З Днем захисників і захисниць України! 🇺🇦

Всі вірші

Спогади

В метро застаріла висить реклама.

Війна її сенси анулювала.

Сирени змінили розклади руху.

Люди, тварини – тримаємось купи.

Тривога в очах нічних пасажирів.

Спогади: вчора ще ми жили в мирі.

Дорослі і діти чекають ранку.

Вибухи, ніч... На Київ пруть танки.

...

Олександр Бондарчук

Писати

День думки в дугу складає,

й серце наче не моє.

Вени мов ті струни грають,

біль лунає, злегка б'є.

Дразнить шлунок чашка кави,

паморочиться в голові.

Може цей напій — отрута,

як той Жовтень для трави?

Може вся біда в бажанні

не писати на стіні?

Та коли пишу я градом,

трішки легше на душі.

...

Марина Остафійчук (Citrus_S_M)

Пошкоджена техніка

Я накидаю пару рядків

або навіть

цілий катрен

поки ще

геть не знімів

поки поруч ніхто не вмер

Я накидаю слів у рядки

повних скомканих

" Ідіть, ви вже"

страшно померти ніким

серед

сенсів, кварталів

пожеж

Я зберуся і розкажу

проковтну той

у горлі комок

перекрикну у вухах шум

зберу пригоршню

хоч думок

Я старався,

але не зміг

ніби я ідеал - окупант:

небоєкомплект рук і ніг

десь не тут

свій описую стан

Моя техніка

пошкоджена знов

і писати отак апломб

втратив здатність

я до розмов

в Середзем'ї розквітло зло.

...

Роман Коцький

Ти

Ти все йдеш і йдеш вперед

Битими дорогами.

Тільки дим від сигарет

Тягнеться порогами.

Широчезний капелюх

І дорожні чоботи

Ти людина завірюх,

З почуттями робота.

Довгий шарф закрив лице

Шрам на серці − душу,

Силует твій олівцем

Малювати мушу.

Аби часом не забуть

Погляд твій глибокий,

І отруйний, наче ртуть,

Серця мого спокій.

Ти все йдеш і йдеш вперед,

Про мене забувши.

Тільки дим від сигарет −

Наші дні минувші.

...

Євгенія Петрікова

Весна

Пеклом скінчилася зима.

Муки приніс холод весни.

Воскрес кривавий сатана.

В дворах могили і хрести.

Діти повітряних тривог.

У хованки гра в укриттях.

Надія: ЗСУ і Бог.

Віра у всіх одна в серцях.

Повірили у "привидів":

Не ангели збивали смерть.

Небо гримить від вибухів.

Горем наповненні ущерть.

Розтерзані душі й думки.

Об'єднані зусилля всі.

Летять із вирію пташки.

Розбиті ми, але живі.

Вціліла шафка на стіні.

І сонце сяє нам усім.

Всесильні ми, хоч втомлені.

Відновимо усе з руїн.

...

Олександр Бондарчук

Розмова матері із сином

Це було насправді, кажуть люди.

Подзвонив до мами її син.

Йшла війна, і страх витав повсюди

Він у неї був лише один.

- Почему ты всё еще в квартире?

Я же за тобой прислал людей!

Ты должна уже сидеть в машине

Ехать за границу поскорей.

Я договорился, чтоб забрали,

Увезли туда, где нет войны.

Ты подставила меня! Сказали,

Об отъезде будут снится сны.

- Сину, чуєш? Батько дуже хворий.

Не змогла покинути його.

Вже не ходить, став старий і кволий.

Тут потрібна поміч і добро.

Сину, знаєш? Як гремлять гармати,

То у моїх жилах стигне кров.

Страшно так, але куди тікати?

Не залишу ж батька, й піду в схов!

Мати обливалася сльозами,

Плакала, благала: «Зупинись!».

Син глухий до сліз, до слів, до рани…

Кинув трубку – в тиші розчинивсь.

(травень 2022 р.)

...

Марина Герелюк

Німий поет

Ти озирався через кожен крок.

Ти йшов у бій, мені лишивши своє серце.

Його сховала я під ребрами, де б'ється

Моя ламка й незламная любов.

Ти йшов, твої сліди вкривали сніг,

Орнаментом ламким забивши мою шкіру.

Я скрижаніла, вберегла від втечі віру,

Що в твоїм серці починала тліть.

Ти зник, і вороги мій світ прожгли,

Отрута по стіні, немов змія, сповзала.

А я дивилася вслід тобі, я добре знала:

Вогонь не візьме до життя жаги.

Катівські душі ти стирав у пил,

А зелень вже покрила всі шляхи довкола:

Весна минула, а тебе немає вдома.

Коли втекти з-під ребер моїх встиг?

Коли із клітки вирвався, мов птах,

Що крила віднайшов у тій пітьмі імлистій?

Чи я розтанула під сонцем попелистим,

І пастка тріснула, як в скронях страх?

Я на світлинах бачила тебе.

Ти біль. Ти сум. Душа. Любов. Моє зітхання.

Гаряча точка у вогні протистояння,

Де я твій зранений німий поет.

Ти озирався через кожен крок...

...

Ївга Лютневська

Любов

Любов латала рани чим прийдеться:

Старим ганчір'ям, що згубило блиск,

Й іржавими скобами - просто в серце...

Лиш біль жагучий мав із того зиск!

Любов боялась, як листок, тремтіла

Під поглядом сильнішого з вітрів.

Озноб калічив зубожіле тіло,

Яке ніхто ніколи не любив.

Любов трималась міцно за це серце,

Від страху очі мружила свої.

У неї власні правила та сенси:

Холодна влітку - сонцем для зими.

Любов роняла пахощі травневі

На потьмянілий у вогні пісок.

Любов безкрила, а літала в небі

І опадала, як для мрій бузок.

Любов терпіла, засмагала, кригла,

Губила, ненавиділа, була...

А потім власні винайшла вітрила

І, підкоривши вітер, розцвіла!

...

Ївга Лютневська

КОД НАЦІЇ

Спецоперація по денацифікації,

Якщо вже коротко – то вбивство нації!

Прикрились орки дурною фразою,

Світ отруїли фашистською заразою.

Горять хрести на шиї, душі обпікають,

Брехлива влада увесь світ ракетами лякає.

Всмоктали росіяни ненависть, як губка воду,

П’яненькі підтанцьовують під дудку кукловоду.

Страждає кукловод маразмом та безсиллям,

Йому все мало, прагне більше він насилля,

Най вдавиться, кісткою в горлі застрягне Україна,

Не стане на коліна моя славна Батьківщина!

Не підкориться мій народ і моя люба нація,

Не втілити рашистам фарс під ніком «денацифікація»,

Завжди боролися, тож вистоїм і в ХХІ столітті

Код нації – «свобода» на усі тисячоліття!

Тож навіть дитинча маленьке знає,

Поганий той, хто краде, нападає та стріляє,

Знущається хто й бреше, що заради миру він рятує,

А сам тихенько за спиною кров з руки стирає.

Насіння зла не вродить миру урожай,

Хто ворог, а хто друг через роки не забувай.

Най воїни сьогодні у міцній броні,

Весь час диявол не всидить на троні.

Урок війни ми вивчили ґрунтовно,

Як діяти, як жити знає кожен безумовно,

Код нації палає в серці вільних українців,

Допомагає нищити свавільних зайд-ординців.

червень 2022 року

...

Ксенія Демиденко

Холодна Вічність

Холод, хочеться холоду

Нехай замерзне моє серце

І я перестану відчувати все

Окрім холоду в легенях

Я буду вільною в подиху

Але прикутою до землі

Кригою, що заполонила

Моє тіло з душею

Я впаду прямо тут

Серед безмежних снігів

Чи холодного моря

Чи твоєї холодної чорної душі

І розпадусь на численні уламки

Аби було холодно

Байдуже та самотньо

І я полечу десь далеко

Як вільний птах у бік

Своєї вільної Вічності

І можливо я не знаю

Чого достатньо для Вічності

Але знаю, як потрапити в політ

...

Nastazi Kaverd

Чаклунські "тільки"

А я зовсім не чаклунка,

Тільки в домі запах трав,

Що парує з того трунку

- мить чарівну затримав.

А я зовсім не чаклунка,

Тільки друг мій - домовик.

Ще є кішка, що пустунка,

Дім її - це черевик.

А я зовсім не чаклунка,

Тільки серед купи книг -

Гримуар - мага заду́мка,

Втілити її не встиг.

А я зовсім не чаклунка,

Тільки повний мрій рукав.

- Краще не бува ладунку,

Та чи це мрійник шукав?

А я зовсім не чаклунка,

Тільки чарівна свіча

Світить шлях мого малюнку,

Пісні лагідні звучать.

...

Еванна Будковська

Доброго вечора, ми з України!

Доброго вечора, ми з України!

Буде спокійною ніч

Доброго вечора, вчора та нині

Ми тут стоїмо пліч-о-пліч

Хай вибухає, горить і палає

Ми ж ваш пильнуємо сон

Ворога цілодобово долаємо

Нас у строю аж мільйон

Доброго вечора, ми Збройні сили

Боронимо небо й лани

Курку москальку посадим на вила

Супергерої - це ми!

Доброго вечора Тероборонці

Сестри мої і брати

Згине наш ворог росою на сонці

Сонце для світу - це ми!

Доброго вечора, це Україна!

Матір, дружина, сестра

Лише перед нею схиляю коліна

Для щастя її та добра

Доброго вечора, ми з України!

Буде спокійною ніч

Доброго вечора, вічно, як нині

Ми тут стоїмо пліч-о-пліч

О. Панченко

20 березня 22, 25 день війни

...

Олександр Панченко

«ЗАЙДАМ – ЗАСЬ!»

НА МАЙДАН!

Я – не Каїн, не кат,

Тільки й Авелем бути не хочу.

Не підставлю щоки.

І свій нарід топтати не дам.

Я не звикну! Не зникну!

Хочу прямо дивитися в очі

Всім народам-сусідам.

Рід мій древній – не дань!

І свобода – не дань, не дарунок:

Її здобувають

У вогні, у борні й у крові,

Тільки кров – не вода!

Як гряде небезпека –

У нас так одвіку буває:

Ми народне скликаємо Віче.

Ми йдемо на Майдан!

(Любов Сердунич, 2009, 2013)

...

Любов Сердунич. Письменниця

Те, що мене лякає

...

Хочу написати пісню чи вірш

Як у відомих поетів

Але навіть якщо є зміст

Немає вдалих сюжетів

Ми народжуємося в муках

І в муках готові прожити життя

Дитинство проводимо в гральних пісках

А Юність в пошуках укриття

Мій час обмежено роками

Я люблю сварюся та сміюсь

Справедливість вириваю зубами

За себе й близьких боюсь

Але я вмру, коли буде багато снігу

Щоб у купу закопати розпухле тіло

Аби його знайшли десь по весні

Та, нажаль, це станеться лиш уві сні

...

Я просто чекаю потрібної миті

Людини, ситуації чи може погоди

Коли море на секунду застигне у спокої

Я просто чекаю коли можна видихнути

Клубочок пару в зимову погоду

Коли люди що стоять навпроти

Нарешті поговорять

Без страху і завуальованих фраз

Хоча б один раз

Чекаю коли зникне Земля

І люди разом з нею

Не люблю людей які б вони не були хороші

Тоді я видихнути зможу

Полетіти у інші світи

Подивитися на інших істот космосу

Якщо вони існують і режисери фільмів не брешуть

Нехай у мої віршах замало рими

І почуття читаються дуже не чітко

Але колись за хороших умов

Я вийду у ліс на безлюдний пляж чи тупо у двір

І набравши повні груди повітря

Я заволаю що Я ВІЛЬНА

...

Я пробув в забутті тисячі років

Та готовий знову вступити в життя

Мені не вистачає лише пару кроків

Аби знову відчути свого серця биття

Всесвіт закине мене чорт зна куди

Лише з ниткою віри

Та з моєю готовністю й рівнем довіри

Я повернуся до тебе сюди

Просто вір...

...

В моїй голові лише один крок

Від палаючого безумства

До жгучої байдужості

Що розриває всередині кожного

Навколо так багато шуму

Що навіть найгучніші навушники не впораються

Мене дратує цей шум

Багато галасу та голосів

Кожен огранічно вплітається в оркестр балагану

Окрім мого голосу

Що спить всередині мене

Спочатку я упаду на дно

І лиш потім зможу піднятися

Адже на моєму плечі завжди сидить чорт

Та під'юджує мою свідомість

Змушує падати нижче, а якщо підніматися то блискавично

Згораючи в атмосфері як ракета чи хвостата комета

...

Сокира

Пінгвін

Ночі в лютому холодні, я вдивлявся у безодню

Із газетою «Сегодня» у клозеті я сидів.

Завивав між дошок вітер, очі бігали між літер,

Грюкіт двох залізних відер враз мене наполошив.

«Хтось гуляє по городу», - я собі проговорив,

Та терпіть не мав я сил.

Добре пам’ятав те літо, і нема де правди діти

Жах прийняти треба вміти, що життя іде дарма.

Телевізор не поможе, не врятують сині рожі,

Думка в голові ворожа, що Одарки вже нема,

Головою об оглоблю п’яна врізалась вона,

Світ накрила вмить пітьма.

Посидів би ще я трошки, слухав як клозетні дошки

Уночі скриплять потрошку, тільки холод все пройма.

Сильний біль прорізав шлунок – як останній порятунок

Від жахіть я випив трунок, але вийшло, що дарма.

Замість смерті поцілунку діарею я піймав.

Краще б у могилі спав.

Тільки гуркіт знов на дворі, чи в сараї, чи в коморі,

Може цуплять помідори, що я в банках закатав.

Крикнув я «Ану, скотина, яко скурвленого сина

Будь ти привид чи людина, нащо ти сюди припхав?

Навкруги нічна година, вдома краще б ти поспав».

Гучно вітер завивав.

Довго в темряву вдивлявся, сам до себе посміхався,

Що я вітру настрахався, й швидше підтягнув штани.

Вже хотів іти додому, відчував у тілі втому,

Та бурління в шлунку знову привело мене сюди.

Відібрало в мене мову, як побачив я сліди.

Символ цей – чекай біди.

І над діркою повільно я присів і крехнув сильно,

Кожен м’яз я мимовільно піднапружив в мить оту.

Раптом знову стук почувся, «Заспокійся, не нервуйся»

Сам до себе відгукнувся та вдивився в чорноту.

«То лиш вітер мені чувся, завиває у трубу.

То лиш вітер, біс йому»

Двері я штовхнув рукою, з думкою змиривсь гіркою,

Та із темряви нічної до клозету зачвалав

Темний Пінгвін – символ смерті, серед снігу круговерті,

Погляд мудрий та упертий він на мене направляв.

Умостився за дверима і мій подив споглядав.

Все дивився і мовчав.

Був похмурим, мов могила. Добре відчувалась сила,

Що століття в ньому жила, мов прадавнє чорне зло.

«Хто ти, гість із потойбіччя, покажи своє обличчя,

Хоч година опівнічна, не боюся я його.

Демон ти з середньовіччя, і твій дім – Аїда дно».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Здивувавсь я неймовірно. Вот зе фак – промовив гнівно.

Бо такого, безсумнівно, не траплялося давно.

Щоб так чітко птах балакав і до мене причалапав

Крилами махав незграбно, що аж снігом замело.

Так поводився нахабно, що мене аж пройняло.

Пінгвін з йменням «Все гівно».

Та Пінгвін був незворушним, хоч зима та стало душно

Намагався відчайдушно я підвестись нарівно.

Та промовив «Все минає, в землю самогон стікає,

Нас життя всіх викидає, наче Башлачов в вікно.

Й ти підеш, я точно знаю, і мені це все одно»

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Хоч незвична була фраза, і лунала як образа,

«Мабуть то його, зараза, наче вчений у кіно.

Наш полярник дуже хвацький, що на станції Вернадський

Дуже весело, по-братськи, вивчив говорить ото.

І на долю на бідацьку, ми з якою живемо

Він кричить Гівно, Гівно».

Розсміявся я від того, та чому це дивне слово

Вивчив птах цей пречудовий та повторює його.

Може пророкує горе, натякаючи прозоро:

Кара Содома й Гомори на моє впадуть чоло?

Може час втікти у гори, заховатись від всього?

Що ж приховує «Гівно»?

Мовчки ми оттак стояли та спокійно споглядали,

Наче сенс буття пізнали, та знеславили його.

Я обперся до одвірку, застудить боявся нирки,

Зазирнув у темну дірку – замерзає там воно,

Наче глиба монолітна. Не розіб’є долото

Скаменіле те гівно.

Та задушлива, як пара, піднялася з ями хмара,

Обрис прийняла примара, що плекав я так давно.

І вдивлявся я у хмарку, бачив в ній свою Одарку,

Всіх думок моїх владарку. Її шепіт був чутно

«Милий перехилим чарку, в мене є сухе вино».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

І у розпачі страшному, я кричав «Шуруй додому,

В світлі місяця блідому, бачте, привалило чмо.

Розкудахтався чванливо, походжає тут гордливо,

Та із тебе треба мило та біфштекс зробить давно.

Можеш в дупу запихнути свої крики». Все одно

Крикнув пінгвін «Все гівно».

«Демон ти? Пророк пернатий? Ходиш чом довкола хати,

Заклинаю замовчати клюв паскудний. Сатано,

Чи мене ти спокушаєш? Бо мої страждання знаєш,

Цього чорта підсилаєш, щоб страху знайшов зерно.

В моїм серці ти палаєш і химерне бачиш зло».

Крикнув пінгвін «Все гівно».

Замахнувся я з розпуки, душу розривали муки,

Сатанинські хижі трюки остогиділи давно.

Пекла дітище пернате, ти огидне та пузате,

І не треба підіймати до небес своє крило.

Не народжений літати кому повзати дано.

Крикнув пінгвін «Все гівно».

І стовбичив непорушно, гад бездушний, гад бездушний,

Я ж невдало підслизнувшись, полетів на ями дно.

Очі мертві та холодні бачив дивлячись з безодні

Поки випари мерзотні проникали у нутро.

Смерть приходить неприродна, Пінгвін чухає хутро,

А довкола лиш гівно.

...

Satarialist

Магура

МАГУРА

Магура – у «Велесовій книзі» слов’янський аналог валькірії

(так цей образ інтерпретують у різних джерелах) – крилата діва

(Перунова дочка?), що літає над полем бою, підбадьорюючи наших воїнів.

Вона ж і проводжає їх в останню путь поцілунком смерті.

На мою думку, якби Магури не було, її слід було б вигадати

(якщо перефразувати Вольтера).

Заюшений ізнову кров’ю бинт –

Поземицю нагадує розталу.

Ламаєш пурпуровий гіацинт –

Розломами розбитого кристалу.

Не чуєш болю в пальцях. Що ж, лягай

На скелі холод, бескети прибою.

Ти вікінґ – і віднáйдеш власний рай,

І битва розпрощається з тобою.

Бурштин – це сльози. Яхонт – ліпше, знай:

В лазурі бачиш молодість безжуру.

Віщуючи у пурпурі твій рай,

Ізнов літає вічністю Магура.

Ти смерті поцілунок подаєш

(Звертаюся й побачу милосердя).

До нурту западаюся, авжеж,

Опора не здавалася вже твердю.

Криниця – верх чи низ? яких вершин?

Та віриться, що падаю до раю,

У пальцях-бо стикаючи бурштин

(А взимку нас Магура присипляє).

Магуро! хай тебе нема, але

У битві варто поміч сотворити.

…Ось дівчина Косовка вина ллє

І сльози. Це ж бо я, кривавий світе!

Орнаменти змиваю кров’яні,

Кривавицю проціджуючи буру…

Та не пора ще з бескету мені

З тобою в леті рушити, Магуро.

АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ:

Відображені слов’янські народні вірування про бурштин і лазуровий яхонт (сапфір). Бурштин сниться на сльози (певно, тому, що цей камінь – застигла смола, якою «плаче» дерево). Сапфір корисно носити, бо він дає молодість та інші блага.

«Дівчина Косовка» – сербська епічна пісня, перекладена Максимом Рильським. Заголовна героїня шукає на полі після Косівської битви своїх рідних, за цей час лікує і втішає поранених. Розмовляє з пораненим юнаком(який обіцяє одружитися) і дізнається, що лишилася сиротою. Сам сюжет популярний у картинах і взагалі мистецтві.

...

Ольга Смольницька

WILD EDRIC – ДИКИЙ ЛОРД ЕДРІК сонет навпаки

Знов місяця з’являється берил...

Тяжким, як тарча, стане небосхил

У дикому манкому передвісті.

В дрімоті зачувається хода:

Це Дикі Лови маряться у місті...

Розплющу очі – станеться біда.

Заплющу очі... та усе ж впізнаю

Твій, лорде, впертий, непохитний лик.

І леді Ґодди образ я навік

В зеленій бурі цій запам’ятаю.

І Флоренс Найтінґейл я помічаю:

До вбитих йде між скелями вона...

Як звір, від болю плачу край вікна...

А вранці до святині припадаю.

АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ: Дикий Едрік (Wild Edric, Edric the Wild) – жив у Британії в середині ХІ ст. Володар графств Шропшир і Герефордшир. Був серед тих англосаксів, які боролися проти Вільгельма Завойовника і його норманів, проте все ж таки вороги здолали і ув’язнили Едріка. За легендою, дружиною лорда була леді Ґодда (Lady Godda) з клану Ші племені Дану, тобто фейрі. Едрік навік утратив кохану, порушивши свою обіцянку – не згадувати її сестер. За віруваннями, дух Едріка став на чолі Диких Ловів. Іноді Едріка супроводжує леді Ґодда. Цих духів бачили напередодні Кримської війни (тому в сонеті згадановідому медсестру Флоренс Найтінґейл), Першої та Другої Світових воєн. Почути або побачити Дикі Лови Едріка – на біду. Тому треба впасти ницьма, доки вершники не проїдуть.

...

Ольга Смольницька

"Колискова" \\ "Світанок"

"Колискова"

Люлі-люлі, мій маленький світе,

Засинай. Допоки ще не згас

Місяць у вербових пальцях-вітах,

І не збіг молочно-теплий час,

Доки звоєм не заволочило

Марево безкраю неба твердь,

Я лишуся поряд, світе милий.

Ти ж поринь у сонну кроговерть!..

Як же зорі упадуть у річку,

Неводом дістану всі на дні,

Й, запаливши у лампаді свічку,

Їх омию у терпкім вині,

Та й додам сушеного любистку,

Липником іскристим покроплю,

І тебе, поклавши у колиску,

Зоряним настоєм обіллю.

Ніжне тіло ароматом сповнить

Теплий трунок з вкрапленнями сліз,

Доки мої руки захолонуть,

Душу мавки заберуть у ліс.

Ти ж, укритий в пахощах відвару,

Не почуєш, коли прийде Вій;

Най тебе не збудять крики Марев,

Лихо вклякне в росяній траві.

Ну, а зараз засинай, мій світе,

Ще лишилось декілька хвилин.

Місяць пильно дивиться крізь віти.

Розкладаю по кутках полин.

"Світанок"

Хай світанок сховає в промінні сліди на піску

Коли рушимо в путь, механічних ует осідлавши

Здіймем куряву знаючи, що роками пора вже

Знести згаслий маяк на втопаючім материку

Повертаються вісники літа із заспаних гір,

Заховавши під крилами сни зі строкатих колисок

Закарбуй цей політ у думках, бо вже скоро і близько

Сонце шкіру пектиме на вольфа-райенський манір

Доки роси впадуть на порослі стежки мудреців

Доки в сіре каміння обернуться демони й змії

Ухопившись за віжки щосили, дістатись зумієм

Тих країв, які сховані в лініях на руці

Буде листя шептати молитву зорі-чарівниці

Над тілами, що ніжаться в бграми слизьких мацаках

Поки в башті смугастій, забувши про розпач і страх

Свій куватимем хрест із терпінням нагрітої криці

Хай спросоння чумний вітровій заспіває нам гімн,

Привітавши сансару з початком нової епохи

Там, де камінний ідол потоне у Леті глибокій

Врешті стрінем світанок, під прапором ставши новим.

Покоління ідеї постане над світом матерій

Ну, а поки ранкова зоря спопеляє сліди,

Бовваніє маяк, потрощило прибоєм хрести.

Осідлавши сталевих ует летимо серед прерій.

...

Дар'я Старобілець

Корб Лунд - Якби мені в кінноту

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Я б на розвідку пішов, у світанку нас не видно,

Свою кулю я зловив, та й загинув гідно!

Свою б славу я здобув, навіть після смерті

Ну сержанте, хочу ж я першим бути в герці!

Піхотинець я поганий, зразу загублюсь,

Моряком не можу бути – зразу я втоплюсь!

А от верхи - подивись, я собі дам раду,

Першим буду я йти в бою чи на параді!

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Шпори в битві заробить, хоч в куряві не видно,

Списом ворога штрикнуть, утекти від кулі,

Собі шаблю ухопить, чи нестись з револьвером!

Там де криця верещить і свистить свинець –

Там і вершникові місце, отам я молодець!

Якби би мені у кінноту

Коли буде та війна,

Та на доброго коня, бо гарцює вся рідня,

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті краще буть!

Та й мені заграли флейти,

Чорного сідлали,

І чоботи навпаки в стремена поклали.

Кінь під сідлом, горн верещить та гармати б’ють -

У кінноті весело було мені буть!

...

Дарія Кононенко

Хельга

Небо нині важке, неначе луска дракона.

Розрита кольчуга землі – за квадратом квадрат.

Її звати Хельга – вона гірка та солона,

Сидить собі, палить серед іржавих лопат.

На неї чекає розкоп. Сьома двадцять чотири.

Крізь хмари заледве просвічує сонце старе.

І Хельга бере лопату та залишки віри:

Вальгалла для тих, хто ніколи, ніяк не помре.

Розритий курган, меч пощерблений, небо розбите,

Між мідним мереживом патини срібло блищить.

Розмірено топчуть землю Слейпніра копита,

Сполохана темрява суне із товщі століть.

В кургані спить конунг . На ложі його золотому

Виблискує серед забутих коштовностей кров.

І Хельга вже чує, як він її кличе додому,

Як, витканий норнами, рветься потертий покров.

І Одін старий, що вдивляється з тронної зали,

Заплющує око, і тиша лежить, мов броня.

Зізнайся, валькіріє, ти тільки цього чекала?

Шукала його серед вогнищ та вороння?

Бери ж свого конунга, виром здіймайся у небо,

У залу неси, де на блюді лежить Сегрімнір.

Нарешті Вальгалла – повір, що він нині, де треба,

І бачить, як листям із золота сяє Ґласір.

Валькірія Хельга зазвичай мовчить про роботу.

Годинник рахує їй час – а не Г’юкі та Біль,

А Хугін та Мунін, підстрелені прямо в польоті, –

Опудала два на музейний макет Іґґдрасілль.

Примітки:

Вальгалла – рай для воїнів у скандинавський міфології.

Слейпнір – у скандинавській міфології восьминогий кінь верховного бога Одіна.

Конунг – військовий вождь.

Норни – чарівниці, що визначають долю.

Валькірія – божества, що забирають загиблих воїнів з поля битви та переносять у Вальгаллу.

Сегрімнір – вепр, якого щоденно поїдають у Вальгаллі, і який після цього кожного разу оживає.

Ґласір – дерево (або ж дерева) із золотим листям, що стоїть перед дверима Вальгалли.

Г’юкі та Біль – божества часу у скандинавській міфології.

Хугін та Мунін – круки, що літають світом та збирають новини для Одіна.

Іґґдрасілль – у скандинавській міфології велетенське дерево, що об’єднує світи.

...

Олександра Совська

Старий дім

Живу в старенькім домі, у квартирі,

У місті, сивім від своїх століть,

На тихій вулиці, де в буйнім вирі

Осінній дуб багрянцем пламенить.

Мені не раз казали: — Годі, друже,

Пора житло міняти на нове.

Там світлі стіни, там просторо дуже,

І зовсім інше там життя живе.

Та що мені новітні ті оселі,

Де ще не встиг осісти запах літ?

Моя — у спогадах, у кожній стелі,

Де мого серця залишився слід.

Там перший сміх і перші дні тривоги,

Надії світлі й гіркота розлук.

Там я навчився не судить нікого,

Й прощати тих, хто завдає нам мук.

Там кожен крок мені давно знайомий,

Старий карниз, потертий підвіконь,

Не кладкою цеглин наш дім зберігся —

Він дихає від теплоти долонь.

Буває, серце огортає туга —

Не спинить часу жодна в світі мить.

Старіють дім, і почуття, і люди,

А за вікном то дощ, то сніг летить.

Та знов вертаюсь до старої брами,

Де все для мене рідне і живе,

На вулицю, де дуб під небесами

Щоосені, мов полум'я, цвіте.

...

Богдан

пробіли

ми приречені мріяти

вічно про речі, нікому

з нас двох не властиві,

ховати пестливі підсенси

у мстиві вербальні образи

й лазівки у клятви завжди

бути разом, хворіти минулим

і сказом, несказаним словом

і зайвою крапкою в реченні.

двоє — приречені на

спілкування пробілами

через екран телефону

та білими плямами на

замальованім чорним

чорнилом папері, на

мляві візити й розмови

крізь двері, на плани на

спільне життя і на втечі.

ми двоє приречені

букви тягнути в

порожніх листах,

залишатися слиною

на пересохлих вустах,

швидкоплинною

миттю розмазатись

між незупинною

хіттю в період застою,

тобою, здоровою,

і понівеченим мною.

...

Самван

Адреналін

Нервову систему шматують кинджали —

Це вени ковтають текучий озон.

І час розкришився на псевдофрактали,

А тиша впивається криком в бетон.

Легені ковтають гарячу отруту,

Зіниці розширилися до орбіт.

Думки вибухають в полоні мазуту,

Стираючи в попіл старий моноліт.

І виє з електрики шторм у судинах.

Дихання немає — є болю розряд,

Немов божевільний скрипаль, на хвилинах

Вистукує серце крещендо підряд.

Реальність щезає, як блискавка біла,

Затиснувся простір в загострений кут.

Немає тебе і немає вже тіла,

А є лише туго зав’язаний джгут.

10 вересня 2026 р.

...

Світлана Сомош

"У пам'ять про Чорнобиль"

Тиша вкрила Прип’ять давнім сном,

Не дзвенить дитячий сміх під вікном.

Колесо огляду стоїть, мов спомин,

Згасли ліхтарі, затихнув гомін.

Та радіація — невидима була,

Вона безшумно через ліс ішла.

І хтось мусив зупинити той вогонь,

Захистити світ теплом своїх долонь.

Ось чому на нас ці дивні костюми,

Це не для лякання, це не для суму.

Це пам’ять про тих, хто сміливим був,

Хто біду від міста відвернути зміг,

Щоб кожен із вас спокійно ростав,

І новий світанок із усмішкою стрічав.

...

Брунько Ярослав Олександрович

Анатомія розпаду

Ковтай цей свинець — це твоє останнє причастя,

Коли розриває легені відсутність межі.

Ми так будували своє кришталеве щастя,

А зараз — це просто уламки й іржаві ножі.

Це рветься не плоть — це душа виповзає назовні,

Як збитий собака, що виє на чорну діру.

Всі крики твої — безголосі, німі та безкровні,

Я в цьому мовчанні разом із тобою помру.

Забуття — це не сон. Це коли тебе стерли зі шкіри,

Коли твої очі — це два порожніх колодязі.

Немає ні світла, ні правди, ні краплі віри,

Тільки судоми в холодному, мертвому солоді.

Ридай, поки горло не стане камінням і пилом,

Поки твій розпач не випалить небо дотла!

Ми билися в стіни своїм обезкровленим тілом,

Але ця безодня — вона нас давно поглинула.

Ти — просто луна, що застрягла в залізних лещатах,

Ти — спалах нейрона, що гасне в густій темноті.

Смерть — це не фініш. Це жах, що неможливо почати,

Це вічна присутність відсутності в твоїм житті.

Це кінець.

Це петля.

Це присмак заліза на мові.

Це світ, що розбився у кожній краплині твоєї любові.

...

Dora

Мирні часи

Нечутно забулися мирні часи,

Потроху ховаються у звуках війні,

Тенета із втоми і справ накривають,

І люди про світло усе частіш забувають.

Його заховали проблеми й незгоди,

Все важче вгадати нам примхи погоди,

На мить настрій вгору і знову на дно,

Хоч ноша важка, втім несем все одно.

Бракує нам спокою, тиші в душі,

На мить зупинитись, до річки піти,

На зорі хоч зрідка мигцем подивитись,

Не часто встигаєш, як слід помолитись.

Знов втома і темрява тягнуть на дно,

А ти все не тонеш всім бідам назло,

Бо віриш, що пройде війни пелена,

І сонце все ж зійде, надовго й сповна.

...

Давидкін Микола

Істина, у чому?

Істина, у чому?

Пару років тому,

я посміхалася

і з ляльками гралася.

Та зараз мені не до ігор.

Від людей, мені тільки ігнор.

Я загубила істину,

Я ніби іду в океан обману.

Я забула ким була.

Не пом'ятаю я уже як під рідним небом спала.

Де мені істину ту знайти?

Як мені до правди прийти.

Я загубила свою сутність.

І звичайно, може це повна дурість,

Але я ніби є, але не жива.

Ніби в мені вічна злива.

Без істини, ніби не має сенсу.

Сенсу- жити, любити,

шукати мети.

Але може та й немає сенсу, шукати сенсу.

Єдине, що сказати я можу, що я гірку правду несу.

Люди гублять стимул прагнути правди.

Та замітають обману сліди.

...

Нюша Паук

День новий...

Перламутрові та білі

В небі хмари вільно плинні -

Потихеньку йшли на схід.

Закипали та кипіли,

Від зорі нової днини

Починали свій похід.

Над широким полем бою

Розсипалися безладно.

Аж у день спадав туман!

Та над степом зради й болю

Зупинялись безпорадні.

Далі йшли сліпі в оман -

В той он обрій, в обрис...в тіні -

Ті, які хитає вітер

Новоявленого дня,

Прокидався що у млінні

У грівах густих, у квітах,

Все іще в казкових снах...

Та постав він під перестріл,

Під вогонь, стрільбу у простір

Та під розстріл міст та сел...

В ентропію, в пил депресій

Йде спираючись на костур

День між спалених осель.

...

онтойя

В коконі з проблем..

В коконі з проблем я вічно живу,

І щастя промінь є, а наче і не має,

Здається, що проти течії пливу,

Напевно тут мене нічого не тримає.

Можливо, треба просто через це пройти,

Зібравши сили, що в собі ще залишила,

Та мовчки шлях свій віднайти,

Щоб зуміти широко розправити крила.

Повільно піднестись і в небо злетіти,

Відчуваючи легкість в серці й душі.

Залишивши погане десь у зеніті.

Ловлячи проміння зі свого віконця.

15-16.05.2026

...

Елізабет Нокс

Випускний

Сьогодні день "Останнього дзвінку"

Червону стрічку одягну,

Біленький фартух, нову сукню,

І мейк святковий я зроблю.

От і усе: всім класом пісню заспівали,

І вальс останній танцювали...

(Бо перший у 9 класі був)

І в той час, як за хвіртку пішла,

Одразу нову думку знайшла:

Шкільні двері зачинені,

Але що робити далі?

Що скажуть іспити?

На що вистачить балів?

Я хвилююся трохи,

Скажу чесно - мені страшно.

Але надія зі мною - тож слухай уважно:

"Щоб в житті не сталося - шлях завжди є;

Якщо ти його обираєш, то і він - тебе.

Життя нас любить, і допоки йде,

Випробувань не під силу воно не дає!"

Нагадую ще раз я собі,

Дай Всесвіт і вам сил

...

Сандра Вероніка Беннетт

Я помираю щоночі

Я помираю щоночі,

І воскресаю зранку.

Ти приходиш і йдеш до початку.

Всередині мене наче кровоточить рана

Ти роздираєш її словами

І не залатаєш.

Я помираю щоночі,

Просто заплющую очі.

А зранку під гуркіт пташок

Підіймаю тритонне тіло.

Ти приходиш і йдеш до початку нової смерті

Не бачиш болю.

Всередині мене діра, що розширяється немов Всесвіт,

А ти стискаєш його до однієї точки

І не відпускаєш.

Колись я зірвуся у мільйони мільйонів галактик.

Або просто щезну,

А ти підеш до початку…

...

Ольга Тацюн

В.Щ.Я.Є

Правда в тому, що ти - це я,

А я - це відсутня межа.

Перманентна усмішка в сумних очах.

Реальність, що існує лиш в снах.

Відверто, думати про тебе болить,

Коли між ребер зупиняється мить.

Коли в голові нудотний туман,

Знову відчуваю смак старих ран.

Доторки сміються у неврозі.

Думки. Метаморфоз. Лірична проза.

Чого я, блять, пишу всі ці рядки?

Бо. Де-факто. Я - це ти.

...

Graffmorr

Ми хочемо жити

Ми хочемо жити

разом із живими близькими.

Святкувати дні народження під звуки сонетів,

а не криків людей.

Ми хочемо жити й сміятись, як усі,

без страху в серцях і крику в душі.

Ми хочемо жити у мирній країні,

без уламків шахедів у наших квартирах.

Ми хочемо жити, творити й радіти,

а не гнити в землі, у холодній труні.

Ми хочемо спати спокійно і мирно,

а не сидіти в холодному підвалі вночі.

Ми хочемо жити у мирі та злагоді,

а не тонути в кривавій війні,

що народилась з вини ідіота.

...

Athanasia_anderson

Подорож світом: Перша зупинка

Франція! Куди ж податись?

Ліон, чи Ніцца, чи Марсель?

Плантацій дивних цілий спектр,

Столиця — ось найкраща ціль.

Крокую вуличками Парижу,

Йду по довгій площі Згоди,

У погоду теплу, літню, свіжу,

Дивлюся як течуть народи.

Єлисейські поля заквітли рясно,

Тюльпанами ходжу милуюсь.

І йду до Лувра я повільно,

На Мона Лізу тут дивлюсь.

Сіла швидко у своє авто,

І їду у виноградне я Бордо,

Попила вино смачне,

І сказала: "Ой воно терпке!"

Продовжила я свій маршрут,

До знаних парфумерів,

Де квітковий аромат

Лине з баночок-принад.

Посміхаючись пішла я далі,

І завітала в чарівне кафе,

Замовляла ласощі смачні,

Круасани їла і запивала лате.

Хух...ну і мандрувала я сьогодні,

Думаю поки що досить,

Поринаю сонний світ безодні,

Де спокій тихо пісню просить.

...

Елізабет Нокс

Здавалося мирна ця весна,але...ні

Пішла сьогодні я гуляти,

І,Боже, як усе прекрасно,

Пташки почали співати,

Сонечко вітає страсно.

А небо, яке синє-синє,

Жодної сірої хмаринки,

Схоже і війни не має?

А ні — летять машинки.

Знайомі і такі гучні,

Може грім лютує в небі?

Та ні часи вже не ті,

Здригнулося все в мені.

Ми ухиляємося,

Від небезпеки світу,

Все ж сподіваємося,

Не бачити гніту.

Мріяти і не боятися,

Думати про майбуття,

І весні всміхатися,

Крізь тернисте буття.

...

Елізабет Нокс
16+

***

Червоний - це колір крові,

Це знак непорушних заборон.

Якщо боїшся - наближайся поволі,

Змішуючи докупи реальність і сон.

Дивися мені пильно у очі.

Це цілком природньо - відчувати страх.

Вдихи-видихи стають коротші.

І свідомість, як натягнута тятива.

Я розірву її легко на шмаття.

Вороття немає... Ти сам так схотів.

Ти - необхідність мого прокляття,

Лише відтінок багряних кольорів.

Але їх у пітьмі не видно.

Й краплі світла там не знайти.

Помирати, справді, дуже дивно,

Коли ПІСЛЯ зникають навіть сліди.

11.03.2026

p.s. За мотивами оповідання "Тринадцяте. П'ятниця. Дощ...", авторка Яна Тет.

https://arkush.net/book/41684

...

Володимир Мельник

А так?

Позабережний

І зле збережений

Живеш обережно

Між "поміж" і "щезло"

Тебе нема

в резервній копії міста

Твій голос

Не дублюється в хмарі

Не торкнеться

Тебе пере- й від- будова

Отож

Везіть мене

трамваї

У глиб міста

Що туристу відоме смітниками

Й квадратною піцою

Що кратна пиці

Залізно-іржавих колій і парі

Пара атак як парапраксія

Просіє мене, можливо мине

Кілька станцій, стопка пива

Касетна луна й депо зацвіле

А далі — розрив.

Замикання. Глухо.

Трамвай заснув

У залізних бинтах

Пахне бетон

Неспокою духом

І ти

Вибираєшся в такт

Панічних атак

А так?

А так?

А так?

***ПАРАПРАКСІЯ — помилкова дія, викликана втручанням якогось несвідомого бажання, конфлікту, потоку думок.***

...

СД

Любов,що дарує цвіт сакури

Сяє сакура в Саппоро,

Чарами чарує чудно.

Рожевим рум'янцем розквіта,

Весна споглядає вкрадливо.

Ханамі — хвалити хвилину,

Йозакурують закохані пари.

Мерехтіння миті малює

Сяйво стилістику створює світлу!

Запахи заворожують звабно,

Пелюстки переповнюють простір.

Солод стихію спокушає,

Вітер віє волею.

Довіряють душі доленосно

Подих повітря п’янить

Ніч ніжністю напувається

Кохані коханням квітнуть.

...

Елізабет Нокс

Сповідь Велеса

Я стою на вратах, що ведуть в небуття, темна стежка петляє в міжсвіття,

І зачинена брама ховає літа, наче попіл в добу лихоліття.

Я стою на вратах, де стирається тінь, там де пам’ять забула скрижалі,

Світлі душі ідуть в паутинні провин, в катакомби, завали, провалля.

Тут не кличуть назад, не планують вперед, час безжальний в байдужій оправі,

Я тримаю ключі від прокляття і меж, і дрижать мої пальці кістляві.

Я тримаю ключі не від брам і дверей – від надій, що не стали словами,

Від доріг, що не пройдені і від ідей, що блукають порожніми снами.

За спиною гуде марно втрачений час, як розбита холодна дзвіниця.

Там історія стерла обличчя і нас… залишивши лиш тінь на сторінці.

Не рахую гріхів і не знаю заслуг, я не міряю світла пітьмами.

Я дорогу впізнаю по дотику рук, і всліпу повернусь між світами.

Я стою на вратах і прокляттям лежить гіркий досвід моєї роботи,

Я показую шлях, тим хто в чорній пітьмі загубився від болю й скорботи.

Хто мовчить – той почув. Хто відпустить – пройшов. Як межа. Як кордон. Як сторожа.

І лиш пам’яті нетрях надію держу. Ту що сили дає, і тривожить.

...

Оксана Пасічник

МЕЖА

Між учора і завтра –

безкарна пекельна межа.

А над прірвою дня

оксамитом розкрилилось небо,

щоб утерти сльозу,

що своя, хоч до вчора – чужа.

Дай нектару свого,

кинь амброзій в народ, юна Гебо.

«Прилітають…» Не снам на заміну світанки...

«Живі!»

Від охриплих сирен

закипає розпечений мозок.

І бальзамом життя SMS-ки від рідних нові,

що лікують серця

від нестерпних думок-поворозок.

Зупиняються ритми будинків і вулиць, і міст…

Божеволіє сказ,

що із людської рветься подоби.

Та молитва жива стонадійно відновлює нас,

бо в усьому й завжди

маєм бути найвищої проби.

З поетичної збірки "Межа" (2023 р.)

Амброзія — у давньогрецькій міфології їжа

олімпійських богів, що дарувала їм безсмертя

й вічну молодість.

...

Наталія Погребняк

Усвідомлення

Сидиш не знаючи куди подітись,

сидиш не знаючи куди піти

чи ти потрібен десь крім того,

щоб на тобі зорать гірські хребти.

Так, звісно, багато вже почуто,

та компліменти також вже були,

а ось момент цей і наступний,

та сотня що до них були...

Казали вже що ти чудовий,

і що без тебе не взгребсти

та в цей момент печальний та тривожний

не знаєш куди діть такі думки

І незважаючи на втому

постійне виснаження, біль,

не можеш ти закрити очі

та відпочити хоч на мить.

Під серцем тихо щось пульсує,

голова від болю розрива,

а думки ці усе ж існують,

ні в мить тихіше не става.

Живеш як капітан Барбоса -

чекаючи щасливу мить,

коли те яблуко відкусиш

й біль-сум нарешті втихне вмить.

...

Пан Ю

Я ДО ТЕБЕ ПРИЙДУ СЕРЕД СНІВ...

Я до тебе прийду серед снів,

Огорнувши у місячні крила,

Аби ти позабути не смів,

Що я є – твоя мрія примхлива.

Я промінчиком сонця ясним

Поцілую тебе на світанку,

Аби ти прокидався із ним,

Пам’ятаючи сон про коханку.

Із безхмар’я дощем упаду

Я у літню спекотну хвилину,

Свіжим вітром у дім увійду,

В серце спогадом ніжним прилину

І розсиплю перлини роси,

Як замріється вечір на ганку,

Аби ти між тієї краси

Знов побачив мене – забаганку.

Хай між нами безмежні стежки,

Вкриті пилом розлуки дороги –

Двох закоханих навіть віки

Розлучити не матимуть змоги.

...

Наталія Погребняк

НЕ МАЛЮЙ НА ПІСКУ КАРТИНИ...

Не малюй на піску картини,

Бо малярству ціна в музеї…

Обіцянки твої дитинні

Геть не варті журби моєї.

Не малюй на словах картини:

Нам за сорок уже у сумі.

Нічиєї нема провини,

Що слова твої – тінь у шумі.

Обіцянки відкинь урочі –

Їх зруйнують роки вітрами…

До кохання вуста охочі

Знов напишуть життєві драми…

Міражі не для нас пророчі

Й донжуанство твоє звабливе…

Захлинувшись бажанням ночі,

Пий кохання своє зрадливе!..

Не малюй на піску картини,

Бо малярству ціна в музеї…

...

Наталія Погребняк
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
З Днем захисників і захисниць України! 🇺🇦
01.10.2026

Слава захисникам і захисницям України! ✊🇺🇦

Щира шана всім, хто невтомно боронить нашу землю від ворога, зупиняючи його на всіх напрямках і вкладаючи всі сили у нашу перемогу.
У найскладніший час ви єдиний надійний гарант нашої безпеки і нічне жахіття для ворога.
Дякуємо за вашу звитяжну працю! Повертайтесь додому живими та неушкодженими 💙💛

... Детальніше
Блоги
Опитування стосовно читання на АркушіТаліана
13.10.2026
Вітання спільното! Від осені 22, тобто чотири роки з перемінними успіхами пишу книгу. Моментально не ... Детальніше
Продаж власних книжок на АмазоніTetiana Bila
10.11.2024
Вітаю! На Амазоні знов з'явилася можливість розміщати книжки українською. Можна лише паперові, як м' ... Детальніше
Марафон читання квірних творівЛіга Слешу ім. Нешановних Панів
25.09.2026
Немає сечі писати? То хоча б читаймо. Щось багато квір-авторів останнім часом впали якщо не у творчу ... Детальніше
Про важливе❤️Кері Брайт
13.10.2026
Новий розділ вже доступний для читання! Сьогодні ми побачимо, наскільки важко тримати свою магію під ... Детальніше
Конкурс Ржах-2026!Конкурс Ржах
01.09.2026
– Який ржах! – А шо не ржах? – Ржах! Я ж кажу, що ржах! (с) Ось уже й рік пройшов і я знову радий ва ... Детальніше
Рецепт жовтня Яніна Погорелова
13.10.2026
🍰 Хочете поділитися своїм рецептом із журналом Mooreculture? 🐾 Маєте улюблений рецепт, кулінарний се ... Детальніше
На Аркуші вже:
22412читачів
350507коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: