Всі вірші

Горло мені роздира тютюняка,

І зовсім не хочу співати пісень

"Даша, я дуже хочу собаку!", -

Жінці повторюю я кожен день.

Ми можемо все

А іноді навіть більше

Завтра нас хвилею віднесе

На берег, де прокинемось іншими

І це ще далеко не все

Історія вочевидь має продовження

Щодня ми пишемо нове есе

Де кожен ранок - нове народження

Не вірите, то й не треба

Я віршами торкаюсь неба.

У Бога е така сила

Він даруе мені крила.

Маю немощі в ногах,

Зате вмію я літать.

Як колись в дитячих снах.

Шлю щиру подяку в небеса

Промінь радості для мого Творця.

Вберегти б мої крила

Від хвилі вогняних змін,що нас накрила.

Дай Боже радість рифмування всіх моїх днів

Аж до останніх крилатих віршів.

А вони кажуть — ну, те, смішне, неважливе, легке і з досвіду. Ти б говорила — певно ти б говорила — до зламаних ребер, до серця на блюдці, до сміху, до́схочу. Про поцілунки перші, про друге, про третє, зотліле, криве і зболене. Тільки не хочеш дивитись, як будуть мінятись їх лиця — ти ж так не в тему з болем цим. Ти їм не в тему, і це до знятої шкури і збитого подиху.

Іноді от сидиш, навіщось питаєш сама себе з подивом: як ти жила так, дівчинко, як ти, сука, жила і чому, бляха, вижила? Може, як вже нелюба, то стати самій собі дивовижею? Може, як вже до рвоти, то хоча б з толком, сенсом і значенням?

Бог, в якого не вірю, щось там несе про призначення.

Де ти був, боже, де ти був і нащо аж тепер здався? Боже, іди ти к бісу, к тому, хто ще не зламався. Йди до них, з вогниками в очах і без тавра під шкірою, а мені не людське та боже, а самотнє і звірове, а мені не про жити радісно, а про хоча б триматися.

Вчора їхав військовий поряд, намагався якось зібратися, я думала: хлопчику, хлопчику, в тебе пекло, у мене кригою, ми так чужі з тобою, й певно, вже не оклигаєм, ми так чужі з ними — що ж нам робити, горе? Тримай таблетки від болю, того що в тілі, не в головах, а більше нічого дати, більше нічого й немає. Як я не знаю про полум'я, ти про холод не знаєш. А більше нічого, нічого! — вищербилось, розвіялось...

Ну та нічого, хлопчику. Скоро порозуміємось.

________________________________

Кинула все ж мінімальне вікове обмеження через лайтову нецензурщину в одному місці. Навряд чи діти років до чотирнадцяти люблять вірші подібного штибу, проте, йой, най си буде 😸

І так, авторка — агностик. Зарані екск'юз, якщо тут є віруючі, яких посилання до біса зачепило

Розпалюю вдома у кальзі вогонь

І згадую як гріла втомленість змерзлих долонь

Як носила холодні дрова

Як рубала восени їх на два

Холодна зима пожира запаси

Лиш готувала смачні ковбаси

З татом різдвяну свиню кололи

І канікули звільняли від школи

Гріла морозними ночами кошенят

Що тихенько поки мама не бачить зі мною сплять

Колядували в рипінні снігу під ногами

Відчували себе вісниками свята і мало не богами

Сніжки, сніговики, саморобні санки

Свіжі білі мовчазні льодяні ранки

Прозора крига замість бистрої води

Порожні, голі, замовклі сади

Я знову як колись розпалюю вогонь

Та вже не маю втомлених дитячих долонь

В той день, коли зійшлись планети

І стали зорі у рядок,

Знайомства час благословенний

Зробив до нас зустрічний крок.

Так мало статись, так судилось!

Щоб спалах не зачах у раз,

Знайомство наше розтягнулось

Не на один шалений час.

На те була своя причина.

Амур ще той він жартівник.

І ось нарешті пісня лине,

Що кличе на святий рушник.

І крапку ставити не смію,

Бо покохавши зберегти

Ми мусимо свою родину

І діток гарних народить!

(Травень 2014 р.)

Літак пролітає немов би минає вічність.

Фасади домів розвернули на північ дахи.

Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,

І торкаєшся без руки.

І зникає блакить відкриваючи безвість мови,

І виманюють зорі своє прочините вікно.

Там — осяяні хмари неначе перина любові,

Описали твоє стегно.

13.09.2023

Якби довелося описати тебе колись

Я згадав би високі трави на стінах мого будинку,

Твоє волосся, запахи, кольори, зрештою, я описав би так,

Немов списував на уроці мовознавства у школяра:

Була вона стрункою, високою і народилася жінкою.

Наче портрет злочинниці.

Он вона, погляньте, біжить тими тінями немов по морях,

Виникає нізвідки із тихого мороку площі,

І коли б мені довелося назвати її ім’я,

Я б назвав її Місяцем, віддавши весняній ночі.

І я б ніколи не бачив світанку, і не бачив би сонячних днів,

Прислуховуючись до перехлюпу трав, вгадуючи в потемках її фігуру,

І щоразу вчувалися б її босоногі сліди

І шурхіт крилець, бешкетних дрібних амурів.

Ти була б рікою з чистого неба і яскравих зірок,

Краєвидом у сяйві нічних потоків, — татуюванням природи

На грудях, твоїх що випліскують своє молоко,

Щоб дражнити поета нестерпним давно безсонням.

І все би нічого та надто багато думок,

Перекреслених слів, і написаних заново знову,

Занадто багато слів, слів, слів, слів.

Здається, що Місяць цей трісне, мов спіла диня,

Від тих цвіркунів, що також були тобою.

І нарешті

Все скінчиться.

На світанку.

13.09.2023

Мамо моя рідненька мила дорога

Я тебе благаю не рахуй літа.

Нас ще чекає не одна весна

В радості конвалій духмяного бузку.

Зацвітають троянди у твоїм садку.

Ще будуть черешні і мамині огірки,

І кануть далеко ці часи гіркі,

Нас ще чекають переможні дні.

Прилетить лелека і здійсняться сни,

Повір мені мамо це буде не в сні,

Приїдуть додому хлопчики твої.

Розберуть руїни згинуть всі страхи

Будуть ще хатини гарні чепурні в моєму селі.

І вернеться рай в мій сонячний край.

25.07.2023.

Витай. Безчинствуй. Ніч позбулася філософії

Як стара книга вижовклих сторінок,

Вицвілої палітурки,

Що стала картонним плотом,

Відправившись у туманне плавання

На пошуки неіснуючих земель, достоту,

Як моє перемите серце намарно шукає пристані до твого.

З пам’яті вириваєш останні рядки, сміючись

Перекреслюєш сплін,

Губиш зорі мої, що складалися у сузір’я

І навіть коли ти впізнаєш у нім себе,

Ніч ніколи для тебе не стане настільки цінною,

Як губи, що тихо вимовляють твоє ім’я

Тягнуться за поцілунком твоїм. Проте

Мої рядки ховаються у тобі, як у листах,

Поет зберігає надії свої у шкатулки натхнення

Списані з грамплатівок коханих очей,

Що крутять мелодію хтивого і велелюбного Катулла.

Це як писати признання роздряпуючи пісок,

Розмите припливом і писати отак щоразу,

Допоки не вирвеш написаних сторінок,

Допоки ця ніч, що у грудях опалом грає

Не скине її з діадеми нічних зітхань

Загорівшись топазом.

Люба, тим небом ніколи не ходять удвох,

А завжди порізно.

02.09.2023

що слова?

якщо навіть думки

ледве блимають серед хаосу?

дочекатись на зливу,

а тоді вже всміхатись

на блискавки,

загинаючи пальці,

ніби рахуючи

зиск.

ніби грім — це найстрашніше?

ніби дім — найбезпечніше місце?

ніби світ — це осердя лиха.

дослухаєшся,

де зачаїлась недоля

(скавулячи стиха)?

поміж тим

доки ти — це є ти,

а світ — персональний лікар

(що принесе

на надгробок

пластмасові квіти),

доки сонце — це зірка,

доки ніч — тиша,

доки хтось викликає

твій усміх (ситуація.

треба сказати,

майже космічна),

що слова?

якщо навіть думки

ледве блимають

серед пустелі?

30.10.2024

Ти особлива

Просто знай це

І навіть якщо сказати вголос мені не вистачить сили

Побачивши серед сотень облич твоє лице

Напишу про це знову

Просто живи з цим

Тому що мені віднімає вербальну мову

А твої зримі обриси додають сил

І хочеться так влучно підібрати слово

Бути впевненим, що вистачить розмаху крил

Донести, що ти особлива - знову

Бо змогла нагадати мені, що живий

Як потрапити в світле завтра крізь глупу ніч?

Ліфт морозиться, як мудак. Лізу сходами.

У сусіда навпроти - свято, бухло і діч;

у сусіда згори - біда. І наркотики.

Обираю обох покемонів, оскільки я

серед плутаних одіссей загубився.

Та якщо вже дорога додому - слизька змія,

треба пити і їсти все, як Аліса.

В гостях - кухня, на кухні - стіл, таргани.

Кажуть: йди собі постели,

там,

за плінтусом.

Ні, кажу, алергія на пил, пацани.

Ось такі діалоги, коли накуритися.

Ось такі невиразні дива я обрав.

А якщо не вживати, й того не залишиться.

Проведи мене, стежко крива, до заграв.

Обіцяю тобі не спалитись на митниці.

2020

мій дивний гість...ввійшов нечутно кат.

осудний зір спрямовує у душу.

стискає серце льодова рука,

аж стало так і холодно, і...душно!

читав сувій бурхливого буття.

палив роки увічнені в папері.

складав весь попіл в чорне латаття,

виблискує яке скляним фужером.

а потім враз розкинув сіру сіть

та викрав світ..і я знімілий сліпну!

та відчуваю в темряві політ...

життя усе вже стало не потрібне.

і дивний гість мов тінь крихка мовчання

у серце вклав нестерпний біль печалей...

...мій дивний гість мов тінь крихка мовчання

улаштував у танцях маскарад,

розвіяв в попіл мов дощем кохання

та бурмотів захекано не в лад

- ...ти пив життя із келеха любові?...

відпий тепер із лотоса пітьми... -

зронив він слово біля приголов'я

та маскарадні маски скликав до суми.

схилився вмить, сумну сповідав сповідь,

життя чиєсь марнотне та пусте.

спинився але раптом напівслові,

поглянув знов на сплячого мене.

у посмішку скривив лице в гримасі.

подякував відлунно в тишині.

у повний зріст став Всесвітом одразу,

де був лиш я, один, в самотині.

...і дивний гість в уявності розрадній

махнув плащем, розсипався на прах.

"remember!..." - залишив мені не згадку

на серці,

у душі

та у думках.................

Телець

В темнім оксамиті ночі

Серед міріад зірок

З легкістю розгледять очі,

Як вибрикує бичок.

Довгі роги, груба спина -

Мов погроза для світил.

Вухами пряде невпинно

Чи то тур, чи може віл.

Звідки ж в небі та звірина?

Хто привів її туди?

Всім відомо, треба сіна

Для худоби, та й води.

Видно, в темну порожнечу

Хтось лихий бика заслав

Через певну ворожнечу,

Чи комусь звір заважав...

Чом так сталось, греки давні

Розібрались на "раз-два".

Ці сини Еллади славні

Знали й не такі дива!

Мали вади всі богині,

Не святі й боги, авжеж.

Притаманно що людині,

Олімпійцям можна теж.

Хтось ревнивий був без міри,

Хтось кульгав, чи підлим був,

Чи призводив до зневіри

Та благань людських не чув.

Був недолік і у Зевса:

Громовержець полюбляв

Юну вроду, пишні перса.

В гречку раз у раз скакав.

Ця подія незвичайна

Сталася за тих часів,

Як Європа мила, файна,

Дочка одного з царів,

З подругами біля моря

Гралася у вирі мрій.

Не було б красуні горя,

Та узрів її бабій.

Як побачив Зевс принаду,

Що жонатий враз забув.

Хоч скандалів через зраду

Він чимало вже почув.

Отже, пильна щоб дружина

Не зловила "ходока",

Зевс, підступная личина,

Обернувся на бика.

Звір сподобався дівчині:

Біле хутро аж блищить.

Мить - і в бугая на спині

Та Європа вже сидить.

Бик зревів і в пінні хвилі

Кинувся щодуху вплав.

Щось дівчата сторопілі

Крикнули, та Зевс помчав.

Як побачення їх склалось

Невідомо дотепер:

Посварились чи кохались,

Мо' й не стався адюльтер.

Хоча кажуть, що на Криті

Зевс Європу поселив

І, коханням оповиті,

Вони мали трьох синів.

Громовержець в знак пригоди

Виклав зорями бика.

І, не стишуючи ходу,

Той копитами брика.

Звісно, це лиш міф прекрасний,

Та холодної пори

Можна бачити, як ясно

Мерехтить Телець згори.

Ця панна в старих пантофлях

І в старому, як світ халаті

Торочить мені про долю

І човгає по кімнаті.

Вона пеленає вітер,

І плаче бува дощами:

«Це в книгах — хоробрий стоїк

Та він вже давно не з нами.

Коли ще було? В античність!

Якої давно не стало.

Прийшло покоління гарячих

І хутко його розіп’яло.

А тому, чим я довше з тобою

То здається мені, що врешті

Зрозуміти можливо кожного

Як маєш пантофлі стерті».

«Воздасться тобі по вірі, —

Сміється вродлива жінка, —

Ти мій доки сонце світить,

І доки жива печінка».

26.04.2023

Коли всі вірші вже написано

Всі важливі слова давно сказано

Всі повідомлення вислано

І майбутнє виглядає розмазано

Зупинись на миттєвість, почни

Напиши по-новому історію успіху

Мертву публіку оживи і качни

Те, що впевнено так робив і без поспіху

Ти не винен, що світ збожеволів

І люди померли під тиском готівки

Ці історії, вирощені на самотньому полі

Стануть плодом твоєї платівки

Ти лиш винен в одному, можливо

Що не зробив цього трохи раніше

А тепер змушений під градом та зливою

Переконувати себе в іншому

Тому вір, що потрібні слова не написані

Справжнє щастя блукає десь поряд

Ці історії не вкрадені і не списані

Подальший напрямок визначає теперішній погляд

(Робота в рамках челенджу Surgebook

"Пиши 30 днів")

Уночі в примарнім лісі

під стук серця заспіваю

без слів,

дивну,

про те пісню,

що усе в житті

минає.

І почую,

як в тумані

співчутливо підспіває

мені вовк -

емпат найкращий.

І з собою забере

мою тугу

в темні хащі.

Піду колом-коловратом

наодинці танцювати

під глухі удари бубна,

в який кров

у скронях

грає.

Ладонець у кручії

небо зоряне кружляє.

І метеликами поруч

мої спогади

літають.

Не відчутні,

невагомі,

прозорі, тихі

та примарні.

Ніколи їх я не спіймаю

у сиво-кОсому

тумані.

Диво-світло коловрата

забуття-туман здолає.

Почну спогади збирати,

поки спалах згадки

сяє.

Між людей,

не між дерев,

загубила роки-сльози.

Хай густа трава збере

їх,

мов кришталеві роси.

Згадки, що в траві знайшла,

посріблили мої коси.

І блакитні сльози-роси

у оздобу я складаю...

А ту пісню,

що без слів,

на світанку доспіваю.

17.10.23

Коли я згадую літо дві тисячі дванадцятого

На думку приходить теплий басейн неба

Із золотистим відблиском хвилястих прожилок,

Що міниться з тихим хлюпотом по дорозі до провінційного містечка.

Її карамельний голос, тоді, кликав в обійми тепла,

А соняшний коц приховував на плечах крила з гарячих аркушів.

Література бродила в крові наготою слів

Добутих з любові, якої було достатньо

Для високовольтної поезії, що скипала гулом

Червоногарячих схлипів у сонячному сплетінні,

І омивала береги серця лоскотом яв у

Спраглому передчутті задоволення.

II

Я пригадував тишу кімнат. Золото кухні,

Темінь коридору, вохристу вітальню і перламутр спальні.

Там цокає годинник і предмети в сутінках

Втрачають лінію, що погляд немов перебігає

З картини в картину імли, ловлячи

Чутливе натхнення супокою.

Мов усе зупинилося і рік дванадцятий

Розливається по жилах втомленого андрогіна.

Там, досі лежить на дивані її блакитна спідниця,

Мов прапор стягнутий з майвилна бажання.

І вона, під ковдрою, розпашіла, здавшись,

Тремтить в обіймах тягучих миттєвостей,

Що стигнуть у мовчанні.

Там, де вона не любить засинати на правому боці,

А він не любить засинати на лівому,

Тікаючи від серцебиття у розлогистий спокій віддиху.

Там, ще досі за вікнами осипається позолота.

Сипле густо з прозорого куполу небес.

І кришиться пам’ять жаги

Забираючи у бурштин часу

Цього восьмилапого похітливого жука

Липкого від нуги, і з нудьгою за втраченим царством.

III

...це як заплющити очі й прокинутись

На оббитому замшею стоматологічному кріслі

Під жовтим світлом, під новокаїном,

В білій, стерильній кімнаті з радіо та

Двома світлинами в темних рамках: «Лижник» та «Кіліманджаро»,

А тоді дивитись у вікно.

На бляшані дахи будинків, на кульбіти птахів.

Дзижчання інструменту нагадує джмеля

Чи хруща, що якось гудів у твоєму волоссі.

Усе воно згадка про щось чи когось, про колись.

Мов з минулого випадають літери з високовольтної поезії —

Барви кімнат, клаптики тепла; і досить тиші,

Щоб розгойдалися хвилі неба дві тисячі дванадцятого,

Щоб пригадав її погляд, який видовжує перспективу двору,

Надламує сургуч пам’яті звільняючи правопис її голосу,

І соняшний коц кутає мене у золотогривий, прозорий сон щастя

До якого, здається, можна з легкістю доторкнутися.

06.03.2022 - 03.12.2023

Моя ненависть до себе не має кінця

Або така довга, що сягає місяця.

І повертається назад.

І повернувсь стягує шию тугим вузлом

І вона така реальна, що і не скажеш, що це злом.

Злом реальності в якій я проживала.

Я намагаюсь розв'язати мотузку, але вона затягується ще дужче.

Очі сльозяться, усе темніє, смерть стає ще ближче.

А мене кошмарить думка, що мене це не лякає.

—————————————————————————

Я відчуваю холодну підлогу, неприємно поколює в спині.

Я підводжуся, потираючи голову, співчуваю своїй провині.

А на шиї залишки розідраної мотузки.

Ти в моїх думках –

Я про тебе мрію.

Ти у моїх снах.

Бережу надію.

Бережу ту мить

Зустрічі з тобою.

Часу не спинить

Примхи злої долі,

Що нас розвела,

Що тебе забрала.

Повернути б час,

Та його так мало.

Мало для обійм,

Мало для цілунків,

Мало для пожертв

І для подарунків.

Мало усього

І тебе так мало.

Якби мала змогу

Я б тебе сховала.

Від дурних думок,

Від очей зрадливих,

Від чужих жінок

Тебе б захистила.

Але ти утік,

Зрадив мою мрію.

Я раніш ЖИЛА,

Зараз ледве тлію.

(Липень 2015 р.)

Колодязь прадавній, пречистий, глибокий

Нап'юся хмільної води,

Холодне повітря, згасаюче світло,

В утомлене тіло омріяний спокій,

У тіло моє увійди.

Під зоряним небом на ложе із глиці

Приляж відпочити на мить,

Під шатами лісу у ладані сосен

Розітнене серце, скривавлене серце

Хай більше тебе не болить.

Вуста заніміють і сльози замерзнуть,

І серце зупинить свій біг,

Під місячним сяйвом загублене тіло

Сріблястим морозяним зоряним пилом

Укриє найперший сніг...

А потім, як сонце пробудить всю землю

З полону твердої води,

І знову відтане оновлене серце,

Й зі сну ти повстанеш, то дихати, жити

Ти сили в собі віднайди.

07.11.2023

Причина бурі чи у гніві брів,

Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!

Кричать безумці, як бракує слів:

Віддайте нам поцуплене відро!

А справа врешті-решт не у відрі,

Історія — гончар, що місить глей,

Випалює в пекельному вогні

І глечики, і спраглих їм людей.

І п’ють вони пустивши чварам кров,

І знову хрестять погляди очей,

Допоки військо в світлі хоругов

Не передасть відро те у музей.

14.05.2024

Замріяне місто заховалося в зелені,

Рідним духом накрило дівчину одну.

Яка красою крізь всі повені,

Взяла курс на вічність природну.

Лише там вона знаходить спокій

Під такт стрімкого вітру.

Він залітає в манері затяжній

Через мелодію паркового оркестру.

Вогнями романтичних століть,

Музику вбиває у серце.

Драматичні папери спаліть!

Через них затьмарене сонце.

Нехай згорять вони вщент,

Щоб друкувалися нові.

Поки що один фрагмент

Танцює при мові.

В кожного свої плани,

На бруківках застигли чари.

Волоси — ранкові ліани,

Розвіяні місцеві мемуари.

Серед рослин почуття невловимі —

Енергія велика виходить.

Повз проходять люди милі —

Трохи усміхнено бродять.

Білі каштани, пухові тополі —

Не потрібні інакші краї.

А човни гойдаються поволі,

Вони тут часові шахраї.

Думка описує всі жалі

Та затихне у рідному гаї.

На воді свої моралі,

Якщо дихати в цім безкраї.

Триматися за власну місцину

За лебединим вибором одним.

Закласти життєву цеглину

Перед видноколом ясним.

Дивитися на хвилі річкові,

Які мають сповна біди.

Лиш мости, немов вартові,

Бережуть ув'язнені сліди.

Написано: липень - серпень

Автори: Зінаїда Оніс та Павло Горбач

Нелюбов до себе дається взнаки

Не маю сил навіть стиснуть кулаки

Скоріше б все стало, як завжди

Хочу у осінь, буремну і дощову

Хочу в обійми, ніжні та теплі

Хочу справжню усмішку

На обличчі мати

Не хочу вночі від сумних думок подихати

Хочу, хочу щастя, як божевільна, жадаю його відчути

Коли дарує Всевишній омріяне

Не вірю, що мрія втілена

Як повірю-- скажу "я на це не заслуговую"

Її душа закохана шалено

Чекає тихо біля ешафоту.

Душа завжди так вірила натхненно,

Що тут знайшла свій дім, свою свободу.

Душа не вірила, що ненависний кат

І є той Ангел, що кохання дарував.

Він обіцяв їй зорі, безліч свят…

Тепер він меч із піхов діставав

Він убивав граційно, зі смаком…

Серед людей він не вважався боязким,

Але відскочив, як пронизаний жалом…

Душі вмираючої погляд був жаским.

А що душа? Розтанула, як сніг,

Повстала Феніксом Душа із праху…

Убивця й Ангел – дві сутності в одній

Знову розрадив і повів… на плаху.

Пищіть миша віртуозно,

Неприродно, граціозно,

Живе в папках паперових,

Біга між записок наукових.

Мешка у механіка одного,

Трохи лютого і задирного,

Але не дивлячись на те,

Затямила вона правило просте:

"Не їж з кутків кольорові крупи,

За ними йдуть лиш живі трупи" —

Так казала їй матуся миша,

Яку цікавила у дітях не одна лиш тиша.

Вибігла з документового лігва,

Пробігла тумбочку, що зліва,

Й наткнулась на конструкцію з металу,

Де на мишачачого голоду поталу,

Лежав черствого хліба шмат,

На крючечку, не бачила миша дороги вже назад.

Манив сухарика шматок маленький,

Ароматний, солоденький,

Що не втрималась душа співоча,

Така, що незворотньо творча,

Й хватила хліба той кусок,

Куснула миша лиш разок,

А підступний апарат,

Взяв шию миші в металевий свій захват

І віртуозно пропищала,

Так як раніше не співала,

Реквієм над своєю смертю,

Задушилась вона металевой твердю.

Безкраї світанки,

Без обрію мрії –

З тобою до ранку

У хмарах летіла.

З тобою кохала,

З тобою раділа,

З тобою плекала

Безпечні надії.

З тобою відкинула

Смуток, тривогу.

Забула повчання

І пересторогу.

Довірилась,

Серце у руки вручила.

Стерла я з пам’яті

Чого мама вчила.

Злетіла до неба.

Та боляче впала.

Як би ж розуміла.

Якби ж тільки знала…

Не знала, не чула.

Повірила слову.

Зустріла – й як вперше

У небо стрілою…

Амур жартівник,

А я вірю у диво,

Що наша пригода

Скінчиться щасливо,

Що буде ще ранок.

Що будуть малята,

Що буде собака,

Машина і хата.

І буде в нас щастя

Котитись луною.

Коли все це буде –

То тільки з ТОБОЮ!

(Серпень 2016 р.)

Каракатиця-ніч за брилами

У безодню ллється чорнилами,

Тонким місяцем з неба мружиться,

Тягне з черева мокрі щупальця.

Ніч вскриває вени окопами,

Сповиває рваними стропами,

В темінь неба повхне кометами,

Сіє градами та касетами.

Все гарчить німими погрозами,

Хлеще батогами та розками,

Разом з душами незміреними

До світанку виє сиренами.

Серед мракобісся й обсесії

Не апатія то депресія.

Від знесилення скільки не вались,

То туга за домом то ненависть.

А вони повзуть тараканами,

Осідають гнійними ранами,

Засівають смрадними трупами,

І гримлять чавунними трубами,

І дзвенять своїми кайданами

Імператори безмайданові,

І шиплять беззубими пащами:

«Більше м'яса, влади - за пращурів!»

Із сумлінням, латаним рублями,

Все майбутнім марять загубленим,

Де царями, а не сатрапами

Імена свої понадряпують.

Вірять сфабрикованим спогадам,

Нарікають смерть перемогами,

До кінця в імперії граються,

Наче справді не здогадаються,

Що залишаться в їх історії

Лиш пересувні крематорії.

Весна і війна.

Поволі квіти розцвітають,

Птахи додому повертають,

Теплу весну нам обіцяють.

Віру й надію в серці плекають,

Що ці жахи війни розтануть.

Гей, ти, володарю брехні

Знай, що полічені твої вже дні.

А останні будуть як сни страшні.

За ці страхіття на моїй землі

Горіть тобі в пекельному вогні

Не діждешся ти кінця весни!!!

О мій український народе,

Взірець ти для людського роду.

Гартований у праведній борні,

Печать всесили на тобі.

І Божа милість над тобою.

Коваль власної перемоги у двобою,

Ми святкуватимемо ПЕРЕМОГУ скоро!!!

03.03. 2022.

Твердохліб Катерина.

Немає нікого хто поруч твого життя

Солодким цілунком погодить тебе на завтра,

І буде не проти сказати тобі, що за-

Бути уже не спроможний, що станеш початком

Великої книги. Напише хтонічний роман,

Історію світла, історію часу та словом

Сплітаючи числа пошарпаних сторінок,

В стотисячну душу, в стотисячний

поклик любові.

20.04.2021