки судоми в холодному, мертвому солоді.

Ридай, поки горло не стане камінням і пилом,

Поки твій розпач не випалить небо дотла!

Ми билися в стіни своїм обезкровленим тілом,

Але ця безодня — вона нас давно поглинула.

Ти — просто луна, що застрягла в залізних лещатах,

Ти — спалах нейрона, що гасне в густій темноті.

Смерть — це не фініш. Це жах, що неможливо почати,

Це вічна присутність відсутності в твоїм житті.

Це кінець.

Це петля.

Це присмак заліза на мові.

Це світ, що розбився у кожній краплині твоєї любові.

Нечутно забулися мирні часи,

Потроху ховаються у звуках війні,

Тенета із втоми і справ накривають,

І люди про світло усе частіш забувають.

Його заховали проблеми й незгоди,

Все важче вгадати нам примхи погоди,

На мить настрій вгору і знову на дно,

Хоч ноша важка, втім несем все одно.

Бракує нам спокою, тиші в душі,

На мить зупинитись, до річки піти,

На зорі хоч зрідка мигцем подивитись,

Не часто встигаєш, як слід помолитись.

Знов втома і темрява тягнуть на дно,

А ти все не тонеш всім бідам назло,

Бо віриш, що пройде війни пелена,

І сонце все ж зійде, надовго й сповна.

Істина, у чому?

Пару років тому,

я посміхалася

і з ляльками гралася.

Та зараз мені не до ігор.

Від людей, мені тільки ігнор.

Я загубила істину,

Я ніби іду в океан обману.

Я забула ким була.

Не пом'ятаю я уже як під рідним небом спала.

Де мені істину ту знайти?

Як мені до правди прийти.

Я загубила свою сутність.

І звичайно, може це повна дурість,

Але я ніби є, але не жива.

Ніби в мені вічна злива.

Без істини, ніби не має сенсу.

Сенсу- жити, любити,

шукати мети.

Але може та й немає сенсу, шукати сенсу.

Єдине, що сказати я можу, що я гірку правду несу.

Люди гублять стимул прагнути правди.

Та замітають обману сліди.

Перламутрові та білі

В небі хмари вільно плинні -

Потихеньку йшли на схід.

Закипали та кипіли,

Від зорі нової днини

Починали свій похід.

Над широким полем бою

Розсипалися безладно.

Аж у день спадав туман!

Та над степом зради й болю

Зупинялись безпорадні.

Далі йшли сліпі в оман -

В той он обрій, в обрис...в тіні -

Ті, які хитає вітер

Новоявленого дня,

Прокидався що у млінні

У грівах густих, у квітах,

Все іще в казкових снах...

Та постав він під перестріл,

Під вогонь, стрільбу у простір

Та під розстріл міст та сел...

В ентропію, в пил депресій

Йде спираючись на костур

День між спалених осель.

Сьогодні день "Останнього дзвінку"

Червону стрічку одягну,

Біленький фартух, нову сукню,

І мейк святковий я зроблю.

От і усе: всім класом пісню заспівали,

І вальс останній танцювали...

(Бо перший у 9 класі був)

І в той час, як за хвіртку пішла,

Одразу нову думку знайшла:

Шкільні двері зачинені,

Але що робити далі?

Що скажуть іспити?

На що вистачить балів?

Я хвилююся трохи,

Скажу чесно - мені страшно.

Але надія зі мною - тож слухай уважно:

"Щоб в житті не сталося - шлях завжди є;

Якщо ти його обираєш, то і він - тебе.

Життя нас любить, і допоки йде,

Випробувань не під силу воно не дає!"

Нагадую ще раз я собі,

Дай Всесвіт і вам сил

Я помираю щоночі,

І воскресаю зранку.

Ти приходиш і йдеш до початку.

Всередині мене наче кровоточить рана

Ти роздираєш її словами

І не залатаєш.

Я помираю щоночі,

Просто заплющую очі.

А зранку під гуркіт пташок

Підіймаю тритонне тіло.

Ти приходиш і йдеш до початку нової смерті

Не бачиш болю.

Всередині мене діра, що розширяється немов Всесвіт,

А ти стискаєш його до однієї точки

І не відпускаєш.

Колись я зірвуся у мільйони мільйонів галактик.

Або просто щезну,

А ти підеш до початку…

Правда в тому, що ти - це я,

А я - це відсутня межа.

Перманентна усмішка в сумних очах.

Реальність, що існує лиш в снах.

Відверто, думати про тебе болить,

Коли між ребер зупиняється мить.

Коли в голові нудотний туман,

Знову відчуваю смак старих ран.

Доторки сміються у неврозі.

Думки. Метаморфоз. Лірична проза.

Чого я, блять, пишу всі ці рядки?

Бо. Де-факто. Я - це ти.

Про що говорити сьогодні

Думки втомились, сплять.

Пишу вірші уже самотні,

Аж груди знов мої болять.

Ранком зігріта холодним.

В руках сил немає встать.

Тягне запахом болотним.

Знову день... Твою ж мать...

Ми хочемо жити

разом із живими близькими.

Святкувати дні народження під звуки сонетів,

а не криків людей.

Ми хочемо жити й сміятись, як усі,

без страху в серцях і крику в душі.

Ми хочемо жити у мирній країні,

без уламків шахедів у наших квартирах.

Ми хочемо жити, творити й радіти,

а не гнити в землі, у холодній труні.

Ми хочемо спати спокійно і мирно,

а не сидіти в холодному підвалі вночі.

Ми хочемо жити у мирі та злагоді,

а не тонути в кривавій війні,

що народилась з вини ідіота.

Франція! Куди ж податись?

Ліон, чи Ніцца, чи Марсель?

Плантацій дивних цілий спектр,

Столиця — ось найкраща ціль.

Крокую вуличками Парижу,

Йду по довгій площі Згоди,

У погоду теплу, літню, свіжу,

Дивлюся як течуть народи.

Єлисейські поля заквітли рясно,

Тюльпанами ходжу милуюсь.

І йду до Лувра я повільно,

На Мона Лізу тут дивлюсь.

Сіла швидко у своє авто,

І їду у виноградне я Бордо,

Попила вино смачне,

І сказала: "Ой воно терпке!"

Продовжила я свій маршрут,

До знаних парфумерів,

Де квітковий аромат

Лине з баночок-принад.

Посміхаючись пішла я далі,

І завітала в чарівне кафе,

Замовляла ласощі смачні,

Круасани їла і запивала лате.

Хух...ну і мандрувала я сьогодні,

Думаю поки що досить,

Поринаю сонний світ безодні,

Де спокій тихо пісню просить.

Пішла сьогодні я гуляти,

І,Боже, як усе прекрасно,

Пташки почали співати,

Сонечко вітає страсно.

А небо, яке синє-синє,

Жодної сірої хмаринки,

Схоже і війни не має?

А ні — летять машинки.

Знайомі і такі гучні,

Може грім лютує в небі?

Та ні часи вже не ті,

Здригнулося все в мені.

Ми ухиляємося,

Від небезпеки світу,

Все ж сподіваємося,

Не бачити гніту.

Мріяти і не боятися,

Думати про майбуття,

І весні всміхатися,

Крізь тернисте буття.

Червоний - це колір крові,

Це знак непорушних заборон.

Якщо боїшся - наближайся поволі,

Змішуючи докупи реальність і сон.

Дивися мені пильно у очі.

Це цілком природньо - відчувати страх.

Вдихи-видихи стають коротші.

І свідомість, як натягнута тятива.

Я розірву її легко на шмаття.

Вороття немає... Ти сам так схотів.

Ти - необхідність мого прокляття,

Лише відтінок багряних кольорів.

Але їх у пітьмі не видно.

Й краплі світла там не знайти.

Помирати, справді, дуже дивно,

Коли ПІСЛЯ зникають навіть сліди.

11.03.2026

p.s. За мотивами оповідання "Тринадцяте. П'ятниця. Дощ...", авторка Яна Тет.

https://arkush.net/book/41684

Мрії, мрії, мої далекі,

Линьте в небо, тихо й вільно,

Швидкі, нестримні, як потоки,

Летіть вперед ви неухильно.

Та й здійснитесь же, мрії мої!

Незважаючи на випробування долі...

Позабережний

І зле збережений

Живеш обережно

Між "поміж" і "щезло"

Тебе нема

в резервній копії міста

Твій голос

Не дублюється в хмарі

Не торкнеться

Тебе пере- й від- будова

Отож

Везіть мене

трамваї

У глиб міста

Що туристу відоме смітниками

Й квадратною піцою

Що кратна пиці

Залізно-іржавих колій і парі

Пара атак як парапраксія

Просіє мене, можливо мине

Кілька станцій, стопка пива

Касетна луна й депо зацвіле

А далі — розрив.

Замикання. Глухо.

Трамвай заснув

У залізних бинтах

Пахне бетон

Неспокою духом

І ти

Вибираєшся в такт

Панічних атак

А так?

А так?

А так?

***ПАРАПРАКСІЯ — помилкова дія, викликана втручанням якогось несвідомого бажання, конфлікту, потоку думок.***

Сяє сакура в Саппоро,

Чарами чарує чудно.

Рожевим рум'янцем розквіта,

Весна споглядає вкрадливо.

Ханамі — хвалити хвилину,

Йозакурують закохані пари.

Мерехтіння миті малює

Сяйво стилістику створює світлу!

Запахи заворожують звабно,

Пелюстки переповнюють простір.

Солод стихію спокушає,

Вітер віє волею.

Довіряють душі доленосно

Подих повітря п’янить

Ніч ніжністю напувається

Кохані коханням квітнуть.

Вино у частці, погляд у вікно.

Сніжок так повільно пролітає.

Не болію, та ще не все одно,

Не зі мною час твій пролітає.