Всі вірші

Маленька, розумна, чорна, граційна,

Скоріше, врівноважена, ніж емоційна.

Любить свою мишку, ну, і трохи мене,

Схожа на француженку з ім’ям Рене.

Але її звуть Тіна, і вона не проти,

Іноді вона сідає на ліжку навпроти,

Обожнює ковдру, де червоні маки,

І ми мружимось, це наші таємні знаки.

Потім з нею треба трохи погратись,

Потім прийде час зручно влягатись,

На мене, звичайно, я краще, ніж квіти.

Вона дрімає, мені залишається тільки радіти.

Чухати за вушком, гладити спинку,

Не зупиняючись ні на хвилинку.

Так минають дні, тижні, місяці, роки,

Ми дорослішаємо, на жаль, а не навпаки.

А потім настає та безжальна мить,

Що навіки нас із нею розлучить,

І я вже ніколи не буду колишнім

Без зелених очей і носика, що тихо дише,

Сопе на моїх грудях, даруючи тепло.

Було тепло і зникло, назавжди пішло.

Сподіваюсь, почуєш, я б спитати хотів.

Навіщо ти залишила мене мружитись на самоті?

Малими кроками прямує в осінь літо...

Дрібними днями сповнена його хода.

Світанки куці менше хочуть рожевіти,

Вночі згасає швидше стрічка золота.

Над обрієм уже зоріє палко осінь,

По-лисяче крадеться у людські двори...

Допоки літо мить складає у покоси,

Пустунка підбирає пензлем кольори.

У кожного своя робота і забава,

Природа всіх і все розклала по місцях.

А нам лишається дивитись, як цікаво

Пора міняє пору з старту й до кінця...

Серпень 2026 р.

Я хотів би тебе зараз запитати,

Як смакують влітку сині Карпати,

Як чорниця, що падає прямо до рук,

Чи як тиша, в якій народжується звук.

Хотів би дізнатись про твої плани,

Що ти будуєш так невблаганно.

Зазирнути у твій щоденник «Майбутнє»,

Де навпроти мене позначка — «неприсутній».

Потеревенити трохи про те, про се,

Почитати твоє ненаписане есе

На тему... та, взагалі-то, на будь-яку тему.

Допомогти вирішити нагальну проблему,

Чи, принаймні, хоча б спробувати допомогти.

Поруч з тобою у траві високій лягти,

Дивитися на небо і кульбабу, що лізе в око,

Ділячись цукерками і улюбленими порами року.

Трохи пожартувати, багато посміятись...

Продовжити жити, мріяти і сподіватись,

Що колись це станеться, за тиждень чи тисячу років,

І ми поговоримо, зробивши лише декілька кроків.

Всі вже пишуть про осінь, а чим я гірший.

Теж напишу про неї у спонтанному вірші,

Про її задумливість, тишу і прохолоду.

Майбутнє невідоме, не можна втрачати таку нагоду.

Люблю осінь, та її всі поети люблять,

Дивляться на це золото і відчуття часу гублять,

А хтось і реальності, випадки не поодиноокі,

Бо що таке реальність — наперед відомі кроки,

Які треба робити, але це так нецікаво.

Краще помріяти, випити з корицею кави,

Чи з мускатним горіхом, що дуже нетрадиційно,

Гербарій зібрати з кольорового листя пропорційний.

Один жовтий лист, один зелений, один багряний,

От і маєте свій осінній букет бездоганний

На додаток до жовтих і білих хризантем.

У осені багато подібних яскравих тем,

Що викликають щире захоплення.

Запах листя горілого — для мене взагалі її уособлення.

Знаю, шкідливо, і все таке різне,

Та не можу забути похмуре осіннє місто,

Вологу в повітрі, що ковдрою огортає,

Спокій і розслабленість, в яку поринає

Тіло і розум на фоні листопаду календарного

І аромату диму гіркого і гарного.

Така от ностальгія іноді накриває.

В село треба їхати, там і досі таке буває.

Кудись далеко, де немає екологічної інспекції,

Що виписує штрафи і читає бабусям лекції.

А може, в Карпати, сховатися на полонині,

Вдихнути небо, що сьогодні таке надзвичайно синє,

Вмитися коротким холодним дощем,

Порахувати краплі, що стікають плащем.

Було б непогано... Та реальність знову тут,

Тисне на мене величчю кам’яних споруд.

Жодних полонин, суцільна архітектура,

Стара і потріскана, як на олійних полотнах кракелюри.

По своєму симпатична, та куди їй до природи,

Але тримає міцно, не питаючи згоди.

Та я вирвусь, піду ввечері у парк,

Загублюсь серед дерев, стану однією з осінніх примар.

У жовтні. А вірогідніше, у листопаді.

Неважливо, дерева мені завжди раді,

Як і осені, настав для них час, щоб відпочити.

Сподіваюсь, вам вдалося мій осінній вайб зловити.

Як кажуть у народі: «Головою можна працювати довше ніж руками»

Я на роботі намагався донести раціональну суть,

Що старші люди мають передати досвід!

Але у відповідь колеги тільки ржуть!

Ну й веселіться, думаю, прийде коза до воза!..

Заплачете, коли проблеми вас знайдуть!

То й сів, обклався лаврами, чекаю…

А молоді за мудрістю не йдуть!

Погладила пухнастого кота?

З цього моменту ти уже не та.

Лишає чорне хутро назавжди

У серці спрагу, а стакан води

Не завжди може бути під рукою,

Позбавить вмить солодкого спокою,

Того, хто спокусився, бо не знає,

Як мучить кіт. Як схоче — відпускає.

А як не схоче — будеш ти навіки

В заручниках у нього задля втіхи.

Тож доля твоя вже давно відома,

Один лиш доторк — і в руці судома,

Знов тягнеться вона в полон бажаний,

Невидимі блищать на ній кайдани

Прикрашені, в них нитка золота,

Що була звита в серці у кота.

Самотня зірка розкладала на молекули,

На краплі безнадії, на безсоння атоми

Та на думки спекотні, що як жінка пестили

І були водночáс жаданими і клятими.

Не спекатись цієї спеки, не сховатись,

Холодний душ давно вже не холодний.

Лишається одне — трансформуватись,

Перетворитись в тіло іншородне.

Відкинути живе, прийняти нову форму,

У танці трансовім зі світлом поєднатись,

Впустити в себе цю незвичну норму,

Забути назавжди, що є «вона» й «кохатись».

А поки тихо в мені помирають

Думки гарячі, як асфальт улітку,

Проміння шкірою і відчаєм вбираю,

Загнавши себе у покори клітку.

Я розчинився, мене не існує.

Я — нота, я — октава, мелодія і настрій.

Фізичне зникло, більше не травмує,

Не треба тепер крихти щастя красти.

Бо ось воно, багато, зовсім близько,

У подиху сліпучого проміння,

У ластівці, літаючій так низько.

«Безмежне щастя», — дивне розуміння.

Реальність чи химера, народжена у мозку,

Що всотує мене тендітно й незворотно?

Я — крапелька палаючого воску,

Равель, що випив зілля оборотне

І став акордом, піснею, сонатой,

Я — трохи Болеро іспанський теплий.

Не думав, що я можу так звучати...

Не повністю живий. Не зовсім мертвий.

Слова, написані на склі,

Відбитки пальців на тумані,

Гаряче дихання й бажання,

Великі літери й малі.

Прозора дошка ще чекає

Туману, снігу, теплих пальців,

Та більш нема тих двох коханців,

Але вона про це не знає,

Плекає сподівання марні.

Спливає час, ніхто не дише,

На іншім склі, напевно, пише

Для іншого слова примарні.

«Трава в степах, дерева в горах,

Бджола в польоті, квітів море.

Та все ж чогось не вистачає... —

Вже вкотре голову ламає

Весна. — Пу-пу-пу-пу...»

Спливає час,

Відведений їй, щоб для нас

Створити спів птахів ранковий

І теплий дощик випадковий.

Лишився тиждень лиш у неї,

Аби попрацювати феєй,

Напружилась струнка дівчина,

Про сон забула й відпочинок.

Перебирає варіанти,

Шукаючи в них діаманти.

«Не те, не те, не те, не те!»

Летить каміння золоте,

Летять смарагди і сапфіри,

Зникаючи в дніпровських хвилях.

Заплакала Весна безсило,

Зневіра її полонила.

Скінчився день, настала ніч,

Весна і Місяць пліч-о-пліч

Вдивляються у темну воду.

— Що ти там бачиш?

— Бачу вроду, — відповідає Місяць ясний.

— Ця дівчина така прекрасна.

Шкода, що зникне. Не побачу

Ще рік її краси, — він плаче.

— Чому вона завжди зникає?

Жорстоко це! Хіба не знає,

Як її любить все навколо.

Це неймовірно, це казково...

Зітхнув і втік холодний Місяць,

Весна ж залишилась на місці,

Його слова здійняли хвилі

У серці і на небосхилі,

Подув з Дніпра свіженький вітер.

«Красуні б не завадив світер.

Красуні... Залишитись... Тут...»

Підстрибнула, немов батут

Був під ногами. Підхопилась.

Бігом до річки. Швидко вмилась.

У небі сонцю посміхнулась,

Від задоволення крутнулась

Й, шепочучи слова магічні,

В танок пустилася незвичний.

І за хвилину диво сталось,

Маленька дівчинка піднялась,

Прохопилася серед квітів,

У біле платтячко одіта.

Всміхнулась й почала цвісти.

Та дівчинка, то була ти.

З днем народження, мала💗

Було між нами і зникло,

Тихо, без сліз і крику,

Пішло разом зі мною,

Залишивши тебе в спокої.

Я стер його мовчки, безжально,

Хоч ти була ідеальна,

Та ластику не звикати

Серце моє зачищати.

Серце... Червоний папір,

На якому ти, мій вампір,

Малюнок чорним вугіллям,

Моє приворотне зілля.

Та більше вже не моє,

Спорожнілий папір згниє,

Потьмяніє, захоче згоріти,

З попелом краще жити.

Ще один рух в тишì

Ластиком по душі —

Зникли посмішка, очі,

Лиш губи кричать, ти не хочеш

Зникати з цієї картини.

Та зникнеш, а я загину,

Бо надто тонкий папір,

А тру енергійно, до дір.

Нехай, ні про що не жалкую,

Стираю і ніжно цілую.

Останній рух — знову чисто.

Прости мене, я ненавмисно.

1.

В очах ясна блакить небесна,

Пшеничні коси в'ються по плечах,

А голос твій хвилює ріки плесо...

Краса твоя цвіте, а я зачах.

Приспів

П'янію я, марнію я — кохання

Бо наше не розділене!

Милуюсь я, страждаю я — бажання

В моє життя не втілене.

2.

Весну приносиш, мавко чорноброва,

Купаєшся у променях зорі.

Давно в полоні, стиснутий в оковах,

Та почуття ще жевріють в золі.

Приспів

П'янію я, марнію я — кохання

Бо наше не розділене!

Милуюсь я, страждаю я — бажання

В моє життя не втілене.

3.

Очиці ясні, відьмо благородна,

На жаль, не бачать долю у мені.

Кохання все ж — чудовисько потворне,

Та хай постане феєю в огні!

Для тебе!

Приспів

П'янію я, марнію я — кохання

Ж бо наше не розділене!

Милуюсь я, страждаю я — бажання

В моє життя не втілене.

П'яній же ти, даруй же ти спокусливе

кохання хлопцю іншому!

Милуйся ним, а я вночі з покутую

Співаю пісню вічную...

Лютий 2025 р.

Чорна хмара, біла хмара

Кажуть люди ми не пара,

А я його люблю дуже

До людських пліток байдужа.

Він для мене сонце ясне,

Дух кохання наш не згасне

Він для мене найгарніший

Він веселий - правда грішний.

Лише раз мені він зрадив,

Біс проклятий його звабив,

А я його люблю дуже

До бісівських зваб байдужа.

Мама кажуть – ти дурненька

До принад його раденька

Ти для нього лялька барбі

Навтішається і зрадить.

А я люблю його дуже

До порад мами байдужа.

Чорна хмара, біла хмара

Ми із хлопцем моїм пара.

Ароматом ялини сповняється вечір...

Апельсиновий трунок лоскоче уяву...

Цілувати б твої недоторкані плечі,

Обпікати бажаннями шию смагляву.

Санта-Клаусом, хочеш, з курантами стану? —

Подарую відвертість, спокусами гостру.

Зазирнути б у ночі очей на світанку,

Темнотою з-під вій напуватися млосно.

В мерехтінні гірлянд новорічних блукаю,

Зігріваю думки філіжанкою чаю.

Зачекався небесного сходження з раю,

Та повторно, ще раз, я тебе загадаю.

Грудень 2025 р.

Дощ періщить злий, холодний

Вітер-студень завиває

Горобці десь залетіли

Кожен з них тепла шукає.

Це не осінь за віконцем,

Це зима така гуляє,

Кажу дітям які в смутку

В телефони заглядають.

Хмари з півночі вологі

Принесла зима з собою,

По узбіччям розкидала

Баюри з мерзлою водою.

Напоїла землю ситно,

Уложила комах спати

Вже не довго й нам лишилось

Довгожданий сніг чекати.

А прокинувшись зарання

Поспішайте до вікна,

Може в двір зима-гультяйка

Дітям снігу намела.

Пожовкло на душі...

Встелилось горобцями, холодіє.

І мряка, мов вуаль, прикрила сум в очах.

Заплаканий асфальт листок приблудний втішить, як вже вміє.

Вітрище так зазнавсь, що скаженіє -

З Мареною танцює по ночах.

Пожовкло на душі...

Без прихистку залишились надії.

Старезний клен  в осики листя позичав -

Запрошував до танцю і вона, востаннє гарно вбрана відмовити не сміє.

Вороняче гніздо чогось пустіє

В полях губився сон і не вертав.

Пожовкло на душі...

І хтось комусь пожовклий в диво-двері

Відкриє цілий світ в осіннім рандеву.

У сонця променях  і між химер дерев, з рудим волоссям в довгій  сукні-чері,

Гойдається  хандра в напівпорожнім сквері.

І потайки надумує історію нову.

Над містом ніч вмивається дощем,

Вогняний попіл огортає грушу.

Це місто освятили знов мечем

І ворони шматують його душу.

Ми бачим світ крізь призму чорних злив,

Тут кожен дім нагадує про втрату.

І стільки болю в поглядах живих,

Що своє серце кладемо на плаху.

Чорна шрапнель, як зграя вороння,

Шукає жертву з рання до світанку.

В руїнах церкви не лишилось вівтаря,

І у кафе не подадуть сніданку.

Залишки вікон дивляться на світ

Рахуючи між зорями ракети.

А у підвалі знов читають «Заповіт»

І сподіваються сьогодні не померти.

Її голос мене чарує

І до небес підіймає джаз,

Caro на сцені босоніж фліртує

А меломани впадають в екстаз.

Хвилюється в ритмі натовп,

Вона рукою диригує в такт.

Мелодія ллється стрімкою рікою…

Які емоції!. Який чарівний талант!

Я закохався…

В запалі кричу: тебе люблю я!

Та цілую монітор невлад.

Що ти зробила зі мною

Королева джазу Caro Emerald*?!

З тобою встаю я вранці

І денно з собою змагаюсь.

З тобою лягаю спати,

А в голові лиш одне бажання

Caro про любов зізнатись.

* Керолайн Есмеральда ван дер Леу (відома як Каро Емеральд (нід. 'Caro Emerald') — нідерландська джазова та поп-співачка і акторка

1.

Древо ненависті сіється світом,

Зернами комплексів твориться лють.

Привиди відчаю в думах снують,

Злоби насіння розноситься з вітром.

Гасне щодня поневолене світло,

Корені темряви в мізки повзуть.

Древо ненависті сіється світом,

Зернами комплексів твориться лють.

Тяжко страждати — нелегко буть свідком.

Пагони в дітях помалу ростуть,

Соки з плодів дошкільнята вже п'ють —

Все починається з дому й освіти.

Древо ненависті сіється світом.

2.

Зернами комплексів твориться лють,

Ними ж дорогу вкривають свавіллю.

Залишки сяйва дорослі розвіють —

З віком малі хижаками стають.

Сенсів не знають, життя пізнають,

У кулаки й домінацію вірять.

Зернами комплексів твориться лють,

Ними ж дорогу вкривають свавіллю.

Жертви прозріння від кривдників ждуть,

В душах плекають вогні розуміння,

Зрештою теж огортаються цвіллю

Й слабших за себе безжально клюють.

Зернами комплексів твориться лють.

3.

Ними ж дорогу вкривають свавіллю —

Древо ненависті сіється світом.

Знову циклічність приходить з привітом,

Чарка знецінення — нове похмілля.

Честь віддають черговому застіллю,

Дітям своїм культивують суцвіття,

Ними ж дорогу вкривають свавіллю —

Древо ненависті сіється світом.

Кривда подяку складає безділлю

І з перегною росте заповітом:

Сійте не гнів, а промінчики літа,

Щоб розірвати кільце божевілля,

Що вистилає дорогу свавіллю.

Червень 2025 р.

P.S. Все починається з нас. Що сіємо, те й пожинаємо. Діти народжуються без агресії, ненависть у них культивує суспільство. Оточення має великий вплив на формування особистості.

Любімо ближнього, поважаймо інших та не біймось звертатися за допомогою до кваліфікованих психотерапевтів. Психологічна допомога потрібна як дорослим, так і дітям, тим паче в такі буремні часи. Ментальне здоров'я не менш важливе за фізичне. Навчімося любити себе, скинувши кайдани комплексів, аби не травмувати наших дітей і передати їм лише любов . Збудуймо для них світле майбутнє разом🙏☀️

* * *

Я з цим віршем знову переміг у конкурсі "Гроші за вірші хороші", що проводить телеграм-спільнота "Поети Інтернету"🤩

Конкурс проводиться щомісяця, тож можете теж спробувати свої сили. Умови та посилання на спільноту залишу в коментарях🫡

На березі моря вдивляюся в ніч,

Рибини сріблясті хлюпочуться в ній.

Містично чарують сузір'ями і

Шукають, шукають засліплених віч.

Знайшовши, черпають потоки у ківш,

Вливають, вливають натхнення мені.

На березі моря вдивляюся в ніч,

Рибини сріблясті хлюпочуться в ній.

Півмісячний човен горить навсібіч,

Пливе хвилерізом протокою снів.

Виводь же перлиноньки, стилосе мій,

Хай більше прибуде омріяних стріч:

На березі моря вдивляюся в ніч...

Червень 2025 р.

Оксамитова птаха пір'їни розправила,

Зачаровані сни у домівки несе.

Позолочений місяць нагадує правило:

Світанкової миті зникає усе.

Пролітає туманами, зорями, хмарами,

Помаранчевим листям, духмяними веснами,

Охолодженим лісом, Господніми храмами,

Колискові доносить мільйонникам-велетам.

Обіймає ґрунти, заспокоює тишею,

Небеса огортає цілющою ласкою.

Пробирається в дім попелястою мишею,

Дітлахам сновидіння нашіптує казкою.

Опускаються сни, помережені золотом,

Горизонт укриває блаженна блакить.

Світанкової миті, осяяне лоскотом,

Прокидається сонце, і пташка летить...

Квітень 2025 р.

Спитала доня, що таке сім’я.

Знизала плечима — зависла я.

А що ж таке от та сім’я?..

Сама хотіла б знати я.

Можливо, відповідь така: тато, доня, я —

Оце і є та сім’я? Та ні, то якась фігня,

Тоді куди подіти бабцю і дідуся?

А пес Барбос, що знов усе проспав?

Вони вже не сім’я? То знов якась фігня.

А може, це всі наші сварки,

Та п’ять горнят на кухні зранку?

Піжама в квіти на мені,

І безлад на усій стіні?

Та доня ніжно пригорнулась —

І раптом відповідь знайшлась:

Сім’я — це руки, що ніжно обіймають,

І дім, де люблять і чекають.

О, так воно й є, моя дитино:

Сім’я — це сварка з батьком.

Це бабця з дідусем — мов курка з горобцем.

Це пес, який щоразу спав, коли сусід кукурудзу крав.

О така вона - Сімʼя де коїться уся фігня.

Земля в пітьмі, мов чорний плащ,

Ніч шепотить про страх і плач.

Дерева в тіні, мов привиди злі,

Шепочуть легенди про дні немилі.

Вітри завивають крізь вікна й стіни,

Несуть із собою тіні незримі.

Місяць, мов око, між хмар загорівся,

За світом нічним, мов суддя, подивився.

Там кроки лунають в тумані густім,

Хто йде за тобою?

Мовчи — не кричи.

В очах твоїх відчай,

у серці — тривога,

Ніч ця жахлива веде за порога.

Але в кожній тіні є промінь тепла,

Ніч пережити — це теж є мета.

Бо навіть у мороку світло дрімає,

Й світанок прийде, і страхи зникає.

«До останку», -

Каже милому коханка

До останку

Віддавай усе коханню

До останку

Від заходу до світанку

До останку

Загадай своє бажання

Й до останку

Від вечора й до ясного ранку

До останку

Віддавайся завжди мрії

До останку