Всі вірші

Нічим не спровокована розмова

Про нецікаве, іноді страшне.

Без настрою погода, що чудова

Теж радість не приносить аж ніде.

Ніде буття не буде досконалим,

Бо ідеал з недоліків завжди.

І ставлення до всього буде сталим

По хвилях разом з думкою плисти.

Всю мою любов і ласку

Висмоктали без останку.

Залишилась оболонка–

Пуста, як незнайомка.

Я втомилась віддавати

Всю себе, й ніщо не мати.

Перше місце було ваше–

Заберу його назавше.

Це мій фінальний кидок,

Зупиняю потік думок.

Спроба залишити позаду

Всю тривогу і досаду.

Ніщо вже немає значення,

Тепер це моє закінчення.

Я готова піти в дорогу–

Невідому і розлогу.

Блукаєш в густому тумані–

Він вʼється, ніби ліани.

Твій голос тоне в мовчанні–

Отруйні ці дурмани.

Здається, що молода,

Та ні світла, ні зорі

Закована душа

В залізній броні.

Квітуче серце твоє зівʼяло,

Не процвітає буле насіння.

Забуття вже зовсім близько–

Чекаєш жаданого склепіння.

Невизначеність, смуток

Біда у кроці й на кроці.

Тліє останній забуток

Твоєї колишньої моці.

Бро

Холод пробирає джинси,

Залазить у спіднє нутро,

Виють за парканом пси,

Як зимою зігрітися, бро?

Бро, я не сплю вже давно

Пропливає буття на чатах,

А тим диванним все одно,

Все життя стало в матах.

Чи зігрієш хоч словом, бро?

Матюком, лайкою, перцем

Я втрачаю себе і йду на дно

Ненавиджу тебе всім серцем.

А що, бро, залишиться там?

Сіра мряка, земля-пустельна

Що ж, бро, зостанеться вікам?

Гола церква, руїна пекельна

А що, бро, залишиться тут?

Зграйка демонів, безрогих,

Які натягнули з живих батут,

Змушують стрибати одноногих

Та що вже там торохтіти, бро

Помру в місті, як самотній пес.

Не шукай мене, плюнь на то -

Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Ярослав Карпець

18 січня, 2 година ночі 34 хвилина

Фото PEXELS (krishnaraj Ravikumar)

Не питайте чому літературна мавка стала менш відомою діалектною нявкою — в часи написання вірша мені чомусь здалося це хорошою ідеєю.

Замкова — вулиця у Львові, замок — Високий самок, козаки Богдана Хмельницького під проводом Максима Кривоноса його справді брали штурмом. Взагалі це дуже ранній вірш з часів, коли трава була зеленіша, небо вище, а ваш бідовий автор ще не скотився остаточно в песимізм, але дуже погано підбирав рими)) І перший з усіх написаних, який я люблю не через ностальгію, а через те, що, не зважаючи на всі мінуси, у ньому вже щось є.

Обкладинка — Forest User

Не їж мене, благаю, перестань!

Я більше не можу терпіти цей біль.

Чому немає відповіді на сотні питань?

Мій внутрішній звір знов сипле на рану сіль.

Цей механізм вже не спинити,

Я стрибнула у воду, знаючи що піду на дно.

І хтось скаже, що треба радіти,

Тому що нам долею було дано.

Та нехай вдавиться своїми словами,

Цей нестерпний оптиміст в середині мене,

Який обіймає тих, хто не відчуває,

Він вірить у те, що біль цей мине.

Поділили на два всі земні почуття.

Бути чи не бути? Одвічне питання.

Таке неоднозначне самосприйняття,

Таке реальне самоцькування.

Ти повинна забрати з собою свої моря.

Забрати алеї, пейзажі, романи, арії,

Поміж сторінок просушити бутони троянд,

Потлумити вітер крізь гумно своєї пам’яті.

Забрати з собою сирени та гул літаків,

Прошите ракетами небо і землю з осколками,

Просіяти мову й забрати ту дюжину слів,

Які постають із попелу й ран надгробками.

Зібгати поезію болю без ритму і рим,

Жахливе відлуння крику з перонів вокзалу.

Набити у чорну валізу холодний дим

І погляди мертвих, убитих, що там зостались.

Ти повинна усе зберегти та придбати квиток

До безпечного міста і там розказати іншим,

І голос твій вірно промовить, як мовить пророк:

Обчислено, зважено — царство твоє закінчилось.

27.11.2024

Обережно між щастям і горем

Торить стежку правдива весна.

Трави шепчуть у лузі вже морем:

"Не згоріти б від літа до тла!"

"Ми зелені, дощами бо вмиті,

Досить тепло і жар не пече.

Та коли влітку Сонце в зеніті,

Хмар не має і дощ не піде.

То ж хай буде помірно й яскраво,

Чим без міри у тьмяне зійде.

І морозу не треба так само,

Бо без руху і море нудне!"

як зіграють мені музи на бандурі

про зимовий вітер, вітер студний,

як вирують, бісом крутяться сніги

(кучугурами вляглися під дахи).

як зіграють мені музи на бандурі... -

я порину у свої за мрійні думи.

та заслухаюсь в каміні як нуртує стуг,

завиванням у кружлянні завірюх.

та огорне раптом в затишок самотність,

у тепло камінне, в тишу, у дрімотність.

тихо вляжеться, засне на коці пес.

і проллється в душу мир та спокій від небес...

аж, ось... - зірочка з'явилась у віконці!

наче кликав хтось, тримав її в долонці.

я, здивований, підскочив до вікна,

аби глянути... - там що за дивина?...

...а там янгол вже вітри усі розвіяв.

- ...всіх з Різдвом Христовим нас! Його славімо!... -

янгол славу провіщав по всій землі!

і раділися дорослі та малі.

золотився усміхався в небі місяць

над полями, над лісами та над містом,

повключалися свічками вікна хат,

в іскорках засяяв білий-білий сад!...

...як зіграють мені музи на бандурі,

я порину у святкові мрійні думи,

що ніколи вже не згаснути отій

зірки світлої любові та надій.

...і зіграли мені музи на бандурі

у зіркову ніч, у місячну та студну.

біля ніг лежить та спить на коці пес.

мир та спокій лився в душу від небес..........................................

*****студний - грудневий

*****стуг - вогонь, вогнище, багаття, ватра

*****коц (тут) - невеличкий килимок, ковдрочка

дивлюся у світ

і бачу себе

я темна

світ темний

воно ж бо й не дивно

те відображення

суто моє

нікому

його

я не ставлю в провину

така правда

мене не гнітить

навпаки

вона дає силу

досить блиску

в очах

і от вже зоря

закликає

з-під ночі днину

який погляд

такий й світ

ось закономірність

почну з себе

а все інше

відгукнеться слідом

що там далі

за чорними вікнами

б’є по шкірі 

протяг від потягу

ще секунда

й у темряві зникнемо

вони ли́шаться

без свого одягу

із пітьми

вони вийдуть у сяйво

і поплентають

ноги дорогами

всі думки

вже змістовно зайві

перекрились

цупкими тривогами

і твій погляд

знічев’я спіймаю

ненароком

закидаю одами

я шепочу

але не співаю

я мовчу

іноземними мовами

в голові

їхній ламаний гомін

а навколо

гурти вакханалій

я гублю́

надокучливий спомин

і тікаю

від всіх аномалій

Слова, що закарбувались в цифрах,

Блукають по серверах і світу.

Я не марную сторінок чистих,

Там на папері тебе не стріти.

Я кидаю почуття у воду

В надії марній підняти хвилі,

Прорахувати нулями вроду

Зірок, що сяють на небосхилі,

Закодувати порядком звуків

Неясні сенси, що крають розум.

Ти ж, наполегливо близорукий,

В моєму коді читаєш прозу.

Наступний день, і міста романтизм

Вже не чіпляє, як колись давно.

Його змінив картонний реалізм,

Що через призму бачить міста дно.

І шум машин, і гомони людей

Змішалися зі смогом пустоти.

Ми - жертви нерозгаданих ідей,

Що хочуть йти, та не знайдуть мети…

І, заблукавши в світлі ліхтарів

Не бачимо маяк-дороговказ.

А кожен, хто шукав - перегорів…

Закриті очі… Й фраза «Все гаразд»…

...зима?...чи то пізня осінь?...не тепло - холодно, вітряно і тихо...тихо так, аж не віриться, що я в окупації...ото й мариться казна-що...вигадую собі зиму...та не виходить - все якісь чорти лізуть в уяву...

***********

пелехатий круторогий

чорт кругом

закрутив снігами в ніч

своїм хвостом -

скинув з неба місяць

в чорний капелюх,

влаштував чортячі

танці завірюх.

вовчу пісню сніговійницям

без слів

награвав із сумом

(грав на будилі).

розхитав тополю

білу у дворі,

на якій сиділи

сонні упирі.

чорнокрилий та дзюбатий

наче птах

він проліз до мене в хату

через дах.

дзьоба зняв,

присів до столу сміхотун.

озирнув мою всю схованку

пусту.

та махнув крилом

мов лапою затим.

- ...бачив гірші,

ти повір мені,

хати.

наливай давай хутчіше,

не томи!

самограй -

найліпша штука до зими... -

та хильнули ми з ним склянку

не одну.

та наслухався ж історій

я до сну! -

все трагічні,

драматичні...та чужі.

про кохання та про вбивства

за гроші,

...чи за грОші -

то вже біс про те лиш зна.

самогон мій випив весь він,

сатана!

у метіль вчепився

(лапи як мечі),

зник мов блискавка зелена

уночі...

...але бачив те в пів ока,

в напівсні.

скрекотнув він на прощання

щось мені............................

Невже ясніють зорі і горить

Живе світання у трояндах білих,

Й бажає говорити рідний світ,

Як зорі почуттями пломеніли?

Й творилося красиве почуття

У двох серцях, неначе дар кохання –

Любити віддано, щасливо так,

Як любить Сонце, серце як прохало...

Відчути рай, повірив у вогонь

Усіх зірок, світанків, це – майбутнє:

Любити – так тримати нам його,

Немов метелик, що бажає чути.

І відчувати щастя і любов,

Щемливе щастя! Що вирує завжди,

Як розквітає доля – дар-бутон,

Як ніжиться поезія троянди.

Красиво так! Адже в моїй душі,

У наших віршах – сила і розмова:

Сягнути крилами земних вершин

І дарувати Сонце, волошкове.

Яка загляне в очі почуття,

У ньому (і в поезії) воскреснуть

Нічні зірки, аби закалатав

Вогонь сердечка так безмежно-чесно.

17.12.2024. 15:26.

Стежки… Стежки. І ночі…

Заплющені вони тут мерехтять

Вогнями дотиків, та очі

Як ліхтарі у темряві горять.

Коли всі сплять, не видно сходу,

Творити будуть все одно:

Цупкі вірші зі смаком глоду,

Або просторе прозове манто.

Митці бувають різні, неповторні,

Хтось пише, хтось римує.

Один малює образи потворні,

А інший – романтично посумує…

Простим не зрозуміти творчих,

Однак всі користуються «плодами»:

Біжать в кіно і спонукають зодчих,

Аби прийти в красиві храми.

Митці не думають здаватись,

І кожен прагне стати кращим.

Як легко в успіхах зазнатись,

Чи опинитись непутящим.

Стежки… Стежки. Знов ранок

Розплющить вічності дороги.

Ми випити звернемо наостанок

Чужі й свої мирські тривоги.

27.12.2024

Колись світ прокинеться... Він у тобі.

Яку б далечінь не малювала доля,

Нове й не нове буде в тому дні...

Забудеш біль, сумніви, тугу, неволю...

Світ наповниться подихом живим,

Щирим та простим, без хитромудрої моралі.

Не важливо буде: коли? куди? яким

Шляхом? Бо враз зійдуться долі «магістралі».

Обрій відкриється... О, як чарівна Матінка-Земля!

Як на долоні сонечко, а не гроза зі сталі.

Колись, я вірю, у світ прийде зоря,

Як у казках, де, попри все, щастя у фіналі.

~7.04.2020~

Спокій душі, небесний ажур

Ти знов немов в раю

L'amour виходить із текстур

Він знає цей танок нестримних муз і рук

Цей мур, що звів кохання

На шахівниці із любовних тур

Він не прощається

Цілунок mon amour

Лишає свій солодкий присмак

Контур тіл, дотик людських фактур

Сьогодні на слух, без титрів

Розумієш рухи цих фігур

Дасть випить чашу ту сповна

Без страху й коректур

Приносить радість вам обом

Виліплює ті почуття як зі скульптур

Майстерно проникає в серце

Дарує незвіданих тортур

Що подих перехоплює

Ти вибачай, зробив це все Амур

Порожнеча

Вона прожигає серце

Лишає дірку і кровотечу

Порожнеча

Вона пече грудину

Утворює іскру і опускає тобі плечі

Порожнеча

Тебе лоскоче вітер через дірку ту

Природна колотнеча

Порожнеча

Ти сам тут з нею, один на один

Немає плану втечі

Порожнеча

Тебе гнітить зображення у дзеркалі

З самим собою ворожнеча

Порожнеча

Тебе здіймає хвиля самопізнання

Твоє нутро старече чи малече?

Порожнеча

Копирсається у спогадах

Нав'язує неправильних стан речей

Порожнеча

Порожнеча

Безкінечна самовтеча

Від неї божеволіють

Самі собі перечать

Порожнеча

Колись я прийшла до тебе рясним дощем,

Бо благали про спокій буревії твоєї зими,

Вмила твої долоні, заколисала в серці щем,

Співала про радість початку, оживляла слізьми.

Ти зустрів мене поглядом, мовчазним і сумним,

Твоє небо кричало, що не віриш в людей.

Що десь у темряві, палає твій «власний Рим»,

А відлуння надії заховано на денці очей.

Я несла тобі весну, розквітлу в душі,

Щоб лід розтопити, розфарбувати сніги.

Щоб віру у світло знайшов у тиші,

І пригадав, які насправді твої кольори.

Новий яскравий світанок осяяв твій дім —

Ти відкрив мені серце, де сховані сонячні сни...

А колись я прийшла до тебе рясним дощем,

Бо благали про спокій буревії твоєї зими.

~Листопад-грудень•2024~

Відчувши примху забуття,

На мить зайшовши у кімнату,

Де зупиняється життя

І воля слідує за ґрати.

Не забарившись, розум твій

Читає спогади строкаті.

Чому прямуєш на убій?

Пульсує лейтмотивом в хаті:

"Не поверни, не відбудуй,

Життя малює транспаранти.

Крок в невагомість ти відчуй —

Ми долі спритні ухилянти.

Все продиктовано за нас,

Цеглини місце не змінити.

Є тільки день, магічний час,

Щоб тільки жити, справді жити!"

Так мило незграбна, так пристрасно ніжна,

Близька і далека, моя й не моя.

Недоступна і вільна, подібно до кішки,

Й водночас грайлива, немов кошеня.

Подивись у небо,

чудове ранкове небо.

У твоїй кишені вібрує смартфон,

розумніший за тебе.

Він тебе прикриває:

ставить лайки, пише реплаї,

помічає на фото, весь час онлайн,

зі святами вітає.

Він вивчає Евкліда

двадцятьма мовами світу,

одночасно кохає країну твою

і твою сеньориту.

Поки в тебе кома,

у нього - захист диплома,

далі - хлібна посада, вояж на Кубу,

склянка міцного рома.

Сам посмажить оладки,

сам зав'яже краватку,

сам чкурне на машині у гори

та поставить палатку.

І згадає раптом,

відчуваючи сильну втому,

що залишив удома якусь деталь...

Залишив тебе удома.

________________

Подивись у небо,

чудове ранкове небо.

Не гальмуй, ідіот, заряди смартфон,

і вистачить з тебе.

Не плакала ридма і не сміялась дзвінко...

Спокійно-мирна, ніби кам'яна,

Хоч розуміла, що ламає роду гілку...

Не знала як зустріне чужина.

Цвіла розкішно, а плодів нема.

Там інший світ: природа, мова, навіть люди...

Не ті думки, і не такий, як в нас, звичай.

,,Кохаю" слова там уже не буде.–

Дзвенить однаково на вулиці трамвай.

Цвіт сходу сонця зачарує. Не ламай.

Не зупинила, шлях не перекрила,

А, раптом, долі обраний квиток...

Брудна калюжа біля дерева – картина:

Безмежна синь у рамці з ніжних пелюсток.

Суцвіття в китицях на відео в тік-ток.

Залишся, не лети, чи зупинило б слово?

Весни холодний вітер налетів.

Я знаю, ти у мене виняткова:

Японська вишня, неймовірний цвіт.

Моє сонце сховалось за хмарами

Я тепер на одинці з примари

Серед тіней шукаю розраду

І у ночі питаю пораду

Та мовчить вона в чорному шалі

Лише зорі світять в печалі

Тільки мій крик лунає у пустку

Та розбилось серце на друзки

В обіймах холодної ночі

Я шукаю промінь пророчий.

Заблукав я у цьому тумані

А надія танцює в обмані.

Крок за кроком іду через морок

Хай минають ці прокляті роки

Хоч дорога губиться в тіні

Я до тебе дійти зумію

Твоє світло у серці палає,

І крізь ніч мене направляє.

Ні страхи, ні страждання, ні втрати

Не посміють мене зупиняти

Десь далеко чекає світанок,

І народиться новий ранок

І крізь сльози, самотність й розлуку

Я знайду твої теплі руки.

09.12.2024

Для М,завжди для М

А час спливає,

Час іде,

Кого раніше забирає,

Кому на сонце подивитися дає

Безглузді, певно, всі мої молитви

До Бога, віри у якого я не маю.

Чи, може, він в мене не вірить?

Мої молитви мимо вух пускає?

Мої молитви — про одне,

Проте прийме їх лише чорт.

Лиш він про мою смерть збагне:

Бажання моє було лиш одне.

Не до свят сьогодні знов, та ти не сердься,

Запали різдвяну зірку в свому серці.

Щоб замріяність прийшла на зміну втомі,

Запали різдвяну зірку в свому домі.

Запали різдвяну зірку в цьому світі

Оберемком запашних зимових квітів,

Молоком і теплим печивом імбирним,

Добрим словом, вірним кроком, небом мирним.

Для усіх, у кого сил не вистачає,

Хто забув, що зірка в небі означає,

Бий щосили в скелю відчаю кресалом,

Щоб ніколи світло віри не згасало,

І щоб кожний бачив шлях, який обрати,

Щоб життя переважало біль і втрати.

Щоби ми не забували як радіти,

Щоб в любові в нас народжувались діти.

В найтемніший час зірки найбільш важливі.

У лікарнях, бомбосховищах чи хліві

Колисають на руках різдвяні мрії

Заклопотані Іосифи й Марії.

В моєї печалі твоє ім'я

І в радості твоє ім'я теж

Ти ніби ніж в моєму серці

Болить - але якщо дістати - помреш

Бо ти і є саме та жінка

Чиї сни важливіші реальності

Без тебе все немає сенсу

І знову я падаю в крайності

Зірву свої крила і вкрию тебе від бід

Навіть коли зі мною тільки самота

Ти дорожча мені за цілий світ

Я знаю,що щастя в тобі, що ти саме та

І я люблю тебе безмежно, до безтями

Але також люблю цей біль

Бо доки його відчуваю

Я знаю що я ще живий.

25.11.2024

Для М,завжди для М