Всі вірші

Сонце висить, мов з бурштину сережка,

в ніжному вушку липневого неба.

Тінь від суниці — тонка довга стежка,

світові більше нічого й не треба.

День розливає цитринові соки

просто на вилиці сонних парканів.

Червень згубив розрум’янені щоки

в чашах латаття і білих туманів.

Вітер травнисту водойму ласкає

духом легким, мов серпанок шовковий.

Липень у коси волошки вплітає,

їх загортає в передник бузковий.

Миють кульбаби зачіску жовтаву

в краплях роси, що лишилися зрання,

літо малює картину пістряву

пензлем легкого, палкого світання.

Серпень уже виглядає світанки,

і серпантин з павутин запускає,

медом духмяним просякнуті ранки,

літо серпневе вбрання приміряє.

26 липня 2026 р.

Затихне все. Замовкнуть адвокати.

Розсиплеться сувій із молитов.

Не знатимеш, куди і як тікати,

Як заговорить захолола кров.

Не золото у чаші — вчинки й дії,

Не ризи шовкові — лише душа.

Спливуть дороги, де жили надії,

Де кожний крок — вже пройдена межа.

Жебрак і цар там поруч без покрову,

Без свити, влади, без гучних промов.

Поверне вічність слово і основу,

Й приховане на світло вийде знов.

В свої заглянеш очі, аж до суті,

Де кожна фальш — злий опік на лиці.

І зрозумієш — дії не забуті,

І все життя, що несли у руці.

Там пауза. Там істина і щирість —

Свій вирок ти побачиш в дзеркалах.

І зникне врешті-решт грим і дволикість —

Все зважено на вічних терезах…

22 липня 2026 р.

Я люблю Україну з усіма її гріхами,

бо святим ніхто не буває.

Я люблю цю країну будь-яку:

калинову, солов'їну,

уквітчану маками й мальвами,

надією й мріями покриту.

Люблю її зорі на плесі річки,

рожеві світанки.

Люблю небесну блакить і сонце,

яке сліпить очі.

Її красу неповторну і вічну.

Я люблю цю країну будь-якою:

незламною і нездоланною,

у вогні, у вирої хаосу

не покину ніколи й нізащо.

Люблю її бунтівну,

таку живу і прекрасну.

Її історію многовікову

і звичаї, передані пращурами

на сторінках пожовклих листів

каліграфією.

Я люблю Україну будь-яку.

Люблю її різною.

І в серці таку збережу

рідну і вільну.

Пила́ маніпуляцію й брехню,

Коктейлі фальші, змішані із диму,

Бо вірила вона у міць вогню,

Поки з плечей не скинула злу зиму.

Прийшов той час, коли сказала: «Все!»

Порвала вщент липку, отруйну нитку.

Звільнилася, і вже його не жде,

Лишивши фальш у попелі без вжитку.

А біль накочувався звідусіль.

Він випалив усе, що накипіло.

З душі змивала вперто чорну сіль,

Яка вп'ялася в тіло і горіла.

Вона упала — біль забрав своє.

Душа її від цього болю вмерла —

Спинився пульс її душі і те,

Що берегла в житті, судома стерла.

А він гадав, що смикає нитки,

І правив за кулісами запекло.

Та обрубала вже усі зв'язки —

Розсипалося вщент лялькове пекло.

Поставила на землю тяжкий хрест.

Туди, де мертвий світ похоронила,

І де колись горів брехливий міф —

Тепер звучить її здобута сила.

19 липня 2026 р

Замкнувся простір: іскри і тривоги,

Яких не загасити вже дощу.

Це замикання — нові дні й дороги,

Де я старі провини відпущу.

Дроти гудуть від струму і напруги,

У чорних гільзах плавиться пітьма.

І кожна мить, мов кільцями кольчуги,

Тяжким туманом серце овива.

Цей вакуум стискає ребра глухо,

Іржавий обрій ріже синяву.

Але крізь попіл, що летить до вуха,

Я бачу іскру — кволу та живу.

Нехай палає збуджений цей атом,

Стріляє пульс у стінах німоти.

Сама для себе стала термостатом,

Щоб цей розлом наосліп перейти.

Горить асфальт під кроком неминучим,

Магнітне поле тягне і зове.

Я вже не повертаюся до круч тих,

Де кожен спогад втомою живе.

19 липня 2026 р.

Земля кричить під чорними хрестами,

Дощ не змиває злочини страшні.

Час не зітре — ні зараз, ні віками,

Нелюдські звірства клятої русні.

Був Маріуполь — ніби рване серце,

І Буча — жах, траншеї, трупи, лід.

Оленівка — обвуглений концтабір,

Спланованого пекла чорний слід.

Могили свіжі в парках, при дорогах,

А вздовж стирчать скелети із машин.

Руїни, скло і плями на порогах,

В повітрі чад — густий, гіркий полин.

Поховані в траншеях біль і правда,

А у підвалах — крики самоти.

Це буде жити в пам’яті і завтра…

І крізь століття та чужі світи.

Це не зникає в часі і в мовчанні,

Не розчиняється у сірій млі.

Живе в серцях — як вирок і як рана,

Що проростає в пам’яті землі.

16 липня 2026 р.

Ми на відстані часу, та поруч в ту мить,

Коли серце твоє від тривоги не спить.

Без дзвінків і без слів, крізь нічну глушину,

Чую ду́мки твої — розпач та гіркоту.

Це невидима нитка, що вшита у сни,

Мов струна між серцями посеред зими.

Коли раптом відлуння мов скрипка звучить,

Озивається тихо й по венах струмить.

Я читаю твій настрій і ду́мки без слів,

А ти бачиш мене у строкатості снів.

Зустрічаються душі крізь час і світи,

Якщо я замовкаю — продовжуєш ти.

15 липня 2026 р.

На кожнім роздоріжжі, де ти є,

Росте незримий непролазний ліс.

Ось там ти — воїн, там ти — сомальє,

Там ти не плакав, там — не знав завіс.

Але стаючи на єдиний шлях,

Ти відкидаєш тисячі джерел.

І всі твої можливі тихі «я»

Враз опадають листям із дерев.

І сенс не в тому — ти вгадав чи ні,

Яка з доріг вела у справжній рай.

А в мужності дивитися у дні,

Де тихо спить твій пройдений вже край.

І знати: кожен несміливий крок,

Що вбив мільйони потенційних див,

Був вартий того, щоб серед зірок

Цей обраний єдиний слід світив.

15 липня 2026 р.

В прожилках літа тьмяніє знекровлений час

та й зрозуміло – тло аж занадто яскраве

Тінь поглинають химерні полотна трас,

Котрі в цю пору також неприродно мляві....

Ледь ворухнеться на гіллячині листок,

В прошарках пилу вбачається певна велич

Лінь же така, що не сила порушити й плин думок,

Що відтіняють нестримно тотальну неміч

Суті твоєї в спекотний липневий день,

Який згасає якось особливо тихо...

А для контрасту – лиш кільканадцять жмень

Крапель холодних стануть для когось “лихом”

Харків, 2.07.2018

Сонце нам сипле проміння в долоні,

Кутає плечі у шаль із небес.

Тануть тривоги у теплім полоні,

Світ за єдину хвилину воскрес.

Вітер лоскоче розквітлі каштани,

Промінь по квітах і листю біжить.

День цей вмивається ранком духмяним,

Кличе в дорогу нас неба блакить.

Кожна краплина і кожна стеблина

П’ють це безмежне, живе джерело.

Посмішка лине, бо кожна хвилина

Створена з нами ділити тепло.

Сонце нам сипле проміння в долоні —

Ми бережемо його у серцях,

Щоб у негоду, крізь вітри солоні,

Промінь зігрів і осяяв наш шлях.

13 липня 2026 р.

Ідеш одна… У порожнечу…

У дику тишу, в новий такт.

І це не зречення, не втеча —

Це із майбутнім твій контракт.

Ти рвеш усі зв'язки — й ментальні,

Горить каміння, дим без меж.

І лише дні свої сакральні

В пусту валізу загорнеш.

Ідеш без слів. У даль незриму.

Де обрій був — там чистий зріз.

Очищення не знає гриму —

Обличчя вмила, йдеш без сліз.

Там, де печаль була — вже поле,

Там вільний вітер й далина.

Ти розірвала мідне коло.

Вже не пече... Тепер одна…

12 липня 2026 р.

світ народився

викупаний в травах

жнивує небо

колеться стерня

і ящірки змагаються

у вправах

у літеплі

замріяного дня

і мріється

про мудрість

і про світло

тоненько

на лелечому крилі

співає сонце

пісню що розквітла

про те як добре жити

на землі

Цей біль не має дна. Він палить груди.

Там пустка замість серця запеклась.

Стоїть одна. Застигла серед люду.

І в небо — крик, мов дамба прорвалась:

— Будь проклята війна й криваві руки,

Що цілили у сонечко моє!

Нехай моя біда й сльоза розпуки

Караючим вогнем на них впаде!

Упала тиша… Десь пропала сила,

Лиш шепіт палить висохлі вуста:

— Господь, даруй йому небесні крила

І благодать пошли. Ради Хреста,

Прийми до себе. Хай там не стріляють

І рани не болять. Будь поруч з ним.

Мої долоні вже не зігрівають…

І наша хата вже йому не дім…

Затихло все. І вітер мов затерпнув.

А прапор над героєм майорить.

І люди поряд встали на коліна,

Щоб провести бійця… Застигла мить…

11 липня 2026 р.

Її руки в хімії -

його у мазуті

Обоє розумні

Однаково туплять.

Вона вміє плакати -

він затримує подих

Солодка пристрасть

Наповнює груди

Він знає, коли вона

Щось замислила

Її хитра усмішка

На личку блиснула

Обоє вперті

І не поступливі

Слова кидаються

Без настрою сутками

Незламний із вигляду

Усе в собі тримає

Кохає її

Кохає

Кохає

Я був на виставці одній

Сучасні бачив там картини

А, як на мене, справжній гній

Скаженої собаки слина.

Без краплі совісті в очах

З нальотом легкого кокетства

Нам пропонують справжній жах

І видають це за мистецтво

Як побороти цей маразм

На жаль, поки ніхто не знає

Бездарних рук ентузіазм

Кипить, бурлить і не вгаває.

Шипить і піниться процес

Несеться світ в придуркуватість

Придурки мають інтерес

До малювання і завзятість

Краплина тут, краплина там

От і готова вже картина

Не галерея, а бедлам

і рай для кожного кретина.

Княжич Олег

Мій літній сад – моє натхнення,

Моя оаза в спеку цю.

Моє яскраве сьогодення,

Мій простір тихий, що люблю.

Тут тінь дарують старі туї,

І бджоли весело гудуть,

А квіти, трепетні та юні,

З весни до осені цвітуть.

Тут час повільно протікає,

Зітхає вітер уночі.

Промінням сонце вранці грає,

Троянди золотить стрункі.

Сад захистить від суєти,

Сховає в затінку гілок.

Мій літній вайб – це світ краси,

Де новий день – життя ковток.

Стіни між нами із грубого скла:

Кожен говорить у власний екран —

Стежка у хащі давно заросла,

Там, де колись розповзався туман.

Тут точка доступу — стежка крива:

В когось — це спогад про спалену ніч,

В когось — засніжена, довга зима,

Де не згасає вогонь із облич.

Раптом частоти прямують у бік,

Різні антени і різний сигнал.

Можна кричати в порожній тупик,

Але впиратися тільки в метал.

Точка підключення — свій материк:

В когось це запах кориці і шаль,

В іншого — старий, потертий рушник,

І нерозказана світу печаль.

04 липня 2026 р.

А я сказала вперте — «Ні»,

І світ нехай цим обійдеться,

Пітьма танцює у вогні,

А в льоді світло відгукнеться.

Застигне часу рваний пульс,

Немов смола в сосновій рані.

Не буду більше пішаком —

Вогнем повстану у тумані.

Хай трісне небо, як кришталь,

І виллє срібну ртуть в долоні.

Гартує біль холодну сталь —

Страхи дубіють у бетоні.

Стікають маски із облич —

Знайомі… та чуже, студене…

Летить в безодню чорна ніч —

Впівсили жити… не для мене.

Мій бунт — спалити й змити бруд:

Не з попелу ростуть алмази.

А замість сліз — німий салют

Із непромовленої фрази.

Але я жінка… І в мені

Палають кригою надії.

І часто моє вперте — «Ні»

Ламають потаємні мрії…

03 липня 2026 р.

Коли вечірнє небо п’є ожину,

Вона приходить в шурхоті плаща.

Фортуна — не сліпа стара машина

І не монетка, що орлом лягла.

Вона — мов кішка чорно-золотава,

Що по сузір’ях впевнено іде.

В її очах — густа гаряча кава,

Полин, що згодом в серці проросте.

Не пестує вона увагою покірних,

Хто просить долі, сівши у куток.

Вона цілує відчайдухів вірних,

Із ниток болю тче атласний шовк.

Коли твій світ розсиплеться на квіти,

І стане темно від Фортуни дій,

Вона навчить тебе горіти й жити,

І на уламках будувати дім.

Це не сліпий танок, це вища міра:

Вона дає лише дорослий шанс.

В кишеню тихо покладе офіру,

І дасть у руки — вічний дисонанс.

28 червня 2026 р.

Дротами вен пульсує ніч затята,

а час стікає в чашку, як полин.

І згадки розсипаються на дати —

як скалки світла між крихких щілин.

Твій силует — як спалахи від зварки,

що ріже темряву до сліпоти.

Прозорий світ, мов скло у темній арці —

і ми крізь нього вчимося іти.

Проміння місяця штурмує спокій,

і стогне світло в порожнечі днів.

Я чую кроки через довгі роки —

як відголос забутих нами слів.

Стихає подих в привокзальній тиші,

розлука губиться в дзвінках нічних.

Ривок — і тінь твоя зникає швидше

під гуркіт потягів і мрій чужих.

І розставання розмиває простір,

і нерв тримає всесвіт, немов дріт.

Крик розчиняється у тиші гострій —

стихає дихання. І гасне світ…

28 червня 2026 р.

У горлі скрипки закипає ртуть,

А час повзе по лезу бритви вгору.

І душі в порох безпощадно труть

Струни чотири — як чотири жорна.

Це не мелодія — це світ у злам,

Там Бах із крику тче архітектуру.

І ніч будує свій готичний храм,

Смичок зриває з вечора цензуру.

Поліфонічний, дикий, чорний спрут

Вплітає корінь у камінні плити.

Тут кожен такт — видіння або смерть,

Тут неможливо просто так прожити.

Вбиває струни у сталевий щит.

Звучить мінор, немов іржаві цвяхи.

І раптом — спалах! Світло замигтить,

Мажор виводить з мороку і страху.

Але фінал — це золота петля,

Де тема повертається, як фатум.

Чакона ріже серце скрипаля.

Смичок — кує піднесення і втрату.

26.06.2026 р.

Я бачив темряви відтінки.

На дотик їх я відчував.

Ми йшли по шляху від автівки

За нами місяць слідкував.

У холодному місячнім сяйві.

Шли по шляху нічному вперед .

А над нами нагорі звиває.

Нас давно вже діставший мопед.

З неба падають білії зорі.

Із отрути прекрасні вогні.

Димом в небі стелилась отрута.

Та горіло усе до зорі.

Білий сніг підсвітив нам дорогу.

Білий сніг та посеред пітьми.

Вже темнішають зорі потроху.

Ми крізь темряву кляту - прийшли.

Їбать чорна країна від'їбалась

від інцестного виблядського підорлика

Нахуй лежня аванґарду О сказав Провідець

За їбане блядство після вас платня пиздота

Знать держави залупі видушили кінець

Другий

Третій

П'ятий

Із небес рукою з факом опустила сучого гондона

Мусолінні й підар хай надалі блядську віспу мають

Ми сини Гаспидів до пизди, їбать величних блядь

Не потребуємо падалі припижджині гасла

Вогнем і містом їбашучи ідтимо без довбойобських совісти звинувачень

Пиздуй нахуй їбаний блядський перейобаний сука

21.06.26

*Підорлик — це порада яструба*

Бій виграний. І вибухає тріумф!

Фортеця впала. Знищено мости.

Він дивиться на спалену пустиню,

а там — ні вороття, ні слів «прости».

Шалений танець. Тупання ногами.

Любов лежить у тьмі холодних снів.

І ллється трунок у фіналі драми,

де в серці тиша із віджилих слів.

Його обличчя — маска із граніту.

Біль заморозив і узяв трофей.

Він тишею убив любов сповиту,

щоб стати богом власних галерей.

Живе у жилах лиш арктичний спокій,

погаслі зорі й змерзлі кораблі —

себе щоб піднести на трон високий,

вклонився «Я» своєму до землі.

Він виграв бій, роздерши своє серце,

і его піднялося до небес.

Та падає вночі сльоза не вперше,

і прагне він, і просить, щоб воскрес.

Той раб, що вмів любити без упину?

Та гордість шепче: «Ти тепер усе».

І він іде крізь темряву й крижину,

й корону самоти в руках несе.

15 червня 2026 р.